«Мамо, це наш дім?»
«Гей! Скільки разів я казав тобі, вона моя мама, а не твоя мама!»
«Але я відчуваю, що вона моя мама!»
«Дурнику! Не смій забирати мою маму! Якщо ти ще раз назвеш її моєю мамою, я попрошу мою маму відправити тебе до дитячого будинку!»
«Ва-а-а!»
Ся Ань подивилася на двох маленьких хлопців, які знову почали сваритися після повернення додому, і відчула себе трохи безпорадною.
Очевидно, її синові зовсім не подобалася дитина, яку викрали і привезли в село. Але її слухняний син наполягав на тому, щоб вона забрала цю дитину додому.
Спочатку Аллен планував залишити дитину в лікарні для догляду, а потім попросити поліцію знайти його родину, але її слухняний син наполягав на тому, щоб вона забрала хлопчика додому.
Проте, судячи з їхньої дороги додому, було очевидно, що її слухняний син зовсім не ладнав із хлопчиком.
«Ну, годі плакати, годі плакати».
Ся Ань відчула головний біль, дивлячись на дитину, яка сиділа на підлозі, влаштовуючи істерику. Вона на мить пошкодувала, що забрала цю дитину.
Бо, боронь Боже, вона найбільше боялася дитячого плачу.
«У-у-у... Ма... гик!»
Хлопчик відчув на собі гнівний погляд, що виходив збоку, і, згадавши слова Ся Сінченя, гикнув і змінив своє звернення.
«Фея-сестричко, я не хочу до дитячого будинку».
«Будь слухняним, і якщо не будеш плакати, ми тебе не відправимо».
Ся Ань підняла хлопчика з підлоги, допомагаючи йому стати.
Треба сказати, що хлопчик мав дуже витончені та гарні риси обличчя. Після того, як його відмили, він справді виглядав як маленький принц, і від нього випромінювало відчуття благородства.
Здавалося, він не був дитиною звичайної родини.
«У-у-у, фея-сестричко, я слухняний, я не буду плакати».
Бачачи, як хлопчик стримує сльози, намагаючись широко розплющити очі, і дивиться на неї з благанням, Ся Ань чомусь подумала, що цей хлопчик дуже схожий на її власного слухняного сина.
«Мамо! Я теж хочу обійнятися!»
Опустивши голову, Ся Ань побачила Ся Сінченя, який тягнув її за одяг і дивився на неї зі скривдженим виразом. Вона зі сміхом похитала головою.
«Оскільки Сяо Цань(Сяючий,чудовий,яскравий) — це той, кого ти хотів привести додому, то ти повинен нести за нього відповідальність».
Щойно Ся Ань закінчила фразу, двоє гарних маленьких хлопців широко розплющили свої великі очі та здивовано запитали:
«Хто такий Сяо Цань?»
«Сяо Цань — це він».
Ся Ань з посмішкою вказала на хлопчика з червоними від плачу очима і сказала:
«Ми не знаємо його імені, тож поки що називатимемо його цим ім'ям».
Поки Ся Ань навчала двох маленьких хлопців бути слухняними, раптом почувся гучний стукіт у двері.
Хоча на її броньованих дверях був дзвінок, стукіт не припинявся, і хтось сильно бив по дверях.
Насупившись, Ся Ань, трохи роздратована, пішла до дверей.
Відкривши двері, вона побачила повну жінку середнього віку з хімічною завивкою, яка стояла біля її дверей.
«Ти...» - хто ти.
Не встигла Ся Ань закінчити фразу, як жінка біля дверей її перебила.
«Ся Ань, ти тепер стала самостійною! Навіть грошей на господарство щомісяця не даєш! Скажи, що ти збираєшся робити!»
«...»
Щойно Чжу Хун почала говорити, Ся Ань одразу ж згадала, що голос цієї жінки належав тій, що дзвонила їй і вимагала грошей, її «мачусі».
«Чому я повинна давати тобі гроші на господарство?»
«Тому що я твоя мати!»
Чжу Хун була розлючена холодним виглядом Ся Ань.
Вона ніколи не поважала Ся Ань, і Ся Ань завжди була покірною з нею. Тепер, побачивши, що Ся Ань поводиться з нею так «нешанобливо», вона не могла цього стерпіти.
Шкода лише, що Ся Ань, з якою вона зіткнулася зараз, була вже не тією Ся Ань.
«Вибачте, моя мама давно померла».
Сказавши це, Ся Ань більше не хотіла мати справу з жінкою, яка називала себе її матір'ю, і прямо зачинила броньовані двері.
«Бам!» — звук був настільки гучним, що Чжу Хун остовпіла.
Оговтавшись, вона знову почала шалено стукати у двері.
О ні, цього разу, розлючена Ся Ань, вона почала шалено бити по дверях.
«Ся Ань! Відчини двері! Що ти маєш на увазі! Не забувай, хто виховував тебе, коли помер твій батько! Якби не я, ти думала, що змогла б так багато років жити як принцеса в родині Ся! Відчини двері!..»
Слухаючи галасливі прокльони за дверима, Ся Ань рішуче зателефонувала охороні комплексу, щоб ті відтягли жінку.
Ся Ань ніколи не думала, що в оригінальної власниці тіла буде така велика проблема.
Однак, оскільки це була не її біологічна мати, вона не вважала це великою проблемою.
Тому Ся Ань не надто хвилювалася.
«Мамо, я голодний».
Коли ззовні припинився шум, хлопчик тихенько потягнув Ся Ань за рукав і прошепотів.
«Добре, мама приготує вам щось смачненьке».
Ся Ань погладила хлопчика по волоссю і пішла на кухню готувати їжу для двох маленьких хлопців і для себе.
Побачивши, що Ся Ань пішла на кухню, Ся Сінчень, який був таким слухняним, раптом змінив вираз обличчя.
«Гей! Ти справді не пам'ятаєш, де твій дім, чи прикидаєшся?»
Ся Сінчень, з маленьким, беземоційним обличчям, дивився на хлопчика, який був приблизно його зросту.
«А? Братику Сінченю, про що ти говориш?»
Сяо Цань кліпнув очима, на його витонченому обличчі був невинний вираз.
«Ти прикидаєшся, чи не так!»
Дивлячись на невинний і милий вигляд Сяо Цаня, і чуючи, як він називає його «братиком Сінченем», Ся Сінчень відчув свербіж у руках і бажання вдарити когось!
Він навіть трохи пошкодував, що привів цього настирливого хлопчиська додому!
«Прикидаюся чим, братику Сінченю?»
«Не називай мене братиком Сінченем! Це огидно!»
Ся Сінчень не міг терпіти лицемірну поведінку Сяо Цаня. Він міцно насупився і злегка потер нефритову підвіску у вигляді двох драконів, що граються з перлиною, яка висіла на його шиї.
Якби він не бачив його уві сні... він би не дозволяв своїй мамі забрати цього настирливого хлопця!
Якщо зараз Ся Сінчень лише трохи шкодував, що привів Сяо Цаня, то ввечері він шкодував ще більше!
«Ем, лише одне ліжко, як ми спатимемо... сьогодні?»
Ся Ань трохи замислилася, дивлячись на кімнату, де було лише одне ліжко.
Оскільки вона дуже любила хлопчика, і не хотіла зайвих клопотів, вона не купувала друге ліжко, і щовечора спала разом зі своїм сином.
А тепер... з'явився ще один маленький хлопчик.
«Я хочу спати з мамою!»
«Я теж хочу спати з феєю-сестричкою!»
«Ти не смієш спати з моєю мамою!»
«У-у-у... Я просто хочу спати з феєю-сестричкою...»
Дивлячись на двох маленьких хлопців, які знову почали сваритися, Ся Ань не знала, що сказати.
Зрештою, вона, страждаючи від головного болю від їхньої сварки, махнула рукою.
«Годі! Припиніть сваритися, спатимемо разом!»
Під «силовим тиском» Ся Ань двоє маленьких хлопців нарешті заспокоїлися.
А Ся Сінчень ледь не з'їв себе живцем від жалю. У своєму юному віці він вперше відчув таке сильне почуття жалю.
Гм! Краще б він не дозволяв мамі приводити цього настирливого хлопця! Він справді набридливий!
«Добре, йдіть швидше прийміть душ. Після душу можна буде спати».
Ся Ань, яка втомилася за цілий день, хотіла лише швидше лягти спати.
«Але, але я, здається, не вмію митися сам».
Хлопчик швидко прийняв душ, але коли настала черга Сяо Цаня, він виглядав розгубленим.
«Навіть якщо не вмієш, мусиш митися сам!»
Ся Ань ніколи не допомагала митися навіть своєму слухняному синові, не кажучи вже про цього хлопця, якого вони підібрали.
Побачивши, як Ся Ань холодно дивиться на нього, Сяо Цань міцно стиснув губи і врешті-решт кивнув.
«Фея-тітонько, я зрозумів, я буду слухняно митися сам!»
«Молодець, будь слухняним».
Ся Ань злегка погладила Сяо Цаня по голові. Вона ніколи не відчувала неприязні до слухняних і розумних дітей.
Хоча цей хлопчик, якого вони підібрали, здавався трохи вибагливим і плаксивим, що їй не дуже подобалося.
Побачивши, як Сяо Цань жалісно взяв змінний одяг і пішов митися, Ся Ань постелила ліжко і лягла. Потім вона побачила, як її слухняний син дивиться на неї з ображеним виглядом.
«Сінченю, що сталося?»
Ся Ань поплескала по ліжку, запрошуючи хлопчика підійти.
Хлопчик слухняно сів поруч із Ся Ань і з залежністю притулився до її руки.
«Мені не подобається, що мама так добре ставиться до Сяо Цаня...»
Бачачи, як хлопчик ревнує, і чуючи, як він жалібно це каже, Ся Ань не могла стримати сміху.
«Але ж ти наполягав на тому, щоб його забрати, чи не так? Чому ж ти тепер його не любиш, навіщо ти наполягав на тому, щоб я його забрала додому?»
Ся Ань схилила голову, дивлячись на хлопчика. Вона справді не розуміла, чому її слухняний син наполягав на поверненні Сяо Цаня.
Тому їй було цікаво, що думає її слухняний син.
«Мені просто його шкода».
Хлопчик подумав, опустив голову і прошепотів.
Дивлячись на його вигляд, Ся Ань зрозуміла, що цей хлопчик точно не говорить їй правди.
Але, побачивши, що хлопчик не хоче говорити, Ся Ань вирішила більше не наполягати.
«Добре, поліція допоможе йому знайти батьків, і він не залишиться в нашому домі надовго».
Ся Ань погладила хлопчика по голові, усміхаючись.