Су Сяолоу ледь не розридалася, завмерши на місці.
Вона не могла зрозуміти, чому староста вчинив таке. Якби Лю Жу не ризикувала власним життям, щоб їх захистити, усі б давно загинули від рук Фан Ґу!
Ну і що, що вона нежить? Вона принесла себе в жертву, щоб урятувати селян, хоча зовсім не була їм нічого винна! І як же віддячив їй староста? Невдячністю. Якщо раніше він відмовився допомагати людям із селища Сонячної Кози, бо хотів захистити своїх, то що він намагався досягти тепер?
Коли Су Сяолоу побачила, як навколо неї проносяться різноманітні закляття, зриваючи уламки, під якими була похована Лю Жу, її серце стиснулося...
— Досить, нам потрібно хоча б її тіло, щоб відзвітувати. Тут загинуло надто багато людей! — наказав припинити атаки капітан з густими бровами.
— Вона ж навіть нікого тут не вбила! — обурено вигукнула Су Сяолоу.
— Це не має значення. Ми принаймні одну зловили, — спокійно озвалася Мисливиця.
— Ви... як ви можете таке казати?! Стільки невинних загинуло, бо ви прийшли запізно, а тепер ще й намагаєтесь її обмовити! — закричала Су Сяолоу.
— Запізно? Якби ми не встигли, ця жінка перебила б усіх вас. Ти б уже не жалілася зараз, бо лежала б мертвою, — холодно відказала Мисливиця.
— Старосто, скажіть хоч слово, скажіть їм, що...
Староста Сє Сан залишався мовчазним. Він опустив голову, на обличчі застиг складний вираз.
— Хм... А де тіло?
— Невже ми щойно рознесли її на попіл? — здивовано пробурмотів один із Мисливців.
— Неможливо. Вона була надзвичайно сильна. Навіть після мого Вогняного Кулака не здригнулася...
Мисливці прочісували завали, але не знайшли нічого, окрім кількох подертих шматків одягу. Капітан із густими бровами одразу ж відштовхнув людей убік і почав шукати сам, та результат був той самий.
— Втекла? — ошелешено мовила Мисливиця.
— Хмпф, не втече. Передайте іншим — влаштувати облаву! Її не можна залишати в Стародавній Столиці! — люто скомандував капітан.
Холодна мряка спадала з прозорого неба, вкриваючи старий тісний провулок.
Вікна та двері вуличок були щільно зачинені. Жодної живої душі не було видно в цій темряві...
З тіні поволі виринала жіноча постать. Її волосся було злипле від дощу. Одяг — подертий і зім’ятий. Шкіра — поранена й укрита синцями.
Вона хрипко дихала, спираючись на стіни, аби не впасти. Час від часу починала судомно кашляти, випльовуючи з рота кров.
— ХА-ХА-ХА, кажу ж вам, добре, що та курва не випила оте, що я їй підсипав. Бо якби випила, я б її вже десь у кутку на сьоме небо відправив! — пролунало грубе п’яне белькотіння в провулку.
— А мені її ноги сподобались. Такі довгі... цікаво, як би вони виглядали, обмотавши мою талію? Ц-ц-ц... Бос, бос, дивись! — сказав молодик у сережці, показуючи на спокусливу жіночу фігуру в пітьмі провулка.
— Вона, здається, п’яна... У мене вже стоїть, тільки-но глянув. Оця талія, ці ноги, ця дупа!
— Та, з якою раніше не вийшло, вже втекла, зате тепер ми знайшли ще кращу. Дивіться, в неї одяг подертий — мабуть, і до нас уже хтось встиг! — захоплено заржав хлопець із сережкою.
— Ходімо за нею. Ніколи ще не пробував під дощем, і тим паче з такою гарячою красунею!
Кілька п’яних хлопців, що тхнули спиртним, рушили слідом. Той, що був з ланцюжком на шиї, підійшов ближче до Лю Жу й глянув їй в обличчя.
Він завмер, вражений. Це була справжня красуня; не тільки вродлива, а й із ніжною, вразливою аурою. Її оголені ключиці пробуджували в ньому шалене бажання «захистити» її...
— Привіт, красуне, ти що, п’яна? Наш дім зовсім поряд, хочеш піти з нами й трохи відпочити? — звернувся чоловік із золотим ланцюжком, тримаючи в руці парасольку.
— Ага, ага! — підтакнули двоє інших, переповнені збудженням, немов от-от мали накинутися на неї. Вона була надто приваблива!
Лю Жу глибоко вдихнула. Її очі раптом засяяли нечоловічим світлом...
Вона холодно зиркнула на зграю покидьків, що намагалися скористатися її становищем. Якби вона справді була лише слабкою дівчиною, хто знає, до чого вони б вдалися...
— Покидьки, — з презирством промовила Лю Жу.
— О, то ти вже здогадалась, що ми замислили щось не дуже хороше? — розреготався хлопець з сережкою у вусі.
— Дай-но я перший… — інший уже простягав руку до Лю Жу. Він просто марив тим, щоб торкнутися її довгих ніг!
Та Лю Жу раптово розвернулась, відкривши свої ікла під червоними губами. В темному провулку її гострі зуби відсвічували холодом. А разом із неприродним блиском очей вона здавалася моторошною й загрозливою істотою!
Хлопець, що тягнувся до її ніг, завмер на місці — мов душу в нього витягнули.
Ще два спалахи її очей — і ті ж самі чари сплелися навколо двох інших. Усмішки збоченців одразу згасли, їхні обличчя застигли без жодного виразу — мов у маріонеток.
— Заведіть мене туди, де ви живете, — холодно наказала Лю Жу.
— Так... — хором відповіли троє. Вони повністю перетворилися на бездумну, живу плоть. І тепер, мов підлеглі, супроводжували Лю Жу, наче імператрицю, до кінця провулку...
Ікла під її губами й далі залишались видимими. Вона кинула погляд на шиї трьох чоловіків...
Після важких поранень у Клану Крові спрага до крові посилюється в рази. Вона вже відчула запах їхньої крові, який віддавав алкоголем. Якби вона випила її — одразу б відновилася...
Лю Жу глибоко вдихнула й врешті придушила бажання втамувати спрагу цією огидною кров’ю.
Її нудило навіть від думки доторкнутись до цих покидьків, не кажучи вже про те, щоб припасти вустами до їхніх ший!
У кінці провулку на неї чекала досить пристойна на вигляд оселя. Лю Жу примусила їх провести її в одну з кімнат, після чого відправила одного купити їй чистий одяг, а іншого — принести кров’яні сироватки.
Одяг принесли швидко, а от із сироватками виникли проблеми. Вони були занадто дорогі, до того ж кожен, хто намагався їх купити, мусив зареєструватися і отримати дозвіл мага. Звичайний вуличний гультяй на таке не здатен, і Лю Жу опинилася в складному становищі.
Вона втратила чимало основної крові. Без її поповнення вона залишалася в ослабленому стані. Відновлення йшло б дуже повільно, та ще й рухатися повноцінно вона не змогла б.
— Хто там? — коли Лю Жу замислилась над подальшими діями, її вуха вловили чиїсь кроки в саду.
Ця людина рухалася напрочуд тихо — Лю Жу ледь її почула. Але насправді — звичайній людині майже неможливо було сховатися від її чуття.
Лю Жу вибігла надвір і побачила, що сад порожній. Лише під навісом лежали кілька пакунків... у них було щось червоне...
— Кров’яні сироватки?.. — очі Лю Жу округлилися від здивування.
Вона одразу почала вдивлятись навколо, прагнучи зрозуміти, хто залишив їй те, що їй було так життєво необхідно. Але довкола не було ані душі.
— Хто це зробив? Як він або вона дізналися, що мені це потрібно?.. Чи означає це, що за мною весь цей час стежили?.. — прошепотіла Лю Жу, погляд якої не зводився з сироваток.
Не знайшовши відповіді, вона швидко випила їх.
Якби цей хтось хотів їй нашкодити — то вже давно б це зробив. У своєму нинішньому стані навіть звичайний маг Середнього рівня міг би без зусиль убити її...