Окінава
Пляжний будинок
Коли берегова охорона СОЯ поспішила на їхній бік, підозрілий підводний човен вже сховався.
Міс Сакурай була розлючена, кажучи, що цей невидимий вхід в їхні води – невимовна ганьба, але, чесно кажучи, мені це було не дуже цікаво. Я б краще трохи відпочила, ніж шукала винних. Моє душевне виснаження було глибшим, ніж фізичне.
Начальник охорони сказав, що хоче дізнатися про ситуацію від мене, але я була не в тому настрої, щоб про це говорити. Це стосувалося не лише мене, а й мами та міс Сакураї. Ми сказали їм, що якщо вони хочуть щось дізнатися, то можуть запитати нас пізніше. Потім ми повернулися до пляжного будиночка.
Наразі я лежала у своїй кімнаті. Я прийняла хороший, довгий душ, але мій розум все ще не був чистим. Заклинання, яке використав мій брат, вчепилося в мої думки, як туман, як хмари під час сезону дощів. Якщо мої відчуття були правильними, він розібрав цілі, безпосередньо змінивши їхню конструктивну інформацію.
Але якщо мені не зраджувала пам'ять, пряме втручання в конструктивну інформацію належало до найскладніших видів магії. Я не могла цього зробити, і мені здавалося, що мама чи тітка Мая теж не змогли б цього зробити. А він зробив це, не маючи навіть ПАВу…
Хіба його не виключили з кандидатів у спадкоємці через те, що він мав посередній магічний талант? Хіба він не був моїм тілоохоронцем, тому що не міг використовувати магію так, як всі хотіли?
Саме про це мені весь час говорили, і крім безтипової антимагії «Програмне розсіювання», я ніколи не бачила, щоб він використовував заклинання такого високого рівня.
Він не міг використовувати магію типу, що є основою сучасної магії, як слід. Натомість він застосував свою унікальну здібність – антимагію – і свої високі фізичні можливості, щоб завоювати собі місце серед Йоцуба. Мабуть, саме тому вони зробили його моїм хранителем.
Я не знала. Я не розуміла. Він же був моєю сім'єю. Ми були рідними братом і сестрою. Але я нічого не знала. До цього моменту я навіть не усвідомлювала, що нічого не знала.
Я була приголомшена.
Якщо подумати, то це був перший раз, коли ми поїхали на справжні канікули далеко від дому, відколи пішли в середню школу. Чи не означає це, що вчора був перший раз, коли мій брат охороняв мене сам?
Мені було шість, а йому сім – це був наш вік, коли він став моїм хранителем, а я – тією, кого він мав захищати. Шість років по тому він все ще був моїм тілоохоронцем.
Але вони ніколи не могли довірити мою безпеку дитині в початковій школі – дитині, яка наражалася на ризик бути викраденою або пораненою.
Мабуть, саме тому я не знала його справжньої цінності, його справжньої сили…
Тоді, кого я могла запитати, щоб дізнатися, ким він був насправді? Маму? Міс Сакурай? Чи, може, тітку Маю?
Щойно я знайшла ниточку, по якій можна було б вибратися з лабіринту моїх думок, як у двері постукали. Злякавшись, я поспішно підвелася з ліжка. Розчісуючи волосся, я запитала, що вони хотіли.
— Пробач, що перериваю твій відпочинок, — сказала міс Сакурай з іншого боку, її голос був нерішучим. — Хтось із Сил Оборони каже, що хоче поговорити з тобою…
— Зі мною? — відповіла я, відчиняючи двері. Я знала, що моя поведінка була не дуже правильною, але я була настільки здивована, що все одно це зробила.
— Так… я сказала йому, що ми з Тацуєю відповімо на будь‑які його питання, але… — міс Сакурай подивилася на мене з дуже вибачливим обличчям, але це не було схоже на її провину… Те, що вона так соромилася цього, вразило моє власне сумління.
— Я розумію. У вітальні?
Міс Сакурай кивнула, і я сказала їй, що зараз переодягнуся і спущуся.
*
Солдата, який прийшов нас допитати, звали капітан Харунобу Кадзама. Після короткого представлення чоловік одразу перейшов до причини свого візиту.
— …Отже, виявлення підводного човна було випадковістю?
— Помічник капітана помітив його, — відповіла міс Сакурай. — Запитайте його, чому йому так здалося.
— Чи бачили ви щось на підводному човні, що могло б дати нам підказку про його національність? — наполягав він.
— В той час він був під водою, — сумнівно відповіла вона. — Такий аматор, як я, не змогла б це визначити. Навіть якби він був над водою, я нічого не знаю про характеристики підводних човнів.
Сесія запитань і відповідей відбувалася між капітаном і міс Сакурай. Схоже, що мама віддала все в її руки, а я тоді була не в собі, тож не змогла б втрутитися, навіть якби й хотіла.
— Він випустив у вас торпеди, так? — продовжив капітан. — У вас є припущення, чому?
— Ну звісно ж ні!
Міс Сакурай виглядала дуже розлюченою. Вона була незадоволена тим, як відреагували СОЯ, і питання капітана, яке передбачало, що вони зробили щось, чого не мали б робити, зачепило її за живе. Було зрозуміло, що вона розсердиться на нього.
Коли міс Сакурай подивилася на військового, він звернувся до Тацуї.
— Ти нічого не помітив? — запитав він. Може, звернення до нього не мало ніякого глибокого сенсу. Може, він просто хотів відвести погляд кудись в інше місце, щоб притупити свій поганий настрій.
— Думаю, що вони, напевно, хотіли нас викрасти, щоб не було свідків, сер.
Але відповідь мого брата була настільки чіткою і конкретною, що здавалася неприродною.
— Викрасти? — перепитав капітан, теж явно здивований. Але разом з тим, він виглядав зацікавленим і спонукав мого брата продовжувати.
— Торпеди, які вони випустили по крейсеру, були пінними торпедами, сер.
— Справді?
Пінні торпеди? …Торпеди, які пінились – вони викликали багато бульбашок…?
— Що таке пінна торпеда? — запитала міс Сакурай замість мене, коли я замислилась. Вона не запитала капітана – бо, гадаю, її гнів на нього ще не вщух.
— Це торпеда з хімічними речовинами в наконечнику, які викликають хімічну реакцію, що призводить до утворення великої кількості бульбашок протягом тривалого часу, — відповів мій брат. — Ділянки, заповнені бульбашками, можуть вивести з ладу пропелери. А оскільки наш вітрильник мав високий центр тяжіння, то, скоріш за все, він би ще й перекинувся. Зброя була розроблена, щоб зупиняти човни і захоплювати їхній екіпаж, маскуючи це під нещасний випадок.
— Чому ти думаєш, що вони саме це робили? — запитав капітан, дивлячись на мого брата з великою зацікавленістю. Я була просто шокована обізнаністю брата в подібних речах.
— Вони заглушили радіо нашого крейсера, сер, — відповів він. — Це те, що треба зробити, якщо хочеш, щоб все виглядало як нещасний випадок.
І я ще більше здивувалась тим, що в хаосі ситуації він зумів помітити, що рація не працює.
— …Але я не думаю, що цього достатньо, щоб довести тип зброї, — сказав військовий.
— Звичайно, сер. Це ще не все.
— Тобто, ти хочеш сказати, що у тебе є ще докази?
— Так, сер.
— І які ж?
— Я відмовляюся відповідати, сер.
— … — капітан втратив дар мови від невимушеної, без вагань, заяви мого брата про те, що він не буде говорити. Чесно кажучи, ми з міс Сакурай теж були здивовані.
— Вам потрібні докази, сер? — запитав мій брат.
— …Ні, не потрібні, — відповів капітан, виглядаючи так, ніби не знав, як з ним поводитися.
— Капітане, чому б не залишити все як є? — несподівано сказала моя мама, її голос звучав незацікавлено. Вона мовчала з моменту зустрічі. — Я не думаю, що у нас є щось, що може допомогти вашому розслідуванню.
Її голос звучав відсторонено – і від цього було важко встояти.
Капітан одразу зрозумів, що мається на увазі відмова.
— Згоден. Дякую вам за співпрацю, — сказав він, спокійно підвівшись і подякувавши нам.
*
Ми з братом вийшли на вулицю, щоб провести капітана та інших.
На дорозі перед будинком була припаркована машина, а біля неї стояли, виструнчившись, двоє добре складених солдатів.
Один з них подивився на обличчя мого брата, і його очі широко розкрилися.
Я теж знала це обличчя. Це був солдат із залишків крові – другого покоління, – з яким ми вчора ввечері зіткнулися на набережній.
— Ясно, — капітан Кадзама подивився на шок свого солдата і усвідомлено кивнув. — То це ти був тим хлопцем, який завалив Джо.
Почувши це, я рефлекторно зайняла захисну позицію.
Але побачивши, що капітан весело посміхається, я розслабилась.
Тим часом мій брат не виявив жодної фізичної реакції.
— Ти маєш дивовижний природний дар, якщо вже в такому юному віці опанував наскрізний удар.
Хоча капітан уважно оглянув мого брата вздовж і впоперек, він не виявив жодних ознак невдоволення.
“Що таке наскрізний удар? Звучить як техніка бойових мистецтв дійсно високого рівня…”
— Рядовий Хіґакі! — гукнув капітан, ніби різко розлютившись на нього.
Вчорашній солдат‑порушник підхопився. Збентежений твердим поглядом капітана, він підбіг. Він віддав честь, потім застиг, коли його капітан кинув на нього гострий погляд.
А потім повернувся до мого брата і опустив голову.
— Мій підлеглий вчора поводився з тобою грубо. Будь ласка, прийми мої вибачення.
Це видовище було таким несподіваним, що я вже не знала, що сказати.
Все, що він зробив, це зчепив руки за спиною, розставив ноги і трохи опустив голову. З точки зору світських манер, це було грубе вибачення. Але побачити, як такий суворий солдат, як цей капітан, щиро вибачається перед дитиною, як мій брат, було надто великим шоком.
— Я рядовий першого класу Джозеф Хіґакі, сер! Я прошу вибачення за свою вчорашню грубість, сер!
Після слів капітана, рядовий Хіґакі вимовив свою заяву суворо і формально – зовсім не так, як учора – і, на відміну від капітана, глибоко вклонився.
Мені здалося, що він зовсім не був поганою людиною. Більше того, він виглядав наляканим перед своїм капітаном.
— …Я приймаю ваші вибачення, — відповів мій брат після паузи.
— Дякую, сер!
У мене теж не було жодних заперечень. Я й взагалі не збиралася втручатись.
Коли капітан Кадзама почав йти у супроводі рядового Хіґакі назад до їхнього великого автомобіля з відкритим верхом, він зупинився, не зробивши й трьох кроків, і обернувся.
— Тацуя Шіба, так? Зараз я виконую обов'язки інструктора підрозділу магів‑десантників на базі в Онна. Якщо у тебе буде час, будь ласка, приїжджай до нас в гості. Думаю, ми тебе зацікавимо.
На цьому капітан Кадзама залишив нас і, не чекаючи відповіді від мого брата, сів у машину.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub