На відміну від того, що було два тижні тому (точніше, дванадцять днів тому), зал був повен спокійної атмосфери. Зберігати розум відкритим і неупередженим було легше сказати, ніж зробити, і якщо хтось скаже, що молоді уми тут не переймаються своїми перемогами чи поразками, то це буде брехнею.
Але зараз вони щойно повернулися із запеклих боїв, які тривали десять днів. Віддача, яку вони відчули, перебуваючи в такому напруженому стані, та ще й протягом тривалого часу, викликала у більшості учнів надмірно дружній настрій.
Об'єднана вечірка останнього вечора знову мала дрес‑код лише шкільної форми. Застрягши у своєму піджаку, який не зовсім підходив йому за розміром, Тацуя замислився: якщо люди збиралися танцювати, то чому б не одягнути для цього відповідний одяг? Він стояв біля стіни, розмірковуючи про речі, які, мабуть, вириють йому могилу, якщо він коли‑небудь скаже їх вголос.
— Досить популярна, еге ж?
Звернулася до нього з кривою посмішкою Марі, яка на день раніше, ніж очікувалося, отримала довідку про повне одужання.
— Завдяки тобі. Я б хотів, щоб вона не хвилювалася, але…
Не закінчивши речення, Тацуя глянув на свою молодшу сестру, яку оточував натовп у кілька шарів. Тут були учні з інших шкіл, організатори турніру, керівництво бази, яке підтримувало проведення змагань, представники корпорацій, що фінансували змагання…
Можливо, це й справді було неминуче, але за нею спостерігали навіть медійники (зі студій, що створювали телевізійні програми, комерційних продакшн‑компаній та продюсерських центрів виконавських мистецтв). Це викликало в нього бажання вимагати від організаторів вечірки пояснень, що відбувається.
Він хотів би відкинути будь‑яку ввічливість і фізично виставити настирливих нахаб за двері, але Судзуне запобігала такому неввічливому підходу своїми проникливими (чи просто байдужими?) очима, тож він утримався від втручання.
— Я не говорила про твою сестру, — відповіла Марі на чесну відповідь Тацуї, видавши стриманий сміх і виглядаючи так, ніби не могла більше цього терпіти. — Я казала, що твоя особа популярна, Тацуя.
Тацуя скривився на її зауваження, явно ситий по горло цією думкою. Його не часто порівнювали з Міюкі, яка була оточена нескінченними натовпами, але люди приходили поговорити з ним також вже деякий час.
Більшість з них були дорослі, яких він ніколи раніше не зустрічав. Але не ті, які були йому незнайомі. Оскільки Тацуя вільно спілкувався з батьковою компанією, він знав обличчя багатьох бізнесменів, як для старшокласника. Але він знав їх лише на рівні старшокласника. Він жив у лабораторії та не торкався жодних управлінських чи бізнесових справ. Порівняно зі звичайними працівниками компанії, які займаються тим самим бізнесом, він був лише трохи обізнаний. І більше половини людей, які приходили до нього на розмову, були ті, чиї обличчя він знав.
— Хіба це не менеджер японського філіалу «Розен»? Він же не вперше розмовляє з першокласником?
— Я не знаю, чи розмовляв він раніше, чи ні. Це перший рік, коли я беру участь у Змаганнях дев'яти шкіл.
— О, точно, — Марі не намагалася приховати свою посмішку. Тацую це трохи нервувало – здебільшого через затаєну злість. — …Ну, чого ти злишся? Я не знаю, чому ти так негативно ставишся до того, що твоє ім'я стане відомим. Але розумну людину не обдуриш, показавши їй камінь, пофарбований під самоцвіт, а якщо ти покажеш комусь самоцвіт, пофарбований під камінь, він про це дізнається.
Тацуя стиснув щелепу.
— Не будь таким похмурим. Танці скоро почнуться. Після цього ти станеш учнем. Просто протримайся ще трохи.
Вона поплескала його по плечу, а потім підійшла до столика з напоями. З якоїсь причини вона була в гарному настрої. Після поранення здавалося, що вона змушує себе поводитися так само, як зазвичай, але зараз виглядала так, ніби її розум повністю відновився.
“Наявність хлопця має неймовірні наслідки…”, — хоч він і знав, що не розуміє таких речей, але все одно не міг не говорити про це сам з собою.
“Судячи з поведінки, вона, певно, збирається вислизнути з вечірки, щоб зустрітись з Наоцуґу”, — подумав він, і його уява несподівано перейшла на плітки.
Саме так він уникав бажання зітхнути. Марі мала рацію – всі ці відверті хитрощі дорослих скоро закінчаться.
Але на зміну їм прийде те, чого він так само не хотів зустрічати – танці.
*
Однак такі учні, як Тацуя, насправді були винятками. Коли великі шишки відійшли, зала стала більш затишною і невимушеною. Почали грати ніжні звуки духових інструментів.
Хлопці одразу ж відреагували на завзяття організаторів влаштувати тут живу музику. Взявши за руки дівчат, з якими їм вдалося налагодити дружні стосунки завдяки вмілому спілкуванню, вони попрямували до центру залу.
Шкода, що дівчата не були вдягнені у відповідні сукні, але танцюристи не сильно переймалися цим. Крім того, спільні для всіх дев'яти шкіл внутрішні сукні з шовкової органзи (сукні без рукавів, які вони одягали під зовнішні піджаки‑болеро) розвівалися щоразу, коли дівчата кружляли, утворюючи ефект, який мало чим відрізнявся від повноцінних суконь.
Як і очікувалося, до Міюкі стікалися хлопці з усіх шкіл і класів. Але ще нікому не вдалося взяти її за руку. Вона була в оточенні гостей лише кілька хвилин тому, тож вони, мабуть, не встигли ще багато поговорити.
На відміну від Тацуї, Міюкі була формально навчена бальному етикету (це ж не танцювальна вечірка!), тож вона не стала б уперто відмовляти в танці ввічливому партнерові (не кажучи вже про те, щоб танцювати з будь‑ким, звісно), але хлопці все одно виглядали боязкими.
Тоді з натовпу до Міюкі підійшло обличчя, яке Тацуя впізнав. Він не просто впізнав його – можна сказати, що він був з ним знайомий.
Тацуя залишив своє місце біля стіни і попрямував до натовпу. Він, звісно, не вирізнявся стрункою статурою, але вправно прослизнув крізь юрбу хлопців і підійшов до Міюкі.
— Минуло два дні, Масакі Ічіджьо.
— О, Тацуя Шіба.
Вони обмінялися невимушеними привітаннями. Вони не вважали одне одного друзями, але й не думали, що між ними варто дотримуватися суворого етикету.
— Як твоє вухо? — запитав Масакі.
— Не варто хвилюватися, і тим паче не варто хвилюватися через мене.
— О, ну як скажеш.
Відповідь Масакі не можна було назвати дружньою, хоча Тацуя принаймні думав, що він висловився тактовно. Проте для того, хто зазнав поразки від того, кого міг би перемогти у дев'яти випадках з десяти, було б неприємно, якби цей невдаха турбувався про нього. Тож відповідь Масакі була в певному сенсі виправдана своєю холодною лаконічністю.
Коли Масакі помітив, що Міюкі збентежено дивиться на нього, його розум охопила паніка.
— Стривай, я… Що? Шіба?!
Несподівано вигукнув Масакі, вимовляючи прізвище Тацуї істеричним голосом. Тацуя дивно подивився на нього, ніби питаючи, чи все гаразд у нього з головою.
— Ви двоє – рідні брат і сестра?!
Слова Масакі викликали у Тацуї невимовне відчуття виснаження.
— …А ти не здогадувався про це раніше? Серйозно? — роздратовано запитав він, маючи на увазі, що це було легко помітити.
Поки Масакі стояв, не знаходячи слів, до нього долинув короткий, ввічливий сміх. Міюкі прикрила рота й відвела погляд.
— …То ми не схожі на рідних брата й сестру, Ічіджьо? — запитала вона, стримуючи сміх і чомусь радіючи цьому.
— Мм, ну, я… Ні.
Масакі не став виправдовуватися і похитав головою. Міюкі натомість мило посміхнулася йому. Тацуя не знав, чому вона так радіє, але Ічіджьо, схоже, відповідав смакам його сестри – щоправда, лише на рівні прийнятного партнера для танців.
— Міюкі, замість того, щоб вічно стояти на місці, може, потанцюєш з Ічіджьо?
Обличчя Масакі раптово спалахнуло приблизно в той момент, коли він сказав «потанцюєш з Ічі…». Його очі заблищали в очікуванні.
Міюкі кілька секунд хихикала, а потім нахилила голову до нього, ніби запитуючи, що він хоче робити.
— Так… можу я… запросити тебе на танець? — запитав він, відчайдушно стримуючи свій високий голос і шанобливо простягаючи руку Міюкі.
— Так, можна, — відповіла його сестра, також шанобливо простягаючи руку Масакі.
Перед тим, як вони стали в позицію, Масакі вистрілив у Тацую вдячним поглядом.
Тацуя побачив це і подумав:
“Який хитрий.”
Для Тацуї чарівна романтична комедія з Масакі в головній ролі не мала нічого спільного з ним. (Він сподівався, що Міюкі відчуває те саме щодо комедійної частини.) Ось чому він так легко сприйняв її. Але якби він був партнером по танцю, то просто пережити ситуацію, не кажучи вже про щось ідеальне, було б для нього вище його сил.
Тацуя повністю усвідомив власну недосвідченість, спостерігаючи, як Хонока крадькома поглядає на нього нерішучими, піднятими догори очима.
— Сер, у такі моменти ініціативу має брати на себе хлопець.
“Я вже не витримую з Хонокою. А тепер ще й хтось з мене глузує. Хто може звинуватити мене в тому, що я хочу втекти?”, — подумав Тацуя, ні на кого не скаржачись – хоча, звісно, не кажучи про це вголос.
— Еріко… чому ти досі офіціантка?
— Бо це була умова мого перебування тут, — відповіла вона, плавно ігноруючи його проблеми.
Лео та Мікіхіко запросили на вечірку як чемпіонів. Еріці та Мідзукі теж пропонували місце почесних членів команди, але всі четверо відмовилися. Зараз вони старанно працювали на своїх підробітках на кухні та в залі.
Мікіхіко розмістили на кухні, як він і хотів спочатку, а Еріка знову ходила в залі в тому ж костюмі офіціантки, що й раніше.
— …Тоді я не думаю, що тобі варто марнувати час у такому місці, як це…
— Один з моїх обов'язків як наглядача залу – давати відповідні поради нашим шановним гостям.
Знову відвернувшись зі стриманим виразом обличчя, Тацуя відчув, що йому хочеться простогнати. Якщо не брати до уваги «обов'язки наглядача залу», він знав, що в її настирливості була частка правди.
Хонока чекала, що Тацуя запросить її на танець. Він знав це і без слів. Але він не знав, що з цим робити. У нього абсолютно не було досвіду у запрошенні дівчат в таких ситуаціях.
— Сер? Я не думаю, що є щось таке, що вимагає такого ретельного обмірковування.
Еріка до цього просто пустувала з ним, але в її словах звучало дедалі більше роздратування. Якщо він дозволить їй продовжувати, то вона, ймовірно, дійсно розізлиться ще до того, як це станеться.
І Тацуя подумав, що з його боку це було б трохи – ні, дуже жалюгідно.
— …Хоноко?
— Так?!
Тацуя зібрався з духом.
— …Хочеш потанцювати? — але, навіть попри це, була значна пауза, перш ніж він зміг вимовити ці слова, і вони прозвучали як невпевнене запитання.
— Залюбки!
Проте Хонока, як виявилося, була дуже рада це почути.
*
Після цього Тацуя був змушений виконувати каторжні роботи, танцюючи по черзі з Шідзуку, Еймі та Маюмі. Коли все закінчилося, він знесилено припав до стіни.
З Маюмі було особливо важко танцювати. Її почуття ритму було… унікальним.
Ніхто не міг назвати Тацую добрим танцюристом, навіть заради лестощів. Він ніколи не практикувався, тож це було цілком природно. Але він не робив помилок, наступаючи дівчатам на ноги чи наштовхуючись на когось іншого. Фактично, він жодного разу не помилився. Коли Шідзуку танцювала з ним, вона сказала йому, що він танцює, як машина; він не був упевнений, чи це був комплімент, чи образа. Він просто змінював швидкість своїх рухів відповідно до музики, відтворюючи завчений танець, опускаючи дрібні деталі. Тож, якщо не брати до уваги красу, елегантність і грацію його танцю, він принаймні мав ідеальну точність.
З іншого боку, Маюмі була повною протилежністю. Вона не крокувала в такт музиці. Не те щоб вона не відчувала музику, але здавалося, що вона мала якусь творчу мету – хоча кожен її крок був трохи не в такт, вона насправді танцювала дуже граціозно, якщо врахувати потік пісні.
Через це Тацуя був змушений стрибати через обручі, щоб підлаштувати свої кроки під ритм музики і під ритм дівчини. Якби він був нормальною людиною, то не мав би стільки проблем з тим, щоб відповідати партнеру, але Тацуя лише відтворював рухи в голові, замість того, щоб дозволити своєму тілу виконувати роботу. Застосовувати це було дуже складно.
Згодом Маюмі, сама неабияк схвильована, залишила геть виснаженого Тацую і пішла шукати собі нового партнера, але перед Тацуєю «безцільно» блукало чимало учениць, які не знали, куди себе подіти. Після того, як Масакі закінчив танець з Міюкі, він виявився дуже популярним серед старшокласниць. Для Тацуї це було не так вже й погано, але дівчат, які помітили його в коді моноліту і зацікавилися ним, теж не бракувало.
Але коли вони бачили, що він стоїть там, ніби вся його сила волі та енергія вичерпані, вони всі посилали йому однаковий погляд співчуття і проходили повз нього. У нього навіть не вистачало душевних сил, щоб подумати про те, наскільки це прикро для нього. Тільки‑но він зібрався повертатися до своєї кімнати, як хтось простягнув йому склянку, наче саме вчасно.
— Дя… кую, — промовив він. Він зупинився на середині фрази через те, наскільки несподіваною була людина, яка підійшла до нього.
— Виглядаєш втомленим.
— …Ну, так.
— Не виходить, як з тими матчами?
— Ну… Ні, твоя правда. Може, я забігаю наперед, але не схоже, що у тебе є проблеми з такими речами, голово.
— Я звик до цього.
З ним заговорив Кацуто. Він випив свій безалкогольний напій одним махом. Тацуя відчув, що має відповідати йому, тож осушив свою склянку так само.
Але справжня розмова почалася після цього.
— Шібо, ходімо зі мною на хвилинку, — сказав Кацуто. Не встигли ці слова вилетіти з його вуст, як він передав свій порожній келих офіціантці, що проходила повз (не Еріці), і повернувся спиною.
Це означало, що він не мав права відмовитися. Тацуя також віддав свою склянку і мовчки пішов слідом за ним.
*
Двір, де він спіймав озброєних зловмисників у ніч перед церемонією відкриття змагань, сьогодні був тихим, без жодних ознак чиїхось порушень. Втім, було не зовсім тихо: хтось, мабуть, відчинив вікно, бо до нього долинали слабкі звуки музики. Але ці тихі звуки, здавалося, лише поглиблювали тишу.
— Це нормально? Здається, скоро почнеться урочисте святкування перемоги, — ввічливо запитав Тацуя у спину Кацуто, коли той зупинився.
Після вечірки зала була зарезервована для святкування перемоги Першої старшої школи. Це був банальний привілей, який надається школі, що виграла загальний чемпіонат. Кацуто, як офіцер команди Першої школи та основний гравець, очевидно, мав би бути присутнім.
— Не хвилюйся. Це не займе багато часу, — відповів Кацуто, різко розвертаючись.
“Хіба це не так важливо? Тоді для чого він вивів мене на вулицю під час вечірки?”, — подумав він. А може… це було щось, що вирішиться за короткий проміжок часу.
…Принаймні здавалося, що план Кацуто передбачав саме це.
— Шібо, ти ж член Десяти головних кланів, чи не так?
Раптовий напад ледь не примусив Тацую насторожитися. І це не метафора – він майже прийняв бойову стійку. На цьому етапі будь‑хто, хто знав його справжню особистість, вважався підозрюваним.
— Ні, я не належу до кланів.
У погляді Кацуто було глибоке прозріння, яке не допускало брехні чи приховування. Тацуя зміг відповісти на вирішальне питання запереченням лише тому, що це була правда за буквою закону. Він не належав до Десяти головних кланів. Може, в ньому й текла їхня кров, але він не був визнаний їхнім членом. Це була незаперечна правда.
— …Ясно, — Кацуто кілька секунд дивився на Тацую, а потім незворушно кивнув. Тацуя не міг сказати, чи повірив він йому, чи ні. — Тоді дозволь мені дати тобі пораду як представник магів Джюмонджі в Раді головних кланів. Шібо, ти мусиш стати частиною кланів.
Тацуя вирячився на нього.
— Подивимось… Як щодо Саеґуси?
— Ти маєш на увазі її як шлюбну пару?
— Саме так.
Заклинання Кацуто, «Фаланга», було по суті природним ворогом оригінальної магії Тацуї, «Демонтаж». Він міг демонтувати один тонкий бар'єр, але тоді на нього вийде більше. Це був би нескінченний цикл. Тацуя відчув тремтіння від свого передчуття такої запеклої битви на виснаження, коли дивився фінальний матч… але він зовсім не передбачав цього, і тепер він відчував, що знову здригається, але вже з твердим переконанням.
Кацуто, без сумніву, був його природним ворогом.
…З набагато більших причин, ніж він думав.
— …Хіба твоє ім'я не було першим у списку кандидатів на одруження з Саеґусою, головою?
— Це ще одна можливість.
— …Президент Саеґуса не у твоєму смаку?
— Не зовсім так. Чому ж тоді? Саеґуса все ще є привабливою у певних аспектах.
— …Ах, — Тацуя не знайшов, що на це сказати.
— …О, ти турбуєшся про вік, Шібо? Хм… А як же її молодші сестри? Я востаннє бачив їх два роки тому, але вони виглядали так, ніби в майбутньому будуть прекрасними.
— …Перепрошую, але на відміну від тебе і президента, я лише старшокласник, тому всі ці розмови про одруження і заручини здаються завчасними…
— Невже? — Кацуто трохи нахилив голову. — Але не можна бути аж настільки безтурботним. Перемогти наступного главу одного з кланів у поєдинку сам на сам – це набагато серйозніше, ніж ти думаєш.
Тацуя хотів заперечити: «Я не хочу чути цього від тебе», адже саме Кацуто змусив його битися з Масакі.
— …Нам треба повертатися. Не запізнюйся, Шібо.
Він не міг у це повірити – або принаймні не хотів вірити.
“Невже він… невже він справді такий дурень…?”
Але коли Тацуя дивився, як він велично йде геть, він щиро відчув, що Кацуто – страшна людина.
*
— Тацуя?
Саме тоді, коли він стояв там уночі, охоплений здивуванням, голос його молодшої сестри вирвав його з цього стану.
— Що сталося? Це незвично для тебе – бути настільки розсіяним, що ти не помітив, як я прийшла.
— Ні, ну… я просто побачив дещо неочікуване…
— І що?
— Це, ну, неважливо…
— Хм? — Тацуя говорив непослідовно, але Міюкі лише розгублено похитала головою і не стала продовжувати тему. — …Вечірка вже закінчується.
— А святкування перемоги після неї… — пробурчав Тацуя, його обличчя рефлекторно скривилося на цій думці. — Гадаю, я не можу від цього відмовитися…
Міюкі приклала руку до рота і хихикнула.
— Гадаю тобі просто треба змиритися. Якщо ти повернешся до своєї кімнати, то, думаю, на тебе накинуться тільки Хонока та Еріка.
— Я можу зрозуміти Хоноку, але…?
— Еріку схопила президент, — сказала Міюкі. Вона засміялася, ніби це було смішно. — Президент на одну сходинку вище за неї, — додала вона. — І взагалі… — знову посміхнувшись, але стримуючи сміх, з трохи серйозними очима, вона зазирнула в очі братові. — Я не дозволю тобі втекти, Тацуя.
Тацуя зітхнув. Але несподівано вуха Міюкі нашорошилися.
— …О, остання пісня починається.
— Хіба? — Тацуя помітив, що пісня змінилася, але він не знав, що вона буде останньою.
— Тацуя, чи не розділиш ти зі мною цей останній танець?
Під світлом місяця та зірок Міюкі запросила його до танцю зі світлою посмішкою, яку він майже ніколи не бачив раніше. Посмішка не допускала жодного опору з його боку.
— …Тоді ходімо назад, поки все не закінчилося.
— Ні, тоді ми просто змарнуємо час, — Міюкі взяла його за руку. — Ми й звідси чуємо музику, — вона наблизила своє тіло так близько, що він міг відчувати її дихання. — І я можу чудово танцювати на траві в цих туфлях.
Тацуя нічого не відповів і поклав одну руку на спину сестри. Вона притулилася до нього і поклала руки йому на плечі.
Їхні тіла торкнулися один одного.
Ніжно стискаючи її руку і притискаючи до себе, Тацуя зробив перший крок.
Вони кружляли і кружляли під зоряним небом.
І коли вони кружляли, обличчя Тацуї завжди було прямо перед очима Міюкі.
Обличчя Міюкі завжди було прямо перед обличчям Тацуї.
Краєвид, зорі, місяць, темрява…
Коли все у світі оберталося навколо них, вони дивилися лише одне на одного.
Арка друга – Кінець
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub