Окінава
Авіабаза Онна
Тренування з лазіння по канату закінчилося невдовзі після того, як ми прибули на екскурсію. Після цього вони почали займатися бойовими мистецтвами в парах. Може, це й було б цікаво для тих, хто захоплюється подібними речами, але я навіть не могла відрізнити карате від кенпо, тож, чесно кажучи, мені це швидко набридло. Я не могла побачити справжніх здібностей мого брата, просто дивлячись на це.
“Може, мені варто вибачитися і… Ні, я не можу. Брат не покинув би мене, а якщо я це зроблю, то для чого взагалі приходила? Це буде надто грубо. Якби я тільки могла побачити, як він займається з ними…”
Звісно, він ніяк не міг прочитати мої думки, але капітан Кадзама припустив те саме.
— Шібо, тобі, певно, нудно просто дивитися, так? Хочеш приєднатися до тренування?
Брат подивився на мене.
— Так, сер. Якщо дозволите.
Чекайте… Він щойно зрозумів, що мені було нудно? Моє обличчя почервоніло.
“Підлий, підлий, підлий! Чому ти завжди помічаєш те, що тобі не треба?!”
…Він не виказав навіть натяку на сміх. Мій голос розуму підказував мені, що це все лише дитяча витівка. Але мої емоції продовжували кричати на нього.
“Я… я сподіваюсь, що вони поб'ють тебе, брате!”
Я лише подумала ці слова, але не могла заперечити дивне відчуття, яке я відчула, коли назвала його так. Ніби щось підказувало мені, що є щось краще, як я можу його називати.
Але що це було…?
Я вже не дуже добре розуміла власні думки.
*
Вони покликали сержанта середнього зросту і статури, якому на вигляд було близько двадцяти чи тридцяти років, щоб він став опонентом мого брата.
— Шібо, тобі не обов'язково стримуватись, — сказав капітан. — Сержант Тоґучі брав участь у національних змаганнях з боксу, коли був студентом. Він дуже хороший боксер.
Чи означало це, що він був на національному рівні майстерності навіть без магії?
Замість того, щоб робити кроки, чоловік ковзав ногами по підлозі, потроху скорочуючи дистанцію. Це було схоже на поєдинок карате, а не на бокс, але, можливо, це був стиль боксу на Окінаві. А може, це стиль військово‑повітряних сил.
Поки мій аматорський розум був зайнятий цим, тренувальний матч швидко підійшов до кінця. Щойно в моїх думках з'явилася прогалина, як мій брат стрімко наблизився і витягнув свою праву руку.
Принаймні, я так подумала, судячи з того, що побачила.
А насправді я побачила, що він вже наблизився до сержанта Тоґучі та вдарив його правою рукою в сонячне сплетіння.
Сержант впав без жодного писку, зумівши впасти на коліна, не звалившись повністю.
— Тоґучі!
Солдат, який спостерігав за ними, поспішно підбіг до нього і почав надавати першу допомогу – або те, що я сприйняла як першу допомогу – спітнілому сержанту.
Мій брат повернувся на свою початкову позицію і злегка вклонився. Виглядало так, ніби він одночасно віддавав шану супротивнику, якого переміг, і хизувався тим, що переміг.
— Так, так… — захоплено пробурмотів капітан Кадзама, що був поруч зі мною. Очі лейтенанта Санади були широко розплющені, і він не міг нічого сказати. — Капрале Хаебару!
— Так, сер! — на крик капітана енергійно вибіг солдат років двадцяти.
Він був худіший за попереднього сержанта, але анітрохи не здавався слабким; він був схожий на гостро викуваний клинок, ніби з нього зішкрябали всі забруднення вогонь, молот, вода і точильний камінь. Судячи з того, як капітан покликав його, він, мабуть, був більш досвідченим, ніж сержант.
— Ти не маєш стримуватися, — сказав капітан. — Покажи йому все, на що здатен!
— Так, сер!
Як тільки ці слова злетіли з його вуст, капрал Хаебару накинувся на мого брата.
“Це несправедливо! Тринадцятирічний хлопець не може протистояти тренованому солдату, який б'ється всерйоз!”
Крик «Стоп!» ледь не вирвався з моїх вуст. Але насправді я цього не зробила.
Я почула вражений гомін навколо себе.
Мій брат ледь ухилився від шаленої атаки капрала, що мчав зі швидкістю, яка перевищувала швидкість вихору.
І він ухилився від ударів руками та ногами не на волосину, а на версту.
— Він вправний у справжньому бою, — сказав лейтенант Санада. — Дивіться, як він тримає дистанцію – він враховує можливість того, що у його противника є прихована зброя.
— Так, — відповів капітан.
Я не зрозуміла бодай половини з того, що вони говорили, але навіть моєму дилетантському оку було зрозуміло, що мій брат був щонайменше не гірший за нього.
Достатньо було лише поглянути на напруження на обличчі капрала, щоб переконатися в цьому. Незважаючи на свій нещадний напад, він був схвильований.
Мій брат контратакував.
Але капрал теж був непоганий. Мій брат завдав удару правою, потім лівою, потім правою, потім лівою. Але чоловік відбив усі удари, і саме тоді, коли мій брат був беззахисний, він пішов у наступ!
Я майже заплющила очі, але щось всередині мене спокійно шепотіло, що не варто. Що для того, щоб його здолати, знадобиться щось більше.
В ту мить, коли я побачила, як права рука капрала торкнулася мого брата… його тіло прослизнуло повз талію капрала.
Його права рука схопила правий рукав капрала Хаебару біля ліктя. Потім його рух зупинився, і він потягнув капрала за собою, змусивши тіло чоловіка закрутитися, поки він не опинився грудьми перед моїм братом.
Тоді мій брат зробив крок і занурив у нього свій правий лікоть.
З вологим хрипом капрал відступив на кілька кроків назад.
Капітан вигукнув:
— Досить! — і подав сигнал до закінчення бою.
*
Після отримання медичної допомоги мій хранитель і капрал Хаебару потиснули один одному руки. Навколо них утворився натовп. Коли на адресу мого брата полетіли бурхливі похвали, капітан став між ними. Я вийшла за ним через отвір, який він залишив у натовпі.
— Ти навіть побив капрала Хаебару, — сказав лейтенант Санада. — Я вражений. Він один з наших найкращих бійців.
— Я не думав, що ти такий вмілий, — сказав капітан Кадзама, зацікавлено дивлячись на мого брата. — Мені просто цікаво, ти пройшов якусь спеціальну підготовку?
— Ні, сер, нічого унікального. Якщо чесно, то в будинку матері є доджьо, і вони дозволяють мені там тренуватися.
— Справді…? — капітан не виглядав повністю переконаним, але він кивнув, його обличчя означало, що він не буде допитуватися далі. — Все одно, такими темпами честь десантників Онни буде знищена… Чи можу я попросити ще раз?
Замість того, щоб допитуватися, капітан запропонував дещо егоїстичне. Адже саме він запросив мого брата на навчання. І тепер, коли мій брат побив його підлеглих, він хотів зберегти обличчя. Яка могла бути причина, щоб погодитися на таку егоїстичну пропозицію?
Я спробувала делікатно відмовити капітану Кадзамі. Мій брат – мій тілоохоронець. Я маю право відмовити.
— Дозвольте мені, будь ласка, сер!
Але я спізнилася на крок. Знайомий голос пролунав, перебиваючи мій. Це був голос, який я чула раніше.
— Рядовий Хіґакі? — сказав капітан. — Якщо ти хочеш помститися, я не можу цього дозволити.
— Не для помсти, сер! Виправдання!
“Яка різниця? Це одне й те ж! Тепер я бачу, що помилялася, вважаючи його непоганою людиною.”
— Хм… Шібо, ти його чув. Не міг би ти задобрити його? Рядовий Хіґакі молодий, але він достатньо хороший, щоб конкурувати з Хаебару.
“Його прохання несправедливе. Ти маєш відмовити йому. Ми від цього нічого не виграємо.”
— Я битимусь з ним, сер.
Не звертаючи уваги на мої почуття, брат погодився на пропозицію капітана.
*
Рядовий Хіґакі стояв навпроти нього, випроставшись, з піднятими перед собою руками та очима, що визирали з‑за них. Навіть з опущеною талією, його лінія зору була вищою, ніж у мого брата. Їхнє положення нагадувало ведмедя, який збирається напасти на дитину.
Я відчувала тиск, що розчавлював мене, просто дивлячись на них.
Але коли його супротивник повільно вигинався вправо і вліво, шукаючи отвір, мій брат просто використав свою праву ногу як стрижень і висунув ліву ногу вперед, щоб змінити позицію. Його вираз обличчя був порожнім.
Напруга була задушливою, але це тривало недовго.
Раптом здалося, що тіло рядового Хіґакі надулося і стало набагато більшим. За мить його велике тіло, наче гарматне ядро, полетіло на мого брата.
“Так швидко…!”
Мій брат ухилився, зробивши великий стрибок назад, але це все одно вивело його з рівноваги.
Рядовий не гаючи часу знову атакував. Мій брат навмисно перекотився по землі, зумівши ухилитися від захоплення і зберегти дистанцію між ними.
Я була вражена швидкістю рядового Хіґакі. Все ж таки кандидатка в лідери Йоцуба з Десяти головних кланів, хоч і молода, але не настільки слабка, щоб дозволити своєму здивуванню затьмарити їй все інше.
— Він використовує магію?! Він боягуз! — розлючено вигукнула я капітану Кадзамі.
Проте я не бачила, як він натиснув на перемикач свого ПАВа. Він добре це приховав. Але я б ніколи не пропустила факт використання ним магії. На швидкість рядового щойно наклали заклинання самоприскорення!
Капітан Кадзама повернув до мене голову на мій протест.
Відповідь, однак, прийшла з того боку, куди капітан все ще наполовину дивився.
— Припини, Міюкі!
Слова мого брата шокували мене на двох рівнях.
“Він щойно віддав мені наказ.”
“Він щойно назвав мене «Міюкі».”
— У нас не було правила, яке б забороняло нам використовувати магію в спарингу, — рішуче заявив він.
Він не звертався до мене з повагою. Він називав мене «Міюкі» замість офіційного титулу. Хоч він і виконував наказ мами, але мій брат з власної волі докоряв мені.
Брат з власної волі щойно вилаяв мене за мої наївні думки.
Замість того, щоб розсердитися чи збунтуватися від цього, я відчула дивне відчуття, яке піднялося в моєму серці, занімілому і болючому.
Поки я стояла, не в змозі нічого сказати, капітан Кадзама, що стояв поруч зі мною, видав свою власну догану.
— Хіґакі, зосередься на бою!
Із запізненням я дещо зрозуміла. Атмосфера навколо мого брата змінилася. Ніби світло трохи потьмяніло. Звичайно, це була ілюзія. Мій брат випромінював тиск, який викликав тунельний зір у тих, хто дивився на нього.
Він змінив свою позицію, направивши праву долоню на супротивника і тримаючи праву руку прямо. Ліву руку він підніс до внутрішнього боку правого ліктя.
Це була стійка безтипової магії мого брата…?
Всі м'язи рядового Хіґакі знову роздулися. Цього разу він кинувся на мого брата, маючи намір змести його ноги, але потім…
Мій брат випустив потік псіонів зі своєї правої руки.
Псі‑хвилі пронизали тіло рядового, сильно сповільнивши його хід.
“Я так і знала! «Програмна руйнація»!”
Псіони вирували, як буря, руйнуючи магічну програму самоприскорення, застосовану до тіла рядового, і водночас розхитуючи зв'язок між його розумом і тілом. Чим більш досвідченою була людина в управлінні своїм тілом безпосередньо розумом – замість автоматичних нервових імпульсів – тим більшої шкоди завдавало зовнішнє псіонне втручання.
Виглядало так, ніби рядовий Хіґакі забув, як битися.
Рядовий беззахисно кинувся на нього, і мій брат, відкривши стійку, завдав йому м'якого на вигляд удару по голові. Велетенське тіло чоловіка закрутилося, як дзиґа, і відлетіло геть, як якийсь жарт.
Коли рядовий Хіґакі лежав на підлозі, розкинувши кінцівки і втупивши очі в стелю, мій брат підійшов до нього. Чоловік лише задихався від виснаження і не подавав жодних ознак того, що збирається вставати.
Мій брат, з незворушним обличчям, простягнув свою праву руку.
Після секунди вагань, рядовий всміхнувся і схопив її. Він смикнув його за руку.
“Це пастка?!”
Але я поспішила. Навіть моєму братові довелося міцно стояти через різницю у вазі, але чоловік не потягнув його на землю, натомість за допомогою руки звівся на ноги.
— …Що ж, я програв. Абсолютно. Тепер я знаю, що те, що сталося вчора, не було моєю помилкою.
Він говорив не дуже голосно, але я чомусь добре розрізняла його слова.
— Дозволь мені представитися ще раз. Старший рядовий Джозеф Хіґакі з десантників авіапідрозділу «Сакішіма» Протиповітряних сил Японії в Онна на Окінаві. Можна дізнатись твоє ім'я?
— Тацуя Шіба.
— Зрозумів, Тацуя. Можеш звати мене Джо. Ти ще довго будеш на Окінаві, так? Якщо буде нудно, дзвони мені. Незважаючи на те, як я виглядаю, люди тут мене добре знають.
— Досить, Джо. Повертайся до тренувань, — посміхаючись, сказав капітан Кадзама. Рядовий Хіґакі випростався, наче його вдарило струмом.
“Хм… Він називає його на прізвисько. Цікаво, це означає, що він йому довіряє…?”
Моє враження про рядового так сильно змінилося, що мені було важко зрозуміти, що він за людина. Звісно, ми бачилися з ним недовго – може, взагалі більше ніколи не побачимося, – тож я вирішила, що не має особливого значення, яким він є насправді.
— Перепрошую, що я так багато про тебе розпитував, і дякую – схоже, що мої підлеглі вже очистили голови, — сказав капітан моєму братові. — Чому б тобі не приєднатися до мене на чашечку чаю? Я хотів би розпитати тебе про дальній удар, якщо ти хочеш про нього поговорити.
Дальній удар, мабуть, означав його безтипову магію. Я все більше відчувала, що не можу недооцінювати цього чоловіка, але відмовитися від його запрошення в цій ситуації було важко.
*
— Значить, та псі‑хвиля – це «Програмна руйнація»?
— Це далеко не все. Мені здалося, що я помітив там деякі ефекти старого материкового заклинання «Точковий розріз».
Він говорив про чай, але вони принесли каву.
З нашого боку були ми з братом, а з їхнього – капітан Кадзама і лейтенант Санада.
Кава‑брейк на чотирьох.
Мені це здалося дивним. Капітан Кадзама розмовляв з моїм братом. Лейтенант Санада теж розмовляв з моїм братом. Все, що їм було потрібно від мене, – це вставити пару слів як його сестра, що я і зробила, майже забувши про цей факт. Зараз мій брат був головним, а я – другорядною.
— …Щось не схоже, що ти носиш з собою ПАВ, Шібо, — коли він сказав «Шібо», він мав на увазі мого брата; я була сестрою Шіби. — Що ти використовуєш для виклику?
Це був перший раз, коли я це пережила. І, як не дивно, це не було неприємно.
— Я використовую спеціалізований ПАВ, але у мене проблеми з пошуком того, що мені підходить… Я не дуже добре володію магією, яка спирається на ПАВи.
— Хм, невже? Не думаю, що це становитиме для тебе труднощі, враховуючи, що ти так звик керувати псіонами.
Таким чином, тема розмови змістилася з безтипової магії, яку він використовував, на його ПАВ.
— Шібо, — сказав лейтенант, — якщо ти не проти, можеш протестувати ПАВ, який я розробив?
— Ви створюєте ПАВи, лейтенанте Санада?
— Моя робота полягає в розробці всіх видів магічної зброї, і це стосується також і ПАВів. У мене є спеціалізований прототип ПАВу, який натомість використовує картридж.
Я майже побачила сяйво в очах мого брата. «Майже», може, і не звучало особливо, але в той момент це було дивовижно. Як часто я бачила, щоб він так явно виявляв свою цікавість? Принаймні я майже нічого про це не пам'ятаю.
— Я б із задоволенням, — сказав він.
…І це був перший раз, коли я побачила, як він чітко сформулював, що він хоче робити?
*
Нас привели до чистого, охайного дослідницького центру, про який навряд чи можна було подумати, що він знаходиться всередині бази. Я завжди уявляла собі військові бази або абсолютно брудними, або абсолютно порожніми і позбавленими смаку, тому, напевно, не змогла повністю приховати своє здивування. Мабуть, саме тому капітан Кадзама і лейтенант Санада тепло мені посміхнулися.
Мій брат – вражений чи, може, схвильований – обвів поглядом кімнату. Мені здавалося, що сьогодні я побачила в ньому багато дивовижних речей. Я завжди думала, що він постійно байдужий і нечутливий, але він мав емоції та інтерес, як і всі інші…
“…Але якщо це так, то що він думає про мене?”
Це питання раптово спало мені на думку. Моя відповідь сформувалася автоматично. Я обняла себе, з усіх сил намагаючись перестати тремтіти.
— …Міюкі, тобі недобре?
Саме тоді, коли моє тіло почало тремтіти, я почула його голос, і тремтіння припинилося. Не тільки моє тіло зупинилося – я відчула, що моє серце теж ось‑ось зупиниться. У ту мить, коли він вимовив слово «Міюкі», мені здалося, що він щойно відповів на моє запитання. Ніби холодно підтвердив відповідь, яку я отримала сама.
Але голос мого брата зовсім не був холодним – чомусь він звучав щиро і дбайливо.
— Ні, все гаразд, — сказала я. — Може, трохи втомилась. Думаю, присяду, і все пройде. Ви не проти, якщо я присяду на той стілець?
Я вибачилася перед капітаном і сіла на стілець біля стіни.
Мені стало трохи легше, коли я відійшла від брата.
Брат взяв до рук великий ПАВ у формі рушниці та слухав пояснення лейтенанта Санади. Коли я дивилась на нього, мої сумніви знову вийшли на передній план, роздулися і сильно навалились на мене. Як би я не старалась відмахнутись від цього питання, воно не виходило з голови.
Що мій брат думав про мене…?
Я не була впевнена, що він любив мене.
Я знала, що він навряд чи хотів би бути добрим до мене.
Може, він ненавидів мене.
Якби не я, якби мене не було, мій брат міг би жити як талановитий учень, першокласний спортсмен і дуже скоро стати повноправним військовим магом.
Але ще більше я боялась відвести від нього погляд, бо це було б все одно, що відпустити його руку – як дозволити йому звільнитися від моєї руки.
— …У цьому пристрої встановлено комбіноване заклинання прискорення і переміщення, і з ним максимальна дальність стрільби кулями калібру сім шістдесят два може досягати п'ятнадцяти кілометрів…
— …Це дивовижно. Але як ви будете використовувати…?
Мій брат говорив так, ніби йому було весело з цим великим ПАВом в руках, і я вловлювала уривки його голосу.
У тій самій кімнаті, не маючи змоги заплющити очі чи затулити вуха, я мовчки зносила настирливі темні хмари, що чіплялися до мене.
Мені дуже хотілося, щоб це скоріше закінчилося.
Але я докладала усіх зусиль, щоб зберігати спокій, щоб ніхто не здогадався про мій егоїзм.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub