Головний будинок сім’ї Йоцуба
Вітальня
— …Хі‑хі…
Коли Міюкі несподівано хихикнула, Тацуя, який дивився у вікно, спрямував свою увагу всередину.
Це була велика кімната в західному стилі, яка виділялася на тлі більш східної конструкції будівлі. Яскраві кольори та пейзажі на стінах були не ширмами чи репродукціями, а справжніми олійними картинами на полотні, написаними видатним сучасним художником. Стіл, величний і зроблений з натурального дерева, був достатньо великим, щоб за ним могло розміститися більше десяти осіб.
Але кімната все одно здавалася порожньою. Однією з причин, ймовірно, було те, що замість десяти стільців за столом стояли чотири дивани; іншою причиною була відсутність інших меблів, окрім тих, що були в кімнаті, що створювало багато порожнього простору. Можливо, це було зроблено для того, щоб створити психологічну гнітючу атмосферу і зробити кімнату більшою, ніж вона була насправді.
Звичайно, Тацуя не звертав уваги на психологічні ефекти в цей момент. Його погляд був спрямований прямо на сестру.
Коли він сумнівно подивився на неї, Міюкі, що сиділа на дивані з ніжками кабріоле, незграбно відсахнулася.
— Вибач, Тацуя. Я просто згадала дещо давнє, — сказала вона, посміхаючись.
— Щось веселе? — запитав він, посміхаючись разом з нею.
— Ні… Я сміялася з того, якою дурною я була колись.
Ця думка була достатньо самопринизливою, щоб посмішка Тацуї зникла, і він аж закліпав на неї очима. Проте, всупереч її припущенням, він не почув нічого негативного в її голосі і не побачив нічого похмурого в її виразі.
— Якщо подумати, ти завжди був дуже добрим до Аяко та Фумією, правда? — сказала вона. — Знаєш, для мене це було великим шоком.
Тацуя криво посміхнувся. Він зрозумів, про що вона згадує.
— Ну, так… Але не будь такою суворою до мене. Я теж тоді був дитиною.
— О, я б ніколи, — відповіла вона. — Це я була дурепою, і крапка.
З точки зору решти світу, брат і сестра вже були досить юними, щоб їх ще називати дітьми. Та й дорослими вони себе, здається, не вважали. Проте жоден з них не відчував нічого поганого в тому, щоб називати своїх минулих «я» дітьми в порівнянні з теперішніми.
— Я твоя сестра, але я так і не розуміла тебе. Ні… я навіть не намагалася.
Тацуя хотів заперечити, але сестра ефемерно посміхнулася і похитала головою, від чого він не зміг нічого сказати. Він не мусив і не повинен був заперечувати. Вони обоє знали, що ніхто з них не винен у тому, що було тоді.
Якщо вона не хотіла продовжувати свою розповідь про минуле, то Тацуя не став би знову про це згадувати. Він знову перевів погляд на вікно.
Хоча він виглядав так, ніби відволікся, його п'ять чуттів працювали на повну, не залишаючи жодної деталі непоміченою. Його надчуття, яке перевищувало п'ять чуттів, завжди було насторожі, готове будь‑якої миті отримати доступ до Ідеї.
Все, щоб захистити Міюкі. Усе для того, щоб усунути будь‑кого, хто міг би завдати Міюкі шкоди. Так було зараз, так було і тоді.
Тоді вона просто ще не усвідомлювала цього.
Тоді він завжди заважав їй усвідомити це.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub