Осінь у безплідній Пустелі Гобі все ще приносила спекотну жару.
Тут майже не було тіні, і тимчасово не було вітру. Був лише розпечений пісок, нагрітий сонцем, і ледь помітне мерехтіння вдалині — але це була не вода, а спотворене від сильної спеки повітря.
Кілька коней, змучених спекою, стояли, опустивши голови, і час від часу посмикували вухами, відганяючи комах.
У тіні під великим каменем сиділи в ряд кілька мандрівних воїнів, швидко розділивши між собою сухий пайок і зробивши кілька ковтків води з фляг. Кожен тримав у руці віяло.
«Ця пустеля — це справді не місце для людей», — поскаржився один із них. — «Якщо ми не знайдемо гробницю Святого Меча якомога швидше, боюся, багато хто тут і загине!»
«Я не знаю, про що думав Святий Меч, вирішивши побудувати гробницю саме тут», — погодився інший. — «Чим це краще за Центральну Рівнину?»
Почувши їхню розмову, літній чоловік поруч із усмішкою погладив бороду і сказав: «Ось ви й не розумієте. Ця пустеля величезна, і скрізь вона виглядає однаково. До того ж є це "Місто Диявола", яке пожирає людей без залишку... Знайти гробницю Святого Меча тут — це все одно, що шукати голку в копиці сіна. Святий Меч, коли створював її, безперечно, не хотів, щоб її знайшли».
Група молодих мандрівних воїнів одразу кивнула на знак згоди.
Старійшина продовжив: «Однак ця інформація походить від правнука-учня Святого Меча, і карта, що вказує на гробницю, широко розповсюджена в Цзянху, копій не злічити. Кажуть, Павільйон Парячих Хмар та Вілла Тисячі Кленів також хочуть втрутитися в цю справу. Нам, мабуть, доведеться діяти швидше, щоб здобути перевагу!»
Поки він говорив, здалеку почувся гуркіт.
За мить цокіт копит наблизився, їх було близько десятка.
Коли загін вершників пронісся по ледь помітній дорозі через пустелю, люди нарешті змогли розгледіти. Очолював загін білосніжний, сильний і швидкий кінь. Його вершник мав струнку статуру, був одягнений у місячно-білий одяг. Щоб захиститися від піску, він обгорнув голову та обличчя шовковою хусткою, залишивши відкритими лише блискучі чорні очі.
Слідом за ним мчали два коні — рудий і жовтий. Вершники, чоловік і жінка, також закутали обличчя, невідривно слідуючи за лідером.
За ними йшов загін похмурих охоронців, чиї злагоджені рухи вказували на те, що вони були не просто мандрівними воїнами, а добре навченим загоном.
Загін швидко зник із поля зору, перетворившись на темну пляму на обрії.
...
Полудень у пустелі був найспекотнішим, і це був не найкращий час для подорожей.
На щастя, ця пустеля не була абсолютно безжиттєвою. Серед сухих пісків і гігантських каменів іноді траплялися озерця. Де була вода, там уперто росла рослинність, іноді утворюючи невеликі ділянки рідкісної тіні.
Загін промчав приблизно з годину і досяг невеликої оази з водоймою. Лідер наказав відпочити. Мандрівні воїни негайно спішилися, розібрали своє спорядження і повели коней до водойми напоїти та погодувати травою.
Охоронець підійшов із флягою, набрав води з водойми, повернувся до дерева й простягнув її молодому чоловікові в місячно-білому одязі.
Ґу Фейді зняв шовкову хустку з голови, зробив невеликий ковток води і сказав: «Якщо карта правильна, нам залишилося два дні шляху до великої оази в центрі пустелі. Тут мало трави та рідкісні тварини. Чи достатньо у нас сухих пайків?»
Охоронець відповів: «Якщо води буде достатньо, сухих пайків вистачить на місяць».
Ґу Фейді кивнув. Через мить він додав: «Тільки я не знаю, чи справді гробниця Святого Меча знаходиться в оазі. І чи справді існує оаза, показана на карті».
Сюй Юньчжань, який стояв поруч, також зняв маску і, посміхаючись, сказав: «Ця пустеля — справжня смерть. Якщо Святий Меч дійсно вирішив створити тут гробницю, йому спочатку потрібно було знайти місце, де можна вижити, щоб побудувати її. Це має бути або оаза, або підземна річка, або каньйон. Ми добре підготовлені, тож ми знайдемо її, шукаючи місце за місцем».
Щойно він це сказав, жінка підійшла з водойми з флягою і простягнула її: «Чоловіче, випий води».
Сюй Юньчжань простягнув руку, щоб взяти флягу, і сказав: «Ти теж відпочинь, нехай вони роблять цю роботу».
Жінка великодушно махнула рукою і сказала: «Чому б і ні».
Ґу Фейді подивився на них обох і раптом посміхнувся.
«Пане Сюй, ти щойно одружився, а вже погодився приєднатися до мене в цьому безлюдному місці зі своєю дружиною», — засміявся він. — «Що, твій батько не поспішає онуків побачити?»
Сюй Юньчжань легенько штовхнув ногою Ґу Фейді, сердито сміючись: «Ти зараз смієшся наді мною, але коли ти одружишся, я обов'язково знайду якусь карту скарбів і підмовлю лідера Альянсу Ґу відправити тебе і твою дружину кудись подалі».
Ґу Фейді посміхнувся, але не відповів.
Сюй Юньчжань продовжив: «До того ж, Ін-нян — теж героїня Цзянху, і її бойові навички не поступаються Ліньюнь. Якби їй не пощастило знайти Нефритовий Дзвіночок, вона, можливо, теж була б нашим однокурсником у Малому Нефритовому Павільйоні».
Ґу Фейді засміявся: «...Але потім, як і Ліньюнь, вона не змогла б закінчити навчання разом із нами, і пропустила б шлюб із тобою, чи не так?»
Почувши це, Сюй Юньчжань був приголомшений.
Хо Ін тихенько засміялася кілька разів, щось прошепотіла Сюй Юньчжаню на вухо. Сюй Юньчжань лише тоді посміхнувся і похитав головою, виглядаючи більш розслабленим.
Група поїла під деревом, напоїла коней і, побачивши, що температура навколо підвищується, вирішила зачекати тут до прохолоднішого часу пополудні, щоб продовжити подорож.
Охоронці почергово несли вахту, Ґу Фейді, притулившись до стовбура дерева, заплющив очі для медитації, а Хо Ін відпочивала, поклавши голову на плече Сюй Юньчжаня. Усі були тихими, зберігаючи сили, готуючись просунутися якомога далі від заходу сонця до настання ночі.
Не минуло й години відпочинку, як раптом прибіг охоронець, щоб доповісти, що вдалині до водойми прямує загін із понад десяти осіб. Судячи з їхнього одягу... здавалося, це була невелика група людей Демонічної Секти, яка переслідувала самотнього воїна.
Ґу Фейді здригнувся і обмінявся поглядами зі Сюй Юньчжанем. Сюй Юньчжань підібгав губи, на його обличчі був складний вираз.
Ґу Фейді сказав охоронцеві: «Не провокуйте конфлікт, просто будьте насторожі. Що стосується воїна, якого вони переслідують... поки що почекаємо і подивимося».
Сказавши це, він не підвівся. Він лише знову обгорнув обличчя шовковою хусткою, обійняв свій меч і притулився до стовбура дерева, опустивши очі, ніби він був абсолютно незворушний.
Побачивши його таким, Сюй Юньчжань також знову надів маску, обгорнув шаллю Хо Ін, стиснув свої тремтячі пальці в долоні, демонструючи повний спокій.
Ґу Фейді раптом тихо передав йому думку: [Це не обов'язково він. Але я волів би, щоб це був він].
Чутки про Демонічну Секту в Центральній Рівнині завжди були поганими, і їхні дії справді були безсовісними. Якщо б вони зіткнулися з вороже налаштованими людьми, бій міг початися від одного погляду чи руху.
Їхня подорож глибоко в пустелю фактично була вторгненням на територію Демонічної Секти. Хоча пустеля була величезною, хто знає, чи не сприйме Секта це як провокацію з боку Центральної Рівнини? Інакше, чому люди Демонічної Секти переслідували б самотнього воїна тут?
Тільки-но охоронці прийняли приховану оборонну позицію, здалеку з надзвичайною швидкістю прибула червона фігура.
Підійшовши ближче, люди біля водойми зрозуміли, що техніка легкості, яку використовував прибулець, була «Кроком, що плекає квіти», унікальною для Демонічної Секти.
«Молодий Господарю, будь обережний, це може бути пастка», — негайно попередив охоронець.
Ґу Фейді трохи примружив очі, поклав руку на руків'я меча, готуючись ударити в будь-який момент.
Червоний одяг був щільно припасований, без зайвих прикрас. Волосся було коротко підстрижене, прилягаючи до шиї. Якби не "Крок, що плекає квіти", ніхто б не впізнав у ньому людину з Демонічної Секти, відомої своєю жіночністю та химерними прикрасами.
Він рухався надзвичайно швидко, далеко випередивши своїх «переслідувачів», і за кілька стрибків наблизився до краю водойми. Не сповільнюючи ходу, він побіг прямо до водойми, ніби наступної секунди він збирався наступити на воду і кинутися в групу Ґу Фейді.
Обличчя охоронців одразу похмурніли. Вони зробили невеликі кроки, готуючись витягти свої мечі.
Але вони побачили, як та людина — справді, зробила крок на воду — і з плюскотом упала у водойму, піднявши велику хмару бризок, і зникла з поля зору.
Ґу Фейді різко підвівся, насупивши брови, дивлячись на хвилі, що розходилися по водоймі.
Довгий час ніхто не виринав.
Кілька коней біля водойми були налякані несподіваним гостем і відійшли. Тепер, коли поверхня води поступово заспокоювалася, вони знову підійшли до води, обережно нахиляючи голови, щоб продовжити пити.
Раптом з берега вискочила постать, вся в бризках, і голосно закричала, налякавши кількох коней, які з жалібним іржанням розвернулися і втекли.
Кілька охоронців поспішили вперед, щоб зупинити коней, боячись, що вони втечуть із сухим пайком та спорядженням.
Ґу Фейді: «...»
Сюй Юньчжань: «...»
Су Ян, злякавши коней, виглядав дуже самовдоволеним.
Він відкинув мокре волосся назад, схрестив руки на грудях, стоячи у водоймі, і, скрививши губи, засміявся, дивлячись на людей на березі: «Люди Центральної Рівнини рідко приходять у гості до пустелі. Що скажете, чи варто мені влаштувати для вас бенкет? Я бачу, що ті коні були жирними й сильними, і, мабуть, їхнє м'ясо дуже смачне. Може, використаємо їх для бенкету?»
— Це була репліка зі сценарію. Су Ян без жодних проблем вимовив її, тримаючись із гордістю, як і личить Святому Сину Демонічної Секти.
Прибулець не був доброзичливим, і охоронці навколо Ґу Фейді негайно витягли свої мечі та вишикувалися в захисну позицію.
Су Ян стояв у водоймі, байдужий до цього, з усмішкою на вустах.
Вода на березі була мілкою, доходила лише до його талії. Він був повністю мокрий, але анітрохи не виглядав розгубленим. Навпаки, це надавало йому незвичайну спокусливість.
Його коротко підстрижене волосся, яке він відкинув назад пальцями, знову впало кількома пасмами, з яких капала вода. Водяні сліди на його щоках і шиї відбивали сонячне світло, виглядаючи надзвичайно яскраво.
На його трохи розкосих очах була яскраво-червона родимка, а губи були червоні. Його обличчя було таким же гарним, але не виглядало жіночним, а навпаки, було дуже агресивним.
Сюй Юньчжань підсвідомо відступив на пів кроку, відвівши погляд, не наважуючись дивитися прямо на обличчя Су Яна.
Ґу Фейді пильно дивився на Су Яна.
Шовкова хустка закривала його обличчя, залишаючи видимими лише очі. Погляд був глибокий, і його емоції неможливо було прочитати.
Су Ян нахилив голову, здивований.
Невже ці люди з Центральної Рівнини не розсердилися?
Тоді як йому спровокувати конфлікт, поранити чи захопити когось із них, щоб змусити Ґу Фейді прийти на порятунок?
Може, одразу вдарити?
Інакше, якщо ці мандрівні воїни з Центральної Рівнини злякаються і не будуть битися, то сюжетна лінія, яка нарешті повернулася на правильний шлях, знову розвалиться!
Поки Су Ян роздумував, він повернув голову і побачив біля людини в місячно-білому одязі, який виглядав як лідер, білого коня.
Він одразу ж посміхнувся: «Цей білий кінь такий гарний! Він, мабуть, набагато смачніший за тих кількох тупих коней! Чому б не...»
Як і очікувалося, серед охоронців негайно пролунав гнівний вигук: «Зухвало! Як ти смієш зазіхати на коня Молодого Господаря...»
«Якщо тобі подобається, можеш його забрати».
Ґу Фейді спокійно перебив охоронця.
Охоронець: «...»
Су Ян: «???»