Розділ 42 - Тигр‑людожер

Сьогодні була неділя, але Тацуя все одно мусив іти до школи. Не на додаткові заняття, а тому, що за тиждень мав відбутися Конкурс наукових робіт, і, звісно, він мав до нього підготуватися.

Але зараз він їхав на своєму громіздкому електробайку в зовсім іншому напрямку від школи. Його сестра, одягнена в такий самий костюм мотоцикліста, обіймала його за талію, а її м'які груди притискалися до його спини.

Вони не були на побаченні. І на неквапливій недільній прогулянці теж ні.

За порадою Якумо вони прямували до лабораторії «Four Leaves Technology», щоб повернути зразок реліквії. Звісно, вони повертали його не в лабораторію головного офісу, а в 3‑й відділ досліджень і розробок, де він працював під псевдонімом Таурус Сільвер. Він планував залучити їх до аналітичної роботи, але отримав згоду від Саюрі, коли вона віддала йому реліквію, тож проблем з цим не мало б виникнути (напевно).

Вони не користувалися громадським транспортом, бо остерігалися нового нападу. Дорога до лабораторії зайняла близько години на повній швидкості. Громадський транспорт направив би їх на суттєво обхідний маршрут, тож цей шлях був набагато коротшим. Це була не така вже й довга поїздка, щоб Тацуя, який був фізично підготовлений, або Міюкі, яка завжди могла користуватися інерційним контролем, потребували перерви. Проте, коли вони виїхали за межі міста, Тацуя зупинив мотоцикл біля кав'ярні, яка відчинилася рано.

Він жестом запросив невпевнену Міюкі зайти, вони сіли за столик біля вікна і замовили лише напої (вони щойно поснідали вдома), перш ніж Тацуя нарешті відповів на невисловлене запитання сестри.

Тацуя поклав лікті на стіл, склав руки перед ротом і тихо сказав:

— За нами хвіст.

— Що?! — відповіла Міюкі, ледве стримуючи голос. — Я не помітила… Машина? Чи мотоцикл, як у нас? — прошепотіла вона, нахилившись уперед.

Офіціантка почервоніла і відвернулася, її очі все ще були прикуті до брата і сестри. Вона вдавала, що не бачить, та Міюкі не мала часу випитувати про причини. (Насправді, вона навіть не помітила підозрілої поведінки.)

— Ворон.

Очі Міюкі розплющилися від простої відповіді, і їй знадобилася мить, щоб зрозуміти.

— …Фамільяр…?

— Так. І ще й складений.

Серед систем спостереження, які використовували замаскованих тварин або птахів, були роботи у формі птахів або тварин, машини, імплантовані в птахів або тварин, стародавні заклинання, застосовані до птахів або тварин, і складені форми птахів і тварин.

Складена форма була тимчасовим уособленням духовної енергії.

Однак це стосувалося лише їхнього зовнішнього вигляду; їхні форми будувалися на фундаменті з псіонних частинок під впливом ілюзорної магії, що керувала відбиттям світла. Використовуючи магію тяжіння, прискорення та переміщення – або поля, які надавали такі ж ефекти – можна було зробити так, щоб вони виглядали як фізичні істоти.

Створення складеної форми здавалося складнішим завданням, ніж воно того варте, але воно мало свої переваги. Створивши середовище для дії заклинання, а потім зробивши його видимим і дотичним, заклинатель міг легше візуалізувати команди для зміни дії заклинання.

— …Тоді маг не з Японії. Звідки він може бути?

Заклинання для створення складених форм з'явилися тільки в старій магії. Назву «складена форма» дали йому сучасні дослідники магії, проаналізувавши старі заклинання.

І, як сказала Міюкі, техніки, що використовували знайомі складені форми, в Японії залишилися в минулому. А ті заклинання, які використовували старомодні заклинателі, як правило, не мали справжньої форми – практично всі вони були несправжніми.

Офіціантка принесла їм каву та чай з молоком. Тацуя не заговорив, поки вона не пішла. Час очікування закінчився тим, що він мовчки дивився на Міюкі, ще більше роздуваючи непорозуміння працівниці, але він не був ані достатньо обізнаним, щоб помітити це, ані достатньо чутливим, щоб дозволити цьому турбувати його.

— Я не так багато знаю, — нарешті сказав він. — Мікіхіко міг би пояснити.

Тацуя відсунув чашки вбік і взяв руки сестри у свої.

Це викликало тихе пожвавлення навколо них, і він нарешті зрозумів, що інші дивляться на них. Проте, відвівши руки назад від збентеження, він відчув, що програє, та все одно мусив їх тримати. Коли його сестра зробила такий вираз обличчя, що будь‑хто міг би її не зрозуміти, Тацуя намагався зберігати серйозний вираз обличчя – хоча на допитливих людей це справило прямо протилежний ефект – і прошепотів їй:

— Ми не можемо віддати її в лабораторію, — сказав він.

— …

— Міюкі?

— Га? Я, гм, так, правильно, ти правий.

Коли її очі ще сильніше заблищали, Тацуя хотів взятися за голову, але зусиллям волі відігнав цей імпульс геть.

— Це позиція складеної форми.

Тацуя перетворив позицію складеної форми, яку він «побачив», на псіонні сигнали і послав їх через свої долоні, що торкалися долонь Міюкі, глибоко в її свідомість, де в її несвідомому перебувала область магічних обчислень.

Виконуючи магічні дії, маг вводив координати об'єкта змін у свою область магічних обчислень як змінну. Ця змінна була закодованим образом, який кожен окремий маг створював у власній свідомості, тому зазвичай маги не могли ними ділитися. Однак завдяки унікальній магічній технології Йоцуби Тацуя і Міюкі могли обмінюватися цими психічно закодованими образами через фізичний контакт.

— Міюкі, збий його.

Коротка команда.

Цього, звісно, було достатньо, щоб вираз обличчя Міюкі змінився.

— …Я зрозуміла, — кивнула вона після короткої миті вагань.

Вона ніколи б не подумала про те, щоб не підкоритися наказу Тацуї. І все ж, вагання все одно з'явилися, оскільки магічна стрільба була сферою спеціалізації її брата, і вона не була впевнена, що зможе зробити це так само добре, як він.

— Я не хочу розкривати свою силу в цій ситуації. А з емулятором він втече, поки ми налаштовуватимемо ПАВ. Міюкі, все залежить від тебе.

— Слухаюсь!

На її обличчі з'явилося хвилювання. Брат покладався на неї, і вона не могла не бути в піднесеному настрої.

Тримаючи пальці правої руки в лівій руці Тацуї, Міюкі обережно відкинулася на спинку крісла і подивилася вниз (той факт, що це діяло як маскування, виглядаючи як збентежена дівчина, швидше за все, було іронією для брата і сестри), коли її ліва рука, поза полем зору офіціантки, потайки і швидко запустила ПАВ.

Її магічна активація не мала часової затримки.

Тацуя «бачив», як тіло фамільяра миттєво завмерло, водночас завмерло і заклинання, що підтримувало тимчасову форму, змусивши псіони, з яких складалася складена форма, розлетітися на всі боки і щезнути.

*

— Просто здається, що вони не дуже‑то й стараються…

— Га? Що ти маєш на увазі? — запитала Міюкі з заднього сидіння мотоцикла. Вона, як завжди, обняла брата за талію, притиснувшись грудьми та обличчям до його спини.

Блискуче знищивши фамільяра, що стежив за ними біля кафе, і отримавши від брата всю похвалу, яку хотіла, вона була сповнена ентузіазму, і її голос, що розшифровувався за допомогою бездротового зв'язку ближнього радіусу дії, був таким же дзвінким.

Її поведінка була об'єктивно нескромною з огляду на ситуацію, але все одно нікого не було поруч, щоб її критикувати. Той, хто слухав її, не став; він просто відповів на її запитання.

— Тільки один хвіст за нами, та ще й з віддаленим заклинанням… Раніше вони напали на Саюрі, а сьогодні стежили за мною. Хтось явно полює за Ні‑но Маґатамою. Хтось із тих, хто винюхував останнім часом, напевно, теж полює за реліквією. Але я не можу позбутися відчуття, що вони не дуже прагнуть її викрасти.

— Хіба це не тому, що ти дуже пильний, Тацуя? Робити тебе ворогом через другосортну реліквію було б завеликою витівкою.

Звичайний фільтр Міюкі щодо комплексу брата автоматично вплинув на її відповідь, яка була рефлексивною і ґрунтувалася на твердому переконанні в собі.

“Ясно. Ризик і віддача…”

Тим не менш, її недбала відповідь змусила Тацую відчути, що він, можливо, щойно доторкнувся до частини того, що насправді відбувається тут.

***

Коли Чень отримав повідомлення, що їхня тінь знищена, він насупився. Від самого початку він не був високої думки про їхній консервативний план – спостерігати звідкись з недосяжності – не тільки від того, кого вони переслідували, але й від самих себе – за допомогою заклинання, що діє на відстані. Він не міг позбутися почуття незадоволення через те, що заклинання помітили і зруйнували всього за п'ятнадцять хвилин.

“Тепер ми тільки примусили його насторожитися!”

Він знав, що гнівний крик лише даремно розчарує його підлеглих, тому вчинив розсудливо і промовчав. Та все ж напружена атмосфера не зникла.

— Ми з'ясували, куди поїхав Тацуя Шіба?

— Здається, він прямує до третього відділу досліджень і розробок у «Four Leaves Technology».

Підлеглий, який відповів йому, також виглядав напруженішим, ніж мав би бути. У Ченя склалося враження, що він надає лише мінімальну – і до того ж не неприємну – інформацію, щоб не викликати незадоволення свого начальника.

— Орієнтовний час прибуття?

— Приблизно через сорок хвилин.

Ось чому Ченю довелося самому запитувати важливі деталі.

— Через сорок хвилин я хочу, щоб кіберкоманда атакувала лабораторію FLT, — наказав він, відмовившись від своїх ввічливих відповідей.

***

Того ранку 3‑й відділ досліджень і розробок, який інженери головного офісу FLT називали «Капітаном Сільвером і його веселою командою» так, що важко було зрозуміти, презирливо це чи заздрісно, наповнився зовсім іншим гамором, аніж зазвичай.

— Припиніть панікувати і переріжте цю кляту лінію! Резервні копії? Нам не потрібні нові!

— Десята стійка повністю від'єднана. Перепідключаю зараз.

— Ідіот! Нахріна воно тобі треба, якщо нас все одно хакнуть?!

— Супер, я знайшов, як вони проникли всередину!

— Запускаю контрпрограму!

Слухаючи крики, що лунали в операційній, Тацуя добре уявляв собі, що відбувається.

— А, принце Шіба!

Хороший партнер Тацуї, Ушіяма, нарешті помітив брата і сестру після того, як вони стояли там цілу хвилину. (З точки зору того, наскільки хорошим партнером він був – він побудував апаратну частину літального апарату відповідно до специфікацій Тацуї всього за два тижні, а «Мінікомунікатор» виготовив за пів дня і відправив йому. До Тацуї цей чоловік був дуже приязним.)

Можливо, таке траплялося і в інших місцях, але тут Тацуї вперше довелося чекати на когось більше десяти секунд. Це свідчило про те, наскільки нагальною була ситуація.

— Перепрошую! Не помітив, як ви увійшли… Гей! Хто з вас, придурків, не сказав мені, що принц тут?! — вигукнув Ушіяма ще голосніше, ніж раніше. Незважаючи на струнку статуру, голос у нього був, як зламаний дзвін.

Половина людей у кімнаті, що боролися зі своїми терміналами, принишкли.

Коли Тацуя побачив це, його обличчя потемніло.

— Не зупиняйтесь! Продовжуйте моніторинг! — крикнув він, даючи наганяй, щонайменше, не меншої сили, ніж Ушіяма.

— Т‑так, сер! — пролунало у відповідь.

З полегшенням побачивши, що співробітники повернулися до своїх відчайдушних битв, він повернувся і побачив, що Ушіяма чомусь відступив.

— Нас зламують? — запитав Тацуя. Він не розумів, що саме спало на думку Ушіямі, але відчував – і Ушіяма ще більше, – що згадувати про це буде неприємно. Він вирізав усі передмови, щоб уникнути цього.

— Власне, так… — Ушіяма вагався з відповіддю, але принаймні вторгнення Тацуї не викликало у нього роздратування. Тацуя замислився, в чому може бути проблема, але Ушіяма недовго думав, перш ніж пояснити.

— Це спроба злому, але… якась дивна, — сказав він. — Самі хакерські технології дуже потужні, але ми не знаємо, що саме хочуть дізнатися хакери. Здається, вони взагалі не обмежують свій пошук. Схоже, що вони хапають все, до чого можуть дотягнутися.

— Справжній хакер, значить – допитливий тип?

— Не схоже, що це одна людина. Для того, щоб провернути ті трюки, які вони використовують, треба, щоб багато людей працювало скоординовано. Я б не сумнівався, якби ви сказали, що це урядова організація.

— І все ж їхня мета незрозуміла… У вас є список даних, витоку яких ви очікуєте?

Питання Тацуї натякало на можливу закономірність, що ховається в хаотичних методах хакерів.

— Ні, поки що не було витоку жодних даних.

Але відповідь Ушіями змусила його замислитися.

— …Як довго триває ця спроба?

— Близько десяти хвилин.

Іншими словами, вона почалася прямо перед тим, як Тацуя прийшов сюди – майже як по таймеру. За цей час вони встигли лише зламати сервер. Ситуація здалася йому неймовірно неприродною.

— Несанкціоноване проникнення припинено!

— Не зупиняйтесь! Я хочу, щоб ви стежили за цим весь день! …Так, перепрошую. У будь‑якому разі, для чого ви сьогодні сюди прийшли?

Тацуя пояснював події, цілі компанії та свої власні цілі щодо реліквії, водночас систематизуючи низку спроб крадіжки інформації, що відбувалися навколо нього останнім часом, в іншій області своєї свідомості.

***

— Контратака від FLT!

— Перерізати лінію, як і планувалося!

За наказом Ченя чоловік фізично перерізав лінію, яку вони використовували для злому. Спостерігаючи за процесом, він розмовляв зі своїм помічником, який чекав поруч, Лу Ґан‑Ху.

— Як думаєш, що він буде робити?

— …Я не знаю.

Ставлення Лу до старшого за званням важко було назвати належним, але Чень все одно продовжував говорити тихим голосом.

— Вони не могли зупинити спробу злому більше десяти хвилин. Тацуя Шіба, певно, має сумніви щодо безпеки лабораторії.

— Дійсно.

Чень не очікував від свого помічника дотримання протоколу чи підлабузництва, а радше тверезої оцінки та сили, яку могли б проявити тисячі людей. Він не потребував красномовства.

— Навіть якщо Тацуя Шіба пов'язаний з FLT, мені важко повірити, що він віддав би сферу реліквії в лабораторію з ненадійною охороною.

— Логічно кажучи, це так.

— Я знаю, що ти хочеш сказати. Тацуя Шіба ще школяр. Цілком можливо, що він не захоче тримати у своїх руках те, що, як він знає, ми шукаємо. У такому випадку нам просто треба подумати, як нам знову дістатися до даних з лабораторії.

Лу мовчки висловив свою згоду.

— Мені, певно, знадобиться, щоб ти вийшов.

— Залиш це мені.

Чень глибоко кивнув на відповідь свого надійного помічника. Потім вираз його обличчя змінився, ніби він щойно про щось подумав.

— Якщо подумати, то Чжоу мав сьогодні провідати ту дівчину.

Його голос не можна було назвати дуже доброзичливим. Він відчував неясне відчуття, що його не сприймають серйозно. І це при тому, що він стримував свої емоції. Не важко було здогадатися, що Чень насправді відчував до Чжоу.

Проте Лу не сказав нічого, щоб вислужитися перед ним. Його очі рухалися, коли він чекав наступної команди.

— Позбудься її до того, як це зробить він.

Це був наказ, якого Лу не очікував. Якщо він виконає завдання, Чжоу втратить своє лице, а Чень може втратити цінного партнера.

— Ші.

Але Лу Ґан‑Ху просто прийняв наказ, ні його обличчя, ні рот не виказували сумніву.

***

Незважаючи на неділю, вони йшли до школи, тож не могли залишатися в домашньому одязі. Деякі «цивільні» старші школи дозволяли учням відвідувати школу у звичайному одязі, але їх була меншість навіть серед немагічних шкіл. Незалежно від того, чи були у вас заняття, ви мали приходити до школи у формі.

Брат і сестра Шіби зупинилися біля будинку, щоб переодягнутися.

Коли вони це зробили, на їхній домашній телефон прийшло повідомлення – повідомлення, яке не можна було пересилати. Заборона надсилання повідомлення на портативний термінал була способом запобігти сторонньому підгляданню. Якщо повідомлення було так оформлене, це означало, що відправник ставився до нього як до надсекретного.

— Тацуя, щось сталося?

Міюкі, переодягнувшись через кілька хвилин після Тацуї, підійшла до нього, коли він стояв перед телефоном.

Вона подивилася на дисплей.

— Повідомлення? Від кого…? Зачекай, Хіракава?!

Звичайно, вона знала про спробу саботажу. Коли він розповів їй про це, її найбільше вразила цілковита відсутність співчуття до сестер Хіракава.

Відповідь вже була готова, тож Тацуя вирішив сказати, в чому суть повідомлення.

— Здається, вона хоче, щоб я їй передзвонив, — пояснив він і натиснув кнопку дзвінка, перш ніж Міюкі встигла щось сказати.

Дзвінок закінчився одним гудком.

— Алло? Це Шіба? Вибач, що говорю з тобою так…

Кохару Хіракава була однією з тих, хто з самого початку прихильно ставився до Тацуї з Першої старшої школи на Змаганнях дев'яти шкіл. Однак він ніколи не спілкувався з нею безпосередньо. Вона не любила конфліктів, тому завжди хвилювалася за інших – її боязкість помітно відрізнялася від боязкості, скажімо, Адзуси. З іншого боку, її нерішучість можна було б сприйняти як доброту і толерантність. По суті, така точка зору, мабуть, була більшістю.

— Ні, пробач, що так пізно передзвонив. Сьогодні вранці будинок був порожній.

Враховуючи, коли вони зазвичай йшли до школи, це було трохи запізно. Не дивно, що вона була вдома, адже це був вихідний, але вона, мабуть, весь цей час чекала на дзвінок Тацуї, про що свідчило те, як вона підняла слухавку в один дзвінок.

Відео було вимкнене. Відеотелефони тепер були звичним явищем, але це була лише технологічна зміна. Людські почуття не змінилися – ніхто не збирався спокійно виставляти себе у своїх будинках перед чужими очима чи без вагань показувати свій домашній одяг тому, хто дзвонив. У деяких будинках були вбудовані телефонні кімнати, але в більшості будинків, де телефон стояв у вітальні, він визначав вхідний номер і вмикав або вимикав передачу. Але й на екрані не було обличчя Кохару; екран залишався порожнім.

— Ні, це я попросила тебе подзвонити, тож… — і все ж, лише почувши її голос у пам'яті постало темне, похмуре обличчя. — Стосовно того дня, ну… Мені шкода, що моя сестра створила проблеми для тебе.

А може, це було не темне обличчя, а бліде.

— Це нічим серйозним не закінчилось, тож, будь ласка, не хвилюйся. Я не переживаю.

Він сказав це не з поваги до неї – це було саме те, що він відчував.

— Але багато чого все одно сталося… Вони вже створили тобі проблеми, раптово призначивши тебе представником. Я просто повелася так боягузливо, що вона все неправильно зрозуміла… Те, що вона зачепила тебе в такий важливий час, означає, що все це не обійшлося без наслідків. Все, що я можу зробити, це вибачитися, тому… мені дуже шкода.

Кохару, безперечно, глибоко вклонилася йому по той бік не ввімкнутої камери. Її голос легко викликав у пам'яті цю картину.

Однак Тацуя не знав, що робити з вибаченням. Він не хотів вибачень, а слухати її вимучені слова самокатування насправді лише погіршувало його самопочуття. У глибині душі йому було байдуже до того, що зробила Чіакі – чи, точніше, намагалася зробити.

Абсолютно.

— Я розумію, — відповів він. — З поваги до тебе, Хіракаво, я почну все з чистого листа.

Тому, бажаючи швидше закінчити розмову, він висловив нещиру розраду (?).

— …Дякую. Я знала, що ти це скажеш, Шібо.

Якщо вона справді побачила його справжні наміри, то це було б чудово. Але її слова, ймовірно, будувалися на великому, зручному непорозумінні.

— Забудь про це… Тоді, бувай.

— Чекай!

Побачивши, що Хіракава задоволена, Тацуя спробував покласти слухавку, але це було трохи передчасно.

— Що таке?

Багато в чому він не був вільний. Чи, може, «не мав вільного часу» було б доречніше. Він мусив бути обережним, щоб не дозволити своєму невдоволенню просочитися в голос.

— Ем, ну, я не думаю, що це дуже схоже на вибачення, так що…

“Серйозно?”, — подумав Тацуя. Йти з нею по нескінченному колу було останньою річчю, яку він хотів зробити.

— Не знаю, чи допоможе тобі це, але…

На щастя, це був безпідставний страх.

— Я знайшла запис про те, як Чіакі зв'язувалася з групою крадіїв. Там є і її особисті дані, але… я віддам їх тобі, Шібо. Будь ласка, використай їх на свій розсуд. Мені дуже шкода, я знаю, що ти зайнятий. Дякую, що вислухав мене. Бувай.

Дзвінок закінчився.

Не дочекавшись його відповіді.

— Може, ви й сестри, але злом – це злочин, знаєш… — пробурмотів він, хотівши сказати це Кохару, дивлячись на піктограму журналу.

— Тацуя, в чому справа?

Міюкі, мабуть, почула його розмову з самим собою. Вона повернулась з дещо стурбованим виразом обличчя.

— Що робити…?

Відповідаючи на запитання, яке не зовсім відповідало його суті, він обмірковував, що саме хотіла зробити Кохару.

Вона сказала, що це замість вибачення. Не прямо, але не можна було помилитися, що вона мала на увазі.

Але її справжні наміри майже напевно були дещо іншими.

Кохару, мабуть, зламала лог спілкування своєї сестри, тому що хотіла щось зробити з людьми, які втягнули її на шлях зла. Але це виявилося вище її сил. Тацуя припустив, що, зливши інформацію йому, вона хотіла, щоб він помстився замість неї.

“Майстерно зіграно, напевно…”

Термін «жіночі хитрощі» не спадав йому на думку через брак життєвого досвіду, але він також не був настільки невинним, щоб уникнути цих «хитрощів».

— …Ну, добре. Я використаю все, що зможу.

З неясним виразом обличчя, залишивши Міюкі в спокої, Тацуя набрав інший номер. Він не був упевнений, що зможе вистежити цих мережевих лисів, спираючись лише на лог‑файл пункту з'єднання, який вони, напевно, вже покинули.

Але він знав того, хто міг би це зробити.

*

Коли брат і сестра прийшли до школи, почався дощ. На жаль, ніхто з них не взяв із собою парасольку, але, на щастя, вони лише трохи промокнули. Крім того, Міюкі була членом учнівської ради, що дозволило їй носити в школі ПАВ. Вона одразу ж використала магію, щоб висушити їхній мокрий одяг, не залишивши жодного сліду.

Проте…

— Ми не зможемо виконувати польові роботи в такий дощ… — сказала Міюкі, її обличчя затьмарилося.

Тацуя знизав плечима.

— Це єдине, з чим ми нічого не можемо зробити.

Поки що підготовка йшла гладко. У приміщенні було трохи тісно, але це не означало, що вони не встигнуть закінчити вчасно. Звісно, у випадку з Тацуєю, він планував сьогодні провести деякі налагодження в гаражі клубу робототехніки, тому погода не мала значення.

— Я піду.

— Окей. Постарайся, Тацуя, — побажала Міюкі, на яку чекала робота в кімнаті ради. Зрештою, вона розлучилася з ним дуже неохоче.

***

«Робоклуб» – це скорочення від дослідницького клубу робототехніки. Гараж клубу являв собою невелику будівлю, в якій створювали і тестували роботів усіх розмірів, а також механічні костюми з електроприводом.

Для керування роботами тут також були встановлені великі обчислювальні машини, які клуб надав для налагодження послідовностей активації та симуляції заклинань під час підготовки до Конкурсу наукових робіт.

Сьогоднішня робота полягала в налагодженні послідовності активації. Судзуне та Ісорі мали б перевіряти роботу вже готового сценічного реквізиту, тож Тацуя сьогодні виконував цю роботу самотужки. Демонстраційна машина плазмового ядерного синтезу в центрі презентації вже була підключена до комп'ютера. Після того, як Тацуя допоміг з налаштуваннями, члени клубу робототехніки розійшлися, щоб зібрати іншу машину. Наразі Тацуя був єдиною людиною в приміщенні.

“Здається, я трохи спізнився…”

Він сухо посміхнувся – це був вихідний день без визначеного часу початку роботи, але, можливо, він аж надто добре відіграв роль «керівника, що спізнився».

— З поверненням, сер.

Він був єдиною «людиною» в гаражі, але за мить після того, як він увійшов, його привітала «постать».

Чорна сукня з пишними рукавами, що сягали майже до середини стегон, і білий фартух з рюшами. Білі панчохи і чорні туфлі. На голові головний убір покоївки, також з рюшами.

“Миле хобі…”

Болісно посміхаючись, він представився:

— Тацуя Шіба, клас один E.

«Дівчина», яка його привітала, приблизно на пів секунди завмерла у вертикальному положенні, після чого глибоко вклонилася.

Пауза була часом, необхідним для аутентифікації його голосу. Зрештою, завдяки розпізнаванню обличчя та голосу, Тацуя отримав перепустку через систему безпеки цієї кімнати.

— Я приготую каву.

Трохи незграбний голос з трохи незграбними рухами. Але відмінності між цим і очікуваною людською поведінкою були настільки незначними, що це не мало б значення, якщо не спостерігати уважно.

Її звали ГДП Тип П‑94 (ГДП Особистого користування '94). Клуб робототехніки скоротив її ім'я до Піксі на основі слів «дев'ять» і «чотири» в японській мові.

Цей гуманоїдний домашній помічник, або ГДП, належав до дослідницького клубу робототехніки і був саме таким – людиноподібним роботом, який виконував хатню роботу. Це була його сутність. Один з нинішніх членів клубу, очевидно, має відношення до великого виробника ХАРів, і цього робота позичили для моніторингу, щоб покращити його штучний інтелект.

Звичайному ГДП надавали зовнішність жінки, якій за двадцять, а цьому – підлітка, щоб він не надто виділявся в школі.

Дійсно, якщо одягнути її в форму Першої школи і завести в клас, то, якщо вона буде сидіти тихо і спокійно, вона, ймовірно, зійде за понуру ученицю. Можна навіть сказати, що вона була б «холодною красунею».

Звісно, така зацикленість нічого не означала, щойно варто було переодягнути її у вбрання покоївки.

Коли він уперше зайшов до цієї кімнати для підготовки до Конкурсу наукових робіт, робот‑покоївка, яка його зустріла, була для нього сюрпризом. Однак, незважаючи на початкове здивування, тепер він відчував лише дискомфорт від її одягу.

Тацуя сів перед консольним столом. Завантажуючи термінал, він почув тихий стук горнятка з кавою, яке ставили на столик.

“Програмне забезпечення для керування маніпуляторами ще можна поліпшити…” — коротко подумав він, перш ніж потягнутися до чашки. Він зробив ковток, потім кивнув – годиться.

Піксі, остання модель ГДП, мала функцію автоматичного налаштування. Вона могла запам'ятати до п'ятдесяти смаків користувачів, розпізнаних системою розпізнавання облич. Завдяки цьому вона принесла йому каву за його вподобаннями, а він нічого не сказав.

— Піксі, чекай у режимі очікування, — наказав Тацуя ГДП, яка чекала позаду нього, поставивши каву на столик. Він знав, що це робот, але те, що за його спиною стояло щось, що виглядало так схоже на людину, викликало тривогу.

— Слухаюсь, сер.

Закріплені фрази на кшталт цієї мали плавну вимову. П‑94 вклонилася так плавно, що здавалася біологічною, а потім попрямувала до стільця біля входу. Вона сіла і випрямила спину. Потім вона взагалі перестала рухатися.

Джерелом живлення ГДП був паливний блок, що працював на метанолі. Вона могла забезпечувати себе більшою кількістю метанолу – конкретно кажучи, пити його ротом, – тож її користувачам не треба було турбуватися про те, що в неї закінчиться енергія.

Проте не було жодної причини витрачати паливо, і оскільки навіть стояння на місці споживало енергію (стояння на двох ногах було дуже просунутою дією), він не забував саджати її, коли вона була йому не потрібна. До речі, хоча її очі були заплющені, а рухи припинені, її датчики були ввімкнені. Зокрема, цей модуль, який робоклуб використовував для моніторингу, був спеціальною версією з покращеними функціями домашньої безпеки, а її повіки, які здавалися закритими, насправді були зроблені з матеріалу, крізь який могло проникати світло. Це не означало, що хтось, схожий на людину, більше не спостерігає за ним, але Тацуя не був настільки знервований.

Він потягнув шию (без особливої причини), а потім поклав пальці на клавіатуру. Заграв оркестр ритмічних натискань клавіш (насправді електронних звуків, що їх замінювали).

Він прибрав ліву руку від клавіатури і поклав її на перламутрово‑сіру панель. Це був інтерфейс, який дозволяв заклинателю взаємодіяти з великим ПАВом, вбудованим у демонстраційну машину. Заклинатель надсилав через цю панель псіони, необхідні для створення послідовності активації, а вони, в свою чергу, надходили до вбудованого ПАВу.

Правою рукою він вводив один за одним кроки для керування ПАВом, а лівою приймав послідовність активації, сформовану по одному процесу за раз, перетворював послідовність активації на магічну програму і відправляв її назад (однак, відправлення магічної програми не відбувалося через фізичний контакт).

На даний момент він виконував симуляцію роботи магічної програми.

І, на перший погляд, він слідував правильному процесу, але насправді він використовував свої «очі», щоб безпосередньо спостерігати за роботою програми, коли проводив свої перевірки.

Його аномально високі результати в розвитку магії були досягнуті завдяки цьому трюку, в якому використовувався його «Стихійний зір» – очі, які бачили ейдоси. Як розробник магії, цей трюк можна було б назвати шахрайством, але він не був достатньо чесним, щоб турбуватися про такі речі.

Неозброєним оком він спостерігав за дисплеєм, а розумом – за виміром інформаційних тіл.

Від початку роботи минуло близько години.

Аж раптом він відчув фізичний дискомфорт.

Раптова сонливість накрила його.

“Може, я перестарався…?”, — подумав він, але коли зробив глибокий вдих, сонливість стала ще сильнішою.

Вирішивши перепочити на вулиці, він поворухнувся, щоб встати…

…але його кінцівки стали важкими.

Його тіло не поверталося до норми.

При достатньому тренуванні люди могли контролювати своє фізичне бажання спати силою волі. Кілька ночей поспіль – це вже інша історія, але він точно був упевнений, що не вів такого безладного способу життя.

Попереджувальні сигнали спалахували в його свідомості. Його фізичний стан був явно неприродним, ненормальним.

[Фізичні функції аномально знизилися]

Сам по собі стан «сну» не перешкоджав боєздатності.

З іншого боку, вимушена сонливість, з якої він не міг змусити себе вирватися, була головним фактором, що гальмував бій.

[Заклинання самовідновлення запускається напівавтоматично.]

Його вміння самовідновлення бачило потребу у відновленні…

[Завантаження магічних програм.]

[Перезавантаження основних даних ейдосу з резервної копії.]

…і почала діяти.

[Початок відновлення… Завершено.]

Його тіло миттєво повернулося до стану, в якому воно було до того, як його охопила сонливість.

Але проблема все ще залишалася невирішеною.

Кава, яку він випив по дорозі з дому до лабораторії, кава, яку Піксі щойно приготувала для нього… Він уже перевірив їх, щоб переконатися, що в них не було отрути. Якби там були якісь речовини…

“Газ!”

Хтось втрутився в систему вентиляції. Він отримав доступ до інформації про кімнату і дізнався, що хоча його токсичність була низькою, а стійкість – нетривалою, у повітрі містився снодійний газ, який діяв дуже швидко.

Але це поставило його в глухий кут. Видалити отруту з газу за допомогою його «Демонтажу» було б легко. Але по всій школі були увімкнені прилади для спостереження за магією. Якби він застосував «Демонтаж» на всьому приміщенні – в цьому гаражі, в цій ситуації – його заклинання, яке йому треба було тримати в таємниці, неодмінно розкрилося б.

Міюкі, Хонока чи Шідзуку змогли б виокремити лише шкідливий газ і викинути його з приміщення, але для нього це було надто складним завданням.

І він не міг вічно затримувати дихання.

Єдине, що він міг зробити – це втекти. З демонстраційною машиною все було гаразд. Він заблокував комп'ютер і став, а потім повернувся до дверей.

Але перед ним виникла струнка постать, яка перегородила йому шлях.

Постать простягнула руку до його рота.

Це був не дуже швидкий рух, що дало йому час розгледіти, що це за постать.

Рука зупинилася прямо перед обличчям Тацуї.

— У системі кондиціонування виникла помилка. Будь ласка, одягніть цю маску.

Гуманоїдний домашній помічник, тип П‑94. Дівчина‑робот, на ім'я Піксі простягнула йому простий протигаз.

На перший погляд, це був звичайний багаторазовий протигаз з нетканого матеріалу, але насправді всередині нього був високоефективний желатиновий фільтр, який не пропускав нічого більшого за молекули вуглекислого газу (що, природно, означало, що кисень міг проходити). Якщо притулити до обличчя сторону з клейкою прокладкою, фільтр закривався, ускладнюючи дихання, але блокуючи майже весь токсичний газ.

“Не думав, що у неї буде щось подібне”, — подумав Тацуя, слухняно надягаючи маску.

Цього разу вона наказала йому заплющити очі.

— Ваша рогівка може пошкодитися. Я візьму вас за руку і виведу на вулицю.

Мовленнєве програмне забезпечення ще можна було б доопрацювати, але він цілком точно зрозумів те, що вона сказала. Схоже, що П‑94, топова модель ГДП, також була запрограмована на ліквідацію наслідків катастроф. Або, можливо, робоклуб «натренував» її для цього.

Тацуя знав, що снодійний газ не є шкідливим для очей. Тим не менш, він зробив те, що йому сказали, і заплющив їх. Але він не вийшов на вулицю.

— Піксі, увімкни примусову вентиляцію. Я залишуся тут на випадок будь‑яких вторинних катастроф під час евакуації. Залишайся в режимі спостереження. Ти не повинна виходити з цього режиму, щоб рятувальники могли увійти.

П‑94 прийняла низку команд Тацуї.

— Вважаю логічним уникнення вторинної катастрофи. Запускаю примусову вентиляцію.

Система примусової вентиляції, сконструйована окремо від системи кондиціонування, почала працювати. Прямостояча двонога рама, що використовувала невеликий паливний елемент як джерело енергії, не була призначена для фізичної праці. Датчики, які вона могла б встановити, також були обмежені її людською формою, тому вона не могла виконувати високоточну роботу.

ГДП були створені не для того, щоб діяти поодинці з надлюдською силою чи точністю, а для того, щоб люди мали зручний інтерфейс для роботи з системою домашньої автоматизації без зайвого стресу. Це були термінали дистанційного керування для ХАРів, які могли розпізнавати голоси, рухатися, як люди, і виглядати, як люди. Вони мали окремі побутові функції, додані пізніше, щоб надавати підтримку роботам у більш делікатних ситуаціях, з якими вони не могли впоратися, але це було не більше, ніж додаткова функція.

Проте ця додаткова функція, як правило, була настільки хорошою, що можна було забути про їхнє первісне призначення як інтерфейсу ХАРу.

Тацуя не просто бездіяльно думав про це – він і сам забув про це до цього моменту.

“Надмірна зручність має свої плюси і мінуси…” — подумав він, приховуючи своє збентеження, чи то від ненависті до програшу, чи то від того, що він чекає, коли з кімнати вивітриться снодійний газ.

Враховуючи функції ГДП, П‑94 мала б зараз відновлювати систему кондиціювання повітря.

Тацуя знову сів перед терміналом, зняв маску, заплющив очі та відкинувся на спинку крісла. Так він не здивує людину, яка прийде перевірити, чи спить він.

Як і очікувалося, відвідувач прийшов невдовзі.

Навіть після того, як газ зник, Тацуя сидів абсолютно нерухомо, з заплющеними очима і загостреним чуттям. Він одразу помітив кроки, що наближалися.

Він наказав Піксі не перевіряти вхід заздалегідь, щоб створити умови для того, щоб хтось міг прослизнути непоміченим. Якби вони не прийшли, він був би розчарований.

— Шіба?

Голос когось зі знайомих учнів старших класів.

Це було сказано, скоріш за все, з передбачливості, коли людина перевіряла, чи він спить, і щоб мати виправдання, якщо він прокинеться. Але час, у який ця людина увійшла до кімнати, був, перш за все, неприродним, а її спроба створити алібі була в кращому випадку погано виконана.

Тацуя, звісно, залишився вірним своєму задуму.

— Шібо, ти спиш?

Побачивши, що Тацуя знову не реагує, зловмисник удав, що щось шукає. Але очі одразу ж звернулися до демонстраційної машини. Не на термінал, оскільки він або був заблокований, або ж зловмисник мав намір отримати дані безпосередньо з неї.

Попри те, що очі Тацуї були трохи розплющені, щоб спостерігати за ним, попри те, що Піксі в режимі спостереження записувала все, зловмисник скористався інструментом для злому роз'єму субмонітора і почав відчайдушну спробу витягти дані.

— Секімото, що ти робиш?

Раптом голос пролунав з боку входу. Плечі зловмисника смикнулися, і він обернувся.

“Жарти скінчилися…” — про себе промовив він. Його забава передчасно закінчилася, але обидві сторони – той, кого зупинили, і той, хто зупинив його, – мабуть, анітрохи не переймалися його безглуздою розвагою.

— Чійодо, що ти тут робиш?!

— А що? Система безпеки дала мені сигнал, що з вентиляцією щось не так. Але для чого ти прийшов сюди, Секімото? Що у тебе в руці?

— Ні… Я думав, що відключив сигналізацію…

Секімото був або дуже схвильований, або вкрай вразливий до несподіванок, тому що ця фраза була дуже погано вимовлена.

Чійода різко глянула на нього.

— Ясно. Сигналізація не спрацювала автоматично. Це було зроблено вручну.

Це не Тацуя надіслав цей сигнал, це була Піксі. Вона зробила це на власний розсуд, що зробило його начебто автоматичним, але Чійода не могла цього визначити. Що ще важливіше…

— Ти щойно сказав те, що я не можу пропустити повз вуха.

…ось у чому випадково зізнався Секімото.

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що відключив сигналізацію?

Злочинці ніколи не діяли раціонально і логічно на 100 відсотків. Насправді, з огляду на надмірну напругу під час скоєння злочину, вони часто робили дурні помилки, яких ніколи б не допустили в іншому випадку.

Саме так правоохоронці, які діяли лише через години або дні після скоєння злочину, знаходили зачіпки, щоб ідентифікувати злочинців. А тепер Секімото потрапив прямо в пастку, психологічну пастку, в яку потрапляли інші злочинці.

— Секімото, як я бачу, ти мовчиш. Ти фактично зізнаєшся, що ти винуватець.

Канон добре контролювала тон свого голосу, але це лише додало їй ще більшої серйозності. Вона підняла праву руку перед собою, щоб він міг бачити. Увімкнений ПАВ. Він вже був заряджений псіонами, необхідними для миттєвого розгортання послідовності активації.

Це була не гра, не тренування, не жарти – це була пряма нащадка однієї з Сотні, Чійода, підготовлена до бою…

— Ха‑ха, Чійодо, це поганий жарт. Я винуватець? У чому саме?

Секімото намагався скинути з себе переслідування пустим, театральним сміхом. Але у нього не було купки співчуваючих, готових прийти на допомогу. Це не допоможе в ситуації сам на сам.

— Це ти втрутився в вентиляцію і пустив сюди снодійний газ. Плюс, я спіймала тебе на тому, що ти шпигун.

— Це грубо! Я боявся, що аварія знищить дані, тому просто зробив резервну копію.

— За допомогою хакерського інструменту? Це не спрацює. Правда, Шібо?

Коли Секімото обернувся – з жахом – він побачив Тацую, який стояв з натягнутою посмішкою. Схоже, Канон бачила його наскрізь, хоч він і прикидався, що спить.

— Не може бути! Газ не спрацював…?

— Він не звичайний гарненький школяр. Щоб вирубити його, треба щось більше, ніж трохи снодійного газу, — тон Канон був надто недружнім, щоб звучати як переоцінка.

Тацуя болісно посміхнувся.

— Не буду сперечатися, що я не «гарненький школяр», але… — сказав він. — Ну, решта того, що сказала голова, є правильним. Не можна робити пряму резервну копію з демонстраційної машини. Та й не треба.

Все, що робив вбудований в машину ПАВ, – це записував послідовності активації та розгортав їх. Ви не могли використовувати його для редагування програм всередині. Модифікації програм здійснювалися за допомогою електронного комп'ютера, який завжди був підключений до нього, і в якому зберігалися резервні копії.

— Секімото, не сміши нас так сильно, — сказала Канон, незадоволено дивлячись на нього. — Може, я й не дуже розбираюся в технологіях, але принаймні це я знаю.

Секімото зціпив зуби і гаркнув. Це був доказ того, що у нього закінчилися аргументи (і пояснення); це був вигляд загнаного в кут щура, який вишкірив ікла.

Канон змінила тон.

— Ісао Секімото. Поклади ПАВ на підлогу.

Вимога до злочинця здатися.

І відповідь Секімото…

— Чійода!

…була активацією послідовності активації.

Секімото був лише на другому півріччі другого класу, але він був достатньо сильним, щоб потрапити до дисциплінарного комітету.

Процес активації заклинання був плавним, а швидкість, з якою він зчитував послідовність активації та будував магічну програму, можна було порівняти навіть з представниками на Змаганнях дев'яти шкіл.

Проте…

— …Ти завжди старався діяти надто круто, Секімото.

Заклинання Секімото не спрацювало, і коливальне заклинання Канон, що пройшло крізь підлогу, відправило його в нокаут.

Не обов'язково було вимовляти назву заклинання, щоб воно спрацювало. Також не було потреби викрикувати ім'я цілі.

Сучасні магічні битви були миттєвими.

Канон вже підготувала свій ПАВ до цього. Якщо він вигукне її ім'я без причини, то ніколи не зможе її перемогти.

*

На заклик Канон прибігла підтримка з дисциплінарного та клубного комітетів, які забрали Секімото до кімнати учнівського самоврядування (також відомої як «кімната для допитів»).

Протягом цього часу Тацуя не втручався ні словесно, ні фізично.

Після того, як він провів усіх інших, то звернувся до П‑94, яка чекала на нього.

— Піксі, вимкни режим спостереження. Збережи всі відео‑ та аудіозаписи з моменту, коли я вперше наказав тобі стежити за кімнатою, і до цієї миті, збережи їх на кубі пам'яті, а основний файл видали.

Піксі належала до робоклубу, а Тацуя не мала прав адміністратора. Але вона записала те, що сталося, як доказ на його прохання, тож він був власником файлу запису.

— Звісно, сер. Копіювання даних до куба пам'яті… Копіювання завершено. Повністю стираю основний файл.

Відповідно до своїх прав на файл, Піксі скопіювала записані відео та аудіо на куб пам'яті, а оригінальний файл видалила з власної пам'яті.

Поклавши куб із записами доказів – про які він навіть не сказав Канон – до кишені піджака, він наказав роботу‑жінці знову перебувати в режимі очікування.

***

У лікарні Тачікави, що входить до складу НМУ, приймальні години тривають з полудня до сьомої вечора. Саме зараз було трохи пізніше четвертої, тож не здавалося б дивним, якби коридором йшов молодий чоловік у костюмі з букетом квітів. Навіть якби це був чоловік з рисами молодого аристократа.

Але, незважаючи на його помітну зовнішність і помітну поведінку, здавалося дивним, що інші відвідувачі та медсестри, які час від часу проходили повз, зовсім не звертали на нього уваги.

Він, мабуть, неодноразово бував тут, або ж був знайомий з розташуванням лікарні з іншої причини. Молодий чоловік ішов мовчки, впевненим кроком, навіть не дивлячись на мапи, що висіли на стіні. Він піднявся на четвертий поверх сходами, а не ліфтом, а потім різко зупинився, увійшовши до коридору.

Попереду нього була спина чоловіка великого зросту. Він впізнав його зовнішність. Чоловік був трохи молодший за нього, але не набагато, і стояв перед якоюсь лікарняною палатою.

Молодий чоловік, Чжоу, повідомив Ченю, своєму кремезному начальнику, про сьогоднішній візит. Чень тоді нічого не сказав, тож він не мав жодних сумнівів стосовно того, що Чжоу прийде сюди, щоб провідати дівчину.

Не дивлячись на наміри Ченя. Саме так Чжоу витлумачив це. Тому між ним і Ченем не виникло б жодних проблем, якби він завадив чоловікові, який саме збирався втрутитися в його лікарняний візит.

З незворушним виглядом, без жодних вагань, Чжоу натиснув кнопку екстреної сигналізації.

*

Поки молодий чоловік піднімався з третього поверху на четвертий, у вестибюль лікарні увійшла пара. Чоловіка звали Наоцуґу Чіба, а жінку – Марі Ватанабе. Один з них був другим сином родини Чіба, який сповна користався своїм титулом «геніального мечника», а інша була колишньою головою дисциплінарного комітету Першої старшої школи при Національному магічному університеті.

— Шуу.

Зазвичай візитівкою Марі була ефектна фігура, якою захоплювалися всі молоді дівчата, але зараз, перед своїм хлопцем, її оточувала м'якша, жіночніша атмосфера. Мало того, що вона природно випромінювала сором'язливість, вона ще й робила вибачливе обличчя.

— Я… ну, пробач, — сказала вона. — Ти зайнятий, але я змусила тебе піти зі мною для чогось подібного.

Марі приїхала під приводом візиту до лікарні, щоб допитати Чіакі Хіракаву, яка наразі перебувала в лікарні. Вона особисто вважала, що це проблема Першої школи, тому й вибачалася.

Але Наоцуґу подивився на неї з виразом, що говорив про те, що він не очікував цього.

— Не будь такою формальною. Тобі не варто переживати через такі речі.

— Але ж ти відпливаєш завтра рано вранці, хіба ні? Тобі треба зібратися…

— Це тренувальний похід, але в основному для хлопців з командування та артилерії. Після цього ми орієнтуємося на навчання за кордоном. Багато фізичних навантажень, але я вже звик до них, — відповів Наоцугу дещо жартівливим, дурнуватим тоном.

Стурбований погляд Марі трохи пом'якшав.

— Цього разу комбіновані навчання з висадки десанту на Ґуамі, так?

— Так. На відміну від Таїланду, вони будуть короткими – всього десять днів. Мені не треба брати з собою багато речей, так що не хвилюйся.

Наоцуґу посміхнувся до неї, але коли вона посміхнулася у відповідь, її обличчя все ще показувало, що вона має сумніви щодо цього.

— …Тебе й досі щось турбує?

— …Це, ну, Еріка, — вона заткнулася, звучало так, ніби вона не була впевнена, чи варто пояснювати.

— Еріка? — з іншого боку, голос Наоцуґу звучав розгублено – він не очікував, що пролунає її ім'я.

— Ти завжди тренуєшся з Ерікою за день до того, як покидаєш дім на деякий час. А як же сьогодні?

На обличчі Наоцуґу з'явилася складна суміш розчарування та легкої відрази.

— Еріка практикується з однокласником. Він виглядав досить перспективно, тому я впевнений, що вона добре проводить час.

— З однокласником? Хлопцем? — недбало запитала Марі.

Несподівано тверда відповідь пролунала у відповідь.

— Вони просто друзі, я впевнений.

— …

Марі нічого не сказала і витріщилась на Наоцуґу. У відповідь на її погляд він прочистив горло.

— Шуу?

— У будь‑якому випадку, про Еріку можеш не хвилюватися. До того ж, я хотів бути з тобою, Марі. Не дай цьому тебе хвилювати, добре?

— Т‑тобі не варто так соромитися цього.

Вони помінялися ролями. Людина, яка звикла відпускати жарти, напрочуд слабшала, коли їй робили в'їдливі зауваження, спрямовані проти неї самої. Марі невпинно дражнила Тацую, щоб якось залізти йому в душу, перш ніж покинути посаду голови дисциплінарного комітету, але вистачило лише кількох гострих, люблячих слів, щоб трагічно потопити її судно.

Наоцуґу видихнув з полегшенням, що зміг приборкати реакцію своєї дівчини, але його розслаблені нерви були швидко атаковані ще більшим напруженням:

Увімкнулася екстрена тривога.

— Шуу?!

Марі, яка до цього моменту була поглинена почуттям кохання до свого коханого, підняла очі на Наоцуґу так, наче раптово перемкнули телевізійний канал.

— Це не пожежна тривога. Це тривога про насильство.

Антинасильницький сигнал тривоги. Це був одночасно сигнал тривоги, щоб запобігти залученню третіх осіб до насильницьких або злочинних дій, а також сигнал, щоб викликати допомогу для нормалізації ситуації.

— Четвертий поверх, — сказав Наоцуґу, майстерно зчитуючи дані сигналізації з дошки оголошень на стіні.

— Четвертий поверх?!

— Людина, яку ти провідуєш, лежить на четвертому поверсі?

Він побачив серйозний вираз обличчя Марі та зрозумів, що це якось пов'язано з ними.

— Ходімо!

Не чекаючи, поки Марі кивне, він побіг сходами нагору, практично тягнучи її за собою.

*

Зовсім не збентежений раптовою тривогою, Лу Ґан‑Ху поклав руку на ручку дверей лікарняної палати. Він уже з'ясував, що його ціль знаходиться в цій палаті, і був упевнений, що зможе впоратися з самотньою дівчиною до приїзду поліції, буквально, одним помахом руки.

Потягнувши за ручку, він спантеличено подивився на двері. Двері виявились замкненими. Він припускав, що всі двері відчиняються, коли спрацьовує пожежна сигналізація, щоб люди могли врятуватися. Невже система була несправна? На жаль для нього, він не був поінформований про антинасильницьку сигналізацію.

Невелика культурна різниця створила часову затримку. Лу все одно планував зламати замок. Він думав, що сигналізація розблокує двері, але вони все ще були замкнені, що спантеличило його. Лу майже не знадобилося часу, щоб повернутися до своєї цілі – виламати двері, але цього було достатньо для несподіваного втручання.

За мить після того, як він висмикнув дверну ручку з рами з гучним звуком…

— Ти хто такий?!

…хтось звернувся до нього.

*

Після того, як Наоцуґу використав спеціальне заклинання самоприскорення Чіби, щоб на одному диханні злетіти сходами нагору, він зіткнувся віч‑на‑віч зі здорованем, старшим за нього на кілька років, який зламував дверний замок.

Він рефлекторно вигукнув своє запитання, але на той час вже знайшов відповідь у своїй пам'яті. Цей чоловік випромінював стільки небезпеки, що всі його волосинки стали дибки…

— Тигр‑людожер… Лу Ґан‑Ху! Що ти тут робиш?!

Як член сім'ї Чіба, відомої своїм авторитетом у техніці ближнього бою, Наоцугу добре знав обличчя та ім'я цього чоловіка. Це був майстер рукопашного бою з Великого азійського альянсу, якого зазвичай вважають одним з десяти найкращих дуелянтів світу. Зважаючи на їхню вікову близькість, тема того, хто з них сильніший, піднімалася часто – і більшість дійшла висновку, що в плані жорстокості Лу Ґан‑Ху, чиє ім'я вселяло трепет і жах у супротивників, випереджав його.

— Хуаньдаоґуй… Наоцуґу Чіба.

З вуст Ґан‑Ху також пролунав тихий голос, що промовив щось, що, напевно, було прізвиськом Наоцуґу, «Ілюзорний клинок», і його справжнє ім'я.

За мить після того, як їхні погляди зустрілися, битва між двома монстрами розпочалася.

Наоцуґу витягнув з внутрішньої кишені двадцятисантиметровий стержень. Натиснувши на кнопку біля його кінчика, він з милозвучним клацанням перетворився на меч з п'ятнадцятисантиметровим лезом.

Ґан‑Ху, тим часом, прийняв неозброєну позицію. Не виказуючи жодного страху перед ножем у руці Наоцуґу, він кинувся вперед.

Коли відстань скоротилася до довжини довгого меча, Наоцуґу змахнув правою рукою вниз.

Кинджал не міг дістати на такій відстані. Втім, Лу підняв ліву руку над головою.

На перетині лінії, проведеної від клинка до руки, пролунав удар.

Магія тяжіння «Тисковий розтин». Заклинання ближньої дії, яке створювало неймовірно тонке відштовхуюче поле вздовж тонкого стрижня або дроту, щоб розривати об'єкти, яких воно торкалося.

Наоцуґу створив це поле нізвідки, з самого себе, не використовуючи нічого, окрім свого кинджала.

Якщо це вміння було дивовижним, то той факт, що Лу зупинив страхітливе лезо голими руками, просто приголомшує.

«Сталевий ціґун». Різновид «Твердого ціґуна», який користувачі в Північному Китаї прозвали «Сталевим ціґуном». Ціґун – це не магія, а різновид класичного бойового мистецтва; «Сталевий ціґун» використовував техніки ціґуна як основу для магічного створення шару броні, міцнішого за сталь, на шкірі людини. Лу Ґан‑Ху був найкращим користувачем «Сталевого ціґуна» у світі.

Його відштовхувальний клинок був заблокований стіною біохвиль, Наоцугу до кінця опустив свою праву руку вниз. Скасування власного заклинання перетворило «Тисковий розтин» на порожній замах. Не зустрічаючи опору, він провів лезом до пояса, а потім швидко і під кутом різонув вгору.

Прагнучи зупинити невидимий поріз, Ґан‑Ху вдарив правою рукою, посиленою «Сталевим ціґуном», у правий бік. Однак він не зустрів жодного опору. Наоцугу скасував відштовхувальний клинок, коли той тільки матеріалізувався.

Закінчити розпочате, але незавершене заклинання на півдорозі – це не було особливим умінням. Коли між магами виникали конфлікти, акт відсікання сили, що заважала, і тим самим скасування магічної програми, яка збиралася перезаписати ейдоси, насправді був необхідною навичкою при використанні магії в команді.

Але робити це миттєво під час активації заклинання було зовсім іншою справою. Якщо ви скасовували магічну програму лише з наміром не викликати зміни подій, то в ту мить, коли вона потрапляла у браму – двері, що з'єднували розум людини з Ідеєю, розташовану на дні свідомого розуму і вгорі несвідомого, – магічна програма просто згоряла б. Вона не подавала б жодних ознак активації, тому не могла б обдурити опонента. Щоб навмисно скасувати заклинання на півдорозі, необхідно було спроєктувати магічну програму з істинним наміром активувати її, а потім стриматися до того, як вона закінчить активуватися. Потрібна була здатність миттєво перемикатись подумки.

Оскільки Лу приготувався до удару відштовхувального леза, який не відбувся, його тіло хитнулося вправо. Без жодної миті затримки Наоцуґу рубонув по діагоналі від плеча і запустив «Тисковий розтин». Невидиме лезо попрямувало до правої сторони шиї Лу.

Пролунав ще один удар. Кров не бризнула. Тіло Лу впало назад. Він скрутився і зупинив удар Наоцугу спереду. Коли Лу падав, він використовував свою спину як центр обертання, щоб повернутися і вдарити нападника, а той відскочив назад, щоб уникнути удару. Коли відстань між ними збільшилась, Лу швидко випростався.

Однак їхня дуель не відновилася. Коли справа дійшла до оцінки дистанції, попередня сутичка дала зрозуміти, що шанси були на користь Наоцугу. Лу Ґан‑Ху не був дурнем; він не став би битися з ворогом на його власній території, якби мав змогу це зробити. Не встиг він встати у стійку, як зробив великий крок вперед і виставив руку.

Наоцугу замахнувся кинджалом на витягнуту праву руку Лу. Однак п'ятнадцятисантиметрове лезо відскочило від спіралеподібного силового поля, що оточувало руку чоловіка. Це була ще одна традиційна навичка китайського бойового мистецтва – спільна робота всіх м'язів і кісток і перенесення сили скручування в зону удару, таким чином створюючи зброю як для нападу, так і для захисту; це вміння було магічним чином розвинене в Чаньсицзінь.

Тіло Наоцуґу погойдувалося, наче листок, що пливе в річці. Все ще перебуваючи в положенні, коли він ухилився від прямого удару Лу, він відступив до вікон.

Він відхилився всім тілом від безпосереднього удару пальця Лу, залишивши між ними велику відстань. Однак Лу не дав йому часу на перегрупування. Кулак, долоня, пазурі – він перетворював свою руку на безліч форм, поєднуючи лікті, плечі та захвати, атака нагадувала бурхливу хвилю. Наоцугу не встиг застосувати удар під тиском, як його відкинуло назад. Проте, незважаючи на безперервні атаки, Лу не завдав йому жодного влучного удару. У виразі обличчя Лу можна було прочитати лише волю до боротьби, але при цьому важко було сказати, що він не відчував ніякого занепокоєння. Ритм його атак поступово прискорювався, а сила кожного удару зменшувалася відповідно.

Зрештою, Наоцуґу використав всю довжину коридору, перш ніж опинився притиснутим спиною до стіни. Тут Лу завдав удару, схожого на удар вітряка. Але коли він опустив праву руку, Наоцугу відбив удар краєм своєї правої руки.

Він не тримав зброї. Вперше на обличчі Лу промайнула розгубленість.

Удар знизу вгору.

Край руки Наоцугу відхилив траєкторію удару Лу. Тіло чоловіка нахилилося вперед; Наоцуґу переклав кинджал у ліву руку.

Замість потилиці, яка була відкритою і беззахисною, Наоцуґу встромив лезо в бік Лу. Його тіло мало перевернутись вертикально, а живіт, як вісь обертання, не зміг би уникнути леза. Тим не менш, він якось викрутився, щоб уникнути глибокого удару по внутрішніх органах. Кинджал пробив шкіру, глибоко порізавши її.

Упершись руками в підлогу, Лу завдав удару ногою в голову Наоцуґу. Хлопець ухилився, а потім зробив крок назад. Перетворивши перекат вперед на колесо, Лу наштовхнувся ногами на стіну – місця, де не можна було б встояти.

За мить він відштовхнувся від стіни і кинувся на Наоцуґу.

Він звів зап'ястя разом, і його руки утворили щелепи тигра. Силу удару можна було порівняти з іклами звіра. Якщо удар зачіпав когось, він відривав цілі шматки плоті. Він міг навіть вирвати кістки.

Відчувши небезпеку, Наоцугу вивернувся далеко вбік, щоб ухилитися від удару, не переймаючись ризиком втратити рівновагу. Навіть після того, як стрибок Лу пройшов повз його здобич, його сила залишилася, і він приземлився за два метри від Наоцуґу. Потім, упершись обома руками в підлогу, Лу змінив напрямок. Він знову кинувся у бік свого супротивника. Тепер, після поранення, енергія та сила його атак збільшилися, порівняно з минулим неушкодженим станом тіла.

Цього разу Наоцугу був єдиним, хто проявив занепокоєння.

Коли Лу вже збирався здійснити четвертий випад, він різко зупинився посеред і розвернувся, ймовірно, рефлекторно ухиляючись від удару.

Два міражеподібних леза полетіли в Лу. Вони були зроблені з надтонкого стисненого повітря, нагрітого до високої температури за допомогою ізольованого стиснення. Велика постать Лу протиснулася між ними. Однак за мить вивільнене повітря перетворилося на ударну хвилю, яка вдарила в нього з обох боків.

З болісним стогоном Лу відскочив у кінець коридору, прямо до сходів. Наоцугу погнався за чоловіком, але той зник за частку секунди.

*

— Марі… дякую за допомогу.

Заклинання Марі врятувало його від біди, але вона не навмисно вибрала такий час. Вона вступила в бій, як тільки побачила, що Лу і Наоцугу б'ються. Саме такою швидкою і запеклою була їхня сутичка.

— Шуу, ти поранений?!

Марі підбігла до нього, не відповідаючи на його слова подяки – вона, мабуть, не чула їх – і її обличчя потьмяніло. Права рука Наоцуґу набрякла, перетворившись на темно‑червону масу.

Бій Наоцуґу з Лу фактично закінчився внічию після жертв з обох боків. Коли Наоцугу відвернув удар вітряка Лу, він сильно пошкодив свою праву руку. Якби бій тривав довше, перевага була б на боці Лу, але в короткій сутичці неможливість використовувати свою домінуючу руку стала б серйозною перешкодою для Наоцугу.

— Не хвилюйся. Спершу мені знадобиться досвідчений маг‑цілитель, а з рештою я впораюся сам. На щастя, ми в лікарні.

— Але ж ти відпливаєш завтра…

— Це теж добре, враховуючи, з ким я зіткнувся. Я можу домовитися, щоб це оформили як робочу травму.

Слова Наоцуґу – або, точніше, те, як він говорив, як завжди, – здавалося, повернули Марі спокій. Коли її тривога зникла, на перший план вийшла інша проблема.

— Хто… хто це був? Не віриться, що він був рівним тобі в ближньому бою.

На обличчі Наоцуґу промайнуло вагання, але лише на мить.

— Його звати Лу Ґан‑Ху. Маг зі Спеціальних таємних сил ВАА.

— Лу Ґан‑Ху… Це був він…?

Цей чоловік згадувався в одному реченні з Наоцуґу Чібою досить часто, тож Марі принаймні знала його ім'я.

— Марі, — сказав Наоцуґу, раптом схопивши дівчину за плечі та розвернувши її до себе обличчям.

— Почекай, що сталося? — вона збентежено відвела погляд.

— Марі, — повторив він. Цього разу його незвичний тон змусив її подивитися на нього серйозно. — Мені треба завтра вирушати. Я дуже переживаю, що не можу бути поруч з тобою в такий час, але…

— Шуу, я розумію. Що ти хотів сказати?

— Перед тим, як зникнути, Ґан‑Ху бачив твоє обличчя. Він знає, що ти тепер його ворог.

Марі рішуче кивнула. В її очах не було страху. Це тільки посилило страхи Наоцуґу.

— Цей жорстокий маг відомий як «Тигр‑людожер». Ти сама бачила, який він сильний. Тому я хочу, щоб ти хоч трохи не залишалась на самоті.

Вона хотіла сказати: «Ти перебільшуєш», але його серйозний погляд змусив її проковтнути слова.

*

Лу Ґан‑Ху, змушений відступити після втручання Наоцугу і Марі, тепер сидів на пасажирському сидінні розкішного автомобіля, яким керував Чжоу.

— Чи не надто я поспішив? — запитав він з водійського сидіння, коли вони виїхали з воріт лікарні.

Лу нічого не відповів, лише втупився у переднє лобове скло.

Не показуючи, чи образило його таке ставлення, Чжоу продовжив безтурботним голосом:

— Все ж таки, це був сюрприз. Побачити містера Лу пораненим.

Навіть це, що можна було б сприйняти як критику за його невдачу, не викликало у Лу жодної реакції. Натомість він запитав про трюк, який Чжоу використав, щоб допомогти йому втекти.

— Ти використовував Дун Цзя?

— Ну, це дуже ніяково. У порівнянні з богоподібними витворами Його Екселенції Ченя, це просто дещо просунута спритність рук. Я ніколи не зможу показати це іншим.

І слова Лу, які можна було б сприйняти як критику за те, що він ховає руку, викликали у Чжоу лише спокійну, абсолютно впорядковану посмішку.

***

Щойно повернувшись зі школи, Тацуя попрямував до відеотелефону. Він вдруге за сьогодні набрав номер.

— Алло? — відповів голос молодої жінки (не дівчини) зі сталим привітанням двохсотлітньої давнини. Якість не лише відео, але й звуку була дивовижною, але за легким ефектом мутності він зрозумів, що вона говорила з мобільного терміналу зв'язку.

— Це Шіба.

— О, як незвично, що ти дзвониш мені двічі за день.

Разом з її веселою відповіддю з'явилася маска молодої корпоративної секретарки, м'яко усміхненої, але без краплі вразливості. Зазвичай вона навмисно носила простий одяг, щоб залишатися непомітною, але поява її зі звичайним макіяжем і аксесуарами тільки підкреслювала її квітучу, вищу за середню, зовнішність.

— Перепрошую. Ви на побаченні?

Фуджібаяші, вбрана для вечірнього виходу у світ, так само кокетливо посміхнулася.

— На жаль, я на роботі. Хоча й цікаво, чому чоловіки липнуть до мене лише під час роботи. Жоден з них не був хорошим, тож, гадаю, це не має значення, але все ж…

Її манера говорити стала якоюсь іншою – ймовірно, через алкоголь. Звісно, Тацуя не мав достатньо зухвальства, щоб сказати: «Бачу, ви пили» їй в обличчя, через камеру чи ні.

Навіть у містах, де встановлені системи колективного контролю за самокерованими автомобілями, керування приватним транспортом у нетверезому стані було підставою для суворого покарання. Зокрема, злочином вважалося пияцтво, яке поєднувалося зі спробою сісти за кермо. У суспільстві існував консенсус, що оскільки людина все ще могла керувати автомобілем вручну, вона мала зберігати належну розсудливість і здатність керувати автомобілем.

З тієї ж причини було немислимо, щоб Фуджібаяші використовувала звичайний автомобіль на роботі. Вона б їздила на своєму власному, з усіма його значно покращеними інтелектуальними можливостями. Вона використовувала власну машину, і вона була п'яна. Це означало, що на водійському сидінні сидів хтось інший.

— А‑а‑а… — зітхнула вона. — Якби ж то був такий класний хлопець, як ти, Тацуя.

Незалежно від того, знала вона про підозри Тацуї чи ні, Фуджібаяші додала своєму виразу обличчя ще більше закоханості, навіть підморгнула йому наприкінці.

— Ясно. Мені треба з вами дещо обговорити – мені передзвонити завтра? — запитав він, повністю ігноруючи те, що, як він був переконаний, було жартом.

Фуджібаяші, зі свого боку, задумливо посміхнулася, забувши про кокетство.

— Такий зібраний… Певно через це тебе називають «найвільнішим з усіх».

— Називати мене «найвільнішим» звучить якось дуже саркастично… — сказав він. — І до речі…

— Не хвилюйся. Я поки що сама, — відповіла Фуджібаяші, передбачивши сумніви Тацуї щодо витоку інформації. Тоді вона закликала його. — Ти можеш брати участь у цьому настільки, наскільки захочеш.

— Дуже вам дякую, — навіть Тацуя, який міг проникнути в невимушену манеру поведінки таких людей, як Харука, завжди опинявся втягненим у ритм Фуджібаяші. Він вирішив вивісити білий прапор з його експресією і перейти до суті. — Сьогодні хотіли школу обікрасти.

— Обікрасти? Це те саме, що ти згадував сьогодні вранці, так? Вони таки застосували силу?

— Так. Вони пустили в хід снодійний газ.

Очі Фуджібаяші розширилися на дисплеї, ніби кажучи: «О, чорт».

— На щастя, спроба не вдалася.

— Мені шкода. Це через те, що ми змушуємо тебе робити так багато…

— Ні, армія не єдина хто несе відповідальність за це.

Фуджібаяші вибачливо схилила голову, бо, оскільки його магія була засекреченою військовою таємницею, вони змушували його проходити через додаткові труднощі, ніж йому належало.

Це була чиста правда, а те, що сказав Тацуя, було лише приводом – Йоцуба не мали достатньої порядності, щоб розповідати про те, як вони це робили. Проте цей обмін був церемоніальним, і вони повторювали його при кожній нагоді, щоб розмова йшла гладко.

Ані та, що вибачалася, ані той, перед ким вибачалися, насправді так не відчували.

— Я скористався нагодою, щоб записати на відео спробу пограбування.

— Серйозно…? Як?

Якщо ви хотіли викрасти інформацію, найпростіше, найосновніше, що треба було зробити – вимкнути камери спостереження. А якщо цього зробити не вдасться, то й намагатися скоїти злочин у приміщенні не варто.

— У мене був незалежний термінал безпеки, який зробив це.

— О, ГДП? Не знала, що ти любиш такі.

— Та ні. Я був у кімнаті клубу робототехніки; ГДП – це їхнє обладнання.

ГДП були розроблені з такою продуманістю, що люди звикли думати, ніби вони призначені для певних людей зі специфічними смаками. Тацуя знав про це, тому ухильно описував його як «незалежний термінал безпеки», але з Фуджібаяші це не спрацювало.

— Щодо відео… — сказав він, відчуваючи, що вона підозрює його в тому, що він ухиляється від відповіді, і таким чином повертає розмову до теми, — Я передам його вам, то чи не могли б ви дослідити його?

— І що на ньому буде?

Вона все одно відповіла чесно, що свідчить про її добродушність. Це була дуже природна реакція, але добре і погане були відносними поняттями. Те, що Тацуя її «добродушною», у свою чергу, свідчило про стосунки, в яких він опинився.

— Злодій і інструмент, який він використовував. Я також додав лог ПАВу, який він зламував.

— Зрозуміло. По суті, ти вже кажеш мені ловити цих хитрих лисів, чи не так?

— Я б ніколи не сказав це так зарозуміло, але по суті, так.

— Тобі не варто про це хвилюватись, — сказала Фуджібаяші з навмисною енергійністю, попри те, що Тацуя не подавав жодних ознак того, що це його хвилює.

Вона справді мала добродушну вдачу.

— Командир теж говорив про необхідність скоро розібратися з усім цим. Ми вже звузили коло підозрюваних з того списку, що ти нам дав раніше, тому зможемо схопити їх протягом наступних кількох днів. Чекай на хороші новини.

Вона заздалегідь повідомила про свій успіх, не виказуючи жодного ентузіазму.

Тацуя коротко подякував їй, не сказавши нічого зайвого, і відправив дані на її термінал.

***

Закінчивши розмову з Тацуєю, Фуджібаяші махнула рукою шефу Тошікадзу Чібі, якого вона вигнала, щоб той сів на пасажирське сидіння. Незважаючи на рівень алкоголю в крові, вона зайняла місце за кермом; Тацуя помилився в цьому питанні. Адже вона належала до неофіційного підрозділу – Окремого магічного батальйону.

З точки зору Тошікадзу, все, що сталося, було справді досить дивним. Він лише планував отримати кілька підказок від бармена «Ротер Вальда», відомого в злочинному світі, щоб вийти з глухого кута в їхньому розслідуванні.

А тепер, з якоїсь причини, він був з красивою жінкою, з якою познайомився в кав'ярні. Вона сказала, що хоче йому допомогти, але йому здавалося, що це він їй допомагає. В думках він продовжував запитувати себе, як все дійшло до цього, але відповіді так і не знайшов. Він, звичайно, не піддався її привабливості, він постійно нагадував собі про це, але вже починав втрачати впевненість у цьому твердженні.

— Вибачте, містере Чіба. Це був приватний дзвінок.

— Та нічого, я все розумію.

Тошікадзу був одягнений у повсякденний костюм з елементами екстравагантності, подібний до вбрання Фуджібаяші. Це була сумна правда, навіть зараз, що офіцерам поліції мало платять, але в його випадку він мав другий потік публічного, визнаного поліцією доходу, пов'язаного з його родиною, тож його кишені були набиті.

— Які поради дало вам ваше приватне джерело інформації? — запитав він, зберігаючи свій невиразно легковажний настрій, наче тримав в одній руці келих з коктейлем.

Фуджібаяші посміхнулася до нього тією ж веселою посмішкою, якою вона посміхалася Тацуї. Вона любила людей, які швидко розуміли її. З іншого боку, її дратувало, коли вони надто повільно вловлювали суть, тож вона була задоволена уважною дотепністю Тошікадзу.

— Замальовка бідолашного щура, якого використовують лиси, і замальовка маленького хвостика, який вони йому позичили.

— …Відео зі зломщиком та інструментом для злому? — навіть Тошікадзу був спантеличений, коли поставив це запитання.

Фуджібаяші кивнула з такою посмішкою, з якою вчитель посміхається учневі, що правильно відповів на запитання.

— Шефе, а ви знаєте, який перший крок у полюванні на лисиць? — запитала вона, дивлячись на нього аж надто серйозно.

— Ні… На жаль, я нічого не знаю про зброю… і мені ніколи не доводилося ходити на полювання.

Молодий шеф не встиг за зміною теми і не зміг дати влучну відповідь. Елітний молодший лейтенант, приховуючи своє справжнє походження, з серйозним виглядом відповіла на своє ж запитання.

— Перший крок у полюванні на лисиць – знайти їхнє лігво. Зруйнувати гнізда, до яких вони можуть втекти, і як тільки вони сховаються в кущах, вигнати їх звідти зі зброєю.

— …Ви хочете, щоб ми шукали їхню схованку?

— Я дам вам відео, яке зняв старшокласник, який мені допомагав. Подивіться, де він був з придорожніх камер. Такого обладнання ніде не знайдеш, він, мабуть, зустрічався з кимось напряму.

Очевидно, що використовувати для цього відео з придорожніх камер без ордера на обшук було незаконно. А якщо об'єктом був неповнолітній, то отримати ордер навряд чи було можливо. Однак Тошікадзу вказав на іншу проблему.

— Де він був – наскільки великий проміжок часу ми маємо шукати? Сфера діяльності однієї людини протягом одного‑двох місяців практично безмежна. Виділити когось підозрілого в такому масштабі, ну…

— У місті є тридцять дві точки для пошуку. Перевірте всі місця, де він був за останній місяць.

У Тошікадзу відвисла щелепа.

— Тридцять два місця…? Ви вже так звузили коло пошуку?

— У мене є ще одне джерело даних, про яке ви не знаєте, шефе. Я думала, що це буде найскладніша частина, але, як вдало, я щойно отримала нову зачіпку.

В очах Тошікадзу з'явився відтінок критики.

— …Ще одне джерело? Чому б вам не…?

— Бо це жінка, ясна річ.

Її безтурботна відповідь вразила його.

— Я ж не можу внести дівчину з майбутнім до чорного списку поліції, чи не так?

— …А якби це був чоловік, ви б змогли?

— Це питання відповідальності, — пояснила вона.

Тошікадзу не знав, що на це відповісти.

— Я вірю в батьківські права. Цілком природно, що джентльмени стають видатнішими, ніж жінки. Тому джентльмени зобов'язані міцно тримати себе в руках і нести відповідальність за всі свої вчинки.

З усіма цими несподіваними старомодними виразами – особливо зручними в даний момент – Тошікадзу довго дивився на неї, дивуючись, чи дійсно вона говорила серйозно.

***

Поранений тигр у лисячій шкурі повернувся лише через деякий час після того, як призначена дата зустрічі змінилася. (Хоча, звичайно, лисиці вважали себе мисливцями.)

Чень був вражений, побачивши Лу пораненим, але не запитав, як це сталося; він вже отримав повний звіт про місію. Лу наполягав на повторному нападі перед поверненням, але Чень заперечив і передзвонив йому. Він не збирався звинувачувати Лу в тому, що не вдалося вбити Чіакі Хіракаву, але те, як це не вдалося, особливо те, як поводився Чжоу, здавалося йому підозрілим. Він відчував, що критика Лу зараз зіграє на руку Чжоу. І що більш важливо…

— Ситуація змінилася.

…виникла значно важливіша проблема, і йому потрібен був Лу, щоб розібратися з нею.

— Наш колаборант у Першій школі, Ісао Секімото, провалив свою місію і попався поліції. Його утримують у спеціальному ізоляторі «Хачіоджі».

Лікарня – це одне. Але якщо його помістили в спецустанову для неповнолітніх з магічними здібностями, то для того, щоб щось зробити, їм знадобиться більше, ніж середньостатистична кількість навичок. До того ж, Секімото був у безпосередньому контакті з групою Ченя. Пріоритет у роботі з ним був зовсім іншим, ніж з Чіакі, котра мала лише опосередкований зв'язок з Чжоу.

— Чіакі Хіракава – потім. Позбудься Ісао Секімото.

— Ші.

Незважаючи на стрибок у рівні складності їхньої місії, Лу відповів зі своїм звичним стриманим виразом обличчя. Навіть натяку на біль не було видно.

***

Наступного дня, в понеділок.

Чекаючи, поки Міюкі вийде з кабінету, Тацуя виявив своїх однокласників, які сиділи разом у іншому кабінеті за ними. Вони, мабуть, помітили, що він дивиться; хлопець і дівчина, що сиділи поруч, одночасно зробили здивований вираз обличчя.

— Тацуя, побачив щось смішне?

Міюкі, як завжди вишукано, простежила за поглядом брата – і лише від подиву притулила долоню до рота.

За лобовим склом кабінету сиділи Еріка та Лео і незграбно посміхалися.

*

Сьогодні їхня група, що прямувала зі станції до школи, складалася з чотирьох осіб. Рідко коли всі восьмеро збиралися разом у цей час, але все ж таки четверо було менше, ніж зазвичай.

І це, власне, було цілком природно.

— …Слухай, а що ти тут робиш так рано? — незадоволено запитав Лео.

Але це була цілковита провина Лео, що його настрій зіпсувався; Тацуя не боявся його виплеску гніву.

— У нас лишився один тиждень. Зранку треба багато чого зробити.

Вони прийшли на годину раніше, ніж зазвичай.

— А ти, Лео?

У Тацуї була причина – Конкурс наукових робіт мав відбутися наступної неділі. Якщо дивитися об'єктивно, для нього було менш дивним бути тут зараз, ніж для Лео.

— Ти теж рано нині сьогодні, Еріко.

Перш ніж Тацуя встиг притиснути невпевненого Лео, Міюкі випустила словесну стрілу в Еріку. Міюкі підбадьорливо посміхнулася, запевняючи подругу, що не має жодних прихованих мотивів.

— …Ну, я взагалі‑то рано встаю, — коротко відповіла Еріка з роздратованим виразом обличчя, перш ніж прискорено піти до кампусу.

— Невже? Тоді, може, Сайджьо теж рано встав сьогодні вранці, — майже пошепки промовила Міюкі.

Ноги Еріки різко зупинилися. Це було занадто для неї, щоб витерпіти і просто йти далі.

— Чекай, Міюкі! Ти так кажеш, ніби я ходжу будити його щоранку. Може, хватить?!

— Точно! Я все одно прокидаюся раніше!

Контратака Еріки, однак, зійшла нанівець завдячуючи осиному гнізду, яке щойно вилетіло з рота Лео.

— …

— …

— …

Еріка, Тацуя і Міюкі мовчки витріщилися одне на одного. (Точніше, Еріка була єдиною, що витріщилася; Тацуя і Міюкі обоє тримали покерні обличчя.)

— …Га? Що таке?

Лише Лео не розумів ситуації (яку він сам створив).

— …Чого мовчиш? — тон Еріки був самовпевненим, але її обличчя було червоним, а на очах майже стояли сльози.

— Ну… рання пташка отримує черв'ячка, — сказав Тацуя.

Навіть він не був настільки грубим, щоб знову атакувати. А може, йому просто не вистачило такту, щоб зробити щось інше, окрім як перевести розмову на інше. Поруч з ним збентежено посміхалася Міюкі, а Лео все ще нахиляв голову, намагаючись зрозуміти, що відбувається; у певному сенсі, це був прекрасний контраст.

*

З наближенням початку уроків Тацуя повернувся до класу і побачив Мідзукі, яка дбайливо втихомирювала розлючену Еріку.

— О, Тацуя!

Мікіхіко був першим, хто покликав його, і його голос звучав дуже радісно через появу Тацуї. Лео, як завжди, сидів, відкинувшись на спинку стільця, з похмурим виразом обличчя.

Тацуя чітко бачив, що Мідзукі наступила на міну, а Мікіхіко роздмухав полум'я.

— Та годі тобі, Еріко, не дуйся, — сказав Тацуя, легенько доторкнувшись банкою в руці до щоки Еріки.

— Ай! — вона підскочила, як качка під час грози. — Пече! Нащо ти це зробив?!

— Ось, — тацуя всунув баночку гарячого шоколаду в руки Еріки. Вона була на 50 відсотків агресивнішою, ніж зазвичай.

— Ай, — повторила вона іншим голосом, цього разу жонглюючи напоєм і кидаючи розгублений погляд на Тацую.

— Випий чогось солодкого, і заспокоїшся, — пояснив він.

— …Хмф. Мене не обдуриш, — сказала вона, відкриваючи напій і підносячи його до губ.

Тацуя побачив, як її щоки трішки полагіднішали. Він звузив очі в дивній посмішці, дивлячись на неї.

— …Що тобі треба? — запитала Еріка, не розуміючи, що в його посмішці не так. Проте, хоча похмурість і залишилася в її тоні, він був значно розслабленішим.

— Усе доджьо Чіба вбивали в Лео нове заклинання, чи не так? Ні в кого не виникає ніяких дивних підозр щодо цього, тому розслабся.

Тацуя хотів заспокоїти її, але його слова мали більший ефект, ніж він міг собі уявити. Очі Еріки наповнилися непідробним здивуванням.

— …Ти екстрасенс, Тацуя?

— Ні, я не володію такими здібностями. Просто здається, що сила волі Лео виснажена, але з іншого боку, його магічна сила виглядає зарядженою.

Коли Тацуя говорив про магічну силу, він мав на увазі поєднання енергетики псіонів, яка приходить з використанням магії, і його здатності змінювати події. Рівень зарядженості псіонів залежав від швидкості побудови магічної програми, точності побудови та масштабу побудови, але цього було недостатньо для того, щоб змінювати події самотужки. Магія з'являлася лише в поєднанні зі здатністю перезаписувати інформацію, пов'язану з цими подіями, яка базувалася в живій істоті.

— Сила волі, магічна сила… Ти говориш так, ніби це все так очевидно, але… ну, мабуть, вже трохи запізно для цього.

Хоча маги могли відчувати псіони, потрібен був досвід і вміння, щоб розрізнити енергію втручання. У цей момент Еріка вже почала втомлюватися дивуватися тому, наскільки Тацуя був по‑своєму ірраціональним – або, може, вона вже звикла, по‑своєму.

— До речі, Тацуя, я тут чув, що вчора у вас були якісь проблеми, — сказав Мікіхіко, демонструючи полегшення від того, що буря нарешті оминула їх стороною.

— Вчора? Ох… новини швидко розлітаються.

Тацуя зробив паузу не для того, щоб прикинутися необізнаним чи вдавати із себе невігласа. І Чіакі Хіракава, і Ісао Секімото були для нього вже вирішеними інцидентами, тож слово «проблеми» не асоціювалося з ним одразу.

Фуджібаяші взялася за цю справу, пообіцявши вирішити її протягом одного‑двох днів, тож для нього було вже доконаним фактом, що сьогодні‑завтра вони викриють усю організацію з викрадення інформації.

Електронна чаклунка.

Це прізвисько, дане Кьоко Фуджібаяші, позначило її і як магічку, що досягла успіху в магії електронних та електромагнітних хвиль, і як демонічну хакерку, яка могла підкоряти інформаційні мережі своїй волі.

Дехто казав, що їй краще вдавалося втручатися в інформаційні мережі, ніж змінювати події в реальному світі.

Подібно до того, як Тацуя міг читати дані, пов'язані з минулими подіями, які були стерті плином часу, вона володіла унікальним умінням відновлювати стерті дані на магнітних та оптичних носіях. І на відміну від Тацуї, вона могла повернутися назад настільки далеко, наскільки хотіла. Зворотним боком цього було те, що якщо фізичний носій інформації був знищений, вона не могла нічого відстежити. Однак було малоймовірно, що всі носії, на яких записана специфічна інформація про обладнання, з якого складається глобальна мережа, будуть знищені.

Іншими словами, якби в електронній інформаційній мережі залишилися якісь сліди, вона могла б простежити за ними практично будь‑куди.

Фуджібаяші навчила Тацую своєму ноу‑хау з відстеження мереж, але він не думав, що коли‑небудь зможе зрівнятися з нею в цій галузі. За оцінкою Тацуї, світових «мисливців на лисиць», які конкурують з нею, можна перерахувати на пальцях однієї руки, і ще залишаться пальці.

— Ну, вони затримали злодія, тож я не думаю, що є сенс хвилюватися.

Так Тацуя відповів Мікіхіко.

Однак Еріка та Мікіхіко не знали про діяльність Фуджібаяші, тому вони не були переконані.

— Я не думаю, що все скінчено просто тому, що вони спіймали злочинця.

Щойно Еріка висловила свою претензію (?)…

— Це не схоже на індивідуальний злочин. Цікаво, яка організація його покривала…

…Мікіхіко також висловив своє занепокоєння.

— А чому б не запитати у нього самого?

Як тільки Мікіхіко заговорив, Лео, який мовчки прислухався до розмови, промовив це у своїй звичайній невимушеній манері.

Запитати людину, про яку йшлося, було легше сказати, ніж зробити. Одна справа Чіакі, але Секімото знаходився у спеціальній установі з питань дискримінації. Навіть якщо так, то звична репліка на все, що сказав Лео, не прозвучала.

— Так… може нам варто піти і розжарити його, — сказала Еріка, зазвичай відкрита особа в їхній маленькій веселій компанії. Її згода була надзвичайно позитивною.

— Га? Але, Еріко, Секімото…

— Кинули в спеціальний ізолятор. Ми не можемо просто так прийти і переговорити з ним.

Саме Еріка була тією, кому заперечували, і закінчила речення Мідзукі, що заїкалася. Звісно, не тому, що Мідзукі зупинила її і вона передумала.

— Але це не означає, що це неможливо. Якщо дійде до цього, ми можемо просто прокрастися всередину.

— Стоп‑стоп‑стоп, — перебив Тацуя, ясна річ, не в змозі пропустити нічого з цього повз вуха. — Не треба нічого робити поспішно. Все, що тобі треба для зустрічі з ним – це довіреність від школи. Він все ще учень Першої школи, ти ж знаєш.

Навчання магії не обходилося без нещасних випадків. Чимало учнів старших класів втратили свою магію під час тренувань і кинули навчання. Але це було ще однією причиною того, що учні не так легко кидали навчання, якщо не брати до уваги жорстокі злочини. Те, що намагався зробити Секімото, було неймовірно зловмисним, але це не спрацювало. Перш ніж розібратися з ним, вони перевіряли, чи є у нього потенціал для виправлення. Довіреність, навіть учнівська, мала визначити, чи дозволять зустрітися з ним, саме тому, що спеціальні заклади утримують під своєю опікою людей з рідкісним талантом.

— Справді? — Еріка мала це знати. — Але ж дисциплінарний комітет в основному контролює ці довіреності, чи не так?

Еріка запропонувала свій майже кримінальний метод, бо не хотіла проходити через належну процедуру.

— Це простіше, ніж прокрадатися до спецвідділу з питань дискримінації.

Однак Тацуя рішуче відкинув егоїзм Еріки.

*

Але потім, після школи, в штабі дисциплінарного комітету:

— Ні.

Відповідь Канон на прохання Тацуї про зустріч із Секімото була дуже простою.

— …Не хочеш пояснити причину?

Це було настільки просто, що Тацуя ледь не втратив дар мови.

— Ні, значить ні.

Канон вперто повторювала це слово. Вона не стільки хвилювалася, скільки боялася, що якщо справа дійде до аргументів, то вона поступиться.

— Але чому? — наполягав Тацуя. — Заява про направлення до ізолятора проходить через голову дисциплінарного комітету або президента учнівської ради. Але остаточне рішення залишається за школою. Я просто не можу зрозуміти, чому ти безпідставно відмовляєш мені.

Канон насупилася, не намагаючись приховати своєї неохоти. Зважаючи на її явно неприязне ставлення до нього, він почав думати, чи не зробив він чогось такого, що могло б її образити.

Проте Тацуя не володів такою чудовою рисою, як вміння спокійно відступати, тож тактику Канон важко було назвати успішною.

Зрештою, вирішивши, що відмовляти йому більше немає сенсу, вона неохоче відповіла:

— …Бо це створить проблеми.

— А докази в тебе є…? І що ти маєш на увазі під «проблемами»?

Звісно, такі аргументи ніколи не переконають Тацую. Його запитання у відповідь було цілком природним.

— Ти хочеш сказати, що нічого не станеться?! З усіма вами, що постійно бігають кругом?!

Але чомусь Канон відповіла потоком запитань. Гострими, гнівними.

— Ти, здається, не розумієш, тому я тобі поясню! Шібо, тебе люблять проблеми! Ти можеш не хотіти, можеш не робити помилок, але проблеми обов'язково прийдуть до тебе самі. Ми й так завантажені, тож не додавай нам роботи!

Це був справді несправедливий спосіб сказати це, але Канон висловилася з такою силою, що це не дало змоги захиститися – і Тацуя подумки сказав собі, що не може повністю відкинути претензію.

— Канон, це неправильно, що ти сказала Тацуї.

Вчасну допомогу йому надала Марі, яка, незважаючи на свою відставку, часто з'являлася в штаб‑квартирі.

— Він у цьому замішаний, — сказала вона. — Цілком природно, що він хотів би почути деталі особисто.

— Але, Марі…

— Зачекай, Канон. Я теж розумію, що ти відчуваєш.

“Та невже?!”, — подумав Тацуя, але залишив свою протестну думку при собі – Марі, зрештою, нібито захищала його.

— Завтра ми з Маюмі планували провідати Секімото. Хіба він не може піти з нами?

— Ну… думаю, якщо він буде з вами…

Навіть Канон не могла проявити свою впертість перед Марі. Нехай і впівсили, але вона погодилася на пропозицію Марі.

— Ти ж не проти, Тацуя? Не факт, що ти зможеш привести всіх, але все ж таки.

Чесно кажучи, він не був задоволений. Проте, зважаючи на те, як Канон повелася з ним, він вирішив, що йому теж треба йти на компроміс, і погодився на пропозицію.

***

На своєму ліжку в лікарняній палаті без вікон Чіакі зітхала.

Їй було так нудно, що вона не знала, чим себе зайняти.

Вона не була хвора і не була поранена. Ну, технічно була поранена, але не настільки, щоб лежати в лікарні. Наскільки вона знала, з її тілом не було нічого такого, що потребувало б перебування в цьому ліжку.

Ні хвороба, ні поранення не були причиною того, що її замкнули в цій кімнаті.

Так: це була просто розкішна тюремна камера.

Вона знала, що зробила щось таке, що заслуговує на ув'язнення. Вона не збиралась скаржитись на те, що її свободу забрали таким чином, незважаючи на її справжні почуття. Вона просто хотіла, щоб вони щось зробили з цією нудьгою. Нічого такого крутого, як телевізор, відеоігри, інтернет‑термінал чи конструктор; достатньо було б дешевого пристрою для читання поза мережею. Це навіть не обов'язково мала бути розвага – для неї була прийнятна і примусова праця. Все, чого вона хотіла, – це перестати сидіти тут і нічого не робити.

Нещодавно – більше двох годин тому – до неї зайшла медсестра і сказала, що вона не може сьогодні ні з ким зустрітися. Вчора до неї увірвався якийсь диверсант, і це було зроблено на всяк випадок. Це було цілком природно, адже замість пожежної сигналізації спрацювала тривожна сигналізація, з'єднана з поліцією.

До того ж, ніхто не хотів до неї приходити – вона була впевнена, що цього разу сестрі увірвався терпець, – тож відсутність відвідувачів її не хвилювала. Їм не потрібна була безпека чи ще щось. Вона зрозуміла, що «диверсант» прийшов за нею. Вони намагалися зламати двері цієї кімнати. Вона ж не спала глибоким сном. Вона не могла цього не помітити, навіть якби намагалася. Вона вирішила, що «вони» прийшли позбутися її. Це було неминуче, і вона навіть змирилася з цим. Вони лише тимчасово допомагали одне одному. Вони не були друзями. Так їй здавалося, і вони думали так само. Цілком логічно, що вони задумали вбити її, щоб вона не розказала нічого про них.

Зараз вона не дбала про своє життя. Ніщо більше не мало значення. Вона навіть не знала, чому так вороже ставилася до цієї людини. Вона зневажала себе; можливо, гниття в цій порожній білій кімнаті було для неї гідним кінцем.

У цей момент у двері постукали. Чіакі поступово впадала в апатію, але в неї залишалося достатньо розуму, щоб зрозуміти, що цей стукіт був дивним. Медсестри закінчили свій післяобідній обхід. Вона теж нікого не викликала. Вона була майже впевнена, що ніхто не прийде до неї, та й взагалі, нікому не дозволено.

Черговий стукіт у двері перервав її сумніви. Швидко, не довго думаючи, вона відчинила двері своїм пультом дистанційного керування.

— Як ви себе почуваєте сьогодні, міс Чіакі?

Неочікувана людина відчинила двері й увійшла. У глибині душі вона знала, що якщо хтось і прийде до неї, то це буде саме цей молодий чоловік.

— Містере Чжоу…

Той, хто сказав їй ті добрі слова, коли вона бігла вулицями вночі, коли її сестру загнали в кут, і їй нестерпно було дивитися на її страждання. Той, хто погодився з її похмурими думками, що немає жодної причини, чому дві сестри мають страждати тільки через це. Той, хто сказав їй, що невелика помста – це нормально, бо помста не обов'язково має означати вбивство. Той, хто показав їй, куди спрямувати свої емоції, яким нікуди було подітися. Той, хто дав їй засоби для здійснення цієї «помсти».

Ця людина врятувала її розум, і зараз він стояв перед нею, тримаючи в руках великий букет.

— Але… як? Вони сказали, що сьогодні не приймають відвідувачів…

Було так багато всього, за що вона хотіла йому подякувати, за що вибачитися, але хіба на цьому вона зациклилася? Чіакі відчула себе жалюгідно. Одразу після того, як вона це сказала, їй захотілося повернутися на десять секунд назад і вбити себе.

— Я використав невеличкий трюк, — сказав Чжоу, заплющивши одне око. Це було підморгування, але він був одним з рідкісних чоловіків, для яких це не виглядало саркастично.

— Трюк? …Магія?

— Ні, це трохи відрізняється від магії.

Відповідно до власного здорового глузду, Чіакі інтерпретувала трюк як магію.

Але Чжоу посміхнувся і похитав головою.

— Люди можуть творити всілякі дива, не потребуючи магії. Ну, ця техніка надто дрібна, щоб її можна було назвати дивом.

Він знову посміхнувся до неї, і Чіакі нарешті повернула собі здатність мислити ясно, або, принаймні, їй здалося, що вона це зробила.

— Емм, містере Чжоу, я… Ви дозволили мені позичити так багато, але я не змогла цього зробити, тож я…

Перш ніж вибачення злетіли з її вуст, він простягнув їй квіти.

Вони були дивні та красиві, і її охопило таємниче відчуття захоплення, яке вони їй дарували.

— Тобі не варто про це хвилюватися.

Голос Чжоу звучав для неї трохи віддалено.

— Тобі не варто хвилюватися через те, що я зробив. Але якщо…

Чіакі, ошелешено дивлячись на квіти, слухала Чжоу.

— Якщо це змусить тебе шкодувати…

Очі Чіакі втратили фокус.

— Якщо це буде тягарем для тебе…

Її розум був заповнений його голосом.

— …тоді ти можеш забути про мене.

— Забути…? — несвідомо пробурмотіла вона. Вона слухала звук власного голосу, не усвідомлюючи, що говорить.

— Так, забудь все про мене.

— Забути…? Це нормально…?

Під впливом Чжоу Чіакі дозволила собі забути.

— Так, все в порядку.

— Добре… Тоді я забуду…

Чіакі наказала собі забути.

***

У вівторок, 25 жовтня, після школи. Тацуя разом з Марі та Маюмі поїхали до спеціального ізолятора «Хачіоджі», де утримувався Секімото. До Конкурсу наукових робіт залишалося п'ять днів, і вони перебували на завершальній стадії підготовки, але Тацуя виконував свою частину роботи добре. У нього було більш ніж достатньо часу, щоб відпочити кілька годин.

Еріка, Лео та Мікіхіко насправді хотіли піти з ним, але присутність старшокласників, схоже, відлякувала їх. Еріка була єдиною, хто мав щось проти Марі, але для чистих серцем (?!) хлопців, старшокласниці, з якими вони не були дуже близькими, виявилися досить високою перешкодою.

Звісно, у довіреності було вказано лише три особи. До речі, Міюкі, яка не могла покинути роботу в учнівській раді, проводжала його з гарним, не менш приємним усміхненим виразом обличчя.

Потрапити в будівлю було непросто, але коли вони потрапили туди, то мали достатньо свободи, щоб це не здалося їм розчаруванням. Ніхто з працівників не супроводжував їх; їм лише вручили навігаційні термінали. Проте Маюмі обмовилася про ім'я Саеґуса. Вони не сказали Тацуї про цю частину плану, але особливе ставлення до них не викликало жодних сумнівів.

Приміщення, в якому утримували Секімото, не було тюремною камерою. Він не перебував за ґратами так, щоб будь‑хто міг зазирнути всередину; це було більше схоже на невеликий приватний номер у бізнес‑готелі. Однак поруч була прихована кімната, з якої можна було зазирнути всередину.

Маюмі й Тацуя зайшли до тієї прихованої кімнати. Марі була єдиною, хто розмовляв із Секімото. Це було за наполяганням Марі, але ніхто з двох інших не сперечався. Якщо Секімото сказиться, Маюмі була впевнена, що зможе впоратися з ним навіть із сусідньої кімнати. Крім того, Тацуя знав, що його навички на цій сцені не можуть перевершити навички Марі навіть у поганий день.

З того, що вони могли бачити, Секімото ніщо не стримувало. Звісно, він не міг вийти з кімнати. Він нерухомо сидів на ліжку, одягнений у простий одяг, що нагадував лікарняний халат. Очевидно, його ретельно перевіряли. Не було жодних шансів, що він десь сховав зброю чи ПАВ.

За замаскованим під стіну оглядовим вікном Тацуя і Маюмі побачили відчинені двері. Само собою зрозуміло, що туди зайшла Марі. Секімото, який байдуже спостерігав за тим, як відчиняються двері, здригнувся від несподіванки. Але вже за мить його очі наповнилися підозрою та обережністю. Поява Марі на самоті змусила його відчути небезпеку.

— Ватанабе…? Що ти тут робиш? — все ще сидячи, Секімото потер ліве зап'ястя, ймовірно, несвідомо шукаючи свій конфіскований ПАВ. Його голос не тремтів, що було дивно, бо він виглядав неймовірно напруженим.

— Послухати, що сталося, звісно.

Як інший (колишній) член дисциплінарного комітету, Секімото, ймовірно, добре знав методи Марі. Вони були нещадними. Він не міг придушити страх, що вирував у ньому.

— Навіть ти не можеш використовувати тут магію!

Зауваження Секімото було технічно вірним. Ця установа призначалася для утримання неповнолітніх магів‑порушників закону (початківців і тих, хто подає надії). Безпілотні генератори «Заглушення», наприклад, ще не були винайдені, але кожен куточок цієї будівлі міг виявити, коли використовувалася магія. І якщо це відбувалося, чергові могли пустити нейтралізуючі гази, увімкнути пістолети з гумовими кулями або викликати поліцейських, озброєних антинітовою зброєю.

— Ти так думаєш?

…Якби системи спостереження працювали належним чином. Секімото правильно зрозумів посмішку на обличчі Марі.

— У мене не так багато часу, тож перейдемо до найважливішого.

Побачивши її посмішку (чи то пак, Секімото так сприйняв її), він швидко затамував подих – хоча було вже надто пізно, і він не мав жодних заклинань, щоб врятуватися.

Раптом його розум почав затуманюватися. Не усвідомлюючи, що став жертвою заклинання Марі, він почав відповідати на її запитання.

*

— Контроль свідомості за допомогою запаху? — замислився Тацуя, побачивши з прихованої кімнати, що зробила Марі.

Запахи безпосередньо стимулювали емоційні спогади людини. Лікарі відкрили це ще в минулому столітті, а народний засіб ароматерапії використовували через його силу впливу на емоції. Марі маніпулювала повітрям, щоб направити кілька ароматів у нюхові рецептори його носової порожнини і змусити його сприймати запахи, які знижували його психічний опір, досягаючи того ж ефекту, що і сироватка правди.

— Тацуя, ти бачиш це вперше? — Маюмі не здивувалася, що він розгадав заклинання. Вона знала, що це цілком природно, враховуючи його інтелект і розуміння магії. Насправді вона була здивована, що він жодного разу не бачив, як Марі робить це за ті пів року, що вони разом працювали в дисциплінарному комітеті.

— Так і є. Гадаю, це могло б створити проблеми, якби вона використовувала це відкрито.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодилася Маюмі. Використання магії суворо контролювалося законом. На додачу, цю техніку можна було використовувати для промивання мізків. Якщо використовувати її легковажно, то люди розривалися між почуттям дружби та своїм обов'язком чесного громадянина.

Навіть під час розмови з Маюмі Тацуя не пропустив повз вуха зізнання Секімото. Він підхопив зізнання, що «планував переглянути речі Шіби після того, як витягне дані з демонстраційної машини». Коли його запитали про мету, він відповів: «Коштовна реліквія».

— …Тацуя, у тебе було щось подібне весь цей час? — запитала Маюмі, широко розплющивши очі.

— Взагалі‑то, ні, — він чудово розумів її порив запитати, але відповісти правдиво було зовсім іншою історією.

— Але…

— Не так давно я вивчав реліквії, пов'язані з філософським каменем. Може він неправильно зрозумів.

Він використовував цю відмовку і кілька днів тому, під час виборів до учнівської ради. Маюмі це запам'ятала, але більше не перепитувала. Здебільшого тому, що вона не до кінця повірила поясненню, але також тому, що зараз був не найкращий час для цього.

За мить після правдоподібної брехні Тацуї у спеціальному закладі для неповнолітніх «Хачіоджі» спрацювала тривожна сигналізація.

*

Усі троє швидко відреагували на це. Марі штовхнула Секімото, розум якого все ще був затуманений, на ліжко (замість того, щоб приспати його), вийшла в коридор і замкнула двері. На той час Маюмі та Тацуя вже вийшли з прихованої кімнати.

— Хтось проник, — сказав Тацуя, дивлячись на дошку оголошень на стелі. Маюмі та Марі одночасно підняли очі, підтверджуючи його слова.

— Хто може бути настільки дурним…? — пробурмотіла Марі з тремтінням у голосі.

Після інциденту, що стався два дні тому, коли на лікарню при НМУ було скоєно напад, весь західний Токіо був піднятий по тривозі столичною поліцією. Хоча це не дійшло до того, що Міністерство поліції мобілізувало свій миротворчий спецназ (внутрішні миротворчі сили) до рівня місцевої поліції (якщо не брати до уваги його суть, організаційно Департамент поліції Токіо є поліцією міста Токіо), сьогодні на патрулювання виходило в п'ять разів більше поліцейських, ніж раніше. Спеціальний ізолятор «Хачіоджі» був у 200‑відсотковій бойовій готовності. Щоби щось зробити, потрібні були або неабияка майстерність, або велика дурість, і Марі відчувала, що це саме перше.

— Тацуя, можеш визначити, звідки вони йдуть?

Тацуя ввімкнув ЛНС на своєму терміналі. Його прозорий дисплей у формі мушлі втратив свою прозорість і показав тривимірну карту маршрутів евакуації. Якщо повернутися назад від цих маршрутів, він міг би визначити теперішнє місцезнаходження зловмисників.

— Схоже, що вони зайшли з даху. Швидше за все, вони стрибнули з літака або використали катапульту. Думаю, вони біля східних сходів третього поверху.

Маюмі повернулася і подивилася в порожнечу, розфокусувавши очі, використовуючи своє вроджене вміння, заклинання сприйняття «Мультископ», на повну потужність у напрямку, який вказав Тацуя.

— …Прямо в яблучко. Як завжди, чудова робота, Тацуя. Четверо порушників, і вони озброєні надпотужними гвинтівками.

Надпотужна гвинтівка була портативною зброєю проти магів. Щоб досягти швидкості кулі, необхідної для подолання антифізичної захисної магії, вона використовувала достатньо пороху, щоб отримати в три‑чотири рази більшу вибуховість, ніж звичайна штурмова гвинтівка. Така потужність означала, що вона потребувала передових технологій виробництва. Випадкові терористи не могли дістати щось подібне.

— Поліція встановила барикаду на сходовому майданчику, і вони зараз б'ються.

— Здається, всі входи і виходи в коридори заблоковані стінами, — після того, як Маюмі переказала ситуацію, Тацуя прочитав тривимірну схему будівлі. Вони були на другому поверсі, біля центральних сходів. Це не викликало занепокоєння, але… — Ось їхня справжня атака.

Тацуя різко подивився на центральні сходи, а за мить Марі теж подивилася на дверний отвір.

— А? Що? — Маюмі, здавалося, не розуміла, чого вони остерігаються, але її розгубленість тривала недовго.

Перед ними з'явився молодий, добре складений чоловік. Він був на голову вищий за Тацую, що давало йому зріст трохи менше метр дев'яносто трьох. Його підтягнуті м'язи не були в'ялими, і Тацуя відчував у них гнучкість великого хижого звіра. Дивно, але чоловік не сприймав свою присутність, можливо, це було наслідком якоїсь техніки. Він практично здавався невидимим, ніби Тацуя міг втратити його з поля зору, навіть якщо він був зовсім поруч, але на такій близькій відстані його відсутність не мала значення. Марі знала, хто він такий.

— Лу Ґан‑Ху…

Незважаючи на бурмотіння Марі, Маюмі дивилася на нього, нічого не розуміючи. Вираз обличчя Тацуї все ще був суворим, але це тому, що він знав цього чоловіка без слів Марі, і, звичайно, його справжню силу.

Коли Лу почав наближатися, він подивився на них трьох. Зокрема, на Марі.

— Нам треба було тікати, але, здається, ми спізнилися, — холоднокровно промовив Тацуя, ставши попереду двох інших. Коли він рушив до Лу, Марі схопила його за плече.

— Я займу його. Ти охороняй Маюмі.

“Не мели дурниць”, — подумав Тацуя. Звичайно, Марі вже мала достатньо досвіду в магічному бою, щоб називатися «бійцем вищого рівня», навіть будучи старшокласницею. Але коли справа доходила до ближнього бою, Ґан‑Ху був «супервищого рівня». Її шанси на перемогу в прямому бою були жахливими. У «неправильного», як Тацуя, були кращі шанси.

— Марі, будь обережна.

На диво, Маюмі погодилася на формування. Це був не час для сварок, тож Тацуя теж мусив відступити.

— Я знаю, він якийсь ненормальний, — сказала Марі, не обертаючись.

Її права рука повільно піднялася, а потім змахнула вниз і повернулася назад, наче для того, щоб змахнути пил зі спідниці. З шурхотом трикутні складки на її боці, зроблені з надтонкого матеріалу, який зазвичай приховує свою функцію утримування форми, розійшлися і вивернулися вгору. Це оголило її струнке стегно в коричневих легінсах – і кобуру. Вона одразу ж витягла це. Її зброя: коротка прямокутна палиця завдовжки двадцять сантиметрів.

Коли спідниця затихла, вона приховала лінії її ніг. Побачивши, як вона взяла зброю в ліву руку, хоча її вигляд ні в якому разі не викликав захоплення, Лу нарешті прийняв те, що виглядало як бойова позиція.

Він трохи нахилився вперед, дозволивши рукам звисати перед собою, вільно склавши пальці. Його тіло наповнилося енергією, ніби він міг накинутися будь‑якої миті.

Але ні Марі, ні Лу не були першими, хто почав бійку – це була Маюмі.

У ту мить, коли вони побачили, як на стінах і стелі зібралася імла, на іноземця посипався потік білих куль. Він одразу ж кинувся вперед, але половина куль зачепила його.

Але вони не залишили жодних пошкоджень. Він відбив кулі з сухого льоду, вкривши своє тіло бронею від «Сталевого ціґуна».

Берсеркер продовжив атакувати Марі. Вона зустріла його сорокасантиметровим лезом.

Пролунав глухий металевий звук, коли Лу заблокував її удар правою рукою. Але за мить його голова відкинулася назад. Перед його очима пролетів загострений край смужки паперу довжиною двадцять сантиметрів. Зброєю Марі було двадцятисантиметрове руків'я, з'єднане тонкими дротиками з двома двадцятисантиметровими прямокутними паперовими смужками, – невеликий меч, що складався з трьох частин.

Прийшла друга хвиля Маюмі. Лу відстрибнув на достатню відстань. Інтуїція його не підвела: на підлозі та стінах з'явилися незліченні подряпини. Кулі, які вона виготовила, були тоншими, твердішими і швидшими, ніж у першій хвилі, що давало їм подвійну пробивну силу.

Вперше на обличчі Лу з'явився людський вираз – розгубленість. Він знав, що був не в найкращій фізичній формі, зважаючи на рану в боці. Але йому важко було повірити, що звичайні школярі, та ще й жіночої статі, створюють йому труднощі. Проте нерішучість в його голові зникла в одну мить. Він зняв невидимість, вирішивши кинути в цю битву все.

Шар за шаром по всьому його тілу проявилися інформаційні тіла псіонів. Тацуя знав, що це були інформаційні тіла з тими ж властивостями, що й антифізичні захисні заклинання. Досі Лу посилював структурну інформацію своєї шкіри, циркулюючи поверх неї високу щільність псіонів. Він перетворив це на захисне заклинання.

Маюмі випустила третю хвилю. Ґан‑Ху заблокував її своєю матеріальною стіною. Потім, зі швидкістю, яку можна було б назвати богоподібною, він наблизився до Марі. Вона виставила свої два леза на пряму лінію і приготувалася до перехоплення, але, враховуючи силу його захисного заклинання, проста контратака не спрацювала б.

В ту ж мить, коли він увійшов в контакт з нею, він зник. Марі швидко подивилася праворуч. Це було повністю інстинктивно, але, на щастя, її інтуїція не підвела.

Але вона не встигла.

Тіло Ґан‑Ху прослизнуло за межу досяжності короткого меча. В думках вона вигукнула ім'я знайомого, але не встигла вимовити його вголос.

Лу зіткнувся з Тацуєю, який стояв перед Маюмі, і його поглинув вир псіонів.

«Програмна руйнація».

Коли Тацуя побачив, що він перемкнув свій «Сталевий ціґун» з інформаційного підсилення на антифізичну стіну, то збільшив тиск за допомогою маси псіонних частинок. Кластер розірвав броню Лу.

В очах Лу читався безсумнівний шок.

Маюмі, не гаючи часу, запустила заклинання дальньої дії.

Реакція Лу на нього, безумовно, відповідала його «супервищому рівню». За долю секунди він вгамував свою розгубленість від того, що його заклинання «Сталевий ціґун» зруйнувалося, і відтворив версію, що підсилювала інформаційний потік.

Однак, хоча вона зменшила кількість куль, кожна окрема куля була потужнішою, і він не зміг пройти крізь шквал абсолютно неушкодженим.

Лу зупинився, оскільки його органи чуття постраждали від кульових ударів і роїв псіонів.

Марі зайшла ззаду і атакувала. З короткого меча в її піднятій лівій руці випали два леза. Тонкі, прямокутні краї прокрутилися в повітрі та досягли маківки Лу. Потім її права рука витягнулася, і чорний порошок розсипався з неї в напрямку голови Лу.

Як тільки Лу обернувся, він затулив очі та ніс. Чорний порошок розсипався по його шиї і над головою, зблиснув тьмяним світлом і зник.

Лу похитнувся. Вугільний порошок швидко згорів завдяки поглинальному заклинанню Марі, яке вона обмежила лише окисленням, пригнічуючи тепло і світло. Він поглинув кисень у повітрі, перетворився на вуглекислий газ і на мить створив навколо Ґан‑Ху стан низького вмісту кисню.

Її ліва рука опустила зброю, тепер це був лише тонкий дріт. Вона провела по ньому відштовхувальним лезом, «Тисковим розтином», уздовж нього. Але там було не лише одне відштовхувальне лезо. Дві смужки паперу, що падали до нього – їхні краї теж були оточені «Тисковим розтином». Вони опускалися, коли Марі завдавала ударів, швидше, ніж їх притягувала сила тяжіння. Три удари одночасно з різних боків. Незалежно від того, скільки досвіду ви мали, ухилитися було неможливо, і Тигр‑людожер, Лу Ґан‑Ху, не був винятком. Він намагався ухилитися від дроту, що наближався, але дві смужки паперу влучили йому в плече і спину. «Сталевий ціґун» все ще був активним, але після поранення снарядами Маюмі та кисневого голодування він не зміг достатньо загартувати свою броню, і папірці впилися в нього. Хоча їм не вдалося розколоти кістки, шок від глибоко порізаної шкіри став останнім поштовхом, якого він потребував, щоб остаточно рухнути на підлогу.

*

Найчастіше кавалерія не прибувала вчасно. Тому в тих випадках, коли вони це робили, ситуація була драматичною.

Поліцейська підтримка прибула до них за мить після того, як Лу впав. Четверо офіцерів були здивовані, побачивши леза, що стирчали зі спини впалого чоловіка, але, побачивши форму учнів, вони пішли затримувати Лу. Напевно, їх поінформували про Маюмі.

Тацуя був готовий до допиту, але, всупереч його очікуванням, цього не сталося. Це теж, мабуть, була сила прізвища Саеґуса в дії. Втім, він не засмутився через це. Він був радий, що йому не доведеться гаяти час. Те саме, мабуть, стосувалося й Маюмі та Марі. Він обмінявся з ними поглядами, а потім вони пішли.

*

Коли вони вийшли з воріт закладу, Марі нерішуче заговорила з ним.

— Тацуя, я впевнена, що ти це знаєш, але нікому ні слова.

Звісно, цього було недостатньо, щоб Тацуя повністю зрозумів, що вона хотіла сказати.

— Ані слова про твою зброю? Або про твоє «Доджіґірі»? — запитав він, щоб пересвідчитись.

Не лише Марі, а й Маюмі зітхнула.

— То ти знав про це… — сказала Марі.

— Тацуя, ти справді все знаєш… — додала Маюмі.

З цієї реакції він зрозумів, що Марі мала на увазі «Доджіґірі», але йому здалося, що це дещо перебільшено.

— Не те щоб я знав усе, але… секретний прийом Ґенджі, «Доджіґірі», є досить відомим заклинанням, чи не так?

Одночасна ріжуча атака з трьох напрямків, яку Марі використала для завершального удару, називається «Доджіґірі», що означає «одночасний розріз». Як і у випадку з нінджюцу, ідентичність цієї таємної техніки як магії була прихована. Вона передавалася серед невеликої жменьки мечників школи Ґенджі, а її назва «одночасний розріз» була прихована під альтернативною назвою «дитячий розріз», яка японською мовою вимовляється однаково. Але як тільки таємниця магії стала відомою, термін «Доджіґірі» став популярним серед науковців.

— Я б ніколи не став говорити про це заклинання, звісно, — відповів він.

Марі зробила вираз обличчя, на якому відбилася суміш вагання і збентеження.

— У сенсі, я вірю тобі, але… я не хочу, щоб ти говорив комусь, що я можу його використати.

Тацуя не цікавився плітками. Якщо вона хотіла, щоб він мовчав…

— Добре, не буду.

…він, звісно, погодиться. Йому було байдуже, чому. Але чомусь вона все одно почала пояснювати.

— Дуже дякую. Взагалі‑то заклинання не було передано мені офіційно. Я попросила Шуу допомогти мені модифікувати вміння, записане в старих сімейних манускриптах, і після деяких спроб і помилок ми якось змусили його працювати.

“«Шуу», певно, означає Наоцуґу Чіба”, — подумав Тацуя, слухаючи її розповідь. Якщо подумати, то коли вона використовувала «Доджіґірі» раніше, це було одне з улюблених заклинань «генія магічного ближнього бою».

— Ясно, — сказав він. — Ось чому заклинання «Тисковий розтин» було змішане з ним.

— Ага, в цілому. І… моя сім'я нібито походить з Ватанабе но Цуна. Технічно це була школа Ґенджі, але з досить низьким статусом. Якщо люди почнуть говорити про те, що один з них може використовувати секретну техніку Ґенджі, що ж… я можу уявити, які неприємності почнуться.

Тацуя розумів це. Думки про це змушували його думати про безлад, який це може спричинити. Але все ж…

— Але якщо ти збираєшся стати успішним бойовим магом, ти ж не зможеш тримати це в таємниці вічно, так? Неприємності все одно прийдуть, хочеш ти того чи ні, так?

Марі зробила кисле обличчя.

— Так, я знаю. Я просто хочу закінчити школу, щоб цього не сталося.

Маюмі хихикнула над нею.

— Гаразд. Я нікому нічого не скажу.

Так чи інакше, Тацуя не відчував бажання брати участь у незначних з'ясуваннях стосунків, та і йому, чесно кажучи, було байдуже. Невелика словесна перепалка далася йому легко.

***

Дзвінок від Фуджібаяші надійшов за два дні до Всешкільного магічного конкурсу наукових робіт, у п'ятницю, коли він відпочивав, після того, як настала ніч, він повечеряв і прийняв ванну.

— …Коротше кажучи, за останні три дні ми заарештували майже всіх активних шпигунів, — сказала Фуджібаяші, закінчуючи своє добре організоване пояснення діловим тоном. На екрані її вираз обличчя пом'якшав. — Інформація, яку ти нам дав, дуже нам допомогла. На жаль, їхній лідер, Чень Сянь‑Шень, втік, але ти із своїми друзями зловив для нас Лу Ґан‑Ху, тож ми маємо радіти результатам. Дякую.

— Ні, це я попросив вас зробити це.

— Технічно, так, але твоя магічна школа і FLT були не єдиними, хто зазнав шкоди. Інші спеціалізовані виробники, такі як «S.S. Electronics» і «Tsukumo Magic», і навіть неспеціалізовані, такі як «Touhou Tech», теж постраждали від цих промислових та університетських шпигунів. Розвідка та контррозвідка не є нашою відповідальністю, але з огляду на те, як працює наш підрозділ, ми не можемо заплющувати очі на шпигунів, які полюють за магічними технологіями. Навіть якби ти не зв'язався зі мною, ми б мобілізувалися найближчим часом. Нам просто довелося трохи підштовхнути графік, тож ти мене дійсно виручив.

— Ну, тоді добре. До речі, як просочилася інформація про реліквію?

— Мені соромно про це говорити, але просочилися дані військової бухгалтерії. Армія почала перебирати всі місця, які оплачували транспортні витрати на магічні дослідження.

“Ясно. Так ось чому все це виглядало недоробленим”, — Тацуя кивнув.

Це дійсно було безсистемно. Здавалося, що це було досить дешево, але інформація завжди була мішаниною з бруду та діамантів. Якщо ви отримували один корисний фрагмент даних на тисячу пошуків по базі даних IP‑адрес – вам пощастило.

“Може, шпигуни працюють так само”, — подумав Тацуя.

— Члени організації приїхали з усієї Азії, але, можливо, нам вдасться знайти щось і на це місто.

— Ви, здається, навіть радієте цьому.

— Немає сенсу приховувати це. Мені нестерпно думати про те, що на моїй власній території можуть бути бандити. Я ж така боягузка. Коли прийде час, нам знову може знадобитися твоя допомога.

— Якщо це місія, я не можу сказати «так» чи «ні». Дякую, що знайшли час зв'язатися зі мною.

— Нема за що. Щасти тобі в неділю. Я буду вболівати за тебе.

Залишивши його з дружнім підбадьоренням, Фуджібаяші завершила розмову. Вона явно не вважала цей інцидент дуже серйозним, просто ще один інцидент зі шпигунами за магічними технологіями. Тацуя теж думав лише про те, що «цього разу це був досить відомий поганий хлопець».

На жаль, це виявилося трохи передчасним.

*

Коли Тацуя повернувся до вітальні, він важко сів на диван. Його незвично груба поведінка, мабуть, була наслідком втоми. З точки зору фізичної витривалості, він міг би тиждень майже не спати і не відчувати жодних проблем. Його втома була емоційною. Боротися з відмінним від його власного підходом до термоядерного реактора, керованого гравітацією, однієї з Трьох великих практичних проблем магії тяжіння, для Конкурсу наукових робіт; отримати реліквію, яку, як кажуть, неможливо проаналізувати, не кажучи вже про дублікат, за допомогою сучасних технологій, а потім попросити його проаналізувати її за допомогою його особистих навичок і перетворити це на хімічну формулу; і пильнувати за шпигунами з індустрії та академічних кіл. Навіть Тацуя був морально виснажений.

Вирішивши поки що очистити свій розум, він заплющив очі, не вилазячи з крісла, потім відкинув голову назад і поклав її на спинку дивану. Звісно, ця поза не мала особливого значення, це було просто питання його настрою.

Міюкі, яка завжди сиділа поруч, не була незадоволена тим, що її брат раптом замкнувся у власному світі. Вона була єдиною, перед ким він показував свою вразливість. Міюкі була навіть рада, що він так часто втрачає пильність.

Вона не хотіла, щоб брат завжди думав про неї. Їй було достатньо просто бути поруч з ним, і якщо він час від часу піклувався про неї, вона була абсолютно щаслива. Термін «зручна жінка», коли йшлося про Тацую, був для неї лише компліментом. Втім, майже ніхто ніколи не сказав би такого вголос.

Замість того, щоб бути нещасною зараз, Міюкі хвилювалася за нього. Вона не могла пригадати, скільки разів Тацуя показував себе таким відверто виснаженим.

Вона обережно підвелася з дивана, щоб не видати жодного звуку. Ставши навпроти нього, вона мовчки зазирнула в його обличчя, в його заплющені очі. Лівою рукою вона притримувала лівий бік свого довгого волосся, щоб воно не впало йому на обличчя і не сполохало його. Щоб не торкатися його руки, вона підтримувала вагу свого тіла правою рукою на підлокітнику дивана. Поділ її плісированої спідниці майже торкався його ноги, змушуючи її серце калатати, але Тацуя залишався нерухомим. Вона вирішила, що носіння найкоротшої спідниці, яку вона могла стерпіти, принесло несподівані плоди.

З того, що вона бачила, його обличчя не було достатньо блідим, щоб викликати занепокоєння. Полегшено зітхнувши, вона шукала на його обличчі будь‑які інші ознаки відхилень від норми. Коли вона спостерігала за обличчям брата зблизька, її розум поступово затуманювався. Замріяна, вона забула, навіщо взагалі це робила, і, не усвідомлюючи, що саме зараз робить, наблизила своє обличчя до його.

Її серце забилося швидше, кров прилила до голови, вона не могла думати. Вона бездумно дивилась на обличчя брата. Вона забула затамувати подих, і він відчув би, що вона так близько. Тацуя мусив це помітити, і він помітив – його очі розплющилися.

Їхні погляди зустрілися.

Час зупинився. Не лише для Тацуї, але й для Міюкі, яка зазвичай зупиняла інших, виявила, що її власні рухові функції завмерли.

Будучи лицем до лиця, вони дивилися одне на одного, і на їхніх обличчях не було нічого, окрім здивування.

Раптом, не в змозі більше утримувати свою неприродну позу, Міюкі нахилилася вперед.

Її обличчя наблизилося до його обличчя, її губи наблизилися до його губ.

Вони вже майже перетнули межу, яку не можна перетинати…

…Тацуя відновив свої фізичні функції.

Коли він тихо промовив: «Обережно!», його руки вже зупинили сестру за плечі.

— Кях!

Чи то відпустивши руку, що її підтримувала, чи то вичерпавши сили, Міюкі похитнулася і припала коліном до дивану. Точніше, на стегно Тацуї, який сидів на дивані.

Вони знову завмерли.

Майже впритул наблизившись, щоб поцілуватися, вони витріщилися одне на одного широко розплющеними очима.

Руки Тацуї обхопили плечі Міюкі…

…а Міюкі стояла на одному коліні над Тацуєю.

Цього разу, однак, лід швидко розтанув.

Вони сторожко відвели обличчя, щоб ця помилка не стала реальністю, і Тацуя повернув голову в початкове положення, відхиливши шию назад.

Його погляд природно ковзнув з обличчя Міюкі на її шию, на груди, а потім ще нижче.

Простеживши за поглядом брата, Міюкі глянула на себе з особливим хвилюванням, бо вона могла сказати це, не дивлячись.

І, як і очікувалося, вона не тільки зніяковіла, ставши коліном на брата, але й її коротка плісирована спідниця розійшлася далеко за допустимі межі, і тепер лише ледь приховувала білизну.

— Мені страшенно прикро!

Міюкі з великими зусиллями зняла ногу з брата, вклонилася досить швидко, щоб розсікти вітер, який потім перетворився на шторм, коли вона вибігла з вітальні та кинулася на другий поверх (не зробивши нічого незграбного, наприклад, зачепившись пальцем ноги об меблі).

*

Вона шалено кинулася до своєї кімнати, замкнула двері, а потім притулилася до них спиною і сповзла на підлогу. Як вона не намагалася, Міюкі не могла встояти на ногах. Можливо, несвідомо, внаслідок прищепленого їй жіночого виховання, вона намагалася принаймні підібгати ноги під себе, щоб сісти в судомах, але вона витратила всю свою енергію, тікаючи до своєї спальні. Її тіло не могло зробити навіть цього, і стегна опустилися між її ніг.

Її спідниця розійшлася, коли вона впала, і в цій неохайній позі – але спина все ще залишалася прямою, як голка – вона деякий час залишалася приголомшеною. Її голова паморочилася від спеки, позбавляючи її здатності думати.

Але з часом її розум, який екстрено покинув її, поволі повернувся до своїх обов'язків.

Де вона була?

Що вона робила?

Чому вона була сама у своїй кімнаті?

Раптом вона закрила обличчя руками і подивилася вниз. Її долоні були гарячими. Вона знала, не дивлячись у дзеркало, що її обличчя червоне, як буряк.

“Що я робила з братом…?!”

Вона не могла зрозуміти, про що вона думала в той час. Вона, мабуть, була одержима, це було єдиним поясненням.

“Ще трохи, і я б п… по…”

Її мозок знову почав перегріватися, а думки завмерли.

Якби її залишили на самоті, вона, напевно, пробула б у такому стані до ранку. Або ж у нескінченному циклі перезавантаження та завмирання.

Але Тацуя не міг її так залишити.

— Міюкі?

— Так?!

Міюкі ледь не вискочила зі шкіри, коли почула його турботливий голос, що кликав її з іншого боку дверей.

Вона відвела руки від киплячого обличчя і стиснула їх у кулаки на колінах. Її очі були мокрі, наче вона була за мить від того, щоб заплакати. Вкладаючи занадто багато енергії в спину, плечі та руки, витягнуті прямо вниз, її тіло злегка тремтіло. Ніби вона була налякана.

— Можу я зайти?

— Будь ласка, почекай трохи!

Тим не менш, вона навіть не думала про те, щоб піти проти слів брата. Швидкими рухами, щоб попередня нестача енергії в ногах здавалася обманом, вона підвелася, а потім все ще тремтячою рукою повільно відчинила двері.

— Прошу, заходь.

Міюкі відчинила двері, потім посунулась убік, щоб дати братові місце для входу. Тацуя не зайшов всередину.

“Він дивиться на мене…”

Не маючи змоги зустрітися з ним поглядом, вона відвела погляд якомога невимушеніше, але все одно відчувала на собі його погляд.

Її тіло одразу ж нагрілося.

Це був не той жар, що змивав з неї збентеження, як раніше, а жар, який, здавалося, міг розтопити саму суть її тіла. Її температура – не температура тіла, а те, як їй було гаряче – продовжувала зростати безмежно, і зрештою вона не витримала; вона повернула своє відвернуте обличчя і відвернуті очі назад до Тацуї.

Її голова закинулася вгору, щоб покрити різницю у висоті, понад десять сантиметрів. У той самий момент з її ока скотилася сльоза. Схвильована, вона спробувала підняти руку, щоб витерти її. Але руки Тацуї були на її щоках – коли це сталося – і заважали їй. Він великим пальцем м'яко витер сльозу сестри.

— Ну, я, хм… — різко почав Тацуя, в той час як Міюкі втратила голос і розширила очі. — Вибач мені. Здається, я тебе налякав. Зі мною все добре, тож не хвилюйся про це більше.

Він говорив з незграбною посмішкою, потім прибрав руки від обличчя дівчини.

— Я поприбираю внизу. А тобі треба трохи відпочити.

Віддавши Міюкі команду, він ледь помітно збентежився і, не чекаючи відповіді, повернувся спиною.

Міюкі дивилася йому вслід, поки він не зник сходами, а потім грюкнула дверима.

Вона, хитаючись, підійшла до свого ліжка, тремтячими рухами роздяглася і в самій білизні заховалася під ковдрою.

Потім, нарешті вирвавшись із цього стану, вона почала перевертатися з боку на бік.

Все її тіло здригалося, але, на відміну від попереднього разу, вона виглядала по‑справжньому щасливою.

***

Коротка стрілка годинника пройшла свій пік. Завтра, за календарною датою, тут, у Йокогамі, мав розпочатися Всешкільний магічний конкурс наукових робіт. Звісно, не було ніякої особливої атмосфери, що огортала б місто, чи чогось подібного. Конкурс був особливою подією для учнів старших класів магічних шкіл, досить важливою, щоб вплинути на майбутнє учнів, обраних представниками, але для всіх інших, не пов'язаних з магією, це була просто ще одна з десятків подій, що відбувалися протягом року.

Навіть у наш час китайський квартал Йокогами був центральним районом для розваг. Звичайні гості заходили до звичайних крамниць, на яких о цій годині все ще висіли рекламні щити, а таких була більшість.

В одній з численних крамниць, забігайлівці з особливо великим фасадом, вже вимкнули зовнішнє освітлення. Кімната всередині, освітлена слабким світлом, була приватною, відокремленою вітальнею, яку не було видно ззовні.

У цій кімнаті сиділи двоє чоловіків обличчям один до одного. На столі стояли два келихи. Витримане китайське вино, що наповнювало їх, можна було б назвати вищим сортом, але жоден з чоловіків не зробив жодного зусилля, щоб випити. Молодий чоловік, який приніс вино, подумав, що це трохи марнотратно, але чоловік у розквіті сил, який сидів навпроти нього, не брав свого келиха, тож він теж залишив свій у спокої.

— Містере Чжоу, ви нам дуже допомогли.

— Мені було дуже приємно, Ваша Екселенціє.

Тон Ченя був поблажливим, незважаючи на його слова. Чжоу шанобливо схилив голову перед чоловіком, не зводячи з нього очей, скромно посміхаючись.

— Наша сторона зв'язалася зі мною – вони висилають флот. Це дозволить нам безпечно провести наступну операцію.

— Для мене велика честь бути корисним.

Вирази обличчя Ченя і Чжоу були такими ж, як завжди. Вони залишалися такими відтоді, як сіли за стіл.

— Однак є одна невирішена проблема.

— О, і що ж це може бути, Ваша Екселенціє?

Кожен з них знав, що звичайний вираз обличчя співрозмовника був маскою, і кожен з них озвучував справжні думки іншого.

— Як вам, мабуть, відомо, мій помічник, на жаль, потрапив до рук ворога.

Їхні обличчя змінилися. Вираз обличчя Ченя сповнився жалю.

— Я знаю. Я можу назвати це лише невдачею, — відповів Чжоу, його обличчя було меланхолійним, а голос звучав по‑справжньому сумно через цю подію. — Подумати тільки, що містер Лу…

— Незважаючи на свою помилку, яка привела його до ворога, він є важливим воїном, який потрібен нашій країні.

Чжоу мовчки кивнув, показуючи свою згоду – і щоб не брати на себе непотрібних зобов'язань.

Оскільки він нічого не говорив, Чень здався і сам звернувся з проханням.

— Чи не могли б ви допомогти нам востаннє? — запитав він, не вклоняючись.

Очі Чжоу трохи розширилися від несподіванки, але потім він розплився в усмішці.

— Так, звичайно, Ваша Екселенціє. Я б ніколи не залишив без уваги скрутне становище товариша.

Він перехилився через стіл, все ще посміхаючись.

— По правді кажучи, післязавтра – о, завтра, технічно, – містера Лу мають перевести до в'язниці для іноземців в Йокосуці.

Чень виказав справжнє здивування інформацією, яку надав Чжоу.

— Це правда?

— Так. Це дійсно вдалий час. До речі, я вже дослідив транспортний маршрут.

Не згадуючи про те, як він таємно готувався до того, щоб затримати перевезення до завтрашнього ранку, Чжоу пояснив Ченю деталі.

— Я не можу говорити про це як про відповідний обмін, але для завтрашньої операції…

— Так, звичайно, — кивнув Чень на стримане прохання Чжоу.

— Зрештою, головна мета операції – відділення японської Магічної асоціації у Канто. Боїв не уникнути, але я нагадаю командирам місії, щоб вони звели до мінімуму шкоду цьому китайському кварталу.

— Щиро дякую за вашу увагу.

Чжоу шанобливо вклонився у відповідь на обіцянку Ченя, яку той не обов'язково міг виконати – факт, який Чжоу добре знав.

…До Конкурсу наукових робіт залишався один день. Тацуя все ще не знав, що буря вже підібралась так близько до них.

Далі буде…

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub