Мо Фань розумів, що все не так просто, як здається. Він швидко доповів декану Сяо про їхню знахідку.
Декан Сяо незабаром зв'язався з іншим наставником і попросив його розслідувати цю справу разом із Мо Фанем.
Наставник прибув лише ввечері. Мо Фань вважав, що їм варто зачекати до ранку, оскільки вночі було важко щось розгледіти, але, на його подив, наставник був не в гуморі для зволікань.
— Чого тут боятися? Я, Чжоу Цзяньтянь, легко впораюся з будь-яким демонічним звіром, який тільки посміє тут з'явитися. Ходімо, це просто марна трата мого часу, — заявив Чжоу Цзяньтянь.
Він узяв із собою близько шести студентів. Було очевидно, що вони не горіли бажанням сюди йти. Зрештою, це не входило до їхніх прямих обов'язків. Якби пересохле джерело не гальмувало їхню власну роботу, вони б навіть не поворухнулися.
Шлях до озера Цін'ї виявився напрочуд спокійним. Дорогою їм не трапилося жодного демонічного звіра.
Діставшись місця, Мо Фань уважно придивився до поверхні озера...
З якоїсь причини озеро більше не здавалося йому таким, як раніше.
Поверхня води була нерухомою. Не було ані вітерцю, ані мерехтливих відблисків на воді. Проте, підійшовши трохи ближче, Мо Фань побачив у ній відображення зірок нічного неба. Здавалося, ніби гладь озера була розшита таємничими самоцвітами, створюючи неймовірно захопливе видовище.
Зорі м'яко сяяли на поверхні води. Подув легкий вітерець, приносячи із собою пахощі природи. Ця заспокійлива атмосфера різко контрастувала з тим моторошним відчуттям, яке він відчув тут удень.
— Ви що, знущаєтеся з мене? "Жодних відображень"! На поверхні нічого немає. Вода абсолютно нормальна, — люто вибухнув Чжоу Цзяньтянь.
— Ага, звичайнісіньке озеро. Яка ж марна трата часу.
— І якого дідька ми взагалі сюди приперлися?!
Чжоу Цзяньтянь люто глянув на Мо Фаня і випалив:
— Нікчема, ти не можеш упоратися навіть із таким простим завданням! Весь проект поставили на паузу лише через це. Якщо ти так боїшся якихось там відображень на воді, раджу тобі піти у відставку прямо зараз. Я попрошу декана Сяо знайти когось іншого для цієї роботи!
Мо Фаню відібрало мову. Усе це не мало жодного сенсу. Чому вночі озеро виглядало абсолютно нормально, якщо вдень із ним явно було щось не так?
Чжоу Цзяньтянь розлючено пішов геть зі своїми студентами, залишивши Мо Фаня та його групу розгублено перезиратися.
— Наставнику, вони такі нестерпні. Вони що, серйозно думають, що ми їм брешемо? Ми ж усі бачили, що вранці з озером було щось не так, — обурено сказала Цао Ціньцінь.
— Забудьте, я ще розберуся з цим. Повертаймося і відпочинемо. Завтра прийдемо знову, — відповів Мо Фань.
— Добре.
Повернувшись до містечка Тунсян, Мо Фань іще більше замислився над таємницею озера.
Він вважав себе достатньо досвідченим і обізнаним, проте зараз гадки не мав, що взагалі відбулося вдень.
Перш за все, Мо Фань був упевнений, що вранці на поверхні озера щось було. Щось таке, через що здалеку озеро здавалося ідеально нерухомим, і що можна було помітити, лише підійшовши впритул.
На жаль, уранці він не ризикнув підійти ближче. Інакше б він точно знав, що це за чортівня!
Не дійшовши жодного висновку, Мо Фань вирішив не марнувати час і сів медитувати біля вікна.
Далеко за північ Мо Фань усе ще культивував свій елемент блискавки. Він сподівався підняти своє просунуте закляття блискавки до другого рівня, щоб іще більше посилити свою міць.
Тук-тук-тук!
Хтось гучно постукав у двері. Мо Фань миттю перервав медитацію.
— Наставнику, наставнику, Бай Хунфей зник! — панічним голосом вигукнула Цао Ціньцінь.
— Зник? Він що, серйозно повії пішов шукати посеред ночі? — насупившись, запитав Мо Фань.
— Він узяв із собою спорядження, — відповіла дівчина.
— От ідіот, він що, вирішив сам докопатися до правди? Це занадто нерозважливо, навіть якщо він хоче випуститися з відзнакою. Треба було діяти крок за кроком... Дідько, чому я говорю як типовий старий нудний вчитель? Ходімо, пошукаємо його. Сподіваюся, він не вляпався в халепу, — вилаявся Мо Фань.
Бути наставником означало завжди бути напоготові, адже ці самовпевнені студенти постійно думали, що здатні на якісь героїчні вчинки наодинці. Навіть у самого Мо Фаня вранці по спині пробіг холодок біля озера Цін'ї. Хоч би що там було на тій воді, воно було вкрай небезпечним. Бай Хунфей міг нажити собі серйозних проблем, намагаючись узяти все у свої руки. Він же лише нещодавно досяг просунутого рівня!
Ніч була напрочуд тихою. Не було чутно навіть цвіркотіння комах. Єдиним джерелом світла були зорі, що сяяли на непроглядно-чорному небі. Усе навколо здавалося мертвим.
— Я повинен з'ясувати причину. Я маю випуститися з відзнакою. Я не хочу стати розчаруванням для своєї родини! — роздратовано бурмотів собі під ніс Бай Хунфей.
Розсуваючи високу траву, він повільно пробирався до озера Цін'ї.
Озеро Цін'ї було таким же спокійним і прекрасним, як і завжди. Оточене горами, воно нагадувало велетенський шмат онікса. Коли Бай Хунфей подивився на озеро, його раптом охопило дивне відчуття.
Проте він не відступив. Зібравши волю в кулак, він підійшов ближче до води.
Діставшись берега, Бай Хунфей витягнув шию і втупився у воду...
Раптом він дещо усвідомив. Він подивився трохи далі і з жахом зрозумів, що на поверхні озера немає жодного відображення зірок!
Вода була ідеально спокійною, але не відбивала сяйво зірок із нічного неба. Це прекрасне озеро раптом здалося Бай Хунфею моторошним!
На поверхні води щось м'яко тріпотіло. У повітрі завис приємний аромат.
Бай Хунфей почув іще інтенсивніші звуки, що лунали з озера. Невдовзі він побачив незліченну кількість тонких крилець, що тріпотіли на поверхні води. Коли вони змахували одночасно, це виглядало як брижі на воді. Вони навіть трохи поблискували у світлі зірок...
Перш ніж Бай Хунфей устиг оговтатися від шоку, величезна зграя цих крил злетіла в повітря, закривши небо, наче каламутна блакитна вуаль. Та сама вуаль, що до цього вкривала поверхню озера!
Бай Хунфей стояв, мов укопаний. Він як заворожений дивився на ці незліченні крила, на ці крихітні, тендітні створіння, що зливалися у велетенську завісу, яка магічно мерехтіла в небі!
— Що ти тут робиш? — раптом пролунав ніжний голос позаду нього.
Цей голос заскочив Бай Хунфея зненацька. Він різко обернувся і побачив жінку в старомодному вбранні, яка стояла позаду нього. Жінка злегка нахилилася вперед. Її волосся спадало вздовж обличчя і на її вельми пишні груди.
На вустах жінки грала легка усмішка. Її сяючі очі з цікавістю і трохи легковажно розглядали Бай Хунфея.
— Ви... ви налякали мене до смерті. Пані, що ви тут робите посеред ночі? Тут украй небезпечно, — з полегшенням зітхнув Бай Хунфей, побачивши, що це людина.
— Ти не відповів на моє запитання, — сказала жінка.
— Я студент Університету Перлини. Я тут виконую випускну місію, — чесно зізнався Бай Хунфей.
— Тоді чому ти один? — продовжувала допитуватися жінка.
— Я... я хотів зробити вагомий внесок, — ніяково відповів Бай Хунфей.
— І ти щось знайшов? — Жінка відійшла вбік, не знімаючи з обличчя тієї ж легкої усмішки.
— Ви бачили ті речі, що злетіли в небо? Вони були схожі на метеликів, але я вперше в житті бачу їх так багато. Їх було стільки, що вони вкрили всю поверхню озера. До речі, ви зовсім не схожі на мага. Виходити за межі безпечної зони без магії — це самогубство. Ви заблукали? — запитав Бай Хунфей.
— Мгм, думаю, я заблукала. Я збирала трави... Невже я й справді вийшла за межі безпечної зони? — після короткої паузи відповіла жінка.
— Так, вам дуже пощастило, що ви натрапили на мене, інакше демонічні звірі вже давно б затягнули вас у свої печери і зжерли. Ходімо, я проведу вас назад. Де ви живете? — запропонував Бай Хунфей.
— То ти сильний маг? — жінка, здавалося, зовсім не була наляканою.
— Я? Щиро кажучи, я — просунутий маг, — з гордістю відповів Бай Хунфей.
— О, це дуже вражає. Втім, не варто за мене хвилюватися. Я виросла в цих краях, тому чудово знаю місцеві гори, ліси та озера. Я також знаю, як уникати зустрічей із демонічними звірами, — сказала жінка.
— Я нізащо не залишу вас тут саму. Я відведу вас додому. Де ви живете? — наполягав Бай Хунфей.
— А як же твоя місія? — з усмішкою запитала жінка.
— Я не пробачу собі, якщо з вами щось трапиться. До того ж, я вже бачив ті дивні речі. Я повернуся, розповім усе наставнику, і він попросить уряд відправити сюди солдатів, щоб із цим розібратися. До речі, ви теж їх бачили? Думаєте, це метелики? — спитав Бай Хунфей.
Усмішка поступово зникла з обличчя жінки. Вона подивилася на Бай Хунфея і зміненим тоном промовила:
— Ти коли-небудь бачив, щоб метелики літали вночі?
— Га? Ваша правда... зачекайте, а що схоже на метеликів і літає вночі? Як вони називаються? — замислився Бай Хунфей.
— Міль, — відповіла жінка.
— Точно, це має бути міль! Якби я не бачив цього на власні очі, ніколи б не повірив, що тут може бути стільки молі. Цікаво, яке лихо вони можуть накоїти? — розмірковував Бай Хунфей.
Усі думки Бай Хунфея тепер були зайняті цією міллю.
Казали, що міль схожа на сарану — це монстри-катастрофи, здатні перетворити квітучі землі на пустку. До того ж зараз якраз був сезон їхнього масового розмноження. Він чув про жахливу демонічну сарану на заході країни. Але він був на сході, тож тут сарани майже не було. Натомість тут було повно молі!
Раптом Бай Хунфей почув тріпотіння крил, за яким послідував сильний порив вітру, що заскочив його зненацька.
— Пані, обережно, вітер посилюється! — Бай Хунфей інстинктивно спробував закрити жінку собою.
Однак, коли він уже збирався стати перед нею, то побачив, що вона стоїть нерухомо, закинувши ногу на ногу, а її погляд став крижаним. А ще... на її спині виднілася пара гігантських м'яких крил...
Ці крила явно не були якимось магічним спорядженням. Здавалося, вони виросли просто з її спини, і той потужний порив вітру був спричинений саме помахом цих гігантських крил!
Бай Хунфей остовпів, коли побачив, як міль пікірує з неба, немов торнадо, і починає кружляти навколо цієї жінки з крилами молі!