Генрі стояв біля вікна, дивлячись на величезний срібний диск місяця, який панує в нічному небі. Він чітко розумів, що це лише перехідна зупинка. Його амбіції не обмежувалися лише власним життям найманця. Шлях лицарства здавався глухий, а стародавні маги — просто казковою легендою. Ця непевність викликала в душі почуття збентеження.
*
Слухання про близький союз пані Меліси та дому Тюльпанів поширились по мішенню зі швидкістю лісового пожежі. Мешканці долини раділи, що така протекція означала кінець набігам і мирне майбутнє.
Тепер лише пряме зіткнення королівства могло порушити їхній спокій, і жоден сусідський лорд не ризикував би сваритися з родичами могутнього герцога.
Історія применшила ціну, яку барон Бак заплатив за цей союз, але рейдери з Бехарда дійсно залишили землі Дул у спокої.
— Генри, найближчі два місяці ти проведеш зі мною. Будемо охороняти Тиквенну ферму.
Раннього ранку Еміль з'явився на порозі його будинку. За плечима капітана висіло туго набитий похідний мішок, і він хотів якнайшвидше покинути замок.
Генрі здивувався на свого товариша, коли він побачив:
- Чому саме зараз, на Тиквенну ферму?
Восени вже давно померла осільна форма страждання, спорожніла і життя на полях завмерло. У цю пору року там не було жодних справ, і тим більше не потрібно була суворої охорони.
Побачивши, як Еміль дивиться на нього, а його скулах пропустив неловий рум'янець, Генрі миттєво порівняв факти.
- Гаразд, я піду з тобою. Але ти впевнений, що все як слід обдумав?
Ще тоді, в замку, Генрі підмітив іскри взаємної симпатії між Емілем та Мелісом. А от бажання Еміля переховуватись у глушині виглядало спробою перечекати бурю — зникнути з очей долої, поки не відгрімить чуже весілля.
Еміль у жартівливому жесті плескнув Генрі по затилку:
« Учинки дорослих — не турбота для хлопців! »
Однак Генрі бачив нервово підрощення пальців лицаря. Не гаючи часу на суперечки, він швидко зібрав речі і пішов за ним. Біля укріплених воріт їх уже чекали дві осені коні, важко завантажені тюками з зимовим скарбом. Коли Генрі подивився на Еміля при світлі дня, то помітив його хворобливу блідість і темні круги під очима — очевидно, ніч, яка минула так важко.
— Еміль! — Донісся здалеку дзвінок, надривний голос Мелісси.
Генрі обернувся. Стрийний рухливий вітер швидко наближався до них з боку замкового двору.
- Йдемо! — Еміль процідив це крізь щільно стиснуті зуби, ривком схопився в сідло і зашив свої штани у бік коня.
Генрі проводив його поглядом, а потім кинув короткий погляд на підбігаючу дівчину, але вирішив не втручатися в хитросплетення аристократичних інтриг. Він звиклим рухом схопився на коня і пішов за товаришем. Вже досягнувши протилежного берега річки, Генрі востаннє озирнувся: Меліса стояла на колінах біля воріт і її плечі мілко тремтіли від риданів.
Восени гірський ліс перетворюється на невпізнанний. Уздовж стрімких схилів гори покривалися різними відтінками багрянця, а вузькі стежки були вкриті під щільним килимом опалої листки.
Еміль весь шлях зберігав похмуре мовчання, глибоко занурившись у свої безрадісні думи. Генрі не докучав йому запитаннями, сприймаючи цей похід як затяжну вилазку на природу.
Незважаючи на своє юне тіло, досвід двох прожитих життів дав йому стоїчну терпеливість: він знав, що для всього свій час. Не стояло перед ним ніяких термінових завдань, і поспішати було нікуди.
Проїжджаючи повз пам’ятну печеру, обидва вершники не раз притримували коней. Еміль мовчав, вилив на кам’янистий ґрунт два кубки вина на знак поминовлення і віддав ясний лицарський салтеглять порожньо зелень скелі. Після чого, не проколовши ні слова, продовжив шлях.
Через сім днів вони досягли мети — Тыквиної ферми, що була біля підніжжя Ізумрудного хребта. Подорожі спускалися звивистими стежками на просторій рівнині.
Величезні поля, які в сезон зливалися пшеницею або розмаїлись оранжевими боками гарбуза, тепер лежали сірими й безжиттєвими. У самому серці ферми височіє масивне подвір’я, обнесене муром з грубого каменю. Ця споруда нагадувала форт, а не сільськогосподарське будівництво.
« Це захист від лісових звірів і бродячих банд », — сказав пан Еміль, вказуючи на зміцнення.
Вони під’їхали до важких, кованих залізом воріт. Еміль тричі коротко постукав. Незабаром по ту сторону почулися важкі, шаркаючі кроки, і хриплий, надтреслений голос інформувався:
- Кого це принесло?
- Командире охорони замку Еміль. Прибув для виготовлення гарнізонної служби, — гучно віднісся лицар.
- Що? — Старий, здається, був туговат на вухо.
Емілю довелося повторити голосніше. Тільки після цього через перешкоди донісся скрегіт провертаючого в замку ключа.
З противним, що режучий слух скрипом стулки повільно розійшлися. На порозі стояв тремтів старий у засмаженому ватнику. Його обличчя було спостережено глибокими зморшками, які нагадували кору старого дуба, а очі заволокла біла муть катаракти - було не ясно чи бачить він хоч щось перед собою.
- Ти Масімо? Емілю, ось мої повноваження. - Рицар простягнув золочену піктограму командира.
Масімо взяв артефакт, але навіть не подивився на нього. Він довго і ретельно озирав метал чутливими вузлом, після чого повернув річ власникові та сухо кинув:
— Заходите.
- Він єдиний, хто живе тут постійно. Останні 40 років, — впівголоса шепнув Еміль на вухо Генрі.
Хлопчик, дивлячись на старого чоловіка, який повільно шкутильгав, несміливо хмикнув:
https://literna.net/uk/books/92-velikii-charivnik-pochinayuchi-z-prostoho-nyukhu