РОЗДІЛ 134
<Режисер Юн Сон віддає шану принцу Мьонхвану в епічному, схожому на поему фільмі Red Enemy.>
Є багато причин, чому цей фільм здається поетичним. Передусім — у ньому немає нічого зайвого. Він чітко вибудуваний, а режисер рішуче відкинув усі порожні прикраси, створивши поему, що складається лише з найкрасивіших і найзмістовніших слів.
Після читання вірша в людині народжується ціла гама почуттів; і так само, як ці емоції довго не відпускають серце, глядач виходить із Red Enemy з багатьма думками. Більше того, я й сам не певен, що щойно подивився — історичний фільм чи зцілювальний. Принц Мьонхван був розуміючим, навіть перебуваючи в болю; сповненим образи й водночас смутку; він тужив за нею, загрузши в печалі. І зрештою принц Мьонхван просто не міг перестати її любити.
Про принца Мьонхвана вже знімали чимало фільмів і серіалів. Проте жоден із них, на мою думку, не був настільки історично точним, як Red Enemy, і жоден не дивився на факти під таким кутом. У багатьох сенсах цей фільм кидає виклик нашому здоровому глузду.
Стосунки принца з кисен Сен Ха відходять від звичної любовної трикутної схеми з королевою Юн. Натомість зв’язок між принцом Мьонхваном і Сен Ха стає простим, але наповненим любов’ю та вірністю. Після перегляду я не один відчув сором за те, що колись дивився на них із приземлено-вульгарної позиції. Фільм змушує усвідомити, наскільки застарілими є наші упередження.
Цікаво, що в цьому фільмі немає акторів — є лише історичні постаті, які оживають і показують нам фрагменти тієї епохи. Королева Мунджін постає холодною й розумною політикинею. Вона сипле гострими заувагами спокійним, елегантним тоном — настільки харизматично, що в глядачів підкошуються коліна.
Та коли після звістки про смерть сина й успішний переворот із її очей мовчки котяться сльози, глядачі згадують: королева Мунджін — передусім мати. Мить, коли вона на секунду заплющує очі й знову їх відкриває, з порожнім, спустошеним поглядом, залишає важкий післясмак. Вона зазнала поразки і як політик, і як мати.
Красива й егоїстична королева Юн. Про неї існувало безліч різних оцінок. Точніше — існувало. Аж доки щоденник не зруйнував ідеальний образ «матері нації», що зберігався в літературі. Вона була розважливою й жорстокою до одного чоловіка, але водночас — чудовою королевою для свого народу. Історичним фактом є те, що люди шалено лютували й глибоко тужили за смертю саме королеви, а не короля. Це й було беззаперечним досягненням королеви Юн. Проте мимоволі замислюєшся: чи не стала ця любов наслідком легковажності, породженої впевненістю й зарозумілістю людини, яку всі обожнювали?
Є й Інйонґун — жертва історії. Нещасливий король, убитий під час перевороту. Причини змови так і не були чітко пояснені. Його завжди критикували за слабкість і нерішучість. Але в Red Enemy він постає як правитель, який, навіть усвідомлюючи неминуче, турбувався про країну, тоді як сили, що були поза його контролем, раз у раз змушували його відчувати безпорадність. Невідомо, був він слабким через відсутність влади чи не здобув влади через власну слабкість, але принаймні ми дізнаємося, що він не був тим бездарним королем, яким його вважали.
Не можу не згадати й дружину принца Мьонхвана — пані Пак. Принц повністю її знехтував і ніколи не любив; до самого кінця він стояв до неї спиною. Через цей образ фільм показує: іноді, скільки б ти не старався, бажаного не отримаєш.
Принц Мьонхван не подарував їй навіть крихти надії. Його холодність залишає потужне враження. Він був би лицеміром, якби намагався виявляти напівщиру жалість чи прихильність до дружини. Фільм говорить нам: якщо не було щасливих спогадів, то й розбиватися серцю немає за чим.
І водночас подружжя дивовижно схоже одне на одного — дружина, яку ніколи не любили, і чоловік, якого знехтували й покинули ті, кого він любив. І природно ми усвідомлюємо: принц страждав не тому, що його не любили, а тому, що він не міг відпустити.
У фільмі принц Мьонхван любив щедро; він умів насолоджуватися життям і, що важливіше, любив самого себе. Попри матір, яка не дарувала йому турботи, кохану, що хотіла лише володіти ним без відповідальності, і дружину, з якою його поєднав політичний розрахунок без жодних почуттів, принц не був нещасним. Ні — він уже не міг бути нещасним.
У літописах гнів у серці принца Мьонхвана описували як палаючу кулю вогню й писали, що він завжди тремтів від холоду. Після перегляду фільму ми закохуємося в його палку любов до самого себе й у його мистецьку душу. Стрічка створює відчуття, ніби ми таємно підглядаємо за принцом очима й вухами фаната, ніби переслідуємо його.
Коли рішення про переворот було прийнято, змовники планували вбити короля та його вагітну королеву під час хаосу, аби в майбутньому уникнути помсти. Знаючи це, принц рушив до палацу з мечем у руках. У фінальній сцені він виглядає неймовірно — в допо та ґаті. Навіть тоді від нього віяло дитячою безтурботністю, ніби він зібрався на пікнік. До самого кінця, без жодних вагань, саме він вирішував — жити чи померти.
Прекрасний принц Чосону, І Ху, ніс відповідальність і насолоджувався життям до останньої миті. Його пристрасна любов до себе, хоч і не піднесена, була зворушливою й гідною захоплення. Через цей образ ми проживаємо теплу весну, якої принц так і не встиг зазнати, і починаємо його любити.
«Якщо у світі існує прекрасна червоність, то це, напевно, полум’я в моєму серці. Це полум’я — моя любов до мистецтва, що тримає мене живим».
Саме через ці слова принца Мьонхвана фільм і має назву Red Enemy.
(Кінокритик Пак Хван)
Попередній продаж квитків на Red Enemy був повністю розкуплений, а фільм називали красивою епічною стрічкою. Водночас сюжет був настільки міцним і величним, що глядачі з інтересом дивилися дві години без жодної нудьги.
Дивним чином під час перегляду глядачі забували про актора Чхе Уджіна і бачили лише принца Мьонхвана. Так само було й з фанатами Чхе Уджіна. Упродовж усього фільму й навіть після нього вони думали лише про життя, мистецтво й кохання принца. І тільки згодом згадували, що його грав Чхе Уджін, — і щоразу дивувалися.
Чхе Уджін, «вбивця краси» та володар багатьох інших прізвиськ, у фільмі зник без сліду. На екрані був лише принц Мьонхван. І тепер уявити когось іншого в цій ролі стало неможливо. Іншими словами, Чхе Уджін був принцом Мьонхваном — і тільки Чхе Уджін міг ним бути. Це й називають «сильним враженням».
— Фільм має шалений успіх, то чому Уджін так поводиться? — Хван Ійон запитала з переляком, побачивши, як Уджін раптом почав тупцювати ногами й гупати лобом об стіл.
Кан Хо-Су зупинив її, похитавши головою з ледь помітною усмішкою.
— Зараз у нього грандіозна внутрішня битва між гордістю й амбіціями.
Він розповів їй, як LL-Studio надіслала офіційну пропозицію кастингу два дні тому і про непорозуміння, що сталося з Уджіном кілька днів перед тим. Кан Хо-Су й сам дізнався про це лише сьогодні вранці, тож розумів: Уджіну зараз ще гірше.
— Го-голлівуд~! — вигукнула Хван Ійон, і Уджін підвів голову від столу. Якби це була манхва, над ним би висіли чорні хмари й лив дощ.
— Наскільки важлива роль? Якщо другорядна — не страшно. Але ж режисер Рейфорд! Ти мусиш погодитися, навіть якщо з’явишся на хвилину! Уджіне~! Ти ж приймеш, так?
Уджін глянув на сяючу Хван Ійон і згадав, що говорив кілька днів тому. Він у жаху заплющив очі й відвернувся. Він поводився надто гордо й зарозуміло, бо вважав усе прихованою камерою, а вони справді були режисером і сценаристом LL-Studio.
— У мене ж усе-таки є гордість…
Реально ж гордість зараз мало що важила. Можливість сама стукала у двері, і вагатися було б дурістю. Але він просто не міг одразу це прийняти через свою впертість.
— Та зараз майже не знімають приховані камери, — зауважила Хван Ійон, і Уджін одразу вчепився в волосся обома руками.
— Уперше бачу, щоб Уджін так поводився.
— Режисер Рейфорд сказав, що буде в Кореї ще два тижні. Якщо після прочитання сценарію Уджін зацікавиться, він готовий зустрітися будь-коли.
— То в чому проблема?
— Не в часі справа. Якби залежало від Уджіна, він би зустрівся з ними негайно. Але його стримує гордість.
Після отримання офіційної пропозиції від LL-Studio директор Чан Су-Хван перевірив усі факти й розповів Уджіну про це зранку. І перше, що зробив Уджін, — прочитав сценарій.
— На жаль, здається, йому справді подобається персонаж Джин.
Якби сценарій був жахливим, він би зберіг гордість до кінця й насміхався з Голлівуду. Тоді над його головою сяяло б сонце, а не нависали хмари.
Чан Су-Хван ніколи не думав про Голлівуд, але швидко розібрався з проєктом LL-Studio. Головні ролі вже були затверджені, і, звісно, кілька іноземних акторів теж націлилися на роль Джина.
— Усі претенденти — імениті актори, тому Уджін зараз дуже нервує. Він має прикинутися, ніби думає кілька днів, але що, як вони передумають?
— Та чого тут боятися! Вони ж не кличуть на прослуховування — вони одразу пропонують роль. Якщо прилетіли до Кореї, щоб зустрітися з тобою, хіба це не означає, що все майже вирішено? Уджіне, будь упевненішим.
Хван Ійон підійшла й провела пальцями по його розкуйовдженому волоссю. Сьогодні на нього ще чекав червоний хідник і інтерв’ю.
— Навіть зустрітися з ними складно, — пробурмотів Уджін, дозволяючи їй займатися його зачіскою.
Хоч він і збирався прийняти пропозицію, його хвилювало, як поводитися. Чи триматися так само гордо, як кілька днів тому? Чи бути таким, як зазвичай, перед режисерами? Його власне рішення бути принциповим і «допомагати — не шкодить» загнало його в глухий кут, де голова сварилася з серцем.
— Але ж вони офіційно надіслали сценарій і документи, як ти просив. Значить, із твоїм тодішнім ставленням у них проблем немає, так? Американці, мабуть, інакше дивляться на такі речі. Не варто так обережничати.
Почувши пораду Кан Хо-Су, Уджін криво всміхнувся й спитав, чи справді все гаразд.
— Ну і що, якщо не вийде? Що такого особливого в тому Голлівуді?
Як тільки Кан Хо-Су сказав це з кам’яним обличчям, і Уджін, і Хван Ійон завмерли й подивилися на нього.
— Я думаю, це велика справа.