Розділ 3
— У будь-якому разі добре, що тобі додали сцени, ще й реплік чимало. У нас от узагалі сценарію немає. Щодня інший грим і стоїмо фоном, щоб кадр не виглядав порожнім, — сказав один із лихварів.
Хоч режисер Мун і славився раптовими правками сценарію, для дрібних акторів, яким не пощастило зловити шанс, Уджін був водночас об’єктом заздрості й гіркоти.
— Тому перше, що в тебе має бути, — це врода, — продовжив він.
— Він не просто гарний. Він ще й високий. І грає, між іншим, добре, — додав інший лихвар.
— Авжеж. А нічим не поступається Пак Міну. Мене вже нудить від його бурчання щоразу, як доходить до бійок. Добре, що завтра нам не доведеться його слухати.
— Кажуть, сценарій переписали саме тому, що Пак Мін так нойкав на екшн-сценах, що головну роль фактично віддали А.
Невдоволення Пак Міном було не лише в режисера, а й у всіх акторів. Зрозуміло, що той, хто заробляє обличчям, обережний у бійках. Але навіть після багаторазових репетицій і постійного контролю каскадера він усе одно панікував і сіпався. Через це сцени псувалися, зйомки затягувалися, а дрібні актори змушені були слухати його нескінченні скарги. Страждали, як завжди, не зірки.
— Ти зараз натякаєш, щоб я завтра не нявкав? — спитав Чхе Уджін.
— Ти кмітливий, — хмикнув лихвар.
Хай як вони були незадоволені зіркою, розвивати тему було небезпечно. Тож усі просто розсміялися й зам’яли розмову.
— Завтра постарайся. У холодильнику є маски для обличчя. Намажся ввечері. Грим має лягати ідеально, — порадив один із них.
Вони заздрили його удачі, але не ревнували. Надто довго працювали в цій галузі, щоб розуміти, як усе влаштовано. Вони не злилися через відсутність власного шансу. Вони просто працювали, сподіваючись, що колись пощастить.
А для цього фільм мав бути успішним. Якщо хтось із другорядних чи епізодників засвітиться й стане темою для розмов — це піде на користь усім. Навіть для дрібного актора успішний фільм у фільмографії кращий, ніж провал.
Тому, попри те що Уджін уже проходив «відбір» за зовнішністю, усі троє допомагали йому чим могли — порадами, дрібницями, підказками. Завдяки цьому він спокійно готувався до завтрашньої сцени в тихому кутку.
Насправді він не заучував текст. Він намагався зрозуміти А.
Якщо дивитися сухо, А — егоїстичний, нахабний і імпульсивний тип. Молодий, скажений, зациклений на власних бажаннях. Така людина здатна лише на крайні форми «кохання». Але асистент режисера сказав: чисте кохання. Уджін гадки не мав, як це показати.
Сам Уджін знав кохання. Коли він був айдол-стажером, побачення були заборонені. Плюс школа, плюс тренування — часу не вистачало ні на що. Зрештою це призвело до конфлікту в переддебютній групі. Приблизно тоді він почав зустрічатися з однокурсницею.
Виснажений, злий на заборони, він не зміг відштовхнути красиву дівчину, яка зізналася йому в почуттях. Він віддав їй усі свої «вперше». Світ на коротку мить став прекрасним. Це були дні, сповнені щастя й збудження, які неможливо передати словами. Саме вона навчила його, що таке любов. Він не помер би за неї, але хотів жити разом із нею.
А потім вона жорстко його кинула.
Коли агентство вигнало його, Уджін згадав про неї і був готовий поховати мрію про сцену. У двадцять один говорити про майбутнє смішно, але заради неї він був готовий змінити життя. Він вірив у себе.
Вона — ні.
Вона не бачила майбутнього з бідним студентом із розлученою матір’ю, молодшою сестрою й без армії за плечима. Але він чіплявся. Писав п’яні повідомлення серед ночі, питав, чи вона спить. Робив усе.
Вони навіть сварилися напряму: чи варто взагалі бути разом, якщо все одно не одружаться. Плакали, доводячи, що розійтися — нормально.
Тоді вона сказала:
— Як ти думаєш, що таке побачення?
— Те, що ми робимо зараз, — відповів він.
— Ні. Це любов. А я питаю про стосунки.
Вона не заперечила його почуттів. І від того було ще болючіше.
— Ми молоді й дурні. Класно бути з тим, кого любиш. Але в нас забагато проблем. Я хочу жити сьогодні, а не постійно думати про завтра. Мене бісить рахувати гроші в кафе. Я втомилася боятися майбутнього.
— Моє серце більше не тремтить, коли я тебе цілую. Я хочу нормальних стосунків, як у всіх.
Дивлячись на її сухі, втомлені очі, Уджін не зміг сказати, що його серце здригалося вже від самого погляду на неї, що коли вони трималися за руки, йому здавалося, ніби груди вибухнуть.
Коли я тебе обіймав, у цьому світі не було слів, здатних описати це блаженство.
Це було єдине кохання в його житті. Хай без хепі-енду, але воно було справжнім.
Чи здатен А на таке? Ні.
Для А усе було безглуздим, якщо він не володів тим, чого хотів. Він радше вбив би жінку і забрав її тіло, ніж дозволив їй жити щасливо без нього. І водночас А ніколи не вибрав би смерть… чи ні?
Саме тут Уджін застряг. Завтра А мав загинути, рятуючи Ару. Але як зіграти людину, яка не хоче помирати, проте все одно це робить?
Він ліг рано, бо підйом о п’ятій. Та думки не давали заснути.
Якщо подумати… у минулих життях я люто ненавидів людей.
Роздуми про кохання плавно перетекли в спогади про минулі життя. Від самого початку він щиро зневажав людство, включно з власною родиною. Він був самотнім і нещасним. І навіть проживши сотні життів, це не зникло.
Аж поки в 457-му житті його душа вперше не закохалася.
До того він нікого не любив і навіть не симпатизував. Він не зміг прийняти це почуття, не визнав його — і врешті власноруч убив жінку, яку кохав, після чого наклав на себе руки.
Він до кінця називав любов ненавистю.
Після цього він розсипався. Без людини, яку любив, світ став порожнім. Ні від кого більше не треба було ховати почуття — і це було нестерпно. Його жерла самоненависть.
Та почуття А були інакшими. А знав, що відчуває, і чітко розумів, чого хоче. Він не був із тих, хто помирає разом із коханням. Чому ж він обрав смерть?
Уджін рився в пам’яті далі. Після того першого кохання він поступово почав відчувати прив’язаність до людей. Згодом — до власних родин.
І зрештою він знайшов одне життя, схоже на А.
Музика була всім. Родина — лише обов’язком. Народжений аристократом, він не зміг здійснити мрію і став відчуженим та пихатим.
Одного дня з’явилася вона — яскрава, мов сонце. Його бажання володіти нею було таким самим шаленим, як його пристрасть до музики.
Він був готовий кинути все — музику, родину, життя. Він став настільки власницьким, що якщо не міг мати її, то хотів, щоб не мав ніхто. Навіть ціною вбивств.
Коли дізнався про її заручини, він з’їхав з глузду й убив нареченого. Потім усіх, хто наближався до неї. Грошей і влади вистачало. Він був задоволений результатом: жінка, приречена на самотність і страх.
Зрештою їй не лишилося нічого, крім нього — єдиного, хто «любив». Але це було примусове рішення. У її любові не було щирості. І цього було замало.
Одного дня він випив отруту й помер у неї на очах, ніби кажучи:
Бачиш? Навіть єдина людина, яка тебе любила, померла. Ти приносиш нещастя. Ніхто ніколи не любитиме тебе так, як я.
Він хотів, щоб у світі без нього вона була нещасною. Навіть якщо колись покохає — щоб цей день змусив її відмовитися від любові назавжди. Це було «жертовне» кохання егоїста.
Чорт… це справді було моє життя?
Можливо, саме тому він так легко забирав життя — через ненависть до людства, що тягнулася ще з першого втілення.
Зараз Уджін не міг до кінця осягнути ту пустку й божевілля. Але це було минуле. Він відкинув думки й подивився на А крізь цю призму.
Грубо кажучи, А просто показував Ару середній палець.
Він знав, що вона ніколи його не любитиме, тому хотів хоча б її тіло. Він хотів, щоб вона не змогла виплатити борг і якнайшвидше була продана. Так він мав би її хоч раз — як свою односторонню любов.
Але вона могла померти. І вона мала померти.
Тоді в нього не залишалося нічого.
Він не міг просто відпустити. Ця вага сумнівів і була чистим коханням А.
Світ без Ари був нудним. Але ще більше він ненавидів думку, що вона житиме щасливо без нього. Тож він мав зробити так, щоб вона не змогла бути щасливою.
Як покарання за відмову любити його — жити в муках, пам’ятаючи його й бачачи кошмари.
Раз світ без Ари все одно пекло, нехай вона житиме в пеклі без нього.
Уджін повільно всміхнувся, занурюючись у відчуття А. Самі думки змушували серце шалено калатати.
Навіть любов А могла змусити серце битися швидше.