Здавалося, сюди просто перенесли інший вимір. Це видовище було абсолютно несумісним із безкрайніми рівнинами та відкритим небом.
Охоплений превеликим подивом, старий пастух раптом побачив гігантський силует, що з'явився на місці перетину ліній.
Спершу силует нагадував ілюзорну проекцію. Він здавався несправжнім.
Але його обриси поступово ставали дедалі чіткішими. Старий пастух усвідомив, що дивиться на споруду завбільшки з пагорб. Сходи, які вели до її вузької вершини, були складені із золотистих каменів. Кожен камінь був ідеально обтесаний, з гострими краями!
І кожен такий камінь був значно вищим за людину!
Вся будівля складалася з десятків тисяч таких золотистих блоків. Вони були складені разом, утворюючи величну споруду з трикутними гранями!
Старий пастух почувався так, ніби він спить. Він ніколи не думав, що побачить таку золоту громадину так близько. Вона просто несподівано з'явилася на рівнині, ніби таємничим чином перенеслася сюди крізь простір!
Що реальнішою вона ставала, то сильніший тиск відчував старий...
Чому воно з'явилося саме тут?!
Чому піраміда з'явилася тут?!
— Ось це і є справжній міраж, — почув старий голос юнака.
Старий пастух упав на землю. Йому здавалося, що його душа розсипається на друзки під владною аурою піраміди, яка подолала простір. Шматочки його душі дрейфували в новому вітрі, просякнутому аурою смерті...
— Ви відчуваєте це? — промовив юнак. Його голос тепер звучав як голос диявола. — Це світло не дає тепла. Від нього мороз іде по шкірі, а волосся стає дибки... це світло Потойбіччя! — проголосив юнак.
Старий пастух і бачив, і відчував це.
Усе було точнісінько так, як описував юнак. Навіть сонце померкло під цим світлом. Небо стало сірим і похмурим. Землю огорнув туман, а температура різко впала!
Світло Потойбіччя!
Морок, який дозволяє мерцям вільно блукати!
Старий пастух нарешті зрозумів, що все сказане юнаком було правдою.
Звідусіль пролунали моторошні крики. Старого пробив холодний піт.
— Королівство мертвих існує в іншому вимірі, і брама, що веде з нього у світ живих — це не наша земля, а резиденція Осіріса разом з тими місцями, куди може сягнути її світло! — сказав юнак.
Кожне слово юнака було наче важкий удар для старого. Він ледве міг впоратися з шоком, який його охопив!
Трава зів'яла. Рослини поникли і розсипалися.
Якби рівнина була величезною зеленою картиною, то здавалося б, що хтось черкає по ній чорними, сірими та темними барвами, надаючи їй моторошного, лякаючого відтінку. Цей процес не тривав довго, він відбувався швидше, ніж зміна сцени в нічному кошмарі. Це було неймовірно...
Крижана земля розкололася. З тріщин один за одним почали вилазити люті мерці. Вони не знаходили спокою під сяйвом піраміди і випромінювали смертельну небезпеку. Звуки, які вони видавали, розносилися далеко навколо...
Їхня кількість продовжувала зростати, і невдовзі вони стали такими ж щільними, як отара худоби. Коли вітер подув з боку містечка, запах живих розбурхав їх. У їхніх очах спалахнув дикий хижий блиск!
Мерці не звертали уваги на присутність старого, юнака та його підлеглих. Видаючи голодні крики, вони несамовито кинулися до містечка, звідки був родом старий пастух.
Ця армія нежиті була наче солдати Осіріса. У ту мить старий пастух чітко відчув ненависть і гнів бога мертвих до людства...
Через деякий час старий нарешті прийшов до тями. Побачивши, що мерці прямують до його дому, він побіг так швидко, як тільки міг.
Але старий не міг осідлати свого коня — той уже знепритомнів. Він біг, використовуючи всі свої сили. Він безсило падав на землю, але не відчував болю. Знову і знову він оніміло підводився на ноги...
Швидкість старого, очевидно, не могла зрівнятися зі швидкістю нежиті. Коли він, важко дихаючи і намагаючись віддихатися, став на пагорбі й подивився вниз, то побачив, як прекрасне, мирне містечко перетворилося на Пекло!
Кров була скрізь. Білі кістки були розкидані по землі. Крики агонії розносилися вітром. Люди, яких він знав і яких не знав, перетворилися на понівечені трупи, коли він нарешті дістався містечка. Більшість тіл були розірвані на шматки.
Донька, якою він найбільше пишався...
Його здорова, життєрадісна мати...
Його працьовита дружина...
Його бідні, але привітні сусіди...
Люди з його племені, які вірили, що у світі ще є добро...
Жоден з них не вижив!
Чому? Чому, чому вони це зробили?!
Старий пастух обернувся. Він не міг зронити жодної сльозинки. Сльози потрібні для того, щоб виплеснути горе з серця, але навіть сльози нічого не змінять, коли горе досягло своєї межі. Усе, що залишилося — це збентеження, сумніви, гнів і ненависть, які переповнювали груди старого.
— Чому... чому?.. — старий пастух нагадував порожню оболонку.
Юнак повільно наблизився до нього і спокійно промовив:
— Хіба я вже не казав? Я уклав з вами парі.
— Парі? — старий не міг повірити власним вухам.
На мить йому здалося, що цей юнак тримає на них якусь страшну образу. Мабуть, він пережив довгі страждання і тортури, якщо зайшов так далеко заради помсти.
Але ж люди племені Ціціге завжди були привітними до інших; коли це вони встигли спровокувати цього диявола?
— Угу, то як, тепер ви мене ненавидите? — запитав юнак.
Почувши це питання, старий ледь не збожеволів.
Цей виродок щойно вбив усю його сім'ю та рідних, а тепер так спокійно запитує його про це?!
Якою була його відповідь? Це ж очевидно! Він хотів з'їсти плоть цього диявола живцем, обгризти його кістки і випити його кров!
— Ви програли, — юнак усміхнувся. Він прочитав відповідь на спотвореному обличчі старого. — Ви мали б бути, як Ціціге. Ви мали б відкинути свою ненависть та образу і продовжувати бути привітним до мене. Тоді б я відмовився від ролі Червоного Кардинала і спокутував гріхи, завдані вашому племені... але ви не змогли. Ви ненавидите мене, відчуваєте до мене огиду, ви злі на мене...
Юнак зробив коротку паузу. Ніжна усмішка на його обличчі поступово змінилася крижаною і відчуженою гримасою, у якій читалися сильна зневага і презирство.
— Ви програли, і як розплату я заберу вашу нікчемну силу віри!