Молода Медуза раптом роззявила пащу, ніби намірялась одним клацанням щелеп відкусити Мо Фаню голову. Паща розкрилась неймовірно широко — ширше за половину її обличчя. Отруйні ікла черкнули повз, лишивши на щоці тонкий поріз.
Мо Фань навіть не здригнувся — та й насправді Медуза кусати його не збиралась. Раптом вона розсміялась, немов жінка, що хихотить пустотливо.
— Гадки не маю, як ти сюди дістався, але дівчинка, яку шукаєш, уже мертва. Точніше кажучи, вона злилась із молодою Медузою, стала часткою її тіла чи, може, обличчя, — незворушно промовив генерал Ітан.
Мо Фань дивився на істоту, не виказуючи жодних емоцій.
Він відчув це ще там, надворі. Тіньова муха летіла зовсім не від Апас — вона летіла від молодої Медузи!
Та проковтнула дівчинку. Тепер її обличчя й тіло носили відбитки маленької жертви. Серце Мо Фаня палало люттю, та куди її спрямувати? На жорстоку тварюку, що жере людей, чи на можновладця у військовому мундирі?
— Невже без такого нелюдського способу було не обійтись?! — вибухнув гнівом Мо Фань.
— Мо Фаню, я теж колись був таким, як ти. Одного разу я вів своїх людей у бій проти демонів-скорпіонів три дні й три ночі без перепочинку, аби врятувати вагітну дружину купця, що заблукала в дикій пустелі. Урятував — і тут же мусив ховати в піску власних побратимів... Коли місту Камуї загрожував міраж, армія просто покинула це маленьке містечко напризволяще — надто вже були зайняті відбиттям натиску з Сахари. Ми з моїми людьми билися, пробиваючись крізь оточення нежиті... Такого в моєму житті траплялось не раз, — генерал Ітан дістав із нагрудної кишені сигарету й закурив.
Він навіть не забув запропонувати сигарету юнакові. Отримавши мовчазну відмову, прикурив сам і глибоко затягнувся.
— Виграти війну можна багатьма способами, та більшість вважає найдієвішим битися з демонічними звірами й виганяти їх зі своєї землі... Тільки от навіть перемігши так, ми втрачаємо магів, а програвши — розплачуються цивільні. Є й інший шлях — той, яким ішов Гангма: приносити демонам-зміям у жертву кількох незначних дівчаток, здобуваючи прихильність їхніх вождів. Тоді не гинуть ні маги, ні мирні люди, — виклав Ітан.
— То ось як ти дослужився до генерала? Згодовуючи власний народ ворожим ватажкам, що зазіхають на твою землю, аби провести їх з усмішкою заради жалюгідного миру? — крижаним тоном вишкірився Мо Фань.
— Зате це вберегло життя кільком тисячам елітних вояків, і саме тому сьогодні ми ще спроможні тримати оборону проти нежиті Хафри! — відрубав Ітан.
— Я щиро захоплювався вашим народом — вижити тисячоліттями в одному з найнебезпечніших куточків світу! Думав, у вашій крові тече щось справді видатне. А виявляється, увесь секрет — у такому бридкому способі... То навіщо ваш народ узагалі скидав фараонів? Може, краще було лишитись у покорі під владою могутніх правителів і животіти нікчемними рабами?! — прогарчав Мо Фань, буравлячи Ітана поглядом.
Мо Фань сподівався почути щось складніше, а причина виявилась ганебно простою. Усе задля того, щоб їм самим було легше воювати! Армія жертвувала такими дівчатками, як Апас, демонам-зміям та скорпіонам, аби ті вгамувались і завчасно відступили.
Подумати тільки — армія купувала цей потворний мир такою ціною! Мо Фаня водночас душив і глибокий смуток, і несамовита лють!
— Знищити їх усіх до останнього ми ніколи не зможемо, ці тварюки прибувають знову й знову. Так триває вже тисячі років. Життя кількох дівчат чи кількох тисяч магів... вибір, направду, простий. Певен, мине років десять — і ти теж не раз захлинешся відчаєм безпорадності, побачиш, як тіла твоїх людей громадяться купами через власні прорахунки, і теж зрештою відкинеш гордість і гідність, зіштовхнувши кількох дівчаток з урвища прямісінько в гніздо демонів-змій.
— Не стану заперечувати — я справжній демон, мені пряма дорога до пекла. Але й мир, що я приніс цьому місту, теж не заперечиш! Правду кажучи, коли смерть хапає людей за горлянку, вони хочуть, щоб отих дівчаток скинули з урвища більше за будь-кого. Люди зневажають таких жорстоких мерзотників, як я, та водночас сподіваються — знайдеться хтось, хто зробить брудну роботу за них, поки самі вони зручно вмостяться на дивані й перемиватимуть кісточки таким, як я, десь у парку на лавці, — Ітан не зводив погляду з молодої Медузи, і на його обличчі застигла химерна посмішка.
— З демонічними звірами домовитись, направду, легше, ніж із людьми. Постався до них по-хорошому — і вони самі підуть геть. А от люди штовхнуть тебе з обриву навіть після вірної служби!
Ітан говорив довго, і за цим спокійним тоном вгадувались роки важких випробувань.
— Мені час іти. Люди й досі сподіваються, що я засурмлю для них у ріг перемоги, хай навіть ціною безлічі життів. Переможемо — усе одно загине чимало моїх бійців. Програємо — загинуть цивільні за спинами армії. Можеш викривати мене на всі заставки. Сенсу в цьому нуль, навіть маючи залізні докази. Каїр потребує мене — я приношу йому перемогу й мир. А коли людям погрожуватимуть смертю демонічні звірі й вони заплачуть від страху, мої гріхи здадуться їм дрібницею.
— До речі, наскільки пам'ятаю, у вашій країні заведено не вбивати істот рівня Правителя. Полонених теж зазвичай лишають живими. Бо інакше не тільки порушиться баланс між видами, а й розлютяться батьки такого створіння... Скажи-но, чи так уже й відрізняються наші країни одна від одної? — Ітан кинув недопалок на землю і рушив до виходу, повністю ігноруючи присутність Мо Фаня.
Кроки генерала стихли вдалині. Мо Фань стояв усередині камери, а молода Медуза плазувала туди-сюди, красуючись обличчям дівчинки, чию смерть він щойно оплакував подумки. Істота розглядала свою здобич поглядом голодної жінки. Огида здіймалась у Мо Фаня від самого лише цього видовища...
Та насправді значно сильніша лють кипіла в ньому проти самого генерала Ітана. За блиском військового генія Каїра ховались купи мертвих дівчаток, таких самих, як Апас!
Він міг скільки завгодно розводитись про жорстоку правду життя — та це не приховувало ні пихи, ні зверхності, з якою він ставився до чужих життів як до нікчемного розмінного товару!
Серце краялось від самої лише думки про це.