План спрацював бездоганно. Щойно високорангових Срібних Зміїних Воїнів відвернули демонічні миші, решта дрібноти вже не мала жодного шансу спинити втечу просунутих магів.
Незабаром вони вирвалися з Долини Заходу Сонця. До жаданого прихистку в Каїрі лишалося якихось сорок кілометрів!
Околиці Каїра аж кишіли демонами-скорпіонами. Чуття в них було напрочуд гострим, а так як більшість місцевості тут вкривав пісок, ці істоти безпомильно засікали кожен крок по ньому. Тож довелося пересідати на Верблюжих Звірів.
Тих залишили напоготові ще перед виходом у Долину. Чад, бувалий найманець, зібрав тварин у видовбаній ямі під піщаною дюною і розсипав довкола білу сіль. Демони-скорпіони на Верблюжих Звірів не зазіхали, тож коли група повернулася, тварини мирно чекали на тому самому місці.
Утримати ціле стадо звірів у дикій пустелі кілька днів поспіль, не втративши жодного, — то було справжнє мистецтво.
— Швидше, треба поспішати — щойно дістанемось лінії оборони біля яру, будемо в безпеці! — знервовано випалив Бенц.
Усі видерлися на своїх Верблюжих Звірів. Тварини виявилися не такими прудкими, як здавалося на перший погляд, а магією прискорюватись ніхто не наважувався — це б лише накликало нову біду на їхні голови!
Подолавши з десяток кілометрів, група помітила попереду химерні піщані провалля. Земля хвилями здіймалась і опадала, наче застигле море, а серед цих плавних дюн зяяли дивні, безладні ями.
Ями були завбільшки з озеро, деякі чорніли, наче безодні. Це була справа рук демонів-скорпіонів — тих хлібом не годуй, дай продірявити піщані та ґрунтові шари. Будь-яка важка істота, ступивши на таку пастку, провалювалася всередину й діставала серйозних травм. А з незліченних нірок усередині ями вмить сипали тисячі дрібних скорпіонів, накидаючись на жертву, поки та билася в агонії. Істоту вп'ятеро більшу за самих скорпіонів за якихось пів хвилини обгризали до голих кісток!
Ями, що вже провалилися самі, великої загрози не становили — а от приховані, замасковані тонким шаром піску, були справжніми смертельними тенетами!
— Пішки нам тут ходити безпечно, а от якщо Верблюжий Звір ступить на таку яму — вона одразу осяде. Відтепер слухайте мене без зайвих запитань. Провалитися в яму — то ще не смерть, але точно втрата дорогоцінного часу! А демони-скорпіони переслідуватимуть нас невідступно! — утретє повторював Чад одне й те саме.
Приховані ями — річ підступна, не один мисливський загін наклав тут головою. Але Чад, старий вовк-найманець, безпомильно вгадував, де ховається пастка, тож його Верблюжий Звір ішов першим, прокладаючи безпечну стежку для решти.
— Чаде, за цими ямами вже має бути яр, правда ж? — спитав Вані.
— Правда! — кивнув Чад.
— Змія! Змія! — Софія перелякано тицьнула пальцем убік.
Її крик усіх аж підкинув. Погляди миттю метнулися туди, куди вона вказувала, — але там лежала лише довга скручена гілка. Вона й справді нагадувала чорну змію, але навіть якщо очі й підвели дівчину, такій просунутій магині лякатися звичайної гілляки було геть ні до чого.
— Софіє, ти чого? Це ж просто гілка, — озвався Ферреро.
— Я... сама не знаю, мене раптом накрило страхом! — Софія полегшено видихнула.
Мо Фань зиркнув на неї й задумливо мовив:
— А чи не закінчується часом дія зілля?
— Прокляття Зміїних Очей? — Чжао Ман'янь аж здригнувся.
— То це Прокляття зараз стягне на нас усіх змій дикої природи?! — вигукнула Зої.
— Кепські справи!
— Швидко, витягайте молоду Медузу, нам конче потрібна її Сльоза! — скомандував Мо Фань.
Зої кивнула й викликала Квітку-Людожера.
Квітка виринула з-під землі, повільно розкриваючи велетенські пелюстки. Всередині мирно спала молода Медуза — лише з дрібними подряпинами.
Її обережно витягли з рослини. Усі аж ойкнули, побачивши, як довгий хвіст плавно переходить у жіночий торс. Для більшості це була перша нагода роздивитися Медузу так зблизька.
— І як же нам змусити її заплакати? — розгублено всміхнулася Зої.
— Гадки не маю! — Чад лише криво посміхнувся у відповідь.
Усіх раптом охопила розгубленість. Розбудити молоду Медузу означало накликати купу клопоту. Не розбудити — і як тоді видобути ті сльози?
Ніхто не знав секрету, та й узагалі ніхто ніколи не чув про демонічного звіра, здатного плакати.
— Ми просто марнуємо тут дорогоцінні хвилини! — пирхнув Му Бай.
А тим часом Прокляття міцніло, а до безпеки було ще далеко!
Група й далі гарячково міркувала, як же роздобути Сльозу Медузи, не спиняючи ходи до яру. Будити молоду Медузу так і не наважились — надто ризиковано, раптом вона таємно подасть сигнал своїм родичам.
— З-здається, попереду хтось є, — озвався Вані, що йшов на чолі загону.
— Ми ж ще навіть не в безпечній зоні. Звідки тут узятися людям? — підозріло примружився Мо Фань.
— Вони у військовій формі, — відповів Вані.
— Це, мабуть, конвойний загін! Військові висилають патрулі за межі безпечної зони — прибирають загрози на околицях, особливо вздовж шляхів постачання, — зрадів Чад.
До безпечної зони їм було ще далеченько. Каїр наразі тримав глуху оборону, армія стояла на лінії укріплень — і лише конвойні загони наважувалися виходити за межі міста в такий час.
Чад і сам не сподівався на таку удачу — натрапити просто на загін, що супроводжує припаси. Тепер вони могли спокійно повернутися до міста слідом за ним.
— Оце пощастило, ходімо до них! — з полегшенням зітхнув Вані.
Будь-хто зрадів би, зустрівши в дикій пустелі людей замість чергової потвори. Прокляття ще не вдарило на повну силу, та й демони-змії начебто відстали. Здавалося, до Каїра вони таки доберуться живими й неушкодженими!
Конвойний загін виявився чималим — близько двохсот бойових магів. У такі вилазки посилали здебільшого добірну еліту: інакше самі вони таким числом тільки приманили б іще більше демонічних звірів!
Двісті воїнів рухалися їм назустріч, і невдовзі дві групи зійшлися.
На чолі загону стояв чоловік у піщано-білій військовій формі. Обличчя ховала маска — вона не лише захищала від піску, а й рятувала від отруйного газу, якщо заздалегідь просочити тканину спеціальним розчином.
Бойові маги в білому теж помітили прибульців і миттю насторожилися.
— Ми свої, ми Мисливці! — квапливо пояснив Вані.
— Звідки прямуєте? — озвався хтось із загону єгипетською.
Старий Чад не забарився з відповіддю:
— Ми з Нового Суеца. Дозвольте приєднатися до вас?
Солдат щось прошепотів на вухо бойовому магу з розкуйовдженою чуприною й густою бородою. Трохи повагавшись, він підвів очі:
— Гаразд, але ми супроводжуємо цінний вантаж, тож не можемо знати напевне, чи не бандити ви часом, які чигають на здобич. Хочете йти з нами — доведеться запечатати ваш розум, для безпеки.
— Ну... ми теж не з немічних, могли б стати в пригоді, якщо щось трапиться. Невже без запечатування розуму ніяк? — стривожився Вані.
— Про це можеш не хвилюватися. Мої люди рознесуть на порох будь-кого, хто спробує нас зупинити. Ми на завданні й мусимо гарантувати безпеку вантажу. Не хочете підкорятися правилам — ласкаво просимо йти своєю дорогою, — відрубав солдат.
— Погодьмося з ними. Вони солдати, явно буваліші за Чада. З ними значно безпечніше, — озвалась Софія.
— По-моєму, краще нам іти власним шляхом, — стурбовано зауважив Мо Фань.
Силу цього загону він відчував і без слів — досить було вловити ауру, що йшла від кожного солдата. Та якщо їхній розум запечатають, вони стануть звичайнісінькими безпорадними людьми. А Мо Фань почувався у безпеці лише тоді, коли магія слухалась його поклику.
— Гадаєш, ти сильніший за цілу армію? — зневажливо кинув Ферреро.
— Ми й так уже майже дійшли.
— Ходімо з військовими. Дія Прокляття скоро повернеться. Якщо ми не встигнемо до міста і не роздобудемо Сльозу Медузи вчасно... — мовила Гайді.
— Гаразд, — Мо Фань поринув у роздуми. Він раптом усвідомив, що лишився єдиним, хто був проти.
Групі запечатали розум. Солдат оглянув кожного і наклав Гігантський Тіньовий Шип, щоб пересвідчитись — свідомість надійно замкнена.
— Капітане Сакс, можна вирушати, — жестом доповів солдат.
— Старший брате, що коїться? — Апас потерла очі спросоння.
Вона не мала змоги виспатись уже кілька днів поспіль і, попоївши, миттю задрімала на спині Мо Фаня. Той пересадив дівчинку на Верблюжого Звіра — тепер вона прокинулась, певно, від того, що загін зупинився.
— Ми натрапили на загін єгипетських солдатів. Підемо за ними назад до міста, — пояснив їй Мо Фань.
— О-о... то ми тепер у безпеці? — усміхнулась Апас. Вона підвела голову, щоб роздивитися солдатів, які принесли їй надію, — і усмішка вмить застигла на її вустах. В очах закипав непідробний жах!
Мо Фань відчув, як дівчинка затремтіла від страху, і весь напружився.
— Старший брате... ті, хто нас викрав... на них була така сама форма! — прошепотіла Апас тремтячим голосом.