Ясного літнього дня наприкінці серпня 2095 року…
Дівчинка, яскраво вдягнена в зелену, прикрашену безліччю кишень і мініспідницю в стилі мілітарі, чекала на своїх друзів біля воріт парку розваг, а її яскраве рубінове волосся розвівалося на вітрі.
Сьогодні був один з останніх днів літніх канікул, і вона збиралася провести його, розважаючись у цьому парку розваг зі своїми однокласницями, з якими зазвичай не мала змоги спілкуватися, бо вони були в різних клубах.
“Може, я трохи зарано…”
Було за тридцять хвилин до їхньої зустрічі. Це було б добре, якби вона була на побаченні з представником протилежної статі, але, можливо, було справді занадто рано для побачення з її подругами. (Втім, її припущення щодо протилежної статі були удаваними, оскільки вона ще не мала жодного подібного досвіду.)
Причина, чому вона прийшла сюди так рано, частково полягала в несподіваному міжміському телефонному дзвінку сьогодні вранці.
***
Зі світу сновидінь Еймі витягла мелодія дзвінка відеофона, який вона принесла до спальні. Електронний годинник показував п'яту ранку.
“Що за морока”, — подумала вона, перш ніж подивилася на вікно повідомлення і побачила, що воно було від її бабусі з Англії. Вона була тіткою нинішнього голови сім'ї Ґолді, відомої в Англії своєю сучасною магією, і жінкою номер два в сім'ї за авторитетом.
Еймі розплющила очі.
Вміння її батьків засинати було чимось більшим за життя: вони б не прокинулися раніше визначеного часу, навіть якби хтось врізався у будинок вантажівкою. Неписаним правилом сім'ї Акечі було те, що саме Еймі мала відповідати на ранні дзвінки та приймати відвідувачів, оскільки вона не користувалася звуковим снодійним, пристроєм, який допомагав людям спокійно заснути.
— …Давно не бачилися, тітко, — Еймі не побажала доброго ранку. — Я ще не вдяглася, тож, будь ласка, пробачте, що говорю лише голосом.
— “Доброго ранку, Амеліє.”
“Принаймні вона хоч трохи усвідомлює різницю в часі”, — подумала Еймі. Влітку між нею та Англією було вісім годин, що означало дев'яту вечора. Вона, мабуть, чекала до останнього моменту, щоб зателефонувати, враховуючи цю різницю… хоча Еймі щиро шкодує, що не почекала ще годину.
— “Я чула, що там дуже жарко. Як ти почуваєшся останнім часом? Ти ніколи не була дуже міцною дівчинкою.”
“Якщо ви знаєте, що я не велика і не сильна, то дайте мені поспати ще трохи”, — щиро подумала Еймі. Хоча, звісно, вона цього не сказала.
— У мене все добре, тітко. Останніми днями спека трохи спала.
Це не була ввічлива розмова, і вона не намагалася заспокоїти занепокоєння літньої жінки. Спека, що була лютою і виснажливою ще тиждень тому, цього тижня стала набагато комфортнішою. Здавалося, що літо вже закінчується.
— “Невже? Ти не маєш себе надто виснажувати, Амеліє”.
— Я знаю. Дякую, тітко, — ввічливо відповіла вона, розгублено нахиливши голову. Якого лиха бабуся подзвонила їй?
— “Я сама вирішила уникнути спеки і перечекати осінь на нашій гірській віллі у Швейцарії. Я б дуже хотіла, щоб ти теж поїхала з нами, Амеліє.”
Тітка перейшла до суті саме тоді, коли Еймі почала щось підозрювати, наче відчувала це. Еймі тільки й могла, що повторити.
— …Ви хочете, щоб я поїхала до Швейцарії?
— “Так. Амеліє, ми з тобою вже давно не могли спокійно поговорити.”
— Я дуже хочу більше дізнатися від вас, тітко, але… — але вона не могла. Другий шкільний семестр розпочинався трохи більше ніж за тиждень. Еймі намагалася пояснити це і ввічливо відмовитися, але тітку було не так легко переконати.
— “У Швейцарії теж є дивовижні академії магії, якщо тебе це хвилює. То чому б тобі не поїхати туди на пів року на навчання? Я можу обговорити це з твоєю нинішньою школою.”
Коли вона додала, що навіть є давньою подругою директора Національного магічного університету, Еймі почала панікувати. Зовсім не дивно, що її тітка мала знайомих у вищих ешелонах японської магічної спільноти. У світі, де тривале перебування магів за кордоном суворо контролювалося, учні магічних шкіл практично ніколи не відвідували програми навчання за кордоном – принаймні Еймі ніколи про це не чула. Однак її тітка, можливо, змогла б зробити так, щоб це сталося.
Якби так тривало й надалі, Еймі була б змушена навчатися за кордоном проти своєї волі.
Завдяки логіці та емоціям їй вдалося досягти компромісу з тіткою, зберігши таким чином статус‑кво. Але після телефонної розмови вона відчула не полегшення, а розгубленість – чи то пак, підозру.
Вона була онукою дочки, яка вийшла заміж за представника іншої сім'ї і зараз живе в Японії, але раніше тітка майже ніколи не втручалася в її життя. Тітка завжди була суворою щодо манер, коли Еймі приходила до неї додому гратися, але вона також балувала свою племінницю і дозволяла їй робити все, що заманеться.
Принаймні, до цього часу.
Мабуть, у неї була якась причина, щоб так несподівано заявити про це.
Еймі не мала жодного уявлення, що це було, і в нескінченному хвилюванні вона так і не змогла заснути, через що у неї з'явилося надто багато вільного часу, і вона пішла з дому раніше, ніж планувала.
***
— Емі!
На звук свого імені вона обернулася і побачила дівчину – їхнього спонсора на сьогодні – яка махала їй рукою.
— Сакура! — вона помахала у відповідь, а потім підбігла до неї.
Дівчину, яка була одягнена в готичному костюмі в стилі Лоліти (ключові слова – «в стилі»), звали Акаха Сакуракоджі. Хоча ієрогліфи її імені, що означає «червоний листок», частіше читалися як «Моміджі», її ім'я було більш буквальним – «Акаха».
Того дня, коли дві однокласниці зустрілися…
*
Еймі: — Якими ієрогліфами ти пишеш «Акаха»?
Акаха: — Це «червоний листок». Пишеться як «Моміджі», а вимовляється «Акаха».
Еімі: — О! У тебе квітуча сакура і червоне листя. Яке квітчасте ім'я.
Акаха: — І те, і інше перед смертю приречене на коротке життя.
Еймі: — Ага! Краса вабі‑сабі, так?
Акаха: — Не схоже, що ти маєш щось спільне з вабі‑сабі. Ти дуже гарна і яскрава.
*
Після цієї розмови вони обидві розсміялися. Так вони стали подругами – доля працює дивним чином.
— Сакуро, ти і Субару були разом?
— Ех‑хе‑хе‑хе…
Еймі не мала на увазі нічого конкретного під цим запитанням, але Акаха засміялася, натякаючи на відповідь.
“Чекай, це те, що їй подобається?”, — Еймі зробила про це запис у своєму щоденнику – звісно, без відома Акахи. Але коли людина поруч з нею опинилася в центрі уваги, вона переглянула свої думки.
“Здається, я дещо розумію.”
На перший погляд, це був симпатичний хлопець у літньому костюмі. Пара фальшивих окулярів у нижній оправі лише підсилювала хлоп'ячий образ.
Але насправді це була дівчина з їхнього класу, схожа на хлопця.
Еймі познайомилася з Субару Сатомі після того, як вони були в одній команді на Змаганнях дев'яти шкіл. Вони дружили недовго, але вже встигли досягти того рівня, коли їм було досить комфортно вести розмови на кшталт:
— Субару, можеш піти зі мною, щоб хлопці не клеїлися до мене?
— Я буду рада супроводжувати вас, міледі.
Варто додати, що під час розмови вони не стільки посміхалися, скільки підморгували.
— Що сталося, Емі? — запитала Субару, дивлячись на обличчя Еймі, яка дала волю своїй уяві.
Серце Еймі ледь не вискочило з грудей, коли вона побачила, яка гарна Субару, але вона була впевнена, що не збирається цього показувати. Натомість вона злегка похитала головою і відповіла:
— Нічого.
— Правда?
Посмішка Субару у відповідь почала діяти їй на нерви, тож вона подумувала про те, щоб натиснути на це питання. З іншого боку, така реакція, ймовірно, поставила б усіх у ще більш незручне становище. Тож натомість вона з усіх сил намагалася вдавати, що не помітила цього.
— Це добре. Тоді ходімо всередину.
Об'єктивно кажучи, спроба Еймі прикинутися необізнаною була не дуже вдалою, але Субару відкинула це на другий план. Вона знала, коли відступити; це була одна з її найчарівніших рис. Принаймні, чарівних для дівчини, хоча Субару точно була б проти такої ідеї.
Не можна сказати, що в Еймі не було жодних запитань щодо того, що це за «це» і чому воно «добре», але Еймі не заперечувала проти бажання Субару не гаяти часу.
— Твоя правда, — сказала вона, і її голос зазвучав дзвінко. — Давно я не була в парку розваг.
Але з якоїсь причини Акаха перебила її:
— У тематичному парку, — поправила вона, звучачи нещасною.
— Га?
— Це тематичний парк. «Дивокрай» – це не парк розваг, а тематичний парк.
Акаха була постійною відвідувачкою, тому отримувала безкоштовні квитки, і, схоже, вона була дуже прискіпливою до цього парку розваг – чи то пак, тематичного парку.
— Пробач, пробач, — сказала Еймі. — Так, «Дивокрай» – це тематичний парк, правильно?
“Яка різниця, як я його називаю?”, — ось що вона насправді думала. Але з іншого боку, це не мало значення, тож не було потреби створювати проблеми через це, тому вона одразу ж виправила себе. Але все ж таки важко було втриматись від того, щоб її тон і поведінка не виглядали зневажливими. Легковажність, схоже, не дуже сподобалася Акасі, і вона кинула на Еймі примружений погляд. Однак вони з Субару вже попрямували до воріт, тож Акаха поспіхом попрямувала за ними.
Вони продовжували пустувати, оминаючи черги, зайшли через ворота для відвідувачів і загубилися у «Дивокраї».
***
«Дивокрай» був розважальним закладом на магічну тематику. Чи то з цієї причини, чи то з якоїсь іншої, атракціони та огорожі в парку були розміщені в лабіринтовому форматі. Крім того, всі атракціони були будиночками з фокусами в тому чи іншому вигляді. Після того, як ви потрапляли в парк, з нього було важко вийти, навіть якщо ви пройшли всі атракціони послідовно, не зупиняючись. Можна було не стільки увійти в парк, скільки заблукати і загубитися.
І ось одна дівчина дійсно втратила орієнтир, де вона знаходиться.
*
— Ну давай же! Я розумію, що використання ЛНС зіпсує задоволення, але чому я не можу скористатися GPS?! — скаржилася Еймі у свій портативний термінал. До цього часу вона та двоє інших відвідали три атракціони. Але зараз, з якоїсь причини, вона, схоже, втратила їх з поля зору.
— “А чого ти очікувала? Це ж їхня фішка”, — Субару була тією, кому вона хотіла виговоритися.
— Але ж вони блокують сигнали! Це вже перебір!
— “Все буде добре. Ти бачиш якісь знаки поряд?”
Навіть роздратування Еймі трохи заспокоїлося від відповіді Субару; вона завжди була ласкавою і знала, як поводитися з дівчатами (незважаючи на те, що сама була такою).
— Я вже давно шукаю один з них… але я навіть не бачу жодного гіда, не кажучи вже про вивіски.
— “Хм…? Ну, якщо буде зовсім погано, можеш пустити феєрверк, і ми з допомогою моєї магії дістанемося до тебе.”
Субару віддавала перевагу магії «Стрибок». Крім того, вона володіла вродженим вмінням під назвою «Блок усвідомлення», завдяки якому її було важко помітити. (Її регулярна театральна поведінка, очевидно, була реакцією на те, що ніхто більше не звертає на неї уваги.)
Її «Блок усвідомлення» не був на тому ж рівні, що й у Харуки Оно, консультантки Першої старшої школи і таємної оперативниці з громадської безпеки, яка працювала за сумісництвом. Проте для неї було легкою справою потайки ширяти в повітрі, залишаючись непоміченою, поки всі інші були поглинуті власними розвагами.
З іншого боку, Еймі спеціалізувалася на магії переміщення, яку люди називають магією бомбардування (це просто назва) – заклинаннях для швидкого переміщення великих мас на невеликі відстані. Під час події руйнування льодяних стовпів на Змаганнях дев'яти шкіл, це надало їй потужну техніку: вона використовувала власні льодяні стовпи як руйнівні кулі, шпурляючи їх у стовпи супротивника, щоб зруйнувати їх. Стискаючи хмарку повітря замість важкої кулі і вистрілюючи нею вгору, вона могла легко створювати ефект тріскотіння, не гірший за феєрверк.
— “Ти не можеш, Субару. Якщо ти скористаєшся магією з такою метою, нас змусять ходити на лекції про правила поведінки”, — однак Акаха відкинула план Субару після того, як втрутилася в їхню розмову за допомогою власного термінала.
Закон накладав численні обмеження на використання магії. Якби вони використали її, щоб просто знайти загубленого друга, то майже напевно створили б неприємності для поліції.
— “…Напевно, ти маєш рацію. Емі, ти бачиш звідти Вежу мудреців?”
Вежа мудреців була символічною пам'яткою «Дивокраю» і найвищою спорудою в парку.
— Так… ледь‑ледь, — відповіла Еймі, озирнувшись навколо і помітивши верхівку вежі, яка нагадувала білу кам'яну споруду за живоплотом.
— “Тоді зустрінемось там.”
— Окей, домовились.
Поклавши слухавку, Еймі кинула на вежу небезпечний погляд, наче це була помста її батькам – хоча, можливо, вона не була такою вже й небезпечною. Але це було принаймні на рівні з помстою за погану поведінку домашнього улюбленця.
***
Субару про щось замислилася, пильно дивлячись на блок голосового зв'язку портативного інформаційного термінала; індикатор виклику був вимкнений.
Це, звичайно, викликало у її супутниці сумніви.
— Що сталося, Субару? — запитала Акаха, її тон балансував між цікавістю та занепокоєнням.
Субару трохи ніяково посміхнулась.
— Ну, я просто думаю… Цікаво, чому Емі розійшлася з нами.
— Бо вона не може всидіти на місці?
— Н‑ну, я хочу сказати… — Субару затнулася від прямолінійної відповіді. — Кілька хвилин – це одне, розумієш? Я просто подумала, що дивно, що ми не помічали цього, поки не втратили одна одну з поля зору.
— Хм… Може, вона не орієнтується на місцевості?
— …Слухай, Сакуро. Хоч я і хочу запитати вас обох, що ви думаєте одна про одну, але зараз не час, — Субару похитала головою, щоб прогнати зітхання, а потім зробила свій тон трохи серйознішим. — Якщо відкинути це, вона завжди добре орієнтувалася на місцевості. Вона є членом мисливського клубу. Плюс, люди вважають її дуже здібною, навіть для першокласниці. Змагання зі стрільби в приміщенні – це одне, але коли виходиш на полювання на птахів і звірів у дикій природі, треба добре орієнтуватися на місцевості.
Зауваження Субару нарешті змусило Акаху замислитися над тим, що Еймі могла не просто так загубитися.
— Крім того, цей парк призначений для дітей. Він може виглядати як лабіринт, але ти не можеш повністю загубитися, не маючи уявлення, де твої друзі, і не бачачи жодних знаків чи орієнтирів.
— …У цьому є сенс. Цей парк пишається тим, що вміє справлятися з такими ситуаціями.
Вони обмінялися серйозними поглядами.
— У всякому разі, пішли, — запропонувала Субару, перш ніж вирушити до Вежі мудреців.
***
На відміну від подруг, які впевнено прямували до місця зустрічі, сповнені глибоких побоювань, Еймі не просунулася жодним кроком до місця призначення. Розчарування знову взяло гору. Вона не могла думати ні про що інше.
Як і раніше, вона могла розгледіти верхівку вежі, тож не втратила орієнтир. Але щоразу, коли вона намагалася йти туди, то потрапляла в глухі кути. То вимушений правий поворот, то об'їзди, які йшли повсюди.
За оцінкою Субару, Еймі непогано орієнтувалася в просторі – але вона була більш ніж скромною. Насправді ж Еймі мала дуже гостре, добре відточене відчуття напрямку. Це, у поєднанні з її здатністю розуміти географію місця, підказувало їй, що вона вже давно блукає по колу.
Вона бачила його, але не могла наблизитися до нього. Вона розуміла ситуацію, але не могла вибратися звідти. Це тільки ще більше розлютило її. Коли вона збилася з рахунку, до скількох дратівливих тернистих стін вона підійшла, її терпіння увірвалося. Через живопліт з колючих шипшин, що стояв перед нею, навіть чоловікові було б боляче продертися. Дівчині ж продертися крізь нього було майже неможливо.
Але Еймі була не простою дівчиною.
“Я вирубаю її…!”, — розлючена до краю, Еймі полізла в кишеню – точніше, в отвір у формі кишені – до кобури, обернутої навколо стегна, і витягла звідти тонкий і компактний портативний ПАВ‑термінал. Її улюбленою зброєю був схожий на рушницю ПАВ, але вона, очевидно, не могла ходити з нею по місту. Цього замінника було більш ніж достатньо, щоб позбутися нерухомої перешкоди.
Хоча зазвичай їх використовують однією рукою, вона використовувала дві, коли розширювала послідовність активації.
— Стій! Акечі, ти здуріла?
Але тут, наче за командою, голос звернувся до неї ззаду. Він шокував її так само, як відро крижаної води, вилите на голову. Магічна програма, яку вона намагалася побудувати, обірвалася на півдорозі.
Її спіймали на гарячому під час незаконного використання магії.
Технічно це була лише спроба використання, але з огляду на те, як далеко вона зайшла в процесі, будь‑який маг міг би зрозуміти, що вона намагається зробити. Шанси легко відбутися були мізерними. Найгірше, згідно з її думками, було те, що вони знали, хто вона така.
Її спина, фігурально кажучи, була настільки притиснута до стіни, що вона навіть не розглядала можливість того, що голос міг бути знайомим. А якби це був знайомий, то, напевно, зробив би вигляд, що не бачив, якби вона почала благати.
Еймі повільно і нервово обернулася, а потім застигла в розгубленості. Вона зовсім не очікувала цього.
Той, хто озвався до неї, був клоуном невеликого зросту. (Невеликий для чоловіка, у всякому разі, але все одно вищий за Еймі.)
У цирках часто між виступами виходили клоуни, які показували фокуси глядачам, тож не дивно, що в «Дивокраї», з її магічною тематикою, є співробітник, одягнений як клоун.
Однак цей клоун не був одягнений у мішкуватий одяг, як можна було б очікувати. Його правий бік був чорним, а лівий – білим. На ньому була сорочка, правий рукав якої мав нерівні горизонтальні смуги чорного і білого кольору, а лівий рукав – тонкі вертикальні смуги, також чорного і білого кольорів. Штани були чорні з правого боку і білі з лівого. Жилет, натомість, спереду був білим на правій половині та чорним на лівій, а ззаду кольори мінялися місцями.
Це було дивне вбрання. На правій руці у нього була біла рукавиця, а на іншій – чорна. На голові, замість очікуваного клоунського капелюха без козирку, був широкий шовковий капелюх з горизонтальними смужками (також білого і чорного кольору). Під шовковим капелюхом був штучний вираз обличчя, зроблений з чорного і білого. Ні, це було повністю фальшиве обличчя – маска. На білому матеріалі праворуч було зображено сумне обличчя чорним кольором, а на чорному матеріалі ліворуч – усміхнене обличчя білим.
Особливо моторошне відчуття викликав не клоунський костюм, а скоріше…
— …Фантом? — сказала вона, згадавши іншого, але все ще відомого персонажа театральної п'єси.
— Га? Акечі, що?
Вона впізнала цю невимушену вимову, але одразу ж повернулася до реальності.
— …Це ти, Томіцуко?
— Так. Це я, Томіцука.
Під маскою було обличчя, яке вона добре знала – Хаґане Томіцука, клас 1‑B, Перша старша школа при Національному магічному університеті. Її однокласник.
— Чому ти вдягнув це? — запитала вона, широко розплющивши очі.
— Це підробіток, — відповів Хаґане, шурхочучи маскою, коли одягав її назад.
— Підробіток? Для чого?
Не те щоб Перша школа забороняла учням мати підробіток. Вона мала на увазі питання: «Чому ти працюєш у парку розваг, хоча це звичайна робота для звичайних школярів?»
Хаґане Томіцука, перший курс, навчався у Першій старшій школі магії. Крім того, він був відмінником, посідав п'яте місце у своєму класі як з практичної магії, так і з теорії, а також четверте місце у своєму класі за загальним академічним рейтингом. Магія, якою він володів, не підходила для участі у змаганнях, тому його не обрали для участі у цьогорічних Змаганнях дев'яти шкіл. Але завдяки своїм магічним бойовим мистецтвам, різновиду рукопашного бою з вплетеними в нього магічними елементами, та невеликому зросту, він, за чутками, був одним з найвправніших учнів, навіть будучи першокласником. Еймі не могла судити, наскільки дивовижним було бути видатним у Першій школі з точки зору стороннього спостерігача, але вона не мала жодних сумнівів щодо майстерності цього мага (на етапі навчання).
Ті, хто володів вищими магічними здібностями, навіть якщо вони були лише пташенятами або початківцями, ніколи не обтяжували себе короткочасною роботою. Для магів завжди існували можливості найму на роботу, яку міг виконувати лише той, хто мав магічний талант. Більшість із них мали кращі умови, ніж звичайні робочі місця. Зарплата, яку отримував обслуговуючий персонал у цьому парку розваг, була поза межами її уяви, але вона не могла бути вищою за оплату праці магів.
— Це сімейні справи.
— …О, я розумію.
Тепер, коли вона почула його причину, це мало сенс.
Томіцуки були однією з Сотні сімей. Навіть серед Сотні сімей його сім'я могла похвалитися визначним талантом, і вони також вважалися одними з найвидатніших і найбагатших магічних сімей в країні. Він, мабуть, мав на увазі, що сім'я Томіцука інвестувала в компанію, яка керувала цим парком розваг, або в материнську фірму з нерухомості, якій він належав. Можливо, він працював у парку на пів ставки, щоб вирішувати проблеми, пов'язані з магією.
…А це означало, що Еймі хотіла йому дещо сказати.
— Гей, Томіцуко, тобі не здається, що це все заходить занадто далеко?!
— …Що саме? — Хаґане відсахнувся, збентежений раптовим загрозливим ставленням Еймі, коли вона вказала на живопліт, її голос був роздратованим.
— Трюк з цими огорожами! Я не знаю, який магічний простір ти намагаєшся тут створити, але тобі не здається, що це трохи жорстоко – пересувати їх так, щоб люди не могли нікуди дістатися?! Я вже давно ходжу одним і тим же місцем!
Вислухавши її, Хаґане перезавантажив свій розум на новий лад. Він не розумів, про що вона говорила.
— Зачекай, Акечі. У «Дивокраї» такого немає.
— Га? — Еймі очікувала відмовки, але тепер вона роззявила рота від відповіді Хаґане.
— Ну звісно ж, ні. Концепція дизайну цього місця якраз і полягає в тому, щоб створити враження лабіринту, а не бути справжнім лабіринтом. Змушувати клієнтів губитися і розчаровуватися – це взагалі‑то погана ідея. Я маю на увазі, що якщо вони не можуть нікуди потрапити, вони не дістануться до атракціонів, і парк втратить гроші.
— Що? …Але…
— Гості взагалі не мають заходити в цю зону. Її зараз розширюють. Навіть працівники нечасто тут бувають вдень. Як же ти тут заблукала?
Еймі дедалі більше панікувала, почувши всі ці несподівані подробиці, але їй вдавалося ворушити руками та язиком.
— Як…? Я прийшла звідти, — вона вказала на колючий живопліт, який щойно збиралася знищити.
— Га?
— Я кажу, я прийшла звідти! Цієї колючої огорожі тут не було!
— …Ти серйозно?
— Абсолютно! Я впевнена у своєму орієнтуванні на місцевості, розумієш?
Хаґане побачив, наскільки серйозним був вираз обличчя Еймі, і його очі, видимі крізь маску, раптом примружились. Він пильно подивився на живопліт, а потім принюхався.
Живопліт з колючих диких троянд, що рухався. Наскільки Хаґане знав, у парку не було ніяких трюків з рухомими перешкодами. Судячи з того, що він дізнався з розмов інших людей, сюди ще навіть не провели електрику. Якщо це було щось механічне, то воно не мало б рухатися.
Щоб бути впевненим, він дістав свій інформаційний термінал і подивився на статус тестування цього нового доповнення до парку – і виявив, що, дійсно, тут нічого не працювало.
А це означало, що цього живоплоту тут не могло бути – тобто не повинно було бути.
— …Акечі, я дозволяю. Роби те, що хотіла раніше.
— Я… Що? — відповідь Еймі була цілком природною: порада Хаґане, а точніше, його наказ, був для неї надто несподіваним.
— Я не проти, так що позбудься його, — сказав він, зробивши паузу. — Живоплоти тут зроблені з рослин без колючок, селекційно виведених. Це ж парк, як‑не‑як. Ми не хочемо, щоб відвідувачі травмувалися, випадково зачепившись за них. Та й взагалі, я не пригадую, щоб тут був живопліт.
— Хм, — Еймі зрозуміла, до чого він веде, тож почала повторно розширювати послідовність активації заклинання, яке не спрацювало раніше. — Тоді вже нічого не поробиш… Ти береш на себе відповідальність за це!
Переклавши відповідальність на Хаґане, вона активувала заклинання.
«Підривник»: заклинання типу переміщення. Заклинання вражало всі об'єкти в межах його ефективного діапазону, відкидаючи їх на рівну відстань від місця, на яке було спрямоване заклинання – по суті, у вигляді сферичної фігури. Його можна було використовувати проти перешкод на кшталт уламків і барикад, які складалися з безлічі менших об'єктів, але воно було неефективним проти суцільних монолітних конструкцій, таких як стіни або валуни. Але, сприймаючи кожен листок дикої троянди як окремий об'єкт і розширюючи ефективну зону дії, «Підривник» спричиняв вибух посеред куща. Листя було розірвано, а разом з ним і вирвані стебла. Зрештою, посеред живоплоту утворився зяючий отвір.
Еймі задоволено кивнула і полізла у зроблений нею отвір.
— Зачекай!
Але її зупинив голос однокласника.
— Що? — запитала вона, роздратована тим, що її початкова радість від того, що вона нарешті вибралася з нескінченної петлі, була приглушена.
— Я так і думав… — але Хаґане уважно дивився на тернову стіну з дірою, не помічаючи її невдоволення (хоча виразу його обличчя не було видно за маскою).
— Що? Та ну, в чому проблема? — тон її голосу трохи знизився, а гучність трохи зросла.
Цього разу Хаґане помітив ауру темних хмар навколо неї, що обіцяли грозу. Він поспішно відповів:
— Послухай, Акечі. Цей живопліт не має жодного коріння. І немає ніякої основи, щоб підтримувати стебла.
— …Тепер, коли ти про це сказав… — колючі живоплоти були для Еймі більш знайомими, адже вона неодноразово (хоч і не надовго) бувала у Британії. Напівліани, як дикі троянди, не могли вирости такими високими без чогось, що їх підтримувало б. Неможливо було створити живопліт заввишки понад 180 сантиметрів таким чином.
— Правильно, Акечі. Цю стіну підтримує магія! — сказав Хаґане, просунувши праву руку в отвір, який створила Еймі.
За мить стебла, які були відштовхнуті та розкидані, вчепилися в його руку. Вони не просто обвивали її – вони в'їдалися в неї. Товсті колючки стебел були схожі на ікла і в'їдалися в його руку з чорно‑білими рукавами. Або принаймні в’їдалися б.
— І це все?
Але те що в підсумку було відкушене – це магія, що відповідала за рух ліан. З його правої руки випромінювалася ударна хвиля, від якої дикі троянди в стіні розліталися на всі боки.
— …Що це було? — Еймі бачила лише псі‑хвилі, що виходили з його руки. Але псіони не могли безпосередньо взаємодіяти з фізичною матерією. Не можна було підірвати щось фізичне псі‑хвилями.
— Що ти маєш на увазі? Це було лише заклинання переміщення. Я просто змусив псі‑хвилі проникнути туди, де вони торкалися мене, зняв заклинання стазису, що утримувало стіну, і активував «Вибух».
«Вибух» було заклинанням, яке прискорювало всі об'єкти в зоні своєї дії, віддаляючи їх від точки удару з однаковим прискоренням – воно було схоже на «Підривник», за винятком того, що належало до типу прискорення, а не до переміщення. По суті, як тільки колючі стебла торкнулися його руки, Хаґане, мабуть, використав безтипове заклинання, щоб зруйнувати заклинання, що підтримує стіну, а потім надав стеблам прискорення, спрямоване назовні, щоб прибрати колючки до того, як вони розірвуть його одяг.
— «Програмна руйнація»…? — прошепотіла Еймі, заскочена зненацька і в захваті. «Програмна руйнація» була безтиповим заклинанням, яке примусово скасовувало інші заклинання, використовуючи тиск псіонних хвиль. Майже не було магів, які могли б ним користуватися.
Але Хаґане, з болісним виразом обличчя (хоча й досі прихованим під маскою), похитав головою.
— Ні, на жаль… Я не можу послати достатньо псіонів, якщо не торкнуся його фізично.
“О, згадала”, — подумала Еймі, згадуючи його прізвисько.
Вона чула, як його іноді називали «Нульовий діапазон». Крім того, що це був дотепний натяк на його невміння володіти магією на відстані, це також був знак поваги, бо зблизька він міг демонструвати неперевершену силу. Коли вона почула, що він має кодове ім'я, відмінне від псевдоніма, який вже мала його сім'я, вона здивувалася, чому. Він не зробив нічого особливо вартого уваги.
Однак це мало для неї сенс. Якщо він міг доторкнутися до своєї цілі, він міг скасувати будь‑яку захисну антимагію, а потім розібратися з нею атакуючим заклинанням, поки його супротивник був беззахисний. Власне, він міг би просто послати в чиєсь тіло якийсь щільний псіонно‑хвильовий рух, щоб вивести з ладу його біологічний хвильовий рух. Тоді людина навіть не зможе встояти на ногах.
— …Поки що залишимо мою магію у спокої… — сказав Хаґане, ніяково відводячи погляд (хоча його обличчя було… Ну добре, не треба повторювати ще раз), певно, неправильно зрозумівши мовчання Еймі, бо Еймі мовчала інакше. Його голос завдяки масці вийшов приглушеним бурмотінням. — У нас гості. Вони шукають тебе, чи не так?
Чи то вони планували вийти зараз, чи то побачили свій шанс, коли їхня фальшива стіна була зруйнована, тому що група осіб у чорному одязі, чорних сонцезахисних окулярах і чорних капелюхах з'явилася навколо них обох.
— Люди в чорному?
— Вони так не маскуються.
Ані здивування Еймі, ані розслаблений тон Хаґане не відповідали наростаючому відчуттю напруженості навколо них. Може, це була спроба приспати ентузіазм новеньких.
Але якби це було так, то спроба провалилася.
Чоловіки підійшли ближче.
Весела енергетика, що витала над Хаґане, розвіялася. Еймі з якоїсь причини сховала ПАВ, який тримала в руках, у спідницю.
Хаґане був вражений тим, наскільки дивним це виглядало, він поклав руку на маску – але не для того, щоб зняти її. Натомість він міцно притиснув її до обличчя.
Вона одразу зрозуміла, чому. Коли маска притиснулася, вона вигнулася сильніше, щоб прилягти до його обличчя, зробивши отвори для очей ширшими і дозволивши йому краще бачити.
— Що ви шукаєте? — ввічливим тоном запитав Хаґане, можливо, трохи по‑службовому припускаючи, що це може бути непорозумінням.
Але він зовсім не сподівався на відповідь. Одним з основних правил створення страху у фільмах жахів була тиша. Так само було і в бою.
Підрахунок чисельності, приховування особистих даних, блокування шляхів відступу, мовчазний тиск, а потім, коли ворог був виснажений, переговори. Люди в чорному лояльно дотримувалися інструкції аж до тієї частини, де вони перекривали шляхи втечі.
— Мадам Ґолді.
Однак, всупереч очікуванням Хаґане, один з чоловіків заговорив, його тон був привітним – не вживаючи «міс», а старомодне «мадам».
— Ми не бажаємо вам зла.
Чоловік розмовляв з Еймі англійською, але Хаґане теж не мав жодних проблем у спілкуванні цією мовою.
— Просто є дещо, що ми хотіли б отримати від вас. Ясна річ, ми не очікуємо, що це буде просто так. Натомість ми підготуємо для вас те, що вам найбільше знадобиться в майбутньому.
— Я не дуже вас розумію, — її англійська, якою вона розмовляла як Амелія, була суворішою та офіційнішою за японську, якою вона розмовляла як Еймі, і, може, через це вона звучала напрочуд вишукано, аж до того, що нагадувала вимову іншої людини. Хоча, напевно, це було доречно: вона походила зі славетної родини Ґолді, хоч і з побічної лінії.
— Я перепрошую. Дозвольте мені відійти від непрямої мови.
Тон чоловіка був таким же ввічливим, як і раніше. Але кільце чоловіків у костюмах ще трохи зімкнулося навколо Еймі та Хаґане, тиснучи на них.
— Мадам Ґолді, ми хочемо, щоб ви навчили нас техніці «Магічна татлумська куля». В обмін на це ми захистимо вас від убивць, які можуть прийти за вами в майбутньому.
Хаґане думав, що їхня мета – просто викрасти її заради викупу. Але розмова переросла в щось більше, ніж він очікував, тож він втратив можливість вставити слово – і, мабуть, вжити якихось заходів.
Коли Еймі відповіла чоловікові в чорному, вона зробила це суворо, але твердо.
— Це заклинання є таємницею сім'ї Ґолді. Тільки ті, кого визнано членами головної лінії, мають право вивчати його. Невже ви думаєте, що мене, яка живе в Японії і далеко від головної сім'ї, навчили б цього заклинання?
Так. «Магічна татлумська куля», як кажуть, була козирною картою сім'ї Ґолді; спочатку ця сім'я була кланом, який передавав старі магічні вчення, але коли сучасна магія раптово почала розвиватися, вони опанували і її, ставши одним з провідних авторитетів сучасної магії в Англії. Заклинання було фактично старою магією, переробленою на сучасний лад, і ніхто не знав про нього нічого, окрім того, що в ньому використовувалися фізичні кулі.
Принаймні, Хаґане та сім'я Томіцука не знайшли жодної іншої інформації, окрім цієї.
— Ми так не думаємо – ми це знаємо.
Але з відповіді чоловіка Хаґане здогадався, що його однокласницю дійсно навчили секретів «Магічної татлумської кулі». Коли він подумав про це, то відчув, як його голова наповнюється непереборною цікавістю, яку він не може контролювати.
— Ми знаємо з певних джерел, що ви пройшли інструктаж з використання «Магічної татлумської кулі», мадам Ґолді.
З іншого боку, Еймі вже майже закінчила подумки складати передісторію цього акту.
Це була правда – бабуся навчила її заклинанню. Але про це знали лише найближчі родичі Ґолді. Вона ніколи не використовувала «Магічну татлумську кулю» за межами сім'ї Ґолді, але навіть якби хтось сторонній побачив, як вона використовує це заклинання, він би не знав, що це була саме «Магічна татлумська куля».
Причина секретності заклинання крилася в послідовності його активації. Зазвичай, єдине, що міг сприймати маг – це результат магії, або результат, який ось‑ось мав з'явитися. Якби людина дивилася лише на результат зміни подій, вона не змогла б відрізнити його від звичайного заклинання переміщення.
Якби вони знали, що її, всупереч цьому, навчили «Магічній татлумській кулі», то це могло б означати лише…
“Конфлікт у сім'ї… Певно, саме тому бабуся так раптово з'явилася з такою заявою…”
Це сталося не по гарячих слідах вчорашнього дня, а лише сьогодні вранці. Події розвивалися так швидко, що Еймі хотілося сміятися, хоча це стосувалося і її самої.
— Ви згодні? Наша заява про те, що з'являться інші та загрожуватимуть вашій безпеці теж є підтвердженим фактом. Даруйте, що ми так говоримо, але ваші батьки – звичайні маги, їхня сила сама по собі не здатна захистити вас.
“А якщо я відмовлюся, вони перетворяться на тих людей, які будуть загрожувати моїй безпеці. Так?”
Еймі зітхнула.
— Чому ви хочете саме це заклинання?
Їй було боляче втягувати в це Хаґане – зрештою, він був лише однокласником.
— Здається я знаю відповідь.
Але поки ці чоловіки не мали наміру повертати її безплатно, незважаючи на те, як би це не обернулося…
— Це заклинання – символ головної сім'ї Ґолді.
…якщо їй доведеться відмовитися від мирного варіанту…
— Навіть ті, хто народився в головній сім'ї, не вважаються її членами, якщо вони не вміють користуватися цим заклинанням.
…тоді Еймі готувалася до цього.
— І ви, звичайно, не можете претендувати на спадок.
За мить після того, як Еймі зробила цю заяву, чоловіки, що їх оточували, виплеснули на неї потік убивчих намірів.
— Ви як відкрита книга, — сказала вона більш грубо, перейшовши на японську мову і готуючись до дій.
— Ви не будете з нами співпрацювати? — чоловік також перейшов на японську. — Яка ганьба. Затримайте міс Ґолді. Якщо треба, залиште їй кілька синців. Позбавтесь малого.
За його сигналом з рукавів обох чоловіків одночасно визирнули відблиски сталі. В їхніх руках з'явилися тонкі метальні кинджали. Звісно, це не відповідало стилю «Дивокраю», але вони мали пружинні механізми в піхвах для ножів.
Кинджали можна було використовувати як для ближнього бою, так і для метання, але вага кинджалів припадала на їхні вістря, тобто вони були призначені для метання. Оточити їх і кинути всі кинджали одночасно було ефективною тактикою проти магів.
Але не встигли кинджали злетіти в повітря, як їхнє кільце оточення розсипалося.
— Позбутися мене? Не вирішуй щось таке безсердечне сам.
Перш ніж люди в чорному встигли кинути свої кинджали, монотонний клоун врізався в їхнє оточення, як клин.
Чи врізався він так швидко, що очі не встигали за ним стежити? …Ні, не врізався. Він був швидким, але, трохи потренувавшись, будь‑хто міг би досягти тієї нормальної швидкості бігу, з якою він подолав дистанцію. Натомість він рушив, поки лідер чоловіків ще говорив. Клоун просто не давав себе помітити – як привид, що ховається в тіні.
Хаґане, вдягнувши маску, доторкнувся долонею до грудей одного з чоловіків. Чесно кажучи, це виглядало лише як легкий дотик.
Але чоловік підлетів на десять метрів назад у повітрі, перш ніж вдаритися об асфальт.
Монохромні відтінки закружляли.
Світло змінилося темрявою, і раптовий перехід від чорного до білого розмив його обриси.
Рука Хаґане вдарила наступного чоловіка в плече, і пролунав зловісний хрускіт. Він не опустив руку на плече – він лише злегка торкнувся його. Просто провів по плечу.
Тим не менше, він ледь не зламав чоловікові плече, поки той тримав кинджал.
Лідер вигукнув від подиву:
— Магічне мистецтво?!
Цей термін був скороченням від магічного бойового мистецтва. Магічні бойові мистецтва були формою бою з голими руками, в який була вплетена магія. Однією з основних технік було використання контактної магії, з точкою активації, встановленою як точка контакту. Це усувало необхідність вводити змінну положення.
У відповідь на голос лідера, інші чоловіки рушили до Хаґане, займаючи відповідні позиції.
Хаґане зухвало посміхнувся до чоловіків, які тепер були обережними – тепер вже серйозними.
— Джентльмени, ця зона ще не відкрита для діяльності, — сказав він, театрально приклавши праву руку до грудей, витягнувши ліву вбік, а праву ногу поставивши за ліву. — Мені дуже шкода, але я мушу попросити вас сьогодні піти, — він різко вклонився. — Або ж ви хочете, щоб я провів вас… до поліцейської камери?
Його шанобливий тон був провокаційним. Один чоловік підкрався ззаду до Хаґане і напав на нього. Проте, напад наодинці створював прогалину в колі.
Це було те, чого хотів Хаґане. Він рухався в такт зі своїм супротивником, повертаючи вбік, щоб ухилитися від удару, і водночас крокуючи до нього.
Чоловік у чорному теж не був аматором. Він тримав свій метальний кинджал у верхньому хваті й встромив його вниз. Не в голову – від цього було б легко ухилитися. Натомість чоловік цілився в центр тіла Хаґане, в сонячне сплетіння.
Але мерехтіння і тремтіння білого і чорного збило йому приціл. Ухилившись від невдалого удару легким кроком, кулак Хаґане влучив у щелепу чоловіка. Це була не магія у справжньому розумінні, а фокус – ілюзія для обману очей. Його магічний танець не можна було вивчити за один день; це був досвідчений танець, в якому задіяне все тіло. Його химерне вбрання було не просто костюмом працівника тематичного парку. Це було бойове спорядження, створене для справжнього бою. Увага чоловіків у чорному, включно з їхнім лідером, звернулася до Хаґане.
Це дало Еймі шанс, який вона не могла втратити. Вона провела руками по кишенях своєї утилітарної куртки, але не стала діставати свій інформаційний ПАВ‑термінал. Натомість, коли вона підняла руки перед собою, то тримала в них гральні карти у формі віяла. Карти вилетіли з них, танцюючи в повітрі. Одні летіли прямо, інші закручувалися і рухалися по дузі. Вони мчали швидше, ніж могло бачити око, пронизуючи тіла чоловіків у чорному, один за одним.
Бризки свіжої крові.
Ніхто не зазнав небезпечних для життя поранень, але й ніхто не відбувся легким переляком.
*
— Задоволений? — запитала Еймі японською до лідера чоловіків у чорному, дивлячись на фонтануючу кров спокійно, наче це була не більше, ніж перевернута склянка з томатним соком. — Це була «Магічна татлумська куля», яку ви так хотіли побачити. Авжеж, ти не зрозумієш усього, просто побачивши її.
— Неможливо… «Магічна татлумська куля» мала використовувати круглі снаряди…
Чоловік, мабуть, і сам не усвідомлював, що відповідає на її японську мову англійською. Сильний біль не давав йому відчути себе не у своїй тарілці.
Ну, враховуючи, що він був єдиним, хто залишився на ногах, може, він і заслуговував на те, щоб його називали їхнім лідером. Однак Еймі не була вражена. Їй було нецікаво.
— …Ти навіть не знав цього? Боже, може, я й справді наговорила зайвого, — її очі неспокійно блукали з боку в бік, відображаючи її занепокоєння про те, як приховати те, що щойно сталося. Вона подумала, що найімовірніше буде сказати їм, що вона щойно використала «Магічну татлумську кулю» і провалилася. Вона забігла наперед, бо думала, що все буде нормально в будь‑якому випадку, оскільки вони вже знали про це, і саме це стало причиною її помилки.
Потім вона чи то здалася, чи то стала зухвалою, бо її похмурий вираз обличчя швидко змінився на сильний, яскравий.
— Ем, це не зовсім правильно. Кожен має свій власний стиль того, що використовувати для татлума. Мушлі… Це, здається, мій двоюрідний дідусь, який помер два роки тому, правильно? Так, здається, у нього був онук на два роки молодший за мене. Він мій троюрідний брат, тому я його ніколи не бачила. Він часом не ваш начальник?
Вона поклала руку на талію, потім склала пальці на іншій руці в коло і піднесла його до очей, наче хотіла похвалитися, який вона хороший детектив. Вона, мабуть, вирішила не зупинятися на досягнутому і зробити все по‑своєму, але, на жаль, чоловік, з яким вона розмовляла, був не надто задоволений.
— …
По суті, він навіть не відповів.
— Акечі? — трохи стримано запитав Хаґане, поки Еймі чекала на відповідь чоловіка.
— Мм?
— Він непритомний.
— Га? — Еймі, яку не збентежив вигляд крові, схвильовано підійшла до чоловіка. — Гей, зачекай! Якщо ти вже хочеш знепритомніти, то міг би зробити це після того, як відповіси мені!
— А я тобі кажу, що це абсурд.
Вона ступила вперед, щоб дати чоловікові, який затих, ляпаса, але Хаґане підбіг, щоб зупинити її. Якщо вона справді збиралася вдарити його, він подумав, що мусить стримати її (бо будь‑які подальші напади могли призвести до вбивства). Однак, коли вона його не вдарила, він зітхнув з полегшенням.
— О… Т‑Томіцука? — заїкнулася Еймі, несподівано ставши покірною, дивлячись на Хаґане.
Він стояв поруч з нею, його вираз обличчя – хоча він був у масці (решта опускається) – був сповнений роздратування.
“Вона вже зовсім інша людина, ніж хвилину тому”, — подумав він.
Однак йому було трохи страшно залишати її в такому стані, тому він вирішив кинути їй рятувальний круг.
— Що таке, Акечі?
— Емм… Мені шкода, що я втягнула тебе в це! — сказала вона, поспішно схиливши голову на знак вибачення.
— Що, і це все? — відповів він, наче вітер з вітрил вирвали. — Я знаю, що це підробіток, але я все ще працюю в охороні, яка патрулює «Дивокрай». Якби в парку готувалося викрадення, я б не зміг пропустити це повз вуха. До того ж, ми самі винні в тому, що впустили в парк стільки зловмисників, тож не хвилюйся про це.
Вираз обличчя Еймі миттєво посвітлішав. Хаґане змушений був болісно посміхнутися, побачивши, наскільки розважливою була її поведінка.
Однак, коли напруга спала, він проговорився і сказав більше, ніж мав би.
— Крім того, ти показала мені дещо цікаве, — замислився він. — Значить, це була «Магічна татлумська куля». Заклинання дальньої дії, в якому ти використовуєш умовно активоване заклинання з відкладеною дією на те, що використовується як куля. Заклинання переміщення активується просто від того, що ти їх кидаєш… Я не знаю, скільки точно може тривати відкладене заклинання, але коли з'являється ворог, тобі не треба використовувати свій ПАВ або створювати магічну програму. Ти можеш зробити один постріл, швидкий або розсіяний – все, що захочеш… Ясно, ясно. Техніка, що цілком заслуговує на те, щоб називатися козирною картою славетної сім'ї Ґолді.
Хаґане помітив зміну в настрої лише після того, як той захопився своєю балаканиною.
— …Ти зрозумів це, лише побачивши його один раз? Мабуть, мені слід було очікувати цього від прямого нащадка Томіцуків, одного з найсильніших серед Сотні сімей.
— Га? Ем, Акечі?
— …Це правда дуже погано. Ми з тобою зрештою ненадовго стали друзями.
— Га? Що? Чому ти говориш у минулому часі?
— Томіцуко, дозволь сказати тобі щось хороше.
Попереджувальні сигнали невпинно гриміли в глибині свідомості Хаґане. Але його ноги чомусь не рухалися. Вони були приклеєні до землі.
— Що…?
— Секретні техніки – вони називаються секретними, тому що їх треба тримати в секреті.
— Ах! Чекай, чекай, чекай, чекай! — закричав він, несамовито розмахуючи руками, дивлячись, як Еймі розгортає ще карти в правій руці. Мало того, він швидко зняв капелюха і зняв маску. — Я нікому не скажу! Я збережу це в таємниці! Поглянь на моє обличчя! Хіба воно схоже на обличчя брехуна?!
Очевидно, він зняв маску, тому що хотів використати цю репліку.
Коли він швидко почав плазувати перед нею, Еймі помітно послабила напругу, а потім відчула, що їй важко продовжувати в тому ж дусі.
— …Боже, все в нормі. Я все одно побачила цікавий танець.
— Ах‑хах… — цього разу Хаґане простогнав, не відриваючи колін від землі.
Цього голосу Еймі вистачило, щоб зрозуміти, що він не хоче, щоб інші люди знали про цей фокус. Він, мабуть, сам розробив цю техніку, як крайній засіб. Це все спростило.
— Тоді ми обоє збережемо це в таємниці! — сказала Еймі, присідаючи, щоб подивитися йому в очі (звісно, зі зімкнутими ногами, щоб він не зміг зазирнути під її мініспідницю).
Хаґане посміхнувся, зніяковівши, і кивнув.
— О, мало не забула! — наче заспокоївшись, Еймі раптово і різко підвелася і витягла зі спідниці свій ПАВ.
“Що це таке?”, — подумав Хаґане, побачивши, як активується заклинання.
Його ефект проявився у вигляді світла, тепла і запаху. Карти, застряглі в тілах чоловіків у чорному, згоріли, обпалюючи рани і перетворюючись на попіл.
— Докази знищені, кровотеча зупинена. А тепер, містере Заробітчанин, — раптом схвильовано промовила вона.
— Ш‑що таке…? — відповів він, очевидно, з обережністю.
На жаль, досить часто в цьому світі просто бути обережним було недостатньо для того, щоб щось зробити.
— Допомагати травмованим людям на території парку – це робота персоналу, так? А якщо ці поранені мають при собі нелегальну зброю, повідомити про це поліцію – це теж робота персоналу, так?
— Акечі… ти кидаєш весь цей безлад на мене, щоб я його розгрібав?
— Ні, ніколи! Але послухай, я сьогодні тут гостя, розумієш? Мої друзі теж чекають на мене.
— …Це нечесно.
Еймі не зважала на гіркий, сповнений ненависті погляд, що послідував за цим.
— У будь‑якому випадку, тепер, коли все закінчилося, побачимося в школі, Томіцуко!
Вона махнула рукою і побігла геть. Хаґане дивився їй услід, і його похмурий вираз обличчя повільно змінювався на суху посмішку, аж поки нарешті не змінився важким зітханням.
***
Нарешті зустрівшись з Субару та Акахою, вони разом сиділи на лавці в парку, жуючи млинці, які їм принесли замість обіду. Еймі побачила, як повз них пройшов співробітник у сорочці та штанах у горизонтальну смужку, і запитала, ні до кого не звертаючись:
— Якщо це «Дивокрай», то чому тут немає кроликів…?
— Слухай… ти ж знаєш, що це, певно, було б порушенням авторських прав.
— Хм? Емі, ти хочеш, щоб хлопчики‑кролики за тобою доглядали чи що?
— Ні! Блін… Ми пройшли весь цей шлях до дивокраю. Я просто подумала, що, може, персонал мав би носити більш дивокрайний одяг.
— Дивокрайний?
— Хм… Ага, як вуличний чарівник у венеціанській масці, — на думку Еймі спав якийсь монотонний клоун, подібний до деяких поранених людей. Але вона подумала, що діти будуть плакати, як тільки побачать його, тому вона шукала у своїй голові щось схоже на нього.
— О, це може бути добре.
— Ммм, я теж так думаю. Так було б цікавіше.
Поки вони насолоджувалися розмовами про безглузді зміни гардероба щоразу, коли повз них проходив працівник, Еймі потай думала про себе:
“Може, Томіцуці пасуватиме костюм хлопчика‑кролика?”, — ідея, яку Хаґане вважав би безмежно зловісною.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub