Лінь Вейся відчула, як Бань Шен на мить застиг і його обійми ослабло. Звичний запах чорного дерева почав зникати.
— Тату, — гукнув він.
Батько Бань Шена тримав у руці телефон і дивився в нього. Почувши голос сина, якого більше місяця не бачив, він навіть не підняв голови і лише коротко хмикнув.
Щось було не так - таке спілкування не виглядало як нормальні відносини між батьком і сином.
Здається, що Бань Шен не надав цьому значення. Він прибрав джойстик зі столу, в його манерах з'явилася деяка стриманість. Він прочистив горло і, підвищивши голос, вимовив з майже урочистою ноткою:
— Тату, це моя однокласниця Лінь Вейся.
Цього разу батько підняв голову і подивився на неї. Лін Вейся нарешті змогла розглянути його обличчя. Він носив окуляри, риси його були правильними, дуже інтелігентними. Вона припустила, що Бань Шен пішов в матір - глибокі риси, яскрава зовнішність. Але холодний вираз обличчя у батька був точ-того, як у сина.
— Привіт, це байдуже привітався батько.
На відміну від інших батьків, які сердечно зустрічають однокласників своїх дітей, батько Бань Шена навіть не виявив зацікавлення.
Бань Шен хотів щось додати, але в цей момент задзвонив телефон батька. Чоловік відповів на дзвінок і, пройшовши повз них, відчинив двері в сад і встав біля газону, розмовляючи з ними.
Бань Шен посміхнувся, взяв зі столу зелене яблуко, підкинув його в повітря і зловив. Потім він взяв ніж і почав безцільно чистити яблуко.
Вірше, не чистити, а ковиряти його.
Тітка Цінь підійшла, витираючи руки про фартух, і запитала:
— Молодий пан, готувати вечерю для голови?
— Готовь, — неуважно відповів Бенль Шен, продовжуюши мучити яблуко.
Тітка Цінь кивнула і вирушила в сторону кухні.
Бань Шен помедлив, додав недбало:
— Тётя Цінь, додайте суп з кокоса і куркою та водяними каштанами.
— Ладно.
Лінь Вейся знову сіла на диван, збираючись врятувати озлоблене яблуко, але не встиг вона відкрити рот, як батько, проходячи повз, взяв з вішалки піджак і, обернувшись до сина, сказав:
— У тёти Ван дела, я заеду.
Двері зачинилися. У вітальні запанувала тиша.
Поряд сидів хлопець, його струнка фігура не рухалася. Мовчання затягнулося, лише доносився гул газонокосилки з саду.
— Давай підемо, прогуляємося, — тихо сказала Лінь Вейся, порушуючи тишу.
Вигляд за домом відкривався широко. Вранці пройшов дощ, земля була вологою. Зелені пальми і кокосові дерева тісно переплелися, а їхні буйні листяві листки закривали маленький клаптик неба.
Куди не глянеш — нескінченна, волога від спеки зелень.
Бань Шен йшов поруч з нею і, запитавши дозволу, закурив. Він не мав жодного уявлення, на обличчі був лінивий і втомлений. Але він терпеливо відповідав на її запитання.
Він багато знав, що міг розповісти про те, які дерева були завезені сюди з Наньяна, міг назвати рік, коли було посаджено кожне з них. Він також сказав, що в затоці за три кілометри від їхнього дому вранці найбільше чаю і вони дуже красиві.
Вони розмовляли, як раптом роздався жалівний собачий лай - один за іншим, все голосніше і гучніше. Лінь Вейся здригнулася і поспішила туди.
Вона зупинилася під пальмовим деревом і через густу зелень побачила чоловіка понад сорока років, який стояв біля воріт свого дому. У руці він тримав палицю і бив нею маленьку німецьку овечку.
Обличчя чоловіка було холодним, в очах миготіла жорстокість. Він бив і плював:
- Я тебе вб'ю, тварюко! Скотіна, ще будеш!.
Собака була ще цуценям, вона навіть не намагалася чинити опір. На шиї у неї був нашийник, прив'язаний до дерева. Щоразу, коли господар бив її, вона рухалася вперед і на шиї пропала кров. Вона жалібно зкулила.
Нарешті вона впала в бруд, очі були повні сліз, з рота йшла кров.
Дихання Лінь Вейся стало важким, груди зітхалися.
Вона вигукнула:
— Виверг.
Вона вже хотіла втрутитися, як раптом чиясь рука схопила її за лікоть. Вона різко обернулася і зустрілась поглядом з чорними очима Бань Шена. Він затушив цигарку і спокійно сказав:
- Якщо ти зараз просто крадешся туди, повір мені, нічим хорошим це не закінчиться.
Лінь Вейся спробувала вирвати руку, але Бань Шен тримав міцно. Жалюгідний нудьгування собаки все не замовкнув. Очі защипало. Вона подивилася на нього, його обличчя було безстрасним і жодним почуттям.
— А що, коли бачиш таке? Ти завжди холодний.
Бань Шен здивував брову, потім посміхнувся і подивився на неї:
— Мир тільки чорний і білий? Яка наївність.
Лінь Вейся більше не любила в ньому байдужість - яка різниця, хто помирає у нього на очах. Вона зустріла його погляд і сказала:
— Правда? Ти такий хитрий і до всього байдужий, і що ти з цього отримав?
Мало вона це сказала, як пошкодувала. У ту ж мить вона відчула, як його хватка ослабла.
Бань Шен повільно відпустив її. Вони стояли поруч, але між ними ніби виросла прірва.
Бань Шен стояв осторонь і курив. Срібна запальничка висікла оранжево-червоний вогник, і він випустив з губ струмінь диму.
Він подивився на неї, потім відвернувся:
- Як хочеш.
Він повернувся і пішов, залишивши її одну. Його худа фігура видалялася, в мокрих пальцях димилася сигарета, і червоний обгорнувся все вище, майже розпалюючи пальці.
Його чорний силует майже злився з темно-зеленими пальмами, і в ньому було самотність.
Лінь Вейся огадала себе і побігла рятувати собаку, але чоловік з вовчаркою зникли. Вона шукала їх, але безуспішно.
Увечері, сидячи за столом, вона робила домашнє завдання і читала вголос:
— Щороку в світі виловлюють майже сто мільйонів акул...
Вона нахмурилась, взяла телефон, що лежав на столі, і перевірила, чи не написала їй Бань Шен. Вона відкрила його чорний аватар.
Нових повідомлень не було.
Зазвичай в цей час він завжди писав їй « спокійної ночі". Але сьогодні нічого не було. Зрозумівши це, Лінь Вейся відчула розчарування в серці.
Вона проводила півгодини, але просунулася мало — думки постійно поверталися до його самотньої і холодної спини.
Чим більше вона дивилася на телефон, тим сильніше її захопило занепокоєння. Щось важке давило на груди, заважало дихати.
Вона пішла в душ. Коли вона сушила волосся у ванній кімнаті, до неї додзвонився телефон. Вона кинула фен і побігла до кімнати, серце тряслося як скажене.
Вона в поспіху кинулася до ліжка, навіть не дивлячись на визначник номера, і піднесла трубку до вуха. Від хвилювання пересохло в горлі, і вона тихо сказала:
— Алло.
— Це я, Нін Чао. Можеш завтра купити мені сніданок? Захотілось рисових рулетів з твого району.
Лін Вейся опустила вії. Це був Нін Чао.
З волосся все ще капала вода, промочивши спину наскрізь. Вона відчула холод.
— А, добре, — відповіла вона.
Нін Чао, здається щось помітив і пожартував:
- Що, розгубилася, почувши мій голос?
https://literna.net/uk/books/105-chi-chuyesh-ti-mene-zaversheno