- Шкільний фестиваль? Нарешті на твою вулицю прийшла весна!~ - заявила мені Яко-сан і, сміючись, почала бити по своєму ліжку.
До фестивалю залишається цілих три місяці, проте в школі всі вже з усією відповідальністю перейшли в стадію ретельної підготовки. Кажучи конкретно - всі стали збиратися після уроків раз на тиждень. У день фестивалю прийти до Яко-сан у мене не вийде.
- І все ж, вибачатися за те, що не зможеш прийти в цей день... у тебе дійсно хороше виховання. Ти ж і так майже кожен день приходиш.
- Я не вибачаюся, просто, якщо я нічого не сказавши не прийду, хіба ти не будеш хвилюватися? Тим більше що, я й так не прихожу в дні, коли у тебе купа обстежень.
- Зрозуміла, зрозуміла, все в порядку. Я все одно щаслива.
Радісна Яко-сан кивнула головою, вона взагалі мене слухає?
- Пощастило тобі, я теж хочу сходити. Ось тільки які три місяці? Я навіть не знаю, що зі мною буде завтра.
- Та годі, не така вже й велика подія, просто в місті не так багато розваг, ось це у всіх і на слуху.
- Знову за своє?
- Ну серйозно, навіть якщо додати до учнів нашого училища молодшу школу, то нас буде тільки тридцять осіб!
- Не так і мало, тридцять людей.
- Я ось думаю, після випускного нашого класу, їм нарешті доведеться проводити злиття з Міторіучі...
- Так... Санаторій Субару-дай допоміг місту з економічної точки зору, але ось з відтоком населення нічого зробити не може.
- У нас дійсно нічого немає, та й намагатися закінчити освіту зараз це звичайна практика, а в нашому місті такої можливості немає.
- Ось як. Значить, якщо і ти захочеш продовжувати вчитися, тобі доведеться переїздити.
Яко-сан правильно каже. Якщо я вирішу продовжувати навчання, мені доведеться їздити в Міторіучі, а то й далі. У такому випадку для мене стане неможливо відвідувати її щодня, як зараз... Поки я роздумував над цією проблемою, мене сягнула жахлива думка.
Коли я вступлю, Яко-сан, можливо, вже зникне звідси. Назавжди.
- Хочеш, вгадаю, над чим ти замислився?
- Не треба...
- Якщо я не помру до початку вступних іспитів, ти можеш не встигнути...
- ...На сьогодні все, я додому.
- Взагалі-то я намагалася жахливо пожартувати, щоб відволікти тебе від поганих думок, мабуть, не спрацювало.
На відміну від жартівливої поведінки Яко-сан, у мене на душі стало ще неспокійніше. Я досі не можу зрозуміти її нездорової любові до таких жартів. До весни наступного року часу ще багато. Я не можу прийняти її легке ставлення до свого тіла як до пісочного годинника, що відраховує час до смерті.
- У тебе в розкладі вже заплановано померти до моїх вступних?
- Не те щоб я могла замовити час смерті, але хто хто, а я про своє тіло дещо розумію.
- ...Яка ймовірність зцілення?
Питання, яке я задаю їй кожен день.
- Що його зовсім немає, не можна сказати, про мою хворобу ще ніхто нічого не знає.
Скільки разів я задавав це питання і чув одну й ту саму відповідь? Яко-сан, як завжди, не виявляла жодних емоцій.
- Скажімо так, шанси на одужання такі ж... як на твою перемогу!
- Ну, значить, все не так погано.
- Звичайно, адже дослідження хвороби проводяться під кураторством держави.
На столі перед ліжком стоїть дошка з шашками. Розбалакавшись, я машинально, за звичкою, пересунув шашку. Зрозумівши, що накоїв, повільно намагаюся повернути на місце. Мене миттєво викривають.
- Якщо вже ти почав з такого агресивного ходу, я не можу не відповісти, тепер навіть не думай злиняти!
Її злісний сміх після цих слів буде снитися мені в кошмарах.
Наступного дня я зустрів Юкаву.
- Гей, хлопче! Гей!? Ігнорувати надумав?
Мене окликнули, коли я після навчання йшов у напрямку лікарні.
Мене охопило погане передчуття. Складно знайти незнайому людину в нашому маленькому містечку. Оглянувши незнайомця і відзначивши незвичайний для нашого містечка стиль одягу, я насторожився ще більше. Старий джемпер у поєднанні з вицвілими джинсами в поганому сенсі віддавали стилем великих міст. Вік, мабуть, вже давно за тридцять. Чужорідне тіло для нашого міста, не інакше.
- Що Вам?
- Який непривітний, а. Місцеві не люблять приїжджих, ось через це сільська місцевість і занепадає.
- Якщо у Вас є щось, питайте швидше.
- Та не роби такого обличчя. Я, між іншим, пишу статті для "Сьогоднішнього тижневика", мене Юкава звуть.
"Сьогоднішній тижневик"? Я знаю цей журнал, читав статті з нього.
- Стаття про "Лютого кита"...
- Так, знаєш, зараз у Субару-даї всі його так називають. Це моя шалено популярна стаття.
- …
- Розслабся. А ти знав, що в заголовках може бути тільки певна кількість букв? У заголовку може бути всього пара слів, що виділяються, химерна хвороба, наприклад...
Закінчивши, Юкава спокійно дивився на мене. Всередині мене пройшов ураган. Перед моїми очима стоїть людина, яка щойно назвала позолочення химерною хворобою. Цей же чоловік дав ім'я тому киту. У мене погане передчуття. Мене цікавить, але інше.
Навіщо він зараз приїхав до Субару-дай? Побачивши моє збентеження, Юкава нарешті поставив питання.
- Слухай, Цумура Яко, ти ж її спадкоємець? Вже передчуваєш триста мільйонів?
- Що? Звідки ви...
- А, це завдяки моїм наполегливим діям в реєстратурі.
Коли я усвідомив, що попався, було вже пізно. Метою цього чоловіка, схожого на детектива, з самого початку був я.
- Чого ви хочете?!
- Я б сказав, хорошу статтю, але це не так, мені цікава хвороба, ну, ти знаєш, хвороба массового позолочення анапластичного міофібропласта.
- У такому випадку, я думаю, вам краще поговорити безпосередньо з Яко-сан.
- Мені цікава не вона, мені більше цікаві люди, пов'язані з нею. - туманно відповів Юкава.
Ніби говорить з піддослідним кроликом. Такі ж нотки в голосі я іноді чую від Яко-сан, коли вона говорить про себе. Поки я завмер перед чоловіком, він продовжував.
- Дивна хвороба. Я про себе називаю її хворобою, що пожирає цінність людяності.
- Яку ще цінність?
- Ось ти, наприклад, невже вважаєш, що як людина стоїш більше, ніж купа чистого золота, рівна твоїй вазі?
Я знову завмер, не маючи змоги відповісти.
Здається, останній раз, коли я ставав на ваги, вони показували приблизно 60 кілограмів. Не знаю, в яку суму можна оцінити 60 кілограмів золота, але одне можу сказати напевно...
Я точно стільки не вартую.
Помітивши, що я не збираюся відповідати, Юкава легко посміхнувся і м'яко продовжив.
- Якщо не можеш довести свою цінність, життя стає схожим на пекло. На таких висить ярлик: "від тебе більше користі мертвим, ніж живим". Та й людям навколо теж доводиться постійно доводити собі...
- Про що ви?
- Я про те, що все, що тобі потрібно - гроші.
Його слова немов скоблили старі затяжні рани, які перестав помічати і відразу припекли їх.
- Ти теж вже зіткнувся з цим? Аааа~ Напевно не варто було говорити все тобі в обличчя...
- Це... всього лише ваші припущення.
- Припущення, кажеш? Ндаа, мабуть так і є.
Але це не просто його припущення. Моє тіло почало дрібно тремтіти від підвищеного тиску. Хотілося якомога швидше втекти. Юкава ж ніби втратив до мене інтерес і відвернувся вбік.
- Вибач, вибач. Гей, не хочеш дізнатися, чому у Цумури Яко не залишилося родичів?
- ...Звідки ви знаєте?
- У мене така робота, хлопче. - сказав Юкава і знову, ніби оцінюючи, перевів погляд на мене. Серце билося як скажене, але я все ж зважився на блеф.
- Не цікавить. Якщо це все, то я прощаюся.
- Зачекай, останнє питання. Хто автор «Лютого кита»? Як би не намагався, так і не зміг з'ясувати.
- Без поняття.
Кинув я і вже збирався йти, як до моїх ніг прилетів файл з паперами.
- Вся родина. Батьки, молодший брат. Їхали на машині. Машина пробила огорожу. Якби Цумура Яко була з ними, то загинула б. Залишилася тільки вона.
Хоч слухати я не збирався, але Юкава виклав мені все. Під ногами лежав файл з фотографією Яко-сан, на ній вона була набагато молодшою, ніж зараз. Цумура Яко. День народження 2 грудня. 21 рік. Я не знав... Мимоволі підбираю і кидаю в портфель.
- Раз ти зв'язався з нею, з великим задоволенням буду за тобою спостерігати. - почувся віддалений голос журналіста.
Цього дня всі мої партії були просто жахливі.
Виявилося, що шашки - одна з тих ігор, в які не вийде грати, поки на душі не спокійно. Знову я прогледів пастку Яко-сан. Зробив хід, який не повинен був робити. В результаті мене загнали в кут.
- У тебе щось сталося? Все в порядку? - прямо запитала мене Яко-сан після другої партії.
- Зрозуміла по тому, як легко розбила мене, Яко-сан? - їдко відповів я.
- Ні, сьогодні у тебе мертві очі.
- …
- На тебе дивитися шкода, що з тобою? - запитала вона мене і простягнула руку, доторкнувшись до щоки. Серце підстрибнуло, не стільки від неприродно холодної руки на щоці, скільки від її погляду прямо в очі. З таким розвитком подій не було і шансу щось приховати. Питання тільки в тому, скільки можна розповісти...
- Знаєш журнал «Сьогоднішній тижневик»? До мене прийшов журналіст...
- Не турбуйся, з деякого часу вхід журналістам заборонений. А! Він наговорив тобі чогось? Знущався над тобою?
Слова застрягли у мене в горлі, бо в голові почала проноситися інформація з отриманого досьє. Більше того, знову згадалися слова про те, що кожен навколо Яко-сан проклятий доводити їй, що йому не потрібні гроші. Немає потреби їй розповідати, це мої проблеми.
Яко-сан не відриваючи погляду дивилася на мене, вона напевно не відстане, поки я їй щось не скажу. Просто Яко-сан... - відводжу погляд.
- Щось зі мною?
- Мені розповіли про твою сім'ю... про аварію...
- Ось як...
Яко-сан з розумінням відповіла і кивнула. Її рука нарешті відірвалася від щоки, і я трохи відсунувся назад.
- Тепер переживаєш за мене?
- Справа не в тому... Просто й уявити не міг, що у тебе і справді нікого не залишилося...
- Треба було розповісти тобі раніше, просто. Я зовсім не збиралася приховувати від тебе що-небудь. Просто, коли справа доходить до сім'ї, це трохи інше, розповідати про розлад у сім'ї.
Висловивши свої думки, вона ніби вже собі, кивнула і повернулася до мене, ніби нічого не було.
- Тоді, можеш розповісти? Про аварію...
- Тут нема про що розповідати. У батька на роботі справи пішли шкереберть, в результаті, як завжди, все звелося до грошей. Грошей стало не вистачати, атмосфера в родині стала напруженою. І ось одного дня батько покликав усіх покататися, навіть школу дозволили прогуляти.
Не змінюючись на обличчі, Яко-сан продовжувала.
- Не думаєш, що це смішно? Адже мені було всього дев'ять, але я прекрасно розуміла, що відбувається в родині. Прекрасно зрозуміла його наміри... Я змогла відмовитися, сказавши, що сьогодні в школі буде підготовка до змагань. Сказала, що обов'язково повинна прийти. Батько легко погодився. Але ось молодший брат, інша справа. Будучи першокласником, не було і шансу переконати його не прогулювати школу. Я була розумною дитиною - тихо пробурмотіла Яко-сан і втупилася в порожнечу - з собою взяли тільки брата.
Тільки на цих словах її голос затремтів.
- Коли мене покликали до вчительської, я зовсім не здивувалася. Навпаки, мені стало легше. Так, саме легше. Коли зрозуміла, що тепер доведеться жити тільки своїм розумом, я була щаслива. Єдине, що я хотіла, запитати брата, як це, коли машина пробиває огорожу і летить вниз?
- …
- Після цього мене віддали на виховання в будинок пристарілих, так я і прожила досі. Без родичів, без друзів. Напевно, нахабно це говорити, але щоб дійти до цього, я непогано постаралася. Ось воно, моє життя. Я зробила себе сама. - сказала вона, і її очі ніби спалахнули.
Що можна сказати у відповідь, я не знаю. Можу лише уявити, як багато їй довелося пережити. В голову прийшло лише те, що я радий. Радий, що вона вижила. Але на мить заглянувши їй в очі, зрозумів, що не можу їй так сказати.
- Тому розумієш?
- Що?
- Навіть так, батькам я б ніколи не сказала «дякую за вашу смерть».
- Я б теж ніколи не сказав...
- Як мило, у тебе буває навіть такий вираз обличчя.
Вона знову явно перейшла на свої глузування, але навіть розуміючи це, мені стало не по собі. Причиною її нещастя і нещастя сім'ї була нестача грошей. Можливо тому, знайшовши мене в схожій ситуації, вона і вирішила передати все мені. Не можу висловити словами точну причину, проте від думок, що перекривають одна одну, заболіло серце.
А ще, найсумнішим було те, що я дізнався про цю історію від того журналіста.
Ніби намагаючись виплеснути все, що мучило душу, я знову відкриваю рота.
- Якщо можна, ще одне питання... Ти справді була почесною студенткою?
- Була. Поки не потрапила сюди. Поки я вчилася, всі визнавали мої здібності. Я навіть змогла побувати на практиці. Якби не хвороба, я б напевно отримала ступінь і займалася повноцінним вивченням історії.
- Ти хотіла ступінь?
- Звичайно! У мене були всі шанси на це.
- Я просто питаю, але ти не думала залишити гроші своєму університету?
- Нізащо! Тільки подумай, яка мені користь від цікавих досліджень і експедицій, якщо я не зможу в них взяти участь сама?! І взагалі, крім мене, там талантів особливо й не було, щоб на них гроші переводити...
Поки Яко-сан говорила, я дістав папери з сумки і кинув перед нею. Все, що передав мені Юкава. Фотографії, історія життя, оцінки з університету, все, що було в файлі. Серед паперів були і записи про сім'ю.
- Оу... чимало тут. - пробурмотіла вона, переглядаючи матеріали.
- А що конкретно ти вивчала? Схоже, ти добре володієш англійською та китайською мовами, а ще вступила без кредиту на навчання, відразу отримавши стипендію.
У Яко-сан до приїзду в Субару-дай було своє життя. Тепер я знав, що у неї були мрії, були її роботи з історії, були купа історій і знань, що зберігалися у неї в голові. Я б хотів дізнатися все від неї, але ніяк не тим способом, яким дізнався...
- Яко-сан, я хочу знати про тебе більше.
- Ну добре, питай, я розповім. - відповіла вона, викидаючи отримані від Юкави папери в смітник і розсміялася.
- Давай поговоримо за партією в шашки. Тим більше, я теж хочу тебе краще пізнати.