12. Жаклін (4) — 61 розділ
У коридорі Алан притулився до колони, повністю сховавшись у її густій тіні. Роджерса ніде не було видно. Він трохи розслабився і подумав, що з їхнього повернення з кухні він навіть не бачив його. Роджерс не міг не знати, що вони з Рішель розправилися з шеф-поваром. Алан був упевнений, що рано вранці він обов'язково заявлятиме нерви, заколоти або навіть вліпити щітку.
"А він просто зник..."
Це було явно поблажливо. Зовсім не схоже на Роджерса, який намагався контролювати його кожен крок. Не дивно, що Рішель переживала. Хоч Алан і радив їй не намагатися вгадати, що це таке, він ледве приглушив своє здивування. Це виглядало так, ніби Роджерс хотів, щоб вони пішли на четвертий поверх. Той самий Роджерс Уолтер, що так відчайдушно намагався приховати його.
"Але чому?"
Найжахливішим є те, що вони не мають іншого виходу, окрім того, щоб покладатися на цю м’яку, двозначну милість і танцювати під її дудку. Навіть зараз у нього було стійке відчуття, що він лише іграшка в чиїхсь руках.
Алан тихо і важко зітхнув. У ту ж мить в іншому кінці коридору почувся дзвін. Зітхнувши, він з'їхав і обережно викинув із тіні. Він так довго чекав на ту найстаршу покоївку. Зв'язка ключів, яка висіла у неї на поясі, весело дзвонила в такт кроках. Алан прищурився. Він повинен був вкрасти цю зв'язок ключів. Звичайно, це буде нелегко. Зберігання ключів було найважливішою частиною обов'язків, покладені на старшу покоївку, а троянди цього особняка дуже болісно віднеслися до будь-якого втручання в їхні людські ігри.
« І все ж іншого виходу немає»
Він пообіцяв Рішель, що добуде ключі сьогодні ж, і він не хотів порушувати обіцянку. Збираючись з думками, Алан розчавив напряжені плечі. Надія все-таки залишалася. Якщо Роджерс дійсно хоче, щоб вони потрапили на четвертий поверх, можливо, ключі вдасться викрасти без особливих зусиль.
Якраз, коли він чекав слушний момент, щоб вискочити перед покоївкою, хтось торкнувся його руки. Зітхнувши, Алан притиснувся спиною до стіни і обернувся.
— Ах, прости. Я тебе налякала?
Перед ним з широко розкритими очима стояла Рішель Ховард. Обличчя Алана злегка почервоніло. І треба було показати себе таким полохливим. Він кілька разів кашляв і, намагаючись виглядати ненавмисним, запитав:
— Не особо... У чому справа?
Він украдкою подивився на покоївку. Та оглянула пляму на прикрасі в коридорі. Час майже прийшов. Алан крокнув з тіні.
- Поговоримо пізніше. Я саме збирався стягнути ключ.
— На щастя, я прийшла вчасно. Я тут, щоб сказати, що тобі не потрібно добувати ключ, — спокійно сказала Рішель.
— Не треба видобувати ключ? — Поцікавив з пантелику Алан.
- Поговоримо деінде? Старша покоївка наближається.
— А да.
Хоч Алан і не розумів, в чому справа, він слухняно провів Рішель у свій кабінет. У неї напевно для кожної дії є вагома причина і задуманий план.
Закривши двері кабінету, Рішель простягнула кошик Алана.
— Може, спочатку перекусимо? Ти ж досі нічого не їв?
- Це правда, але що означає перекусимо...
але все ж.
Підійшовши до столу, Рішель поклала на ньому печиво, овочі та фрукти. У Алана щелепа відвисла.
- Ти спускалася на кухню?
— Ми ж не можемо голодувати, поки знаходимося в особняку.
- І все ж, це було так небезпечно!
— Довго голодувати не менш небезпечно, Алан.
Коли вона назвала його на ім'я, його запал трохи позутих. Рішель почала заварювати чай, і юнак вагався опустився на стілець.
— У мене немає... Аппе...
— Якщо скажеш, що немає апетиту, я розлючуся. Ми повинні добре поїсти, щоб набратися сил.
Рішельські погляди стали суворими. Алан мовчки взяв одне печиво і поклав його в рот. Він обережно підштовхнув її до головної розмови, якої так чекав:
— Отже, ключ добувати не потрібно?
- Бо я його вже отримала.
- Що?
Рішель поклала на стіл зв'язку ключів. Очі Алана широко розкрилися.
- Як ти це зробила? Ключ старшої покоївки точно був при ній на поясі ...
- Мадам Отіс дала його.
Бах! Стул, який відсувався Алан, коли піднімався, з гуркотом впав на підлогу.
- Що це означає... Ти ходила до матері?
Обличчя Алана зблідло від гніву. Рішель спокійно похитала головою:
— Це мадам Отіс покликала мене.
Розповідь Рішель про те, що мадам Отіс пережила в Бертренді, і про обов’язки, які з покоління до народження виконували всі господині будинку Отіс був навмисно стриманим та сухим.
- І останні слова мадам...
— Она просила... Піклуйся про тебе.
Алан опоруся о хиткий столик.
- А я думав, що мама... Вона втратила розум. І я не знав... про це їх розмова з батьком.
Його голос звучав втрачено, наче у заблуканої дитини.
— Алан...
- Чому мама тримала все в собі? Ні, я, звичайно, розумію. Але її очі ще могли ясно бачити мене. Якщо так, то хоч би ще раз...
«... взивала мене за руку. Мені б вистачило цього."
Цей юнак здригнувся, наче намагався виштовхнути смуток з тіла. Рішель накрила його кулак своєю долонею. Алан міцно зажмурився. Після недовгого мовчання Рішель тихо запитала:
— Ти злишся на матір?
— Не знаю, — прикусив його губу. — І як мені тепер з нею спілкуватися, я теж не знаю. І чи хоче вона взагалі мене бачити...
— Алан, але Рішель гірко посміхнулася і ще сильніше стисувала руку. - Те, що у вас ще є шанс поговорити - це справжнє благословення.
Алан подивився на неї. У її світло-зелених очах сквоїла ретельно прихована смуток. Він знав, чому вона так говорить. Тремтіння поступово поліпшилося. Юнак перейняв дух, поставив стілець на місце і сів.
- Якщо ми звільнимо Отіс...
— Да.
- Але й мама... знайде свободу. І на душі у нас стане легше.
Отже, спочатку треба зосередитися на тому, що прямо перед нами. Погляд Алана став темніший. Вони схилили голови над ключами.
- Вночі Роджерс на четвертому поверсі, так що нам не пройти. Тому найкраще проникнути туди відразу після шостої ранку.
- Почекаємо на кухні вночі, а як прийде час, негайно відкриємо двері.
Коли Рішель перебирала безліч срібних ключів, то помітила одну червону фарбу. Це він. Ключ, який відкриває двері на четвертий поверх. У цьому вона була впевнена. Погляди Рішель та Алана зустрілися.
- Тоді я зустрінуся в моєму кабінеті о першій ночі.
Сьогоднішній день вирішить, яким буде фінал цієї історії. Чи він буде продовженням трагедії або новим початком, що прийде разом з звільненням? Зараз цього ніхто не знав.
*
Коли Рішель запалювала гасову лампу перед тим, як піти в кабінет, вона почула дитячі голоси:
— Наставница! Наставница!
Вона завмерла і обернулася в сторону гардеробної. Це були Пені і Ніро. Роздався стук.
— Наставница! Допоможіть!
будь ласка! Допоможіть! Мені треба до мами!
В їхніх відчайдушних криках лунали ридання. Зов близнюків, що доноситься з боку гардеробної, та ще й сповнений щирої молитви - таке було вперше. Рішель злегка нахмурилася. Якщо Бертранда дотримуватися правил, було б краще їх ігнорувати. Але чомусь їй здалося, що зараз не можна так поводитися. Інтуїція блювала тривогу. Зрештою, Рішель відкрила двері гардеробної. Близнюки, схлипуючи, відступили назад. За спинами вони побачили відчинені двері однієї з шаф. Схоже, вони проникли сюди тим же шляхом, що і під час інциденту з мармеладом.
— Наставница-а...
Обличчя дітей були мокрі від сліз. Вони виглядали, як справжні діти, коли з’являлися родичі і шукають маму. Рішель опустилася на коліна, щоб опинитися на рівні їх очей.
- Що сталося?
Близнюки шминули носами, а потім потягли Рішель за руку.
- Зараз не час для цього. До мами, до матері.
- З мамою, здається щось не так. З мамою, здається щось не так.
Здається, щось не так? Хоча сенс був не до кінця ясний, від цих слів у неї гукло серце. Рішель відразу схопила масляну лампу і площила кардіган.
— Ладно, пойдём.
Коли близнюки побачили лампу, вони на мить стиснулися, але відразу поспішили вперед. Коли вони вийшли з дитячого коридору, на них побігли численні погляди. Але, на її здивування, ніхто навіть не намагався їх зупинити. Навпаки, всі мовчки розступалися, наче щось вибаглива.
Злякавшись, близнюки побігли коридору. Рішель пішла за ними на другий поверх, до кімнати мадам Отіс. З наближенням дивне занепокоєння почало гризти її серце.
— Двері замкнені... — скрикнув Пені, підбившись до дверей і дёрнувши за ручку.
Рішель дістала з кишені зв'язку ключів.
— Отойди.
Через холодного поту руки постійно ссказували. Після кількох невдалих спроб Рішель знайшла відповідний ключ, ввела його у замкову щілину і повернула. Скри-іп. Двері відчинилися. До неї донісся дуже неприємний зловісний запах.
— Жаклин?
До кімнати не проникав жоден промінь місячного світла, так що нічого не було видно. Рішель, помедлив, увійшла всередину. Її олійна лампа освітлювала лише на кілька кроків вперед. Рішель підняла її вище, намагаючись хоч трохи розширити коло світла. І тоді на межі темряви та світла в полі зору потрапило щось, що гойдається у повітрі, наче маятник. Пара білосніжних ступнів.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand