Будь-який маг, який бодай трохи пробув у Стародавній Столиці, знав, що скелети були страшнішими за зомбі.
Їхні кістки були тверді, мов залізо, а сила — достатньою, щоб розірвати живу людину на шматки. Найстрашніше було те, що вбити їх було набагато важче, ніж зомбі. Здавалось, що навіть розбити їх — не вихід, бо вони швидко збирали свої тіла знову, використовуючи будь-які кістки, які знаходили на землі, навіть не свої.
Саме таких білих скелетів і зустрів загін Ван Мана. Вони не раз вибивали черепи з тіл цих істот, але ті просто піднімали чиюсь чужу голову, вкручували її в шию й знову йшли в наступ.
— Чорт забирай, нам не треба було виходити за межі цієї зони! Армія вже повернулася до стін, а ми, що мали їх прикривати, застрягли тут! — вилаявся маг із запалим носом.
— Тримайся, вже майже ранок, скоро зможемо повернутися, — сказав Ван Ман.
— Щойно настане день, я відразу піду додому, прийму гарячий душ і просплю дві доби!
— А де Сяо Дін? Куди він подівся… Ідіоти, я ж вам сказав приглядати за ним! — тут же розлютився Ван Ман.
Він глянув через стіни зі скелетів і побачив тіло, розірване на частини: руки, ноги, голова і тулуб лежали окремо. Скелети топтали його без зупину, навіть голова його перекочувалася туди-сюди між їхніми кістлявими ногами!
Це була голова Сяо Діна. Обличчя Ван Мана миттєво побіліло.
Він обіцяв своїй дружині, що добре подбає про її брата, але варто було йому лише на мить втратити пильність — і той загинув отак. Його дружина непритомнітиме, щойно побачить тіло.
— Лі Цун теж… Чорт, чому ще досі не ранок?! Хіба ці неживі не повинні були вже повернутися до своїх могил? Та я їм сам ті могили розкопаю! — розлючено вигукнув чоловік із запалим носом.
— День… день… — пробурмотів маг з волоссям, пофарбованим у чорний і коричневий кольори, і раптом поглянув у бік сходу з порожнім обличчям, ніби душа покинула його тіло.
— Стисніть зуби й протримайтеся ще трохи! День настав, вже ранок! Не дайте себе розчавити дверима, коли ви вже майже біля воріт Пекла! — закричав Ван Ман.
Вони не могли здатися, інакше весь загін буде знищено. Скелетам знадобиться лише кілька секунд, щоб вирізати їх усіх!
— Ідіот, чого ти чекаєш? Швидко викликай Світловий Захист для інших, хоч мозок витисни, але зроби це! Ти хочеш здохнути тут?! — закричав маг із запалим носом.
Маг із чорнокоричневим волоссям вказав на схід…
— Ка… капітане… — промовив тремтячим голосом той маг.
— Замовкніть, ви двоє!
— День… вже світло, — вказав він на небо, де вже з’явилося тьмяне світло, а в повітрі летів легкий дощ.
— Що ти сказав?! — Ван Ман і чоловік із запалим носом закричали в один голос, не вірячи почутому.
Іржавий меч раптом розітнув повітря, відсікши голову мага з чорнокоричневим волоссям. Голова кілька разів обернулась у повітрі, а потім гепнулася в бруд.
Грязюка знову вимазала його волосся, але на обличчі не було й сліду подиву чи страху — воно залишилося застиглим в недовірі.
Він не міг повірити, що неживі ще тут, коли вже зійшло сонце.
— Це… це справді день, — Ван Ман стояв мов порожня оболонка.
Зловісні білі скелети все ще були скрізь. Було не просто світло — світла вистачало, щоб чітко бачити все навколо. Але неживі й не думали відступати.
— Чому? Чому це відбувається? — чоловік із запалим носом дивився на навколишню нежить із розпачем.
Усі думали, що з настанням дня бій закінчиться. Дехто вже уявляв, як повернеться в місто й насолодиться відпочинком… Але виявилося, що навіть сонце, якому вони молилися, покинуло їх. Воно просто викинуло їх у прірву без вороття, з якої вони вже ніколи не виберуться.
— ААААААА!!!
Крики агонії лунали з різних боків. Свіжа кров забарвила білі кістки скелетів, надаючи їм моторошного й зловісного вигляду!
Ван Ман обернувся й побачив, що чоловіка, який щойно бурмотів про те, як хоче прийняти гарячий душ удома, було розсічено навпіл. Його тіло розітнув навпіл Скелетний Генерал сокирою. Хоча Ван Ман уже звик бачити смерть, його шкіра вкрилася мурахами — смерть була буквально за кілька дюймів від нього!
Небо було світлим — була справжня денна пора…
Чому нежить досі не зникла? Вони ніколи не чули, щоб нежить була активною вдень за останні тисячі років! Чому ці істоти досі вільно пересувалися й вбивали його людей під прямими сонячними променями?
Іржавий меч опустився вниз, а за ним і багато інших кістяних мечів, які розрубали Ван Мана та решту членів його загону.
У кожного з них на обличчі застиг вираз розгубленості — вони досі не розуміли, що сталося, навіть у момент власної смерті!
Дощ продовжував лити, розмиваючи кров і створюючи потоки багряної рідини, що текла крізь багнюку.
Нежить ступала по кривавих калюжах. Земля, залита свіжою кров’ю, виглядала як м’який, яскравий килим, що вітав їх. Це було настільки дивовижно й захопливо, що вони продовжували розпорювати тіла загиблих, аби зробити ріку крові ще яскравішою та блискучішою!
Наблизився світанок, проте хмари й дощ робили все тьмяним. Попри це, ніч добігла кінця. Настала денна пора, час, коли битва мала б завершитися…
Дзвін дзвонів уже лунав по місту. Мешканці заповнювали вулиці, займаючись своїми буденними справами, думаючи, що високі стіни й сонячне світло захистять їх від моторошної нежиті. Вони й гадки не мали, що нежить не залишила межі стін. Вони досі були там — з очима, що сяяли моторошною люттю.
Довгі стіни простягалися на десятки кілометрів. Коли залунав дзвін і з’явилося сонячне світло, вартові, що трималися цілу ніч напружено, нарешті полегшено зітхнули…
Однак, коли вони обернулися й подивилися на землю, яка мала б уже заспокоїтися, вони з жахом побачили, що кошмар ще не закінчився. Кількість нежиті, яка намагалася прорватися крізь стіни, не зменшилась — вона зросла!
— Хто-небудь, поясніть мені, що, до біса, тут відбувається?! — закричав Чжу Мен, у якого ще лікували рани, коли він поспішав сходами вниз. Він приголомшено втупився в нежить, яка досі блукала під сонцем!
Радник Чжу, Яо Нань і командири також перебували у вежі. Їхні очі були наповнені жахом і здивуванням!
Вони більше не могли зрозуміти побаченого з погляду здорового глузду.
Нежить!
Уся земля була заповнена нежиттю, що накочувалася на стіни, як чорна хвиля! Небезпека була неминучою!
Сонячне світло заливало місцевість, тоді як дощ усе ще лив. Ніхто не бачив, щоб нежить була активною вдень за останню тисячу років...
— Я ж казав, я не люблю дощ, — промовив Мо Фань, спостерігаючи за містом і землею, залитою зливою.
Ця сцена була йому до болю знайома!
Наче місто Бо, де він виріс, — найстрашніший кошмар справді повторювався знову!