Мо Фань і Му Нінсюе піднялися до середини сходів — туди, де він раніше натрапив на ту дівчину.
Мо Фань глянув на роздвоєні сходи й побачив, що далі стежка поросла бур’яном. Деякі ліани перепліталися через шлях, заступаючи прохід.
Крім того, поперек дороги тяглася біла смуга — знак забороненої зони. Та що довше Мо Фань дивився на неї, то більше йому здавалося, ніби це не просто розмітка, а частина якоїсь формації, що утримує щось усередині.
Можливо, це лише йому так здавалося, але під тьмяним місячним світлом дорога виглядала моторошно.
— Тут ти бачив ту дівчину? — запитала Му Нінсюе.
— Ага. Але вперше я зустрів її вдень. Вона приходила до храму, шукала якогось молодого монаха, тож ми трохи поговорили — я якраз стояв поруч і балакав із ним. Спочатку нічого дивного в ній не помітив, — відповів Мо Фань.
— Більшість монахів перед настанням ночі спустилися з гори на якийсь обряд. Казали, що повернуться через кілька днів, — сказала Му Нінсюе.
— Знаю. Інакше я б уже давно розпитав того лисого осла, який теж її бачив, що до чого. Він би точно все розклав по поличках, — зітхнув Мо Фань.
Він щойно дізнався, що монахи справді пішли, залишивши тільки старого ченця доглядати за храмом. Але й той поводився дивно — особливо після того, як почув про стан Чжао Ман'яня. Старий щось бурмотів собі під ніс про «неможливо».
— Ех, і моя провина тут є, — зітхнув Мо Фань.
— Чому це?
— Бо вона запитала моє ім’я. А я, відчувши щось недобре, сказав їй ім’я Чжао Ман'яня. І тепер у нього немає душі. Думаю, ця дівчина мусить знати ім’я жертви заздалегідь, — сказав Мо Фань.
Му Нінсюе здивовано звела брови. Цю інформацію вона почула вперше.
Хоча, відверто кажучи, Мо Фань просто неймовірно безвідповідальний. Дівчина питає його ім’я — а він з абсолютно серйозним виглядом видає ім’я свого друга. І тепер той опинився в біді. Йому й справді не пощастило мати такого товариша.
— Ходімо далі, — не захотіла витрачати час на безплідні роздуми Му Нінсюе. Вона переступила через білу лінію й рушила далі стежкою, порослою бур’яном.
Мо Фань одразу наздогнав її.
Вони пройшли глибше й вийшли на інший бік гори. Звідси міста вже не було видно — жодного вогника, лише тьмяне світло місяця згори й спокійне море вдалині.
Було так тихо, що вони чули лише власні кроки. Мо Фань не належав до тих, хто може мовчати довго, тож наблизився до Му Нінсюе й жартома сказав:
— А що, як наприкінці стежки ми знайдемо маленьку могилку з портретом тієї дівчини на надгробку?
Му Нінсюе трохи обернулася, і в її очах спалахнуло роздратування. Вона тихо мовила:
— Ти серйозно думаєш, що я — Му Нінсюе?
Мо Фань витріщився на неї з шоком у погляді.
Му Нінсюе не стала витрачати час на дурня і просто продовжила йти далі. Навіть коли він намагався її налякати, вона не відчула нічого незвичного.
Нарешті Мо Фань отямився й, скривившись у усмішці, наздогнав її:
— Ти мене підловила! Не думав, що в тебе теж є почуття гумору, хахаха!
— Далі дороги нема, — Му Нінсюе зупинилася. Кінчик її взуття торкнувся останньої сходинки. Далі — були бур’яни й жовта земля. Жодної стежки, чи натяку, що тут коли-небудь ходила людина.
— Ем... схоже, шлях просто не добудували. Якось покинули на півдорозі, — знітився Мо Фань, коли його «моторошна» уява не справдилась.
І все ж — куди ж тоді поділася та дівчина?
— Не думаю, що тут є щось цікаве, — сказала Му Нінсюе.
— Гаразд, тоді мені доведеться зробити ось що…
— Що зробити? — перепитала Му Нінсюе.
— Міята! Міята! Ти мене чуєш? Міята… будь ласка, підійди сюди, я мушу тебе щось запитати! — гукнув Мо Фань.
Його голос луною прокотився по всій горі, розбиваючись об дерева й відлунюючи у тиші. Внизу, почувши його крик, одразу загавкали бездомні собаки. Їхній гавкіт не стихав, розходячись по схилах!
Му Нінсюе глянула на нього так, що навіть без слів у погляді читалося: «Ти, бува, не дурень?»
І справді, кричати було марно.
Не маючи вибору, вони пішли назад тією ж дорогою. Коли вже наближалися до сходів, із далини повіяв легкий вітерець, змахнувши по гірських квітах і траві. Мо Фань раптом відчув знайомий аромат.
— Зачекай, — зупинив він Му Нінсюе й подивився на схил, де росли дикі хризантеми.
— Що тепер? — спитала вона.
— Згадав, що дівчина тримала кошик. Вона казала монаху, що назбирала трав, які можна додавати до чаю. Я запам’ятав той запах — схоже, він іде саме від цих диких хризантем, — пояснив Мо Фань, вказуючи на квіти, що похитувалися на схилі.
Дикі хризантеми були блідо-жовті. Зовні вони виглядали як звичайні, але аромат у них був не такий, як у звичних садових.
Мо Фань піднявся по схилу до невеличкої галявини з хризантемами, присів і вдихнув запах квітів.
Він уже хотів обернутися, щоб щось сказати Му Нінсюе, та зупинився, коли краєм ока помітив поряд її сукню й ноги.
— Схоже, це саме ці, — пробурмотів він і простягнув руку, щоб зірвати одну квітку. Він хотів узяти їх із собою, навіть не знаючи, чи вони знадобляться.
— Ти впевнений? Тут їх так багато, — озвалася Му Нінсюе.
— Авжеж, мій ніс ніколи не підводить… — почав Мо Фань, але раптом зупинився на півслові.
Голос Му Нінсюе долинав знизу, хоча вона, як він думав, стояла поруч. Отже, та, що стояла біля нього на схилі…
Мо Фань був не з тих, кого можна було легко налякати. Тож він миттю підвів голову й нахилився ближче до постаті поруч.
І справді — перед ним, зовсім близько, стояла чарівна дівчина з невинним обличчям.
Якби вона не з’явилася менш ніж за метр від нього, він, можливо, навіть розгубився б від її краси. У ній було щось особливе, неземне.
Мо Фань спочатку думав, що обличчя ось-ось спотвориться — відкриється справжня подоба демонічної істоти. Але навіть під його пильним поглядом вона залишалася ніжною й привабливою. Її тендітна врода нагадала йому Лю Жу в ті часи, коли вона ще була слабкою й беззахисною, без тіні суму на обличчі.
— Мі… Міята? — нарешті спромігся вимовити Мо Фань.
— Ми знову зустрілися, — усміхнулася дівчина. — Це твоя подруга? Вона така гарна, навіть я трохи заздрю. Чи можу я дізнатися її ім’я? — промовила Міята з лагідною усмішкою, а її примружені очі випромінювали чистоту та наївність.