Далласький національний інститут прискорення частинок у Далласі, штат Техас. Він розташований у Сполучених Штатах Північної Америки (не на півночі Сполучених Штатів Америки, а в Сполучених Штатах, чия територія охоплює північноамериканський континент). Наразі в його лінійному колайдері загальною довжиною тридцять кілометрів мав розпочатися експеримент з генерації та випаровування мікрочорної діри на основі позапросторової теорії.
Підготовчі роботи були завершені два роки тому, але інститут так і не отримав «зеленого світла» через невідомі ризики, пов'язані з ним. Натомість, поштовхом до експерименту стала подія, що сталася на Далекому Сході за місяць до цього.
На південному краю Корейського півострова потужний вибух в одну мить знищив військове місто і флот, що знаходився поруч. Не буде перебільшенням назвати це великою світовою подією, а не простим «інцидентом».
Не через масштаби знищення, а через його ймовірний метод.
Група вчених, що працює в Міністерстві оборони, після запеклих дебатів дійшла висновку, що вибух стався внаслідок перетворення маси в енергію. Три роки тому це була не більше ніж попередня гіпотеза кількох науковців. Але цього разу думка вчених була одностайною.
За розрахунками, виходячи з орієнтовного розміру вибуху, маса, перетворена на енергію, становила приблизно один кілограм – навіть якщо реакція такої величезної маси ніколи раніше не спостерігалася, концепція анігіляції частинка‑античастинка вже була точно виміряна за допомогою експериментальних приладів, і вони знали, які саме явища відбуватимуться.
Однак дані про цю «Велику бомбу», записані розвідувальними супутниками, не відображали характеристик, які відповідали б даним про анігіляцію, виміряним на експериментальних установках. Супутники також не виявили жодних залишкових речовин від ядерного поділу або синтезу. Єдине, що це могло означати, це те, що хтось здійснив високоенергетичний вибух за допомогою методу, про який вчені не знали, за допомогою науки або магії.
Їхній остаточний висновок викликав занепокоєння серед керівництва СШПА.
Якби вибух був спричинений магією, СШПА не змогла б його імітувати, і на цьому все закінчилося б.
А все тому, що, попри прогрес у систематизації магії, вона все ще залишалася значною мірою особистою справою. Але без розуміння того, якими були основні механізми вибуху, їхні вчені не могли навіть працювати над контрзаходами. Якби на них колись наставили дуло, єдине, що їм залишалося б, – це сидіти склавши руки і потерпати від спустошення. Це було б справжнім кошмаром.
Що це був за вибух? Чи могли вони отримати хоча б натяк на механізми перетворення маси в енергію, що лежать в його основі? Ці питання були останнім поштовхом, необхідним для просування експерименту з генерації‑випаровування мікрочорних дір.
Існувала точна гіпотеза, яка описувала явища, що відбуватимуться при перетворенні маси в енергію під час випаровування чорної діри. Вчені провели експерименти з мікрочорними дірами, щоб перевірити цей висновок. І дані, отримані від «Великої бомби», не збігалися з тим, що було передбачено.
Випромінювання Гокінга, однак, було явищем, про яке вчені мали набагато менше даних спостережень, ніж про анігіляцію, і вчені СШПА вірили, що вони зможуть отримати дані спостережень, які не збігалися б з теоретичними прогнозами.
Можливо, вони побачать характеристики, що відповідають характеристикам «Великої бомби». Імовірність не була нульовою.
У той час керівники СШПА були настільки загнані в глухий кут, що дали зелене світло небезпечному експерименту, заснованому на чомусь настільки ефемерному.
Настільки загнані в кут, що ігнорували невідомі ризики.
Відплата ось‑ось мала зійти на них – ні, на весь світ.
Нікому невідоме лихо підкрадалося непомітно.
***
До кінця 2095 року нашої ери залишався лише один місяць.
Озираючись на цей рік, Тацуя гостро відчував, що він був карколомним. У квітні він боровся з терористами, у серпні – з міжнародним злочинним синдикатом, а в жовтні – з іноземними загарбниками. Неспокійно – не те слово, щоб описати це.
Але він все одно не міг собі дозволити розкіш неквапливо підбивати підсумки року, що минає. Не через життєвий девіз «Ще місяць є, ніколи не знаєш, що станеться до його закінчення», а через більш нагальну, реалістичну причину:
— …Га! Я просто не розумію!
— Тихіше! Годі кричати! Ти так нервуєш!
— Л‑Лео, Еріко, заспокойтесь…
Це був огидний природний ворог майже всіх, хто називає себе учнями, чи то в середній чи старшій школі, чи то в університеті. Неминуча перешкода на дорозі. Стіна, яку треба було подолати – на них чекали іспити.
Звичайні учасники зібралися в будинку Шіздуку – чи радше в маєтку.
Тацуя, Міюкі, Еріка, Лео, Мідзукі, Мікіхіко, Хонока і Шідзуку – всі були там, без жодного відсутнього, на груповому занятті напередодні іспитів.
Більшість з них були відмінниками, принаймні за результатами письмових тестів. Єдиний можливий виняток, Лео, все ще був середнячком; він міг не хвилюватися, що не складе іспит. Справжнє хвилювання викликала практична частина, але вона виходила за рамки цієї навчальної сесії.
Незважаючи на випадкові дивні вигуки, в кімнаті загалом панувала атмосфера мирного чаювання – тобто до того моменту, як бомба Шідзуку не вибухнула.
— Що? Шідзуку, можеш повторити? — схвильовано запитала Хонока.
— Взагалі‑то, я збираюся вчитися за кордоном, в Америці, — повторила Шідзуку ті ж самі слова тим самим тоном, що й раніше.
— Ти мені не казала!
— Вибач. Мені не можна було говорити до вчора.
Коли Хонока зблідла від цієї новини і притиснулася до подруги, Шідзуку вибачливо схилила голову, виражаючи єдину емоцію, яку всі могли прочитати на її обличчі. Тепер, коли Хонока зрозуміла, що Шідзуку хотіла розповісти про це раніше, але не могла, вона не могла більше нічого сказати.
— Тобі таки вдалося отримати добро? — зауважила Еріка, але не тому, що сумнівалася в академічних (чи лінгвістичних) здібностях Шідзуку. У цю епоху уряди неофіційно, але суттєво обмежували закордонні подорожі, щоб уникнути витоку генів – а отже, і військових ресурсів – висококласних магів.
СШПА була нібито країною‑союзником, але водночас латентним суперником у Тихоокеанському регіоні. За нормальних умов навчання за кордоном ніколи б не було схвалене.
— Мм. Чомусь мені дали дозвіл. Тато каже, що це через програму обміну.
— А чому вони не проти, якщо це програма обміну? — дивувалась Мідзукі.
— Я не знаю.
Питання Мідзукі було слушним; логіка вислизала навіть від Тацуї. Він міг би спробувати втиснути її у свій мозок, але в нього не було достатньо інформації, щоб вона запрацювала. Тож він вирішив припинити свою пробіжку в колесі розумового хом'ячка і натомість подумати про те, що відбувається:
— Як довго? Коли ти їдеш?
— Одразу після Нового року. Це буде на три місяці.
— Всього три місяці… Не лякай мене так! — Хонока з полегшенням приклала руку до грудей.
За логікою Тацуї, навіть три місяці – це занадто довго (він був здивований, що уряд схвалив це).
Але це теж не мало значення.
— Тоді нам треба зробити прощальну вечірку, — запропонував він своїм друзям.
Тому що це було справжньою метою зустрічі.
***
Проміжні іспити успішно завершилися, і дата їх проведення припала на 24 грудня, суботу. Це був останній день другого шкільного семестру та день Різдва.
Навіть переживши третю світову війну, японці залишалися такими ж байдужими до релігії, як і раніше. Це не обов'язково було пов'язано з відсутністю релігійних переконань, а радше з тим, що в глибині душі вони вважали навіть абсолютних богів єдинобожних релігій одиничними сутностями серед багатьох інших. З цієї причини вони святкували Новий рік і Різдво так само, як і раніше.
І в цей день вулиці прикрашали по‑різдвяному.
Мабуть, точніше було б сказати, що їх прикрашали для комерціалізації Різдва, але це було б надто педантично і цинічно. Одна справа, якби людина не мала з ким поговорити, дотримуючись таких поглядів, але займати таку викривлену позицію в оточенні симпатичних (!) дівчат, та ще й так, що це отруює атмосферу в колективі, було б до смішного нерозумним кроком. (Звичайно, у випадку з дівчиною, фраза «в оточенні симпатичних хлопців» може бути більш доречною.)
Так… Навіть якщо влаштувати прощальну вечірку, спеціально призначивши її на 24 грудня, і подарувати на ній невеличкий тортик з написом «MERRY XMAS», написаним білим шоколадом, – навіть тоді це не можна назвати недоречним. Взагалі‑то, відповідно до стилю цієї крамнички, на ньому було написано «WEIHNACHTEN», а не «XMAS», але це теж було, мабуть, добре для культурного обміну.
— Брате, тебе щось турбує?
Він похитав головою, дивлячись на сестру, квітуча краса якої створювала враження, що вона нарядно вбрана, незважаючи на шкільну форму, і пробурмотів:
— Нічого.
Так. Це була дрібниця – це мала бути дрібниця. Він не мав робити нічого, що могло б викликати невдоволення їхньої почесної гості. Зрештою, це він її сьогодні розважав.
— У всіх є напої? Це, може, не зовсім підходить для прощальної вечірки, але власник подарував нам цей торт, тож для тосту скажімо… Щасливого Різдва.
— Щасливого Різдва!
У відповідь на те, що Тацуя спокійно виголосив тост, його друзі відповіли веселими вигуками і високо підняли келихи.
На вході до кафе «Айнебріз» висіла табличка «Зарезервовано на весь день».
***
По той бік Тихого океану, на північноамериканському континенті, все ще була ніч напередодні Святвечора. Дата ось‑ось мала перейти на двадцять четверте.
На відміну від Японії, де більшість ставилася до Різдва як до чергової події, навіть переживши війну, що тривала довгих двадцять років, – а можливо, саме тому, що пережила її, – американці, в тому числі й ті, хто щойно став американцем після війни, ставилися до Різдва набагато щиріше, побожніше й палкіше. Готуючись до завтрашнього Святвечора, вони лягали спати раніше, ніж зазвичай – або принаймні повинні були.
На жаль, пізно ввечері напередодні Святвечора на одній з вулиць Далласа, штат Техас, видатного міста на центральному півдні СШПА, відбувалися темні справи.
Фігура, що стрибала з даху на дах.
Кілька інших, що оточують підозрілу особу з повітря. Враховуючи використання спеціалізованих ПАВів для магії польоту, яка тільки почала поширюватися, вони, напевно, були поліцейськими або військовими магами.
— Негайно зупинись, лейтенанте Альфред Фомальгаут! Ти маєш розуміти, що тобі вже не втекти!
Прямо перед втікачем стояла маленька постать у масці, що приховувала очі.
Її високий голос закликав його здатися. Мабуть, побачивши щось у її невисокій постаті, Альфред Фомальгаут зупинився як укопаний.
— …Що сталося, Фредді? — запитала вона дещо дитячим голосом, до якого домішувалися тривога і страждання, і в якому відчувалося певне пом'якшення її попереднього владного тону – зміну можна було б назвати ледь помітною. — Чому хтось, кому дали кодове ім'я першої величини, тікає зі свого підрозділу?
— …
Але вона не отримала відповіді, лише тишу.
— Дехто каже, що серійні вбивства, які відбуваються в місті, були скоєні саме твоїм пірокінезом. Ти ж не займаєшся нічим подібним, правда?
— …
— Будь ласка, відповідай, Фредді!
Відповідь прийшла, але не у вигляді слів.
Дівчина миттєво відскочила назад – скинувши накидку з плечей.
Тканина розправилася, ховаючи її за собою, і без жодної іскри спалахнула і згоріла.
Пірокінез – здатність породжувати вогонь.
Вона носила накидку поверх темно‑лілової уніформи, і всі, хто оточував чоловіка, теж були в накидках і мантіях, тобто в одязі для холодної погоди, який легко знімався. Однак вони носили його не за первісним призначенням, а щоб захиститися від здібностей цього чоловіка, які той міг активувати, використовуючи свій зір як спусковий гачок.
Коли з накидки зникло полум'я, світло згасло навколо підозрюваного.
Це було заклинання із зоною дії, яке змінювало напрямок світла в межах фіксованої відстані, коли воно було сфокусоване на цілі. Заклинання, за допомогою якого світло ззовні могло бути закрите, занурюючи тих, хто перебував у радіусі дії, у повну темряву: «Дзеркальна клітка».
Захисне заклинання, яке використовувалося для запечатування надприродних сил, що використовували зір як спусковий гачок, було активоване однією людиною в колі.
— Лейтенанте Фомальгаут, повноваженнями командира «Зірок», передбаченими Спеціальним положенням про кримінальне право армії СШПА, я засуджую вас до смертної кари!
Оголошення смерті, майже крик.
Поки старший лейтенант Фомальгаут нерухомо чекав, зв'язаний всередині темної труни другим заклинанням, дівчина в масці – майор Енджі Сіріус, командирка «Зірок» – наставила на нього свій автоматичний пістолет з глушником.
Єдина куля, наділена потужним «Інформаційним підсиленням», що відключає всі магічні перешкоди, вистрілила в обмежене поле ілюзії та невігластва, що ув'язнило лейтенанта Фомальгаута, і пронизала його наскрізь у серце.
***
Хоча вони називали це прощальною вечіркою, вони знали, що навесні знову побачаться з нею. І коли мова зайшла про навчання за кордоном, що зазвичай ніколи не було б для них можливим, напевно, цілком природно, що їхня цікавість перемогла їхній смуток.
— А де ти навчатимешся в Америці?
— У Берклі.
Відповіддю Шідзуку на запитання Еріки була одна‑єдина коротка назва міста, але це не тому, що вона була засмучена, а тому, що вона просто така людина.
— Не Бостон?
Відчуття того, що сучасні американські дослідження магії зосереджені навколо Бостона, було глибоко вкорінене серед японських магів. Репліка Міюкі виникла з цього припущення.
— Східне узбережжя, здається, зараз не найкраще місце для проживання.
Відповідь Шідзуку на запитання Міюкі була тривожною.
— О, точно. Гуманісти, так? Я часто бачу їх у новинах останнім часом.
Мікіхіко не відставав від відповіді Шідзуку.
— Спочатку полювання на відьом, тепер на магів? Кажуть, що історія повторюється, але це просто абсурд, — пробурчав Лео, його тон був холодним.
— Це не ідеальне повторення, чи не так? Я не знаю, що стояло за полюванням на відьом у сімнадцятому столітті, але недавні «полювання на магів», схоже, мають коріння в необілій вищості, — Тацуя згладив цю думку пом'якшувальною інтонацією. — …Але, все‑таки, може ти маєш рацію, уникаючи цієї зони.
Проте згладжування не означало, що Тацуя захищав цю практику.
— Я не знала про це, — втрутилася Міюкі після того, як брат заговорив, її погляд шукав пояснень.
Тацуя одразу ж відповів їй:
— Можна помітити досить високий відсоток однакових імен у списку активних членів їхньої групи. Цей список не є загальнодоступним, тому ніхто не може звинуватити тебе в тому, що ти цього не знаєш.
— Як на мене, це звучить набагато злочинніше, Тацуя… У будь‑якому разі, годі вже цих гнітючих розмов.
Коли Еріка навмисне пожартувала і похитала головою, Тацуя і Міюкі болісно посміхнулися і кивнули. Вони усвідомлювали, що ця тема була дещо «тіньовою» для даної ситуації.
— Ти знаєш, хто приїде в обмін?
Можливо, відчуваючи відповідальність за зміну настрою, Міюкі трохи різко змінила тему.
— В обмін?
— Це ж програма обміну, так?
Очевидно, що спочатку Шідзуку не зрозуміла питання, але після того, як Міюкі перепитала її вдруге, на обличчі Шідзуку з'явився вираз розуміння – хоча його, як завжди, важко було прочитати.
— Дівчина нашого віку, мабуть.
Серед низки розчарованих облич Тацуя посміхнувся і запитав:
— Ти знаєш щось ще?
— Ні, — Шідзуку безтурботно кивнула.
— …Хіба мало бути щось ще? Можна скільки завгодно цікавитися цією дівчиною, але, зрештою, у нас просто нема людини там, зсередини, яка нам розкаже, — зітхнула Мідзукі, закінчуючи розмову.
*
Як можна було зрозуміти вже з того, що цього дня вони влаштували прощальну вечірку, всі восьмеро, що зібралися тут, не мали жодних інших планів на Святвечір. Тацую здивувало, що Шідзуку, Еріка та Мікіхіко не мали планів вдома, а сім'ї Кітаяма, Чіба та Йошіда влаштували вечірки для дорослих, не приділивши жодної уваги першачкам старших класів – думки та очікування їхніх батьків не мали жодного значення.
Не можна сказати, що вони не відчували юнацької спокуси веселитися всю ніч і зміцнювати дружбу, але, на жаль, вони не могли залишатися на вулиці до півночі в шкільній формі.
— Ми не можемо залишатися тут вічно, інакше наробимо клопоту власнику.
Змусивши власника збентежитися від цього підозріло зловісного вислову (ім'я промовця не вказано з міркувань конфіденційності), вісімка вирушила додому.
Хонока сіла в той самий самокерований автомобіль, що й Шідзуку, ймовірно, тому, що вона залишиться у них на ніч. Хонока не здавалася дуже близькою зі своїми батьками – хоча це була звичайна історія для старшокласників‑магів.
Еріка, Лео, Мідзукі та Мікіхіко сіли кожен у свою автівку. Вони не могли не відчувати бодай маленької надії на можливість будь‑яких несподіванок, але, схоже, ніхто з них ще не дійшов до цієї стадії.
Тацуя і Міюкі, для яких ніяких несподіванок все одно не могло статися, сіли в двомісний транспорт і просиділи разом до самого повернення додому. На перший погляд, внутрішній простір кабінки можна було назвати приватним, але Тацуя ніколи не забував стару приказку: «Стіни мають вуха». Коли вони говорили на заплутані теми, вони завжди приховували власні імена. Міюкі також знала про це, і хоча вона справляла враження, що хоче щось сказати, лише коли вони пройшли через вхідні двері їхнього будинку і розслабилися у вітальні, вона справді заговорила про це.
— Я не можу позбутися відчуття, що програма навчання за кордоном Шідзуку дуже цікава.
Після того, як вони переодягнулися у своїх кімнатах і сіли поруч на дивані, щоб насолодитися кавою для двох, Міюкі заговорила.
— Це цікаво… Я згоден.
Тацуя відвів чашку від своїх губ і безмовно спонукав її продовжувати. Міюкі нерішуче висловила свої сумніви.
— По‑перше, для людини з таким магічним талантом, як у Шідзуку, навчатися за кордоном – це неприродно. Ще недавно я б повірила, якби вона сказала, що поїде за кордоном як донька заможного бізнесмена, а не як учениця магії, але якщо це так, то дивно, що ми нічого не знаємо про ту, яка приїде сюди вчитися замість неї. Якщо подумати, ця розмова про навчання за кордоном так раптово почалася – я не можу допомогти, але відчуваю, що відбувається щось ще. Це майже як…
— Майже як таємна угода, укладена для вивчення нас? Якщо вірити тітці, то, здається, ми таки під підозрою, — Тацуя ледь помітно посміхнувся і заговорив таким тоном, ніби це не їхня проблема. — «Вибух матерії». Я здогадувався, що вони не зможуть залишити це так просто.
Почувши відповідь, що пролунала з вуст брата саме так, як вона і хотіла, Міюкі розширила очі, але за мить посміхнулася, наче з полегшенням.
— Ясно… Ти теж так думав, брате?
— Учень, який приїжджає з‑за кордону, щоб навчатися тут, – це одне, але, враховуючи попередження нашої тітки, списувати це на збіг обставин, мабуть, буде надто наївно.
Тацуя розповів Міюкі про свою розмову з Маєю віч‑на‑віч того ж дня – і про те, в чому їх підозрюють, і про те, хто саме перебуває під підозрою.
— «Зірки», значить…?
— Її заборона контактувати з майором та іншими починає мені набридати.
Як покарання за використання стратегічного заклинання без попереднього дозволу, Мая на деякий час заборонила йому контактувати з Окремим магічним батальйоном. Він не дуже‑то й хотів покірно виконувати її наказ, але доки ризик значно перевищував вигоду, він не міг діяти всупереч її вказівкам з власної волі.
— Думаю, навіть якщо ми запитаємо тітку Маю… вона нам не скаже.
— Програма навчання за кордоном теж ось‑ось почнеться. Очевидно, що вона дала свою мовчазну згоду на це.
Сім'я Йоцуба наразі конкурувала з Саеґусами за лідерство в нинішніх Десяти головних кланах. Вони не могли не знати про такі нестандартні ситуації, як навчання талановитої учениці магії за кордоном.
— З іншого боку, я думаю, це означає, що для нас не все буде так погано. Наша тітка не дозволила б комусь подібного калібру досліджувати нас непоміченими. Напевно, в Америці зараз теж якісь неприємності. Може, вона хоче, щоб ми їх на цьому спіймали.
Вираз обличчя Тацуї був більше схожий на покірну посмішку, ніж на страждання.
— Ми ще не знаємо напевно… Може, не варто забігати наперед.
— Так, ти абсолютно права, Міюкі.
Це прозвучало з його вуст, але і той, хто хвалив, і та, кого хвалили, були впевнені, що така точка зору припускає не більше, ніж тимчасове душевне полегшення.
***
Повернувшись на базу на літаку ВЗП (літаки вертикального зльоту і посадки) з фан‑кластера «Зірок» і зробивши доповідь по зашифрованому каналу Об'єднаному комітету начальників штабів, Енджі Сіріус, вона ж майор Анджеліна Сіріус, все ще у формі, впала на ліжко у своїй кімнаті.
Вона перевернулася долілиць і зарилася обличчям у подушку.
Вона не могла звикнути до страт, скільки б разів вона їх не виконувала. Зараз вона могла протистояти позивам до блювоти, на відміну від тих місій на початку, але це було лише тому, що її тіло звикло до душевних страждань.
А душевні страждання тільки посилилися.
Він був американцем, магом, членом «Зірок», підрозділу армійських магів СШПА, що підпорядковувався безпосередньо Об'єднаному комітету начальників штабів – побратимом у трьох різних сенсах, і вона стратила його власноручно.
Коли їй сказали, що це завдання командира підрозділу з кодовим ім'ям Сіріус, вона не повірила.
Вона була надто збуджена славою і честю, щоб зрозуміти, що насправді означає вбити земляка.
Енджі знову сіпнулася, затуливши світло рукою. Вона ще навіть не встигла вимкнути світло в кімнаті.
Раптом пролунав дзвінок у двері.
На губах майора Сіріус з'явилася болісна посмішка. Схоже, її настирливий підлеглий знову прийшов провідати її сьогодні вночі.
«Зірки» складалися з дванадцяти менших підрозділів, де командир об'єднував лідерів інших підрозділів, бодай формально. Всі її підлеглі були лідерами, які мали дбати про потреби своїх підрозділів. У неї не було часу на те, щоб хтось пхав свого носа в її справи.
— Заходьте, — коротко сказала вона у дверний мікрофон, підводячись з ліжка і відчиняючи двері за допомогою пульта дистанційного керування.
— Будь ласка, вибачте за вторгнення, командире.
Увійшов той, на кого вона чекала. Це був номер два у «Зірках», лідер першого підрозділу і командир у разі її відсутності, Бенджамін Канопус.
Посада в «Зірках» не була безпосередньо пов'язана з військовим званням, що робило її нестандартною як військову організацію. Проте, вони ще не стикалися з теоретично можливою ситуацією, коли лідер відділення перевершував командира за рангом. При цьому не було чимось незвичайним те, що вони обоє мали однакове звання.
Дійсно, з дванадцяти лідерів підрозділів шість були капітанами, а шість – майорами, причому останні мали таке ж військове звання, як і їхні командири.
І хоча майор Сіріус не була незадоволена такою ситуацією, вона все ж не хотіла мати таке ж звання, як у Канопуса, який був набагато старший за неї.
— Підкріплення, мем.
Бенджамін Канопус, чоловік років сорока, мав типовий вигляд високопоставленого офіцера, міцної статури, але з невимушеною витонченістю, на відміну від солдатів, які проклали собі шлях нагору, або цивільних бізнесменів.
— Дякую, Бене.
Він поставив горнятко гарячого медового молока на бічний столик. Майор Сіріус вирішила бути щиро вдячною за прояв батьківської турботи з боку свого підлеглого. Гаряче молоко з медом було не в армійській чашці, яку використовують під час місій, а налите з термоса в стильне комерційне горнятко.
Вона акуратно піднесла його до губ. Тепло і солодкий аромат, здавалося, вгамували її біль.
— Завжди будь ласка. Ви вже закінчили свої приготування, командире? — запитав майор Канопус, побачивши особисті транспортні контейнери, складені в кутку кімнати.
— Так, здебільшого.
— Вміло і ефективно, як завжди.
— Я все‑таки ще дівчина.
Майор Канопус знизав плечима, дивлячись на дівчину, яка могла б бути його донькою. Власне, він і справді мав доньку – на два роки молодшу за неї.
— Думаю, те, що ви дівчина, не має нічого спільного з цим… Може, це через вашу японську кров.
— А мені здається, що те, що всіх японців називають педантичними, залишилося в минулому.
Вказавши на свою японську кров, цього разу настала черга майора Сіріус знизати плечима.
Вона не особливо була незадоволена коментарем. Люди, які дбали про расову приналежність, далеко не підуть – як мінімум, у «Зірках».
— Ну, в усякому разі… У вас буде час забути про свою місію розправи і на деякий час розправити крила.
— Це особлива місія, а не відпустка…
На легковажну підказку майора Канопуса майор Сіріус лише надула губи. Вираз обличчя якраз пасував дівчині її віку.
— По суті, це жалюгідно, — зітхнувши, продовжила вона. — «Розкопай, чи не є підозрювані стратегічними магами», – кажуть мені. Може, один з них і є, але хіба не так само ймовірно, що жоден з них ним не є? Чому вони доручили мені розслідування під прикриттям, якщо я ніколи раніше цього не робила? Я знаю, що є вікові вимоги, але ж має бути багато інших, хто має відповідну підготовку для цього.
Місія майора Сіріус полягала в тому, щоб визначити особу того, хто виконав – хто підірвав – «Велику бомбу», яку зафіксували на Далекому Сході в жовтні і яка, як вважають, була заклинанням стратегічного класу. З п'ятдесяти одного підозрюваного, до яких звузив поле пошуку інформаційний відділ, двоє відвідували школу в Токіо. Тому вони доручили проведення розслідування під прикриттям майору Сіріус, яка була в тому ж віковому діапазоні (за збігом обставин, того ж самого віку).
— Ну‑ну, — сказав майор Канопус, піднявши обидві руки догори в заспокійливому жесті. — Це має означати, що генеральний штаб вважає їх дуже проблематичними з точки зору виконання завдання. Якщо цілі такі, як ми передбачали, то це будуть користувачі магії з рівнем небезпеки стратегічної ядерної зброї. Їхні конкретні магічні особистості також були поза межами нашого розслідування. Не дивно, що штаб‑квартира віддає перевагу кандидатам з бойовою силою, а не з розвідувальною підготовкою.
— Я розумію це, але…
— Хоча я вважаю, що план встановлення контакту з підозрюваними старшокласниками за участю іншої старшокласниці є дещо спрощеним, ви не будете єдиною в цьому розслідуванні, командире.
Звичайно, за лаштунками контакту майора Сіріус з підозрюваними буде велика група експертів, які розслідуватимуть справу під різними кутами зору. Один маг планетарного класу з «Зірок» також буде з майором як її безпосередній помічник. Не може бути, щоб вона про це не знала.
— Я це теж знаю, але…
Тому цю відповідь теж можна було назвати природною.
— Чому б вам не подумати про це так? Ваша роль як командира зводиться до того, щоб розворушити їх після контакту.
— Ну… Може, це більш реалістично. Я все ж таки аматор, коли справа доходить до шпигунства.
— Саме тому я вірю, що ви маєте скористатися цим шансом, щоб розважитися і добре провести час. Гадаю, підозрювані, може, відкриються вам більше, якщо ви це зробите.
Майор Сіріус зітхнула.
— Так, мабуть, ти правий, Бене, — вона повернула своє горнятко на бічний столик, а потім встала перед майором Канопусом. — Бене, я залишаю деякі справи на тебе, поки мене не буде. Мені боляче звалювати на тебе те, що має бути моїм обов'язком, адже ми ще не закінчили зачистку решти злочинців… але ти єдиний, кого я можу попросити підмінити мене.
— Будь ласка, залиште це мені, командире. І, хоча це трохи зарано – безпечної подорожі.
Майор Канопус віддав честь з ласкавою посмішкою, а майор Сіріус відповіла вдячним жестом.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub