— Ми живі... ми ще живі!
— Їх немає, немає жодного мерця!
— Ми перемогли, ми перемогли!
Місто раптово вибухнуло вітаннями. Світанкове світло було доволі яскраве, хоча сірі хмари й дощ залишалися, та тепер це вже не мало жодного значення. Головне — армії нежиті більше не було. Це означало, що місто врятоване, що вони пережили цю катастрофу!
Маги на стінах безсило попадали на землю. Лихо висмоктало з них усі сили. Вони були готові пожертвувати життям у цій битві, проте й подумати не могли, що доживуть до кінця й побачать, як відступає хвиля нежиті!
Це здавалося неймовірним. Навіть їм важко було повірити побачене ними на власні очі.
Здавалося, ніби велетенський прилив, принесений страшною бурею, от-от їх проковтне. Дощ усе ще лився з неба, та чорна хвиля раптом упала й відступила. Вода швидко опустилася до їхніх ніг і відкотилася від крихітного острівця, на якому вони стояли...
Багато хто з мешканців лежав просто на землі, дивлячись у небо. Краплі дощу падали їм на обличчя, але здавалися гарячими, адже не могли загасити того вогню радості, що палахкотів у серцях!
Люди обіймали одне одного. Крики полегшення після пережитої катастрофи розносилися містом, незалежно від того, знали вони одне одного чи ні...
Маги, що билися за межами міста, поверталися назад. Дехто завмер посеред просторих, завалених уламками рівнин, не одразу знаходячи сили зібрати думки докупи.
Мо Фань усе ще стояв на похиленій сигнальній вежі. Його погляд був спрямований на північ.
Руни, що вкривали його тіло, вже зникли. Срібне волосся повернулося до звичного чорного. Дика блискавиця й полум’я сховалися глибоко в душу. Бій закінчився, тож настав час демонові, що спав усередині, знову замовкнути. Інакше юнак швидко перетворився б на старого.
— Де... де ми? — першим отямився Чжан Сяохоу, важко труснувши затьмареною головою.
Він одразу побачив Мо Фаня, який сидів на краю сигнальної вежі. На його обличчі сяяла радість. Чжан Сяохоу підбіг і міцно обійняв його, не знаходячи слів.
Мо Фань ще не відійшов від холодної безжальності Демонічного елементу, та коли побачив, як Чжан Сяохоу, немов молодший брат, розплакався, не втримався й лагідно поплескав його по голові.
Минув час, перш ніж Чжан Сяохоу заспокоївся. Помітивши, що Мо Фань і далі вдивляється на північ, він спитав:
— Ти бачив його?
— Він завжди опікувався нами, чи не так? — озвався Мо Фань.
І досі залишалося чимало незрозумілого в цій катастрофі. Здавалося, що хтось ще, у тіні, протистояв Чорній Церкві.
Але Мо Фаню не випало зустріти його до останнього моменту...
— Так, він завжди був поруч, — Чжан Сяохоу озирнувся на місто, яке тремтіло в захоплених вигуках, на людей, що юрбилися довкола Хань Цзі, Чжу Мена, Ду Сяо та таємничого чоловіка, які поверталися назад.
Насправді Хань Цзі, Чжу Мен, Ду Сяо та той незнайомець ніколи не бачили Чжан Куна, тож не впізнали його.
— Виходить, він мертвий? — тихо запитав Мо Фань.
Коли Чжан Кун обернувся, Мо Фань раптом відчув, як повітря довкола стало гірким. Горло стислося так, що він не зміг вимовити жодного слова, хоч у нього було так багато того, що хотілося сказати.
Мо Фань легко здогадувався, що сталося у тронній залі, навіть без пояснень Чжана Сяохоу. Та невже він справді щез ось так? Чи був чоловік, якого він поважав найбільше з усіх, ще живим? Це був Стародавній Король чи Чжан Кун?
Чомусь думки Мо Фаня полинули у минуле. Він згадав надзвичайно важке завдання, яке дав їм Головний військовий інструктор під час навчань. Згадав, як той нахабно наполягав стати його побратимом у віллі клану Му. І сцену, яку він ніколи не забуде — коли Чжан Кун повів своїх підлеглих у бій проти Темнокрилого Вовка!
Під час інциденту в місті Цзілінь він також подолав величезну відстань, аби врятувати його!
Він був для них інструктором на тренуваннях, але ще більше — наставником на шляху становлення магом. Він не навчив його жодного закляття, проте власними діями показав, як стати надійною людиною!
— Добре хоча б те, що ми не підвели його в цій битві проти Чорної Церкви, — зітхнув Мо Фань і повільно відвів погляд.
— Угу! — Чжан Сяохоу рішуче кивнув.
Вони були учнями Головного військового інструктора Чжан Куна — і завжди ними залишаться.
Місто могло й не знати, хто саме відігнав армію нежиті, але вони пам’ятатимуть його вічно!
Тим часом Чорна Церква, ретельно планувала свою змову, але й гадки не мала, що саме Командир міста Бо, яким вони повністю знехтували, зірве їхній «фестиваль».
Випробування?
Непробачний злочин, якого Чорна Церква завдала місту Бо, загартував таких людей, як Мо Фань, Чжан Сяохоу, Сюй Чжаотін і Чжан Кун. Вони віддавали все, щоб боротися проти Чорної Церкви, навіть якщо це означало пожертвувати життям.
Чорна Церква приносила світові лише страх і смерть. Та для тих, хто виживав у цих катастрофах, єдиним посівом, що вона залишала по собі, був невгасимий гнів у серці!
Маленьке місто Бо вже виховало стільки людей, не кажучи вже про Стародавню Столицю, що існувала тисячі років. Серед тих, хто вижив, неодмінно знайдуться сміливці, готові піднятися. Дике честолюбство Чорної Церкви, яка прагнула втопити світ у хаосі, не мало жодного шансу проти рішучості людей, що прагнули знищити цю злу організацію!
Насіння вже було посіяне, полито сумними сльозами тих, хто втратив рідних...
Одного дня воно неодмінно розквітне!
На годинниковій вежі Великий диякон Ху Цзінь і досі не міг повірити в те, що сталося, безсило звисаючи під дощем.
Усе місто святкувало, а він виглядав гірше за мерця.
Фестивалю більше не існувало, а отже, він уже ніколи не потрапить у рай. Його душа разом із Темними Звіромонстрами впаде в палаючий котел і до кінця віків буде нікчемним рабом!
Цок, цок, цок, цок...
То було цокання підборів по бетону. Годинникова вежа спорожніла. Му Хе навіть не наважувався дихати, коли почув ці кроки.
Але, схоже, сходами піднімалися двоє...
— Навіщо ти покликала мене сюди? — озвався чоловік.
— Гадаю, тут нікого немає. Я думала, ми обоє загинемо... У будь-якому разі, є щось, що я давно хотів тобі сказати. Приблизно десять років тому, коли ми вперше зустрілися тут, ти ще була Магістром мисливців. Я знаю, я не гідний тебе. Навіть через десять років я залишився лише звичайним Імперським магом... Але всі ці десять років ти була найпрекраснішою жінкою в моєму серці! — чоловік говорив відверто.
— І це все, що ти хотів сказати? — у жіночому голосі прозвучав холод.
— Так. Я й не сподівався, що ти приймеш мене. Просто хотів, аби ти знала про мої почуття, — твердо відповів він.
— Зазвичай я приймаю всіх, хто готовий мені підкоритися. Та, на жаль, ти вирішив молоти ці дурниці саме тоді, коли в мене найгірший настрій. Твоїх почуттів я не прийму, зате... твоє серце — чому б і ні, — промовила жінка.
— Що ти сказала... А-А-АААХХ! — його голос урвався болісним криком посеред її слів.
Годинникова вежа занурилася в тишу. Не долинало більше жодного звуку.
(ПП: наскільки я зрозумів це Лін Сі)