Окінава
Аеропорт Наха. Пляжний будинок в Сераґакі, Онна
Через стрімке зниження температури на планеті, що розпочалося у 2030‑х роках, ситуація з врожаями у світі погіршилася. Країни першого світу, завдяки успіхам у розвитку сонячних культур у сільськогосподарському секторі, зазнали лише незначних збитків, але в нових країнах, що тільки почали розвиватися, швидке економічне зростання яких прискорило різке збільшення населення, наслідки виявилися катастрофічними.
У найгіршому становищі опинився північний Китай, де одночасно відбувалося похолодання і опустелювання. Мешканці цього регіону намагалися подолати кризу за допомогою власних етнічних традицій. Вони робили це шляхом еміграції через кордон – іншими словами, нелегальної імміграції.
Втім, росія не хотіла миритися з напливом нелегальних мігрантів. Навіть у безлюдній пустелі вони агресивно усували будь‑яких нелегальних іммігрантів, які могли б вкрасти весь будинок, якби їм дали хоч якийсь простір під карнизом.
Вони застосовували силу, байдуже до пролитої крові.
Китай засуджував дії росії з позицій прав людини, а росіяни критикували китайців з позицій міжнародного права. Їхній антагонізм не зупинився на їхніх кордонах; така ж ситуація повторювалася і в інших місцях.
По всьому світу займалися ґноти. Причиною стала нестача продовольства, спричинена зміною клімату, але країни також боролися за енергетичні ресурси.
Потрібна була лише незначна подія, щоб годинник пробив північ. У 2045 році нашої ери розпочалася Третя світова війна – Двадцятирічна глобальна війна.
Роки з 2045 по 2065 були бурхливою епохою, що супроводжувалася масштабними національними конфліктами по всьому світу. Це була справжня світова війна, в якій жодна країна не могла залишитися осторонь.
До кінця війни населення світу скоротилося до третини від того, що було на початку кровопролиття у 2045 році, до трьох мільярдів людей.
В результаті росія знову поглинула Україну і Білорусь, перетворившись на Новий Совєтський Союз (НСС). Китай захопив контроль над північною М'янмою, північним В'єтнамом, північним Лаосом і Корейським півостровом, утворивши Великий Азійський Альянс (ВАА). Індія та Іран поглинули країни Центральної Азії, утворивши Індо‑Перську Федерацію. США поглинули Канаду і Мексику, утворивши Сполучені Штати Північної Америки (СШПА). І всі вони розширювалися. На відміну від них, Європейський Союз не зміг об'єднатися, розколовшись на східну і західну частини. В Африці половина країн була знищена разом з їхніми державами, а Південна Америка, за винятком Бразилії, перетворилася на конгломерат мікродержав, керованих на місцевому рівні.
Завдяки сумлінним зусиллям міжнародної групи магів, Двадцятирічна глобальна війна, яка так сильно змінила світ, не переросла в термоядерну війну.
У 2046 році нашої ери народилася Міжнародна Магічна Асоціація. Її метою було примусово запобігти використанню зброї з радіоактивними властивостями, яка б завдала шкоди навколишньому середовищу планети, непоправної для відновлення.
Заради єдиної мети – запобігти використанню ядерної зброї – магам дозволили звільнитися від кайданів, що зв'язували їх з їхніми країнами, і втрутитися в конфлікти, використовуючи силу. Як тільки загроза застосування ядерної зброї стала очевидною, навіть маги, які вбивали один одного на лінії фронту, припинили свої конфлікти і працювали разом, незалежно від національності, щоб запобігти цьому.
Запобігання використанню ядерної зброї було визначено як найвищий пріоритет для кожного мага у світі. У Статуті Міжнародної Магічної Асоціації зазначалося, що мішенню є зброя, яка забруднює навколишнє середовище радіоактивними речовинами. Строго кажучи, чисті ядерні бомби не підпадали під цю категорію. Однак технологічна ситуація під час війни вимагала, щоб для підриву бомб ядерного синтезу використовувалися невеликі бомби з ядерним розщепленням, а це означало, що вся термоядерна зброя була заборонена. Через це термоядерна зброя не була застосована жодного разу протягом тих бурхливих двадцяти років війни.
За це досягнення Міжнародна Магічна Асоціація отримала визнання і була визнана міжнародним агентством миру, що є почесною позицією навіть у післявоєнному світі…
*
Почувши оголошення про необхідність пристебнути ремені безпеки, я закрила навчальний файл, призначений для магів, під назвою «Підручник з новітньої історії». Мені було трохи важко читати, бо я щойно перейшла до середньої школи, але мені це подобалося, нудьгувати не доводилося.
Хтось колись сказав мені, що достатньо кількох хвиль від цифрових пристроїв, щоб викликати проблеми з польотом у сучасних літаків. Але вимикати їх, коли літак злітав і приземлявся, було звичайним проявом хороших манер. Не лише я – інші пасажири теж вимикали свої пристрої. Ніхто тут не бунтував по‑дитячому проти здорового глузду.
Над сидіннями з'явилися яйцеподібні захисні ширми, на яких у реальному часі показувалися зображення південних островів.
Коли я дивилась на яскраву зелень і блискуче море, глобальне похолодання здавалося мені історією з роману.
Але, без сумніву, це сталося.
Клімат планети почав знову теплішати до того часу, коли ми народилися, але деякі пережитки похолодання можна було помітити поряд.
Наприклад, дрес‑код. Негласне правило не показувати багато шкіри було явно пережитком часів, коли похолодання досягло свого піка.
Ну, мене не цікавили сукні, що оголювали плечі чи груди – вони все одно не виглядали б на мені добре – і це також не було подібно до того, що люди вимагали носити спідниці настільки довгі, що їхні подоли волочилися б по землі. Оскільки мені подобався японський одяг, це правило не обмежувало мене особисто, тож байдуже.
Поки я обмірковувала ці приземлені ідеї, літак заходив на посадку в аеропорту Наха. Турбулентності майже не було, коли ми приземлялися.
Я відстебнула ремінь безпеки – це нічого не означало, він просто був там, де повинен бути – і розкрила ширму свого капсульного сидіння.
Звичайні сидіння в задній частині літака були заповнені рядами так щільно, що люди впиралися ліктями один в одного. Я не змогла б витримати годину, сидячи так близько до когось, кого я навіть ніколи не зустрічала.
Дочекавшись, поки мама підніметься зі свого місця, ми разом пішли до виходу.
Ми були на приватній сімейній відпустці під час літніх канікул. Ви можете подумати, що сімейні канікули – це суто особиста справа, але для нас більшість з них такими не були, тому я перебувала в нехарактерно схвильованому настрої.
Втім, це було не тільки у нас з мамою. Якщо і була ложка дьогтю в бочці меду, то це те, що він теж був з нами.
***
Коли ми зайшли в чайну кімнату для гостей у холі прибуття, мій брат був там, принісши наші речі.
Ми не змушували його робити щось інше самостійно, щоб не засмутити його чи ще щось.
Пасажирів представницького класу випускали з літака першими. Ми мали б отримати свій багаж раніше, але нам все одно довелося трохи почекати. Оскільки наш багаж не був готовий одразу, мій брат, який летів звичайним класом, пішов за нашими валізами, щоб не гаяти часу.
І на те, що він сидів у звичайному класі, теж була вагома причина. За місцями представницького класу стежили не лише звичайні бортпровідники, а й співробітники служби безпеки, які пройшли спеціальну підготовку з деескалації ситуації. Якби стався злочин, наприклад, захоплення літака або терорист‑смертник, це сталося б у звичайному класі, де безпека була слабшою. Моєму братові дали звичайне місце як запобіжний захід на випадок найгіршого розвитку подій.
Тим не менш, навіть я розуміла, що в нормальних сім'ях так не роблять.
Коли я йшла з мамою, я озиралася через плече. Він невимушено котив візок з нашим багажем, супроводжуючи нас мовчки, без жодної гримаси.
Як завжди.
Не те щоб я його ненавиділа.
Мені просто було важко з ним спілкуватися.
Я ніколи не знала, про що він думає.
Чому він погоджувався виконувати обов'язки слуги – ні, бути справжнім слугою – коли він був частиною сім'ї?
Я знала, що це тому, що йому була відведена така роль. І я знала, що наша сім'я також була унікальною.
Але він, як і я, був лише в першому класі середньої школи. Він народився у квітні, а я – у березні. Ми народилися з різницею в один рік, потрапили в один клас завдяки збігу місяців, але це не змінювало того, що до березня цього року він, як і я, ходив до початкової школи.
Чому він не проти, щоб його молодша сестра командувала ним…?
Наші погляди зустрілися.
Він, мабуть, почав дивуватися, чому я постійно озираюся на нього.
— …Що таке? — запитав він.
Логічно, я знала, що він дивився на мене, бо я дивилася на нього. Але єдине, що вирвалося з моїх вуст, було незадоволення.
— Нічого.
Він відповів мені ввічливо, як дворецький, найнятий господинею. Ні доброти, ні відрази, ні братньої любові, ні сімейної ворожнечі. Жодної емоції, яка могла б з'явитися на обличчі мого брата.
— Будь ласка, не витріщайся на мене. Це неприємно!
Я знала, що була несправедливою. Це я ставилася до нього, як до слуги. Він не хотів, щоб я так робила. І все ж я використовувала його як виплеск свого егоцентричного роздратування.
— Прошу вибачення, — сказав він, зупинившись і схиливши переді мною голову.
Потім він продовжив слідувати за нами, на трохи більшій відстані, ніж раніше.
“Чому?” — подумала я. Я поводилася егоїстично. “Я, певно, здаюся злісною малою.”
…я справді не знала, як з ним поводитися.
***
На ці канікули ми збиралися зупинитися в пляжному будиночку в Сераґакі, Онна, який ми щойно купили. Я б не відмовився від готелю, але мама нервує, коли навколо багато людей, тож батько поспіхом домовився про це.
Як завжди, цей чоловік, здається, думає, що може купити любов за гроші – хоча він отримав це багатство, одружившись з мамою.
Цей чоловік, як я чула, теж був незвичайним, коли був молодим. Навіть як маг – через його нестандартну псіонну місткість люди високо оцінювали його потенційні здібності… Але за нинішньої системи магічних навичок псіонна місткість більше не впливала на магічний талант. Зрештою, він не зміг перетворити свої потенційні здібності на щось реальне, тож відмовився від того, щоб стати магом. Зараз він працює керівником у компанії, яку заснувала мамина сім'я.
Через все це я розуміла, чому він відчував почуття неповноцінності, коли мова йшла про маму, але як його дочка, я хотіла б, щоб він проявив трохи більше батьківської відповідальності.
…Я похитала головою, відганяючи від себе набридлі думки. Ми подолали весь цей шлях заради відпустки, і я розуміла, що було б нерозумно дозволяти неприємним думкам турбувати мене.
*
— Ласкаво просимо, міледі. І Міюкі з Тацуєю також, рада вас бачити.
Коли ми приїхали до пляжного будиночка, нас зустрічала Хонамі Сакурай, яка приїхала трохи раніше, щоб прибрати і скупитися.
Вона була маминою хранителькою. Ще п'ять років тому міс Сакурай працювала в Поліції охорони при столичному департаменті поліції. Вони дуже сильно опиралися її звільненню, але моя сім'я вирішила ще до того, як вона почала там працювати, що вона буде хранителькою мами. Вона пішла в поліцію, щоб вивчити всі тонкощі ескорт‑справи.
Вона належала до першого покоління фізично адаптованих магів серії Сакура, чиї магічні здібності були посилені за допомогою генної інженерії. Вона була створена як маг у лабораторії наприкінці Двадцятирічної глобальної війни, і була куплена Йоцуба ще до свого народження.
Однак вона була настільки розумною і відкритою, що ви не змогли б здогадатися, що її виховали таким чином. Окрім своїх основних обов'язків хранительки мами, вона також виконувала за неї багато дрібніших завдань. За її словами, роль покоївки їй більше пасувала.
Зазвичай хранителі ніколи не залишали тих, кого захищали. Вона залишила, бо приїхала до пляжного будиночка заздалегідь, щоб зібрати інформацію про місцевість, а ми з братом все одно були з мамою. Проте я хотіла б, щоб ролі міс Сакурай та мого брата помінялися місцями – але це не вийшло б, бо мій брат не міг би підготувати таке помешкання, як це.
— Заходьте всі. Я вже остудила ячмінний чай. Чи мені краще зробити гарячого чаю?
— Дякую. Я вип'ю ячмінного, якщо ти його вже приготувала.
— Звичайно, міледі. Міюкі, Тацуя, ви теж хочете?
— Так. Дуже дякую.
— Дякую, що зробили для мене таке.
Якщо мені щось і не подобалося в міс Сакурай, так це те, що вона ставилася до мого брата як до маминого сина – і як до мого брата.
І, якщо чесно, це було цілком природно.
Але я не могла… поступати природно.
Тоді я почувалася пригніченою без жодної причини, яку я могла б пояснити.
*
— Мамо, я трохи прогуляюся.
Я не так поспішала, щоб одразу після приїзду піти купатися, але залишатися замкненою в пляжному будиночку було безглуздо, тому я вирішила піти прогулятися. До Мандзаму було трохи далеко йти пішки, але я була впевнена, що буде приємно прогулятися вздовж набережної на пляжі, щоб розслабитися.
— Міюкі, не забудь взяти з собою Тацую.
Але після того, як я почула мамину відповідь, мені здалося, що моя приємна прогулянка була зіпсована, не встигнувши розпочатися.
Мені б дуже хотілося сказати, що я сама справлюся, але я не хотіла створювати зайвого клопоту для мами.
— …Добре, — мені знадобилося все, що я мала, щоб зберегти рівновагу в моєму голосі. Я накинула на голову крислатий капелюх і, не озираючись, вийшла під призахідне сонячне світло.
*
Морський бриз, що тріпотів у подолі моєї літньої сукні, виявився приємнішим, ніж я думала. Я попросила міс Сакурай допомогти мені нанести сонцезахисний крем на все тіло, від пальців ніг до повік, щоб я могла відчувати вітер на руках і ногах, не турбуючись про сонячні промені. Моя шкіра, вкрита коричневим кремом, робила мене майже такою ж, як місцеві дівчата. Принаймні, мені так здавалося. Завдяки цьому, мабуть, люди не витріщалися на мене щоразу, коли я проходила повз, що піднімало мені настрій.
Моя шкіра ніколи не була засмаглою, і – не хочу хвалитися – коли я була на пляжі або в іншому подібному місці, це привертало зайву увагу.
…Це, чесно кажучи, не вихваляння.
Я досі пам'ятаю шок, який відчула, коли пішла з друзями з початкової школи до басейну, і вони сказали, що я схожа на привида. Це було випадкове зауваження, аж ніяк не знущання чи розмови за моєю спиною, що стало для мене ще більшим шоком.
Я була впевнена, що це не тому, що у мене не вистачало пігменту в шкірі. Зрештою, мій колір волосся був дуже темно‑чорним.
Може, це генетичне? Я була впевнена, що в нашій родині не було жодної європеоїдної крові протягом останніх п'яти поколінь… Втім, я не знала нічого давнішого, тож це міг бути справді регресивний ген, припускаю. Але мама теж засмагала влітку, і він був таким засмаглим, що не можна було сказати, чи його шкіра була коричневою від природи, чи він був бронзовим, чи що. Я не думала, що зможу пояснити це кров'ю.
— …
Я активно намагалася не думати про це, але все одно замислювалася. Я дивилася вперед, надто цілеспрямовано, щоб не озиратися назад… Хоча в чому саме полягала ця цілеспрямованість – це питання ледь не збило мене з пантелику.
Я не чула його кроків, навіть коли прислухалася. Я також не відчувала його, хоча, звичайно, відчувати чужу присутність – це подвиг, і я не була здатна його здійснити з самого початку.
Але я не сумнівалась, що якби я обернулась, то мій брат був би там, за кілька кроків від мене.
Тому що він був моїм хранителем.
Я не дуже розумію, чому їх називають таким величним терміном як хранителі, а не просто тілоохоронці. Але ще тоді я розуміла, чим відрізняються хранителі Йоцуба.
Тілоохоронець – це робота, а хранитель – це роль.
Тілоохоронці ризикували своїм життям, щоб захистити когось, і отримували за це гроші. Іноді вони робили це на повну ставку, як у Поліції охорони, але, звичайно, це означало, що вони отримували зарплату відповідно до своїх обов'язків. Тож я думаю, що в широкому сенсі, це будь‑хто, хто супроводжує інших людей, щоб заробити гроші.
Хранителі ж, навпаки, не отримували жодної грошової винагороди. Йоцуба забезпечували всі їхні потреби, і якщо їм були потрібні гроші на щось, то Йоцуба надавали їх у індивідуальному порядку. Це була не оплата, а витрати, які сплачувалися, щоб підтримувати високий рівень захисту.
Простіше кажучи, тілоохоронці працювали, щоб їсти, а хранителі їли, щоб працювати.
Хранителі не мали особистого життя. Всі чоловіки і жінки, які були хранителями, цілком і повністю присвячували себе своєму ескорту, якого вони називали володарем або володаркою.
Мій – наш – клан вважав це нормальним. Якщо ви не могли вважати це нормальним, в Йоцуба для вас би не було місця. На щастя для мене, назви «володар» і «володарка» не були настільки поширеними в наші дні, як термін «хранитель».
Він став моїм хранителем, коли мені було шість років. Він був моїм першим хранителем, і це, мабуть, ніколи не зміниться. Він проживе все своє життя як хранитель головної спадкоємиці сім'ї, а не як син сестри голови Йоцуба, і якщо я й колись стану головою, то він житиме моєю тінню.
До тих пір, поки я не звільню його від обов'язків хранителя.
Так, у тому єдиному випадку, коли хранителя можна було звільнити від супроводу, він міг відмовитися від своїх обов'язків і жити як звичайна людина.
Він йшов за мною.
Він гнався за мною позаду.
Я не могла від нього втекти.
Він не міг втекти від мене.
Я була тією, хто заважав йому втекти.
Той, хто не міг втекти, був він.
Хоча я була єдиною, хто міг подарувати йому нормальне життя в середній школі.
Ця людина… Він не міг бути нормальним учнем середньої школи, тому що я не могла змусити його піти.
“Я не знаю, як поводитися з братом.”
“Не те щоб я його ненавиділа.”
Тоді чому я прив'язала його до цього життя, сповненого жахливого поводження? Я не могла знайти відповідь. Коли я намагалась думати про це, мій мозок чомусь переставав працювати.
Я втупила погляд у свої ноги і прискорила крок.
*
Оскільки я йшла швидко, опустивши голову, коли хтось схопив мене за руку, я ледь не впала назад. Через мить я відчула «удар» спереду і вдарилася йому в груди.
Він не поскаржився.
Це я була винна в тому, що ні на що не дивилася, і причиною мого рефлекторного гніву була таємниця, яку я не хотіла розголошувати.
Проблема полягала в тому, що після того, як брат зупинив мене, я відчула зіткнення перед собою. Я ні з ким не зіткнулася – хтось явно налетів на мене. Це, напевно, був один з тих випадків, коли я мала право розсердитися.
Я підняла голову, в моїх очах було обурення. Але все, що я побачила, була товста стіна плоті. Я підняла очі далі. Нарешті я побачила людину, яка зіткнулася зі мною.
Великого чоловіка з чорною шкірою, неохайно одягненого у військову форму – залишок крові.
Коли ескалація Двадцятирічної глобальної війни загострилася і американські солдати (тоді країна ще називалася США), дислоковані на Окінаві, відступили на Гаваї, вони залишили там дітей. У більшості з них батьки загинули в бою, а не були покинуті батьками, але я вважаю, що багато з них потрапили до установ СОЯ, які ми успадкували від американських військових баз, і стали солдатами.
Це були відважні люди, які чудово виконували свої обов'язки з охорони кордону, і багато хто з їхніх власних дітей також стали солдатами. Однак на приватних сайтах, присвячених туризму на Окінаві, були попередження про цих дітей – друге покоління – про те, що багато з них мають погану поведінку і що з ними слід бути обережними.
Позаду здорованя стояли ще двоє молодих людей приблизно такої ж статури, також одягнені у недбалу уніформу, і посміхалися у неймовірно моторошний спосіб.
Рефлекторна злість поступилася місцем інстинктивному страху. Мій розум принишк до такої міри, що я навіть не могла придумати очевидного рішення – використати магію, якщо це знадобиться.
…Тобто, поки його спина не загородила мені зір.
Струнка дитяча спина.
Але все одно більша за мою.
Я не встигла й оком змигнути, як він затулив мене собою.
— Що це? Нам не годяться дрібні карлики.
Великий чоловік вдивлявся в обличчя мого брата, на його губах була абсолютно поблажлива і насмішкувата посмішка.
Мій брат не відповів.
— Так злякався, що навіть слова сказати не можеш?
— Ха, що за шмаркач. Годі вдавати з себе крутого!
Двоє людей ззаду посміхалися і намагалися залякати його.
Злість знову закипіла в моєму серці. Але цього разу в набагато чіткішій формі. Я пожалкувала, що не взяла з собою свій ПАВ. Я не вміла стримуватися без інструменту, який міг би мені допомогти. Якби я сильно скривдила таких людей, як вони, у мене були б неприємності в кількох різних аспектах.
Але якби у мене був ПАВ, ці придурки не патякали б все, що їм заманеться!
Сама не розуміючи, чому я так розпалилася, я кинула гострий погляд на здорованя, що стояв на шляху мого брата.
Чоловік подивився на мене і холодно примружився.
Його губи ворушилися.
Я так і не зрозуміла, чи це була посмішка, чи розмова.
— Я не чекаю вибачень, тож розверніться і йдіть геть. Заради всіх нас.
Його тон був досить спокійним як для юнака, а слова були абсолютно несподіваними як для дитини. Обличчя дорослого чоловіка застигло.
— …І що це було?
Низьке, гуркітливе, прошепотіле запитання.
— Гадаю, ви почули мене.
Безпристрасна відповідь, майже монолог.
В очах чоловіка з'явився небезпечний вогник.
— Ткнися головою в землю і благай нас про прощення. Якщо зробиш це, ми відпустимо тебе з кількома синцями.
— Коли принижуєшся, торкайся землі лобом, а не всією головою.
За мить:
Без жодного сигналу чи попередження чоловік вдарив мого брата кулаком.
Незважаючи на те, що мій брат мав велику статуру порівняно з іншими дітьми свого віку, він все ще навчався у першому класі середньої школи. Вони були схожі на велетня і карлика.
Я заплющила очі.
І почула «пшшш».
Я нарешті зрозуміла, що якщо він вдарить мого брата, то мене теж зачепить, бо я стояла прямо за ним – тож я була здивована, коли цього не сталося.
Я нервово розплющила очі.
Перше, що я побачила, був застиглий вираз нерозуміння на обличчі здорованя. Мені не треба було турбуватися про те, що змусило його це зробити. Його права рука була напіввитягнута.
Він зупинив кулак, що насувався.
Дві руки проти однієї, але це не мало б мати значення, враховуючи їхні вагові категорії.
Нападник, мабуть, був щонайменше вдвічі важчим за хлопця. І все ж мій брат твердо стояв на місці, не відвертаючись від удару чоловіка, а зупинивши його намертво.
Він використав магію? …Ні, не було жодних ознак цього.
Якщо не брати до уваги академічні здібності, фізичну силу та рухові здібності, я була кращою за брата, коли справа доходила до магії. Я не пропустила б її використання.
— Ось це вже щось… Раніше я просто бавився, але тепер…
Здоровань посміхнувся, витягнув руку і виставив кулаки перед грудьми.
Бокс?
Карате?
Я була повним аматором у бойових видах спорту та бойових мистецтвах, тож не бачила різниці. Але я зрозуміла, що чоловік, який раніше здебільшого жартував, тепер був налаштований серйозно.
Думка про втечу вислизнула з моєї голови, я спостерігала за здорованем з‑за спини брата. Затамувавши подих, я почула від нього щось таке, чого ніколи не очікувала почути:
— Ви впевнені в цьому? Ще трохи, і вам може бути боляче.
Чому він їх провокував?! Він би ніколи не переміг у нормальному бою. Він мав би тікати.
Ні, не має значення, що він думав. Я теж мала б тікати – сама, якщо б довелося.
…Але, хоча я так і думала, моє тіло не залишало свого місця позаду нього.
— Як на малого, ти занадто багато балакаєш!
Мої очі не змогли простежити за тим, що сталося після цього.
Я бачила лише результат, а про те, що було до нього, могла лише здогадуватися.
Чоловік зробив крок вперед лівою ногою.
Мій брат теж, його нога опинилася між двома ногами чоловіка.
Права рука дорослого була відведена назад до його плеча, ніби він збирався завдати удару.
Тоді лівий кулак мого брата опинився посередині грудей чоловіка.
Невелика прогалина в захисті чоловіка не була пов'язана з тим, що він збирався завдати удару – його атака, мабуть, відбилася назад.
Барабанний удар, схожий на стукіт, ймовірно, був кулаком мого брата. Коли він відсмикнув передню ногу назад, чоловік, наче так і було задумано, з болісним хрускотом впав на коліна.
Мій брат подивився вниз на впалого нападника, який кашляв від болю, а потім повільно перевів погляд на тих двох, що стояли позаду.
Вони стояли нерухомо.
Мій брат повернувся до них спиною.
— Ходімо назад.
Він поклав свою руку на мою.
Лише тоді я зрозуміла, що він звертався до мене.
*
— Міюкі, щось сталося?
Коли ми повернулися з моєї перерваної прогулянки, обличчя міс Сакурай зблідло, і вона риссю поспішила до нас. Я не думала, що моє обличчя було настільки поганим, але я знала, що воно трохи побіліло, тому я одразу ж відмовилася від спроб обдурити її.
— Просто… там був чоловік, і…
— Ах…!
Здавалося, це все, що було потрібно міс Сакурай, щоб з'ясувати більшу частину. Вона швидко оглянула мене з ніг до голови, напевно, перевіряючи, чи не розпатланий мій одяг.
— Все в порядку.
Мені довелося примусити себе, але я спробувала посміхнутися. Коли міс Сакурай побачила це, вона з полегшенням посміхнулася мені у відповідь.
Але моя вимушена посмішка тривала недовго.
“…Тому що мій брат врятував мене.”
Ці слова так і не вирвалися з моїх вуст.
Я подивилася на нього, збираючись сказати це, але він вдавав незнання, його обличчя було таким же незворушним, як завжди. Він злегка вклонився міс Сакурай, а потім, навіть не кинувши погляду в мій бік, попрямував до кімнати.
Посмішка, яку я з усіх сил намагалася зобразити, була на межі зриву.
— …Піду в душ, щоб змити піт.
Я не дуже сильно пітніла, але з цим виправданням я втекла до душової кімнати.
*
Гаряча вода з душу омивала мою шкіру.
Я навіть не потрудилася змити сонцезахисний крем. Я лише відчувала тепло води, намагаючись зігріти своє тіло, яке, здавалося, ось‑ось почне тремтіти.
— Чому…?
Я підставила голову під струмінь. Гаряча вода стікала по моєму обличчю, змішуючись з іншими краплями, коли вони потрапляли в куточки очей.
— Чому я плачу…? — донісся до моїх вух розгублений голос. Не заплаканий голос – скоріше, як зовсім незнайомої людини.
— Чому я плачу? — істерично запитала я, але не отримала відповіді. Я була тут одна.
— Чому…? Просто чому…?
Все, що я чула, це шум води в душі. Ніхто не відповідав на мої запитання.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub