Всі вирішили залишити святкування першості серед новачків до загальної вечірки з нагоди нагородження переможців.
Однією з причин було те, що троє запасних гравців, які увійшли до складу команди з коду моноліту і виграли і змагання, і чемпіонат новачків, зазнали серйозних фізичних пошкоджень і не могли приєднатися до розваг. Основною причиною, однак, було те, що вони були надто зайняті підготовкою до завтрашньої міражної битви, події, від якої залежала їхня загальна перемога.
Перемога Першої старшої школи у змаганнях новачків збільшила розрив у загальній кількості балів між Першою та Третьою школами. Різниця тепер становила сто сорок балів. Завтрашня міражна битва розподілить п'ятдесят балів на перше місце, тридцять – на друге, двадцять – на третє, і десять – на четверте. У коді моноліту, з якого завтра відбудуться відбіркові змагання, а в останній день – фінал, за перше місце давали сто балів, за друге – шістдесят, за третє – сорок. Залежно від завтрашніх результатів у міражній битві, Перша школа могла здобути перемогу, не чекаючи останнього дня.
Гравці та інженери були повністю присвячені останнім деталям костюмів (або захисного одягу, у випадку з кодом моноліту) та налаштуванням ПАВів. Члени команди, яким не було чим зайнятися, допомагали у різний спосіб.
Тацуя навмисне не відновив розрив правої барабанної перетинки і пішов до лазарету, щоб отримати звичайну медичну допомогу. Потім він використав свою магію самовідновлення, щоб повністю вилікувати її, і закрив вухо медичним навушником, перш ніж піти робити деякі приготування для Міюкі на завтра.
Йому було трохи шкода, що він обдурив членів своєї команди, особливо старшокласників, які хвилювалися за його праве вухо, не знаючи, що воно вже зажило. На жаль, були речі, які він повинен був тримати в таємниці. Він вирішив, що вони не дізнаються про відсутність у нього совісті, терпляче носячи гарячий, клейкий навушник посеред літа – хоча знав, що ціна за це мала бути набагато вищою.
Звичайно, навіть з урахуванням слів про повну відданість, не було майже нічого, за що їм треба було боротися напередодні. Насправді, можливо, краще було б сказати, що не було абсолютно нічого.
Минулої ночі раптово довелося очистити ПАВи двох людей – ну, трьох, якщо врахувати його власний, – а потім налаштувати їх з нуля, що було надзвичайно рідкісною, безпрецедентною подією. Хоча справа перетворилася зі змагання новачків на основну, Міюкі все одно планувала взяти участь у міражній битві. Підготовка до неї проходила без жодних затримок. Те, що його наздогнали інші, більш несподівані події того дня, не означало, що це вплине на нього так сильно.
— Ти не маєш перенапружуватися, Тацуя. Поспи трохи, добре? Ти відучора працюєш як ненормальний.
— Міюкі, тобі теж треба поспати. Ти так багато працюєш, що цей покалічений не зупиниться.
Тацуя, оперативно завершивши повну перевірку ПАВу Міюкі, та сам разом з нею на півдорозі були вигнані Маюмі та Судзуне, що поставило крапку в справах брата і сестри на сьогодні.
***
На відміну від гарної погоди, дев'ятий день змагань був затьмарений густими хмарами, які, здавалося, були готові пролитися дощем будь‑якої миті.
Втім, слабке сонячне світло після сходу сонця було однією з небагатьох позитивних рис для міражної битви. Для Міюкі та інших учасників змагань це була насправді гарна погода.
— Чудовий день для матчу… — сказав собі Тацуя, дивлячись на небо, — але це виглядає також як передвістя біди.
Обличчя Міюкі затьмарилося.
— Щось ще має статися…?
— Я не знаю, чого вони хочуть, тому… Немає доказів, що щось станеться, але й немає доказів, що нічого не станеться. Але ти не хвилюйся, Міюкі. Що б не сталося, я захищатиму лише тебе.
У словах Тацуї не було жодного прихованого мотиву. Для нього, поки він оберігав Міюкі, все було гаразд. В основі своїх намірів Тацуя вважав, що навіть якщо інші спортсмени постраждають, то це їхня власна провина, і його це не стосується.
Але… мабуть, він мав би подякувати небесам за те, що їхню розмову ніхто не слухав. Якби хтось був свідком… якби хтось побачив, що Тацуя знову дивиться в небо, а Міюкі поруч з ним, за межами його зору, нахилившись до нього, з сором'язливо опущеним обличчям, але блаженною усмішкою – брат і сестра могли б справити сюрреалістичне враження, що хтось із них намагається знищити іншого шляхом самобичування.
***
Міюкі виставили на другий матч дня.
Насправді, краще було б змагатися в першому матчі, оскільки це дало б достатньо часу для відпочинку, але Тацуя не очікував, що все піде так, як вони хотіли. Він вирішив просто бути вдячним за те, що вона не брала участь у третьому матчі. Перший матч пара вирішила дивитися з трибун, розташованих неподалік від поля. Між закінченням першого матчу і початком другого було сорок п'ять хвилин, але було б марною тратою часу спускатися з глядацьких місць на поле.
Він подивився на гравців з інших шкіл – усі вони теж стояли поруч із полем.
— Кобаякаві схоже не терпиться, — сказала Міюкі про свою старшокласницю, одну з гравців, які чекали на початок матчу на колоні, що стирчала над поверхнею озера.
Тацуя погодився з її оцінкою. Марі казала, що Кобаякава була примхливою, але, поставши перед можливістю здобути загальну перемогу, дозволяти своєму розуму блукати, безумовно, було б куди гіршим варіантом. Виграє вона чи програє, залежатиме від її суперниць, але він вважав, що за таких обставин з нею все буде гаразд.
Поки глядачі, персонал та члени команди дивилися на неї, пролунав стартовий сигнал.
*
У першому періоді боротьба була неспокійною, всі постійно мінялися місцями, але коли вона закінчилася, Кобаякава лідирувала з невеликим відривом від суперниць.
Еріка, яка затамувала подих, не усвідомлюючи цього, зітхнула і розслабилася, а потім зібралася щось сказати Мідзукі, що сиділа поруч, – коли та здивовано кліпнула, побачивши незвичний вигляд своєї подруги.
— Мідзукі… ти в порядку, що не носиш окуляри?
Маги з чутливістю до випромінювання духовних частинок носили окуляри з ефектом розсікання аури, щоб не піддаватися впливу бурхливих емоцій, що панували в подібних місцях під впливом енергійних духіонів. У цій ситуації, коли вся аудиторія була збуджена тією чи іншою подією, зняття окулярів лягло б величезним тягарем на її свідомість.
— Чесно кажучи… це трохи важко, — Еріка помітила, що руки Мідзукі, які тримають окуляри на колінах, час від часу злегка тремтять. — Але я не думаю, що мені варто продовжувати тікати від своєї сили.
— Я і не думаю, що ти тікаєш…
Еріка кілька разів запитувала її, чому вона пішла до школи магії. Звісно, Мідзукі відповідала, що здебільшого для того, щоб розвинути свої магічні здібності, які в неї були рідкісними. Зокрема, вона хотіла вступити до магічного університету і стати магічним інженером.
Але в той же час її метою було вивчити техніки контролю над своїми очима, які бачили забагато. Вона отримувала максимум знань, наскільки це було можливо, принаймні на рівні учениці 2‑го курсу.
Вона була недосвідченою, але завжди протистояла власній силі, тому не тікала. І Еріка вважала, що звертатися за допомогою до інструментів – це природно, коли ти ще недосвідчений.
Може, саме тому…
— Нічого доброго не вийде з того, що ти себе примушуєш. Я не кажу, що ніхто ніколи не опановує навички за один раз, але більшість з тих, хто намагається, шкодять собі. У твоєму випадку є шанс, що ти можеш зробити щось, чого не зможеш виправити, хіба ні?
…вона почала говорити з нею трохи суворіше.
Проте Мідзукі залишила окуляри на колінах.
— Так… але я не думаю, що правильно ігнорувати те, що я можу бачити, коли мені це дійсно треба… Якби я дивилася уважно, коли Ватанабе постраждала, може, я змогла б більше допомогти Тацуї та іншим.
— …Тож тепер ти стоїш на сторожі, щоб нічого не сталося?
— Так, і… думаю, з Міюкі все буде гаразд. Я маю на увазі, що Тацуя ніколи не допустить, щоб з нею щось сталося. Але я не думаю, що у нього вистачить сил на інших гравців сьогодні. Він так багато працював вчора. І якщо…
— …інший гравець стане жертвою, Тацуя не буде вдавати, що не помічає. Ну, я думаю, що ні… Він здається холоднокровним і бездушним, але насправді він велика душа.
— Тацуя дуже хороший, і він піклується про своїх друзів!
— Так, так, я зрозуміла.
“Але іноді мені здається, що якби хтось не був його другом, він би залишився непохитним до кінця”, — вона тримала цю думку при собі, намагаючись заспокоїти Мідзукі, яка жестикулювала руками, демонструючи своє роздратування.
Тоді Мікіхіко, який підслухав їхню розмову з протилежного боку від Мідзукі, перервав їх.
— Я розумію, що ти хвилюєшся за Шібату, Еріко, але якщо Тацуя має рацію, і вони використовують магію духів для саботажу, то її очі – найкорисніша річ, яку ми могли б мати. Наразі я побудував навколо нас бар'єр, який пом'якшує деяку стимуляцію від випромінювання, тому я не думаю, що вона постраждає від будь‑яких наслідків.
Слова Мікіхіко, які були трохи більш пристрасними, ніж потрібно (принаймні, коли він говорив з Ерікою), викликали у рудоволосої дівчини дражливу посмішку.
— Та невже, Мікі? Ти захищатимеш її, так? А якщо з нею щось трапиться, тобі доведеться взяти на себе відповідальність, згоден? Ну ти знаєш, таку відповідальність, яку хлопець має перед дівчиною, ясно?
— Що?! Зараз не час для жартів! — заперечив Мікіхіко, почервонівши і навіть забувши про своє звичайне заперечення проти її прізвиська.
Тим часом обличчя Мідзукі повністю розчервонілося. Вона була не в тому стані, щоб сперечатися.
— …Ти реально зла людина, ти знаєш про це?
А Еріка, зі свого боку, була незворушна, відмовляючись коментувати змішану зітханнями критику, що надходила від другого хлопця, який займав місце поруч з нею.
Коли Лео, якого ігнорували, та Еріка, яка вдавала, що нічого не помічає, вели свій звичний жвавий діалог, вони почули сирену, яка сповіщала про початок другого періоду. Обоє зробили обличчя, які свідчили про те, що вони ще не закінчили, але все ж таки замовкли, щоб не заважати гравцям або решті глядачів.
А потім, невдовзі після початку другого періоду, сталося це.
*
У повітрі з'явилася зелена куля світла; Кобаякава та ще одна спортсменка одночасно стрибнули за нею. На жаль, її суперниця була трохи швидшою і швидше подолала відстань у метр, що дозволяло їй дістати м'яч. Кобаякава використала заклинання, щоб зменшити імпульс стрибка. Її тіло зупинилося на середині стрибка.
Потім, коли вона складала заклинання, щоб повернутися на вихідну позицію, вона помітила, що інша дівчина вже була там. Не панікуючи, вона перемкнула свою магічну програму, щоб приземлитися на найближчу відкриту точку опори. Заклинання переміщення повільно перенесло її в повітрі по діагоналі, прямо до опори, не звертаючи уваги на силу тяжіння.
Однак, коли її тіло мало спуститися по діагоналі… сила тяжіння взяла гору, і вона почала падати прямо вниз.
Вся аудиторія могла бачити її спотворений вираз обличчя, коли вона зрозуміла, що падає.
Шок.
Паніка.
Страх.
Заклинання, яке повинно було підтримувати її тіло, не спрацювало.
Магія підтримувала її все життя, а тепер раптово зрадила. Це змусило її навіть забути про боротьбу, коли вона падала на поверхню озера. Це була вода, але вона все ще була на висоті близько десяти метрів у повітрі. Якби вона не приземлилася правильно, це могло бути фатальним. А Кобаякава не проявляла жодних ознак того, що намагалася зупинити падіння.
Але, на щастя, ця спортивна подія була розроблена з урахуванням кількох заходів безпеки. Коли стало зрозуміло, що вона втратила контроль і почала падати, звісно, було вжито контрзаходів. Член турнірного комітету піднявся і вистрілив заклинанням уповільнення. Ймовірно, пройшло менше секунди між тим, як вона почала падати, і заклинанням члена комітету, яке її зупинило.
Навіть якщо так, вона вже подолала половину відстані до поверхні води.
Було достатньо часу – і достатньо шляху, щоб зламати її дух.
*
Годинник зупинився, і Тацуя з болем дивився, як його старшокласницю виносили на ношах.
Основною причиною того, що хлопці та дівчата, які вивчають магію, втрачають свої здібності, є небезпечний досвід, спричинений магічною невдачею, і подальша недовіра до цього ремесла. Магія була силою, здатною обдурити світ. Сама магія була фальшивою силою, яка лежала поза логікою світу. Проте, якщо можна було побачити магію на власні очі, як це робив Тацуя, не мало значення, що вона була фальшивою силою – можна було вірити, що вона була прямо тут.
Але більшість магів (на стадії навчання) не могли бачити магію. Це була невиразна, розпливчаста сила. Навіть якщо вони могли бачити псіони, вони не могли бачити, як магія працює всередині. Вони могли знати про неї лише теоретично.
“Магія, яку я використовую, справді йде зсередини мене?”
Це питання було проблемою – ні, сумнівом – з яким стикалися майже всі маги під час навчання магії. І коли вони безпосередньо стикалися з відсутністю магічних ефектів, коли заклинання не спрацьовувало, або з небезпечною ситуацією, якої, як вони думали, вдалося уникнути за допомогою магії, цей сумнів іноді міг перетворитися на переконання:
“Мабуть, магії насправді не існує.”
Маги, одержимі цим переконанням, ніколи більше не могли використовувати магію.
Магія була побудована на цій крихкій, невпевненій, делікатній душевній рівновазі.
“…З Кобаякавою, певно, все скінчено”, — сказав собі Тацуя, притуливши до себе плече білолицьої Міюкі, щоб підбадьорити її. У ту мить, коли вона потрапила під дію сили тяжіння, коли вона усвідомила це, обличчя Кобаякави залилося жахом. Він міг би легко сказати, що вона незнайомка, але втрата такого дорогоцінного таланту все одно була для нього болісною думкою.
І тут, немовби обірвавши його емоції, завібрував комунікаційний термінал у нагрудній кишені. Міюкі, яка була притиснута до нього впритул, підняла на нього запитливі очі. Тацуя розкрив розкладний модуль голосового зв'язку і приклав його до вуха.
— Тацуя, це Мікіхіко. Ти можеш зараз говорити?
— …Так, можу.
Він переконався, що глушник перешкод звукових хвиль на пристрої увімкнений, завдяки лампочці на ньому, але все ж таки знизив голос, щоб відповісти.
— Про нещасний випадок – на жаль, я не побачив ніяких ознак заклинання.
— Ясно…
— Мені дуже шкода. Ти розраховував на мене, а я нічого не зміг зробити…
— Нічого страшного. Я теж нічого не помітив.
— Але Шібата каже, що хоче тобі щось сказати.
— Мідзукі? Вона була без окулярів? — у голосі Тацуї пролунало здивування – і не фальшиве.
Але Мікіхіко не відповів на запитання прямо.
— Тацуя, це Мідзукі.
— Мідзукі, ти щось бачила?
“І з тобою все гаразд?”, — наступні слова застрягли у нього в горлі, але він вирішив, що це було б грубо стосовно Мідзукі, враховуючи дух її вчинків. Вона використала свій магічний зір за власним бажанням, і як людина, що жила в тому ж світі магії, він вирішив, що правильною відповіддю буде запитати, які результати.
— Так, ну… права рука Кобаякави… Здається, я бачила, як з неї раптово вирвалося якесь світло – чи то духи – зсередини.
— Ясно… Значить, ти щось побачила. Ті духи, що вирвалися назовні, вони розсіялися?
— Емм… так, це виглядало саме так. Це було схоже на те, як старі прилади випускають кілька іскор, а потім вимикаються…
— Я зрозумів. Ага, ясно, ясно… Значить, ось як воно, — Тацуя відчув, що він побачив внутрішній процес того, що зробив ворог, хоча й нечітко.
Вона, мабуть, знала по голосовому зв'язку, що він кивнув.
— Тацуя…? — пролунав голос у слухавці, невпевнений, але з легким передчуттям.
— Ти молодець, Мідзукі. Ця інформація дуже допомогла.
— Дякую!
Відповідь Тацуї випередила те, що Мідзукі хотіла запитати і що вона хотіла почути; вона відповіла дзвінким голосом.
***
На жаль, Перша старша школа була змушена відмовитися від участі в матчі на середині гри.
Вийшовши з намету Першої школи з пригніченим виглядом, Тацуя попрямував до намету турнірного комітету, де проводилася перевірка ПАВів. Він залишив Міюкі в кімнаті очікування гравців – це була частина намету, але все ж таки кімната, а сам мав прийти сюди.
Судячи з їхніх дій, він не думав, що ворог буде втручатися у два матчі поспіль; вони не будуть застосовувати жодних прямих силових методів до гравців. Але, з іншого боку, гравцям потрібно було сконцентруватися перед початком матчу, не час перейматися різними дрібницями на кшталт перевірки пристроїв. Саме це він пояснив Міюкі, щоб вона не пішла з ним.
Перевірки регламенту ПАВу були процесом, що повторювалися багато разів за останні кілька днів; вони мали розпочатися і завершитися без інцидентів. Однак ця оптимістична віра майже зникла з його свідомості в ту мить, коли ПАВ помістили на перевірочне обладнання.
Це був абсолютно імпульсивний вчинок. Співробітник взяв у нього з рук ПАВ і поклав його на перевірочний пристрій. А потім, у той самий момент, він почав працювати з елементами управління…
…до того часу, як він усвідомив, що виявив щось дивне…
…його руки…
…вже стягнули чоловіка з іншого боку столу і повалили його на землю.
Почувся крик.
А потім почувся розлючений рев – точніше, ревіння одного з охоронців.
Хоча звуки дійшли до його вух, вони не досягли його розуму. Намір вбити випромінювався з нього, повністю позбавлений будь‑якого милосердя. Кроки припинилися, і галас поступився місцем тиші.
Це був єдиний «справжній» вираз, який залишився в нього.
— …Ти мене недооцінив.
Почувся крик болю, ймовірно, фізіологічна реакція на посилення тиску на притиснуті груди чоловіка з боку коліна Тацуї.
Коли член комітету, якого Тацуя притиснув до землі, застогнав від болю, його рот і щоки почали сіпатися від жахливої атмосфери жорстокості, яку випромінював Тацуя, – його зуби не могли цокотіти, а рот не міг навіть закритись.
— Ти думав, що я не помічу, як ти переробляєш те, з чим прийшла Міюкі?
Треті особи тут не могли знати про його сімейні справи. Проте, хоча вони нічого про це не знали, вони точно розуміли одне.
Цю зловісну посмішку.
Член комітету, який став жертвою одностороннього акту насильства, знав, що він торкнувся того, чого не мав. Він накликав на себе гнів дракона.
Не дивлячись ні на кого з оточуючих, Тацуя холодно поставив запитання контролеру, якого він тримав у руках:
— Що ти всунув у ПАВ Міюкі зі своїм пристроєм? Я знаю, що це був не просто вірус.
Обличчя члена комітету ще більше заклякло. Страх і відчай на ньому не належали людині, яка щойно побачила саму Смерть. Це був погляд злочинця, чиї гріхи були викриті агентом Пекла.
— Ясно. Ти можеш змінювати програмну частину подібних ПАВів. Все‑таки за правилами турніру люди не можуть відмовити в запиті на перевірку ПАВів перевірочним пристроєм.
Найближчий з групи охоронців, які підбігли до нього, щоб утихомирити його, почув ці слова і затамував подих. Вираз обличчя чоловіка, якого Тацуя тримав у руках, змінився: він виглядав вже не як жертва, а як злочинець.
— Та я певен, що не всі нещасні випадки на цьому турнірі сталися з твоєї вини, чи не так?
Очі чоловіка під колінами Тацуї почали наповнюватися сльозами, і він кілька разів слабко похитав головою.
— Бачу, ти не хочеш говорити?
Ніби хизуючись перед чоловіком, Тацуя склав пальці правої руки в пряму лінію і напружив кисть. Він направив кінчики пальців на чоловіка, як викривлену шию змії. Потім його права рука повільно наблизилася до горла притиснутого чоловіка.
Ніхто з присутніх не міг відвести від нього очей, і всі думали про одне й те саме. Всі уявляли собі одне й те ж. Пальці цього хлопця з легкістю проткнуть шкіру шиї жалюгідного злочинця, розірвуть йому горло і в калюжі крові проведуть над ним церемонію нещадного суду…
— В чому справа?
Але неминучого катаклізму насправді вдалося уникнути – завдяки лагідному голосу старого чоловіка. Не грізний і не суворий. Він був схожий на весняний вітер. Він був схожий на спокійну, м'яку хвилю, що змітає насильство в кімнаті.
— …Ваша Екселенціє Кудо, — його лють вщухла, наче злий дух покинув його тіло, Тацуя прибрав руку, зрушив коліно і підвівся, щоб привітати старого. — Я дуже перепрошую за те, що показав такий неприємний вигляд, сер.
— Ти… Шіба, з Першої школи. Ти чудово зіграв у вчорашньому матчі. Так чи інакше, в чому справа?
Відчувши, що лють Тацуї вщухла, дехто почав рухатися, щоб заспокоїти його, але ті, хто були попереду, почувши його наступні слова, зупинили своїх колег.
— ПАВ гравця моєї школи був незаконно саботований, сер, тому я затримав порушника і збирався допитати його про те, хто за ним стоїть.
— Зрозуміло.
Всі присутні, всі, хто застиг від жаги крові Тацуї, інстинктивно знали, що ці слова були брехнею. Тацуя не зупинився б на простому допиті.
Але старий Кудо не тиснув на Тацую у його намірах. Натомість він лише кивнув.
— Це той самий ПАВ?
— Так, сер.
Старий маг, колись відомий як найвидатніший і найхитріший з усіх, взяв ПАВ з перевірочного обладнання, підніс його до очей, уважно подивився на нього і знову кивнув головою.
— …Ти маєш рацію – він був пошкоджений. Я вже бачив таке раніше. Це «Електронний золотий черв'як», який використовував маг з Гуандуна в театрі на острові Східнокитайського моря.
Закінчивши говорити, він кинув холодний погляд на чоловіка, який все ще лежав на підлозі. Чоловік скрикнув і поповз назад, не в змозі встати.
— «Електронний золотий черв'як» – це заклинання ДС, яке проникає в електронні пристрої через їхні фізичні дроти. Використовується для виведення з ладу високотехнологічної зброї.
Заклинання ДС – це термін, яким називали магію, що використовувала автономних нефізичних істот (духовних сутностей), таких як духи. Якимось ностальгічним тоном, копаючись у своїй пам'яті, Кудо почав пояснювати принцип дії заклинання.
— Замість того, щоб змінювати саму програму, воно втручається у вихідні електричні сигнали. Це означає, що, незалежно від операційної системи чи наявності антивірусних програм, воно може призвести до того, що електричні пристрої вийдуть з ладу на тривалий період часу. Наші війська досить довго боролися, поки не дізналися про природу «Електронного золотого черв'яка»… Ти знав що це таке?
— Ні, сер, — відповів Тацуя, не жестикулюючи, зберігаючи невимушену позу і поведінку. — Я ніколи раніше не чув про цей термін, сер. Але одразу зрозумів, що у створений мною системний простір потрапило щось на кшталт вірусу.
— Ясно, — сказав старий, приємно посміхаючись. — Отже, де ж ти дістав таке заклинання?
Агент скрикнув і спробував втекти на четвереньках, але співробітники служби безпеки, які зібралися, щоб вгамувати Тацую, натомість стримали його.
*
— У будь‑якому випадку, Шібо, ти можеш повернутися на стадіон. І використовуй запасний ПАВ. За даних обставин, тобі не треба перевіряти його ще раз… Чи не так, містере голово?
Старий голова – хоча й на кілька років молодший за Кудо, – що стояв поруч, швидко кивнув.
— Хтось, хто здійснює незаконні диверсійні операції, прослизнув до адміністративного комітету. Такий скандал безпрецедентний. Після цього у нас з вами буде довга розмова.
Голова турнірного комітету виглядав так, ніби ось‑ось знепритомніє, але прохрипів підтвердження. Кудо відвів погляд від нього та його прибічників, а потім подарував Тацуї ще один веселий вираз обличчя.
— Тацуя Шіба, я хотів би колись почути твою історію.
— Так, сер. Коли випаде нагода…
— Хм, так. Тоді я з нетерпінням чекатиму на таку нагоду.
Такою була перша безпосередня зустріч Тацуї та Кудо.
***
Повернувшись до намету Першої старшої школи, Тацуя відчув, що погляди на нього та емоції, що стояли за ними, ледь помітно, але змінилися.
Він міг би сказати, що вони повернулися до норми.
Це було непомітно, бо вони намагалися це приховати. Але вони самі були винні в тому, що дивилися на нього по‑іншому; це були вагання, він бачив це в їхніх очах.
Тацуя ні в якому разі не був нетямущою людиною. Він просто мав певні емоційні нахили. Просто ті емоції, до яких він був більш схильний, він відчував надзвичайно гостро.
Він був нетямущим, коли йшлося про доброзичливість.
Але він був гострий і чутливий до злоби.
Очі, спрямовані на нього зараз, були йому добре знайомі. Це були почуття, які люди відчувають до дивних, невідомих, інакших істот: розгубленість, страх і відсторонення.
— Тацуя…
І єдина дівчина, яка не намагалася уникати його, привітала його з похмурим виразом обличчя і ще більш похмурим голосом.
Однак ця єдина пара очей завдала йому сильного болю в серці.
— Пробач, що потривожив тебе, — пробурмотів він.
— Не вибачайся! — вигукнула вона, сильно хитаючи головою, її зав'язане волосся трохи розпустилося. — Ти розлютився на когось через мене, так?
— Це сталося миттєво. Ти вже чула про це?
Він простягнув руку, щоб відкинути волосся з її обличчя. Соромно і пригнічено Міюкі все ще впевнено відповідала на запитання брата.
— Ні. Але коли ти дуже злишся, це… завжди через мене… — незважаючи на її впевнену відповідь, поступово її очі починали сльозитися.
Тацуя приклав руку до її щоки і обережно підняв її обличчя.
— Ти маєш рацію. Ти єдина, через кого я можу по‑справжньому розсердитися. Але, Міюкі, всі старші брати зляться через своїх молодших сестер. Це єдине нормальне, що залишилося в мені. Ти не маєш засмучуватися через це, — вільною правою рукою він дістав хустинку, а потім обережно витер нею сльози на очах сестри. — Крім того… якщо ти зараз розплачешся, то зіпсуєш весь цей чарівний макіяж. Це твій зоряний час, ти ж знаєш, що будеш у центрі уваги.
— Та годі тобі, Тацуя… Я ж не одна в цьому матчі! Це називається упередженість, — сказала Міюкі, криво посміхнувшись – але все ж таки посміхнувшись, і вона затьмарювала чиїсь інші посмішки. Принаймні, Тацуя відчув це саме так.
Він також відчув полегшення і задоволення, побачивши, що вона знову посміхається. Він провів рукою від її щоки до плеча, а потім, піднявши очі на намет, до якого вони збиралися зайти, знову помітив зміну у поглядах – і цього разу це не було дивною різницею.
Вони більше не були нерішучими, переляканими очима, що визирали з тіні. Тепер це були просто незграбні погляди, яким явно набридло все це дійство, але вони не могли відвести очей.
— О Боже, Тацуя, — Маюмі привітала його з помітно млявим поглядом і дещо холодним голосом, ніби кажучи, що навіть у такі моменти президент школи має представляти учнівську спільноту. — Коли в штабі турніру мені сказали, що один з учнів раптом накинувся на когось із них, я не мала жодного уявлення про те, що відбувається… але я гадаю, що це був просто комплекс сестри, коли хтось намагається зазіхнути на твою дорогоцінну сестричку.
Тацуя відчував себе вкрай неприємно від цього вислову, але коли подув вологий теплий вітер – такий, як перед тайфуном, – Тацуя зрозумів, що він перебуває у вкрай невигідному становищі з точки зору чисельності армії.
Тому він прокрався до робочої кімнати, відведеної для інженерів. Таким чином Тацуя уникнув зустрічі з іншими членами Першої школи, які зненавиділи його та намагалися відгородитися від нього. Але чи справді він цього хотів… Якби ви запитали його, він би не зміг вам відповісти.
***
Небо було хмарним ще від самого світанку. Зараз, коли наближалася 9:30 і початок другого матчу, воно не показувало жодних ознак покращення.
— Сьогодні гарна погода… Сподіваюся, вона протримається до вечора.
— Очевидно, ввечері має прояснитися.
— Зоряне сяйво може сильно заважати… але це все одно ліпше, ніж дощ.
Адзуса, слухаючи розмови брата і сестри, які говорили так, ніби перемога у відбіркових змаганнях була забезпечена, чомусь не відчувала, що розмова була безтурботною.
Загалом, розрив у силі між першачками та другокласниками був більшим, ніж між друго‑ та старшокласниками. Це було пов'язано з тим, що професійне навчання магії починалося лише зі старших класів. Тож навіть якби не було змагань новачків, випадків, коли першокласники потрапляли до основних змагань, було небагато. Зазвичай, якщо під час змагань когось переводили з змагання новачків на основне, йому було б важко навіть пройти відбір, не кажучи вже про те, щоб зайняти високе місце.
“Хоча… Здоровий глузд Міюкі не стосується, так?”, — подумала вона. “Тим паче, що з нею Тацуя.”
Якщо не брати до уваги боязкість Адзуси, всі знали, що вона була магом (у навчанні), що займає перше місце у своєму рейтингу. Той факт, що хтось настільки сором'язливий був обраний до учнівської ради Першої старшої школи, був своєрідним парадоксальним доказом її здібностей.
Наскільки Адзуса могла судити, Міюкі мала навички, щоб серйозно претендувати на перше місце. Сама по собі, її сила височіла над рештою. Але її брат також повністю підтримував її. Навіть якби Марі, яку спочатку вважали фавориткою, була б у відмінній формі і вийшла на старт разом з нею, Адзуса не була впевнена, що навіть вона зможе її перемогти.
Вона тримала критику глядачів при собі. Її призначили інженером на третій матч, тож зараз вона трохи раніше завершувала перевірку ПАВа свого гравця.
Основні змагання з коду моноліту та міражної битви були фінальними для хлопців та дівчат, відповідно, у Змаганнях дев'яти шкіл, і персонал кожної школи зараз був повністю задіяний у них. Перша школа приїхала на змагання з одним інженером на кожного гравця. Тож лише під час цієї події брат і сестра Шіби були суперниками Адзуси. Хоча, мабуть, точніше, Тацуя, як ще один інженер, був її суперником.
Але… ще до старту вона не могла думати про перемогу чи поразку. Вона навіть перестала відчувати, що це змагання.
Те, що сталося раніше… Коли їй повідомили зі штаб‑квартири турніру, що Тацуя напав на члена комітету, вона була не стільки шокована, скільки налякана.
Її це не здивувало. Десь у глибині душі вона бачила, як він це робить. Вона знала його не дуже довго і не дуже близько, але вважала, що він не з тих, хто вдається до насильства без причини. Водночас вона відчувала, що якби у нього була причина, він би не вагався.
Хтось, хто не вагався, коли йшлося про насильство – і це її лякало.
Звичайно, Адзуса не була наївною. Вона знала, що магія була розроблена для військових цілей, і що великий відсоток практичного застосування магії все ще стосується військової сили та стримуючої сили. Але незалежно від того, чи це була військова сила, чи поліцейська, це все одно було насильство, властиве владі. Відповідальність за її застосування була розділена між багатьма: тими, хто її визначав, тими, хто наказував, тими, хто виконував, і тими, хто наглядав за нею.
Але вона була впевнена, що він сам прийняв рішення і сам його виконав, і сам несе за це відповідальність. Це, напевно, залишалося б правдою, навіть якби інша сторона померла. Навіть якби це перетворило його на вбивцю.
Його розум був холодний і твердий, як сталь, і це лякало її.
Коли вона почула від нього деталі, її страх змінився на здивування. Він пояснив, що спіймав когось на гарячому, коли той незаконно змінював ПАВ, і заарештував його. Перед очима Адзуси застиг заплаканий, пом'ятий вираз обличчя Хіракави, старшокласниці, яку приставили до Кобаякави. Легко уявити, як їй було важко, і ще легше поспівчувати: вона не знала, що ПАВ був зламаний. Через це її гравець зазнав аварії. І тепер одна з її найгеніальніших однокласниць, можливо, вже ніколи не буде такою, як раніше. Але порівняно з цим, він… Якби Адзуса була на місці Хіракави, вона, мабуть, втекла б, плачучи.
Незаперечною правдою було те, що Тацуя був учнем 2‑го курсу – протилежністю до відмінника. Нездарою. Його оцінки за практичні іспити ледве трималися на плаву. Ніколи не було більше п'яти учнів, які провалили іспит з практичних навичок одразу після зарахування, тож цілком природно, що люди вважали його оцінки «поганими», а не просто «не дуже хорошими».
Але насправді, якщо подивитися на його здатність реагувати на ситуації, в яких насправді опиняються маги, а не на якийсь показник ситуативної «істинної сили», виміряний тестами, то можна було б подумати зовсім про інше.
Для розробок, для аналізу, для коригування… і, не в останню чергу, для бою…
…його рівень сили був вище того, що більшість вважала б першокласним.
Якби магія оцінювалася не за чистими здібностями, а за обставинами, в яких вона застосовувалася на практиці, то він, мабуть, був би найкращим учнем, якого тільки можна було б знайти. А це означає…
“Всі ці оцінки, які ми отримуємо… Для чого вони? Що означає бути на першому курсі? Чи є взагалі причина розділяти перший і другий курси?”
Так Адзуса почала думати після того, як познайомилася з Тацуєю ближче під час Змагання дев'яти шкіл. І це її збентежило. Це змусило її занепокоїтися. Вона сприймала свої цінності, свій світогляд як належне, ніколи не сумніваючись у них. Раптом вони виявилися непевними і ненадійними.
Адзуса не мала тієї показної елітарності, яку мали інші, пишаючись своєю приналежністю до Цвітів і дивлячись зверхньо на Бур'янів з 2‑го курсу. Принаймні, не свідомо. Це не означало, що вона не пишалася тим, що її магічні здібності були чудовими, що робило її чудовою ученицею школи магії.
Щоправда, її майбутнє як мага і як магічного інженера все ще було глибоко оповите туманом, але впевненість у своїх здібностях надавала їй сміливості знайти це майбутнє. Вона була для неї дорогоцінним напарником. Навіть якщо вона цього не усвідомлювала, факт залишався фактом: її впевненість у собі як у мазі штовхала її вперед.
Магія була не єдиною річчю, до якої це стосувалося. Молоді люди мали великі надії та мрії, а також великі сумніви. Їхні гордість і впевненість компенсували брак досвіду та минулих досягнень.
Для Адзуси та інших відмінників магічних шкіл, як і для неї, магія була тим, що створювало цю гордість, що породжувало цю впевненість. Точніше, саме її оцінки з магії надавали їй впевненості. Але щоразу, коли вона бачила Тацую, її гордість і впевненість починали здаватися невиправданими.
Її результати тестів на першому році навчання, безсумнівно, були вищими за його, але вона не думала, що коли‑небудь зможе перемогти його. Ні як бойового мага, ні як магічного інженера, ні як дослідника магії. Навіть той рідкісний магічний хист, яким вона володіла, і який, як вона потай вважала, був єдиним, з чим не могли зрівнятися Маюмі та Марі… коли вона зіткнулася з Тацуєю, навіть він втратив будь‑який сенс.
Та все ж Адзуса ніколи не вважала себе людиною, яка б так сильно переймалася почуттям власної неповноцінності. І вона вже була більш ніж на 90 відсотків упевнена, що Тацуя – це він.
“Якщо це він, то, звісно, я не можу з ним зрівнятися.”
“Якщо це він, то сам факт відчуття неповноцінності є зухвалим з мого боку.”
Так казала собі Адзуса.
“Але більше ніхто не знає…”, — інші не знали, тому вони б більше думали про це питання. Вони відчуватимуть це сильніше – особливо інші першокласники. Вони б запитували себе, що взагалі означають їхні оцінки, якщо виявиться, що учень 2‑го курсу навчається краще за них.
— А‑чян, не муч себе так, добре?
Раптом голос звернувся до неї ззаду. Від несподіванки Адзуса підскочила й обернулася, і побачила, що Маюмі сухо посміхається до неї.
— Хлопець особливий, — попри вибір слів, тон її голосу був теплим. — Я певна, що інші не зможуть його прийняти… але одна з речей, якої ти маєш навчитися в старших класах, – це приймати речі, навіть якщо вони тобі не подобаються. Це факт, що учні другого курсу відстають від учнів першого в магічних здібностях. І це також факт, що Тацуя знаходиться на вищому рівні, ніж ми.
— Що? Але…
Адзуса була ошелешена цими несподіваними словами. Вона знала, що Тацуя був на кілька рівнів вищий за неї – навіть якщо це був він, вона не могла заперечувати, що особисто була розчарована цим. Але Маюмі була на справді високому рівні, і це був її еталон. Адзуса не вважала себе набагато гіршою за Тацую.
— Я не програю в усіх відношеннях, — сказала Маюмі, здогадавшись про її розгубленість, і знову криво посміхнулася. — З точки зору загальних магічних здібностей, я краща. У магічній перестрілці, поки я тримаю дистанцію, я теж матиму перевагу.
Але потім вона зупинилася, зітхнувши. Думки про його силу, здавалося, виснажували її.
— Але, очевидно, є сфери, в яких він мене перемагає. Може, це й небагато, але я не можу навіть наблизитися до нього в тому, що пов'язано з ПАВом. І мені боляче це говорити, але він просто знає про магію більше за мене. Хоча через нього всі старшокласники мають кепський вигляд, — додала вона безтурботно. — У кожного є речі, які йому добре вдаються, і речі, які йому не вдаються. Ніхто не може перевершити іншого абсолютно в усьому. Коли я кажу, що Тацуя на вищому рівні, я маю на увазі, що я не можу навіть наблизитися до нього в плані знань і навичок магії.
Маюмі подивилася на Адзусу твердим, незворушним поглядом, ніби зазираючи глибоко в її очі.
— Але зате наші результати в практиці набагато вищі, ніж у нього. Тож не треба так песимістично до цього ставитися. Не можна сказати, що іспити з практичної магії не мають сенсу. Самі по собі тестові оцінки, може, і не повністю визначають чиюсь цінність, але вони все ж є її частиною.
Адзуса, все ще безмовна, переварювала її слова.
— І до речі… — цього разу вона зітхнула по‑справжньому. — Якщо думати, що ти краща за інших, важко змиритися з тим, що ти не в усьому перемагаєш. Ти забудеш, що різниця між учнями першого та другого курсів існує лише для зручності у формуванні класів для практичних занять, яка, як виявилося, базується на твоїх оцінках на іспитах з практики магії.
Адзуса мимоволі широко розплющила очі. Раптова правда в її словах була таким шоком, що в голові у неї помутніло. Вона нічого не забула. Насправді вона вперше чула про те, що поділ на курси відбувається лише для проведення практичних занять.
— Мабуть, форма не допомагає… Спочатку все пояснювали тим, що коли збільшили кількість учнів, то не встигли всім вишити…
— Що? Це правда?
— Чекай, ти що, не знала?
Ні, вона ніколи не чула цієї внутрішньої історії. Тепер вона втратила дар мови з іншої причини. Інший вид шоку.
— Ну, так, мабуть, це мало кому відомо… — пробурмотіла Маюмі, а Адзуса продовжувала заперечливо хитати головою. — Ти знала, що колись давно у Першій школі було лише сто учнів? Вони сказали, що нам треба більше магів, щоб зрівнятися з іншими країнами, тому Перша школа була першою, яку розширили. Але уряд поквапився. Замість того, щоб просто набрати більше учнів на початку наступного року, вони прийняли заявки в середині року. Але вони не могли раптово збільшити кількість викладачів посеред року. На той час у нас було ще менше вчителів магії, ніж зараз. У крайньому разі, вони вирішили зосередити новоприйнятих новачків виключно на вивченні теорії, а вже на другому році почати їх практичне навчання. Так з'явилася система «Другий курс».
— На жаль, через раптовий наплив учнів другого курсу, школа помилилася із замовленням форми. Першокласникам, які вступили того року, довелося носити форму без емблеми Першої школи, але це призвело до непорозумінь, яких ніхто не очікував… Система «Другий курс» була лише тимчасовим заходом, доки вони не перейдуть на другий рік навчання. Вони були просто додатковими учнями, яким дозволили записатися, щоб збільшити кількість учнів. Але потім люди почали вважати їх запасними. І в результаті вони не змогли набрати достатню кількість викладачів, щоб відповідати необґрунтованому збільшенню кількості учнів. Так ми дійшли до нинішньої системи, де це маленьке непорозуміння стало офіційною позицією.
— І правда в тому, що після цього вони просто залишили форму в спокої, ніби так і було задумано з самого початку. Ніби прикривали свою поспішність. Якщо подумати, то здається, що було б тяжче виготовити два різних види форми… Пошиття здійснюється на автоматизованій фабриці, тож навіть якщо й потрібні різні розміри, то дешевше було б просто зробити один дизайн.
Адзуса роззявила рота. Пояснення Маюмі справді вразило її до глибини душі. Вона не могла повірити, що вся ця справа з Цвітами та Бур'янами, яка сприяла такій частій, злісній, серйозній ворожнечі, виникла через таку дурницю.
“Ми не можемо дозволити Міюкі дізнатися про це”, — думала вона – вона надто боялася того, що може статися, якщо вони дізнаються.
Маюмі, мабуть, думала про те ж саме.
— …Тримай це в таємниці від Міюкі, добре?
Адзуса одразу ж кивнула на знак згоди.
***
Не знаючи, що двоє старшокласниць з учнівської ради назвали її небезпечною особою, Міюкі стояла на полі для міражної битви у піднесеному настрої, чекаючи на початок матчу. Вона була в доброму гуморі, бо вперше від початку Змагань дев'яти шкіл брат виділив час тільки для неї і піклувався про неї одну.
Зазвичай, коли вони поверталися додому, вони жили вдвох, і вона мала багато часу, щоб побути з ним наодинці. Але це не могло відбуватись у їхньому помешканні для змагань. Вона, звичайно, не жила в розпачі (або принаймні так їй здавалося), але час, що минув відтоді як це було, сприяв її теперішньому щастю.
Брат дивився на неї з кабінки, де персонал чекав у кулуарах. Дивився тільки на неї. Їй здавалося, що вона може злетіти в небо, навіть не вдаючись до допомоги магії.
Наразі їй було байдуже до розпусних поглядів на її костюмі, що підкреслював лінії її тіла. Їй не довелося докладати особливих зусиль, щоб відфільтрувати всі погляди, окрім Тацуї, а решту викинути на смітник. Існує вислів про те, що аудиторію треба уявляти як картоплю, цибулю чи моркву – це фундаментальна порада, яку дають людям, що борються із соціальною тривожністю, хоча вона здебільшого неефективна. (Люди, які здатні замінити натовп картоплею, взагалі не відчувають тривоги.) Але зараз для Міюкі всі, крім Тацуї, були просто картоплею.
Вона знала, що її брат цінує людей з гарною поставою, тож те, як вона стояла, теж було ідеальним. Вона виглядала як справжня красуня, стоячи, наче танцівниця, що чекає на початок музики. Її постава викликала у юнаків на трибунах задишку, а їхні серця калатали так сильно, що, можливо, їх довелося б виносити на ношах ще до початку матчу.
Але, можливо, не через заряд натовпу, який їх підбурював, сирена, що сповіщала про початок матчу, пролунала на кілька секунд раніше, ніж планувалося.
*
Тіло Міюкі легко злетіло в повітря.
Кожен гравець міражної битви мав два різних костюми. Один був полуденним, яскравого кольору, щоб не загубитися під сильним сонячним промінням. Інший – нічний, яскравого кольору, щоб відбивати світло. Обидва костюми носили для того, щоб гравці не стикалися один з одним – неписане правило, засноване на попередньому досвіді.
Основним кольором одягу Міюкі був насичений пурпуровий. Один невірний крок – і він міг би виглядати як груба, невишукана кольорова гама. Але коли Міюкі одягала його, він надавав їй благородства. Її рясний макіяж, який також блокував ультрафіолетове проміння, нічим не зашкодив цій гідності. Її тендітне тіло було ще в середині свого розвитку, але довгі, тонкі, прямі руки та ноги і контрастні елегантні вигини грудей і талії, замість того, щоб викликати якесь базове сексуальне почуття, натомість випромінювали привабливість квітучого дерева у цвітінні.
Вона була справді прекрасна, як квітка.
Хоча вона стрибала до мети так само завзято, як і інші, вона була єдиною, до кого можна було застосувати прикметник «світла».
Очі глядачів були прикуті до неї. Якби цей захід оцінювався за красою виступу, ніхто б не поскаржився на те, що вона посіла перше місце.
Але це було основне змагання, і до того ж головна подія. Змагання дев'яти шкіл не було б таким легким.
*
— Міюкі відстає…? — здивовано пробурмотіла Мідзукі, коли закінчився перший період, затамувавши подих.
— Друга школа на першому місці… може, вона і не ВС [вроджений спеціалізований] маг, але вона, мабуть, дуже добре володіє технікою стрибків…
— І це ще не все! Вона планувала, куди стрибати, щоб заблокувати Міюкі. Може, вона не тільки добре стрибає, але і є експертом з міражної битви?
Мікіхіко та Еріка, поділяючи здивування Мідзукі, висловили власні міркування.
— Другий гравець Другої школи був другим фаворитом на перемогу, як і Ватанабе…
— Не дивно, що за Міюкі так приглядаються, адже вона так виділяється. Гордість старшокласників теж на кону.
Хонока та Шідзуку висловили свою згоду з іншої точки зору; вони сьогодні сиділи на загальних місцях і підбадьорювали їх.
— Я не думаю, що вона вже закінчила, — сказав Лео наприкінці, і його життєрадісність розвіяла песимістичну атмосферу.
*
У наступному періоді Міюкі оговталася, і до його кінця очолила рейтинг. Але різниця в балах була крихітною. У неї ще залишалася енергія, але інші теж мали б прискорити темп, готуючись до третього періоду. Ніхто ще не знав, як складеться матч.
Хоча Тацуя і був обмежений у кількості магічних варіацій, які вона могла використовувати, він все одно був здивований, що є маги старших класів, які можуть на рівних конкурувати з Міюкі.
— Країна така маленька, але така велика… — сказав він ні до кого, стоячи перед Міюкі, яка присіла, щоб перевести подих. Він дивився не на неї, а на кабінку Другої школи.
…Аж раптом він відчув, як хтось смикнув його за рукав. Він подивився вниз і побачив, що Міюкі підвелася зі свого стільця і дивиться йому в очі з сильним вогником у своїх очах.
— Тацуя, дозволь мені скористатися ним?
Її очі, голос і пальці, що тримали його за рукав, випромінювали бажання перемогти. Вона не була просто лялькою, на яку люди дивилися, бо вона була гарна чи мила. Її обличчя було сповнене лютою рішучістю, яку Тацуя любив бачити більше, ніж усі інші вирази, що були в її арсеналі.
Його губи природно розтулилися, а очі наповнилися теплом.
— …Звичайно. Все буде так, як ти хочеш.
Спочатку це мало стати їхньою головною зброєю у фінальному матчі.
Але Тацуя посміхнувся і кивнув, забувши про всі розрахунки, які вони зробили.
*
— Га? Міюкі використовує іншу мітлу.
Еріка одразу помітила зміну, коли Міюкі вийшла на поле в останньому періоді. Раніше вона використовувала свій звичайний, портативний ПАВ у формі термінала, але тепер у неї був браслет на правій руці.
— Але схоже, вона тримає ПАВ і в лівій руці… — зауважив Мікіхіко, придивляючись уважніше.
Усі розгублено нахилили голови, окрім Хоноки, яка захоплено кивнула головою.
— Так… Здається, вона рано ним користується…
— Це? — перепитала Шідзуку.
Коли Хонока відповіла, на її обличчі була суміш натхнення та гіркоти.
— Тацуя зробив щось особливо таємне для Міюкі, щоб вона могла ним скористатися. Таємну зброю, і Міюкі – єдина, хто може нею керувати. Усі присутні тут, і не менше, будуть здивовані… Я в цьому впевнена.
Перш ніж Шідзуку встигла запитати що це, пролунала сирена на третій період.
*
Браслет на правому зап'ясті Міюкі був запасним. Справжньою річчю був спеціалізований, портативний, схожий на термінал ПАВ, який вона тримала в лівій руці. Керування ним було простим: лише перемикач увімкнення/вимкнення. Її палець завис над перемикачем, і коли почався період, вона миттєво натиснула на нього.
Дуже маленька програма активації розширилася. Вона запустилася і продовжувала запускатися знову і знову без перерви. А потім її тіло легко злетіло в повітря.
Спортсменка Другої школи перемістилась, щоб заблокувати їй шлях. Вона йшла на зіткнення з нею знизу і зліва. Суперниця Міюкі піднімалася швидше. З такою швидкістю Міюкі наштовхнеться на неї, а не навпаки. Міюкі прискорила власну швидкість польоту і уникнула її.
Побачивши, як Міюкі збила одну зі світлових куль, розвернулася і зупинилася в повітрі, глядачі зашуміли.
Її магічна сила прискорила її ще більше – посеред стрибка.
Глядачі здивовано похвалили її за те, скільки сили їй знадобилося б, щоб зробити таку річ, в межах здорового глузду.
Але після того, як Міюкі знову зупинилася в повітрі, вона не опустилася на точку опори. Натомість вона продовжила своє елегантне ковзання вниз по символічній ковзанці, збудованій у небі. Коли натовп побачив, як вона знайшла наступну ціль і рушила до неї, їхні вигуки затихли.
Два, три, чотири…
Інші спортсменки повинні були продовжувати підніматися і спускатися на десять метрів у висоту. Міюкі ж мала рухатися лише горизонтально. Це вже не було схоже на змагання.
Після того, як вона набрала п'ятий бал поспіль, застиглі голоси в натовпі почали потроху розтавати.
— Магія польоту…? — пробурмотів хтось.
Навіть інші гравці стояли там і ошелешено дивилися вгору. Бурчання було не більше, ніж шепіт. Але без звуків злетів і приземлень гравців він моторошно відлунював на мовчазному стадіоні.
Міюкі, розмахуючи кийком, виглядала так само граційно, як валькірія, і так само елегантно.
— Тауруса Сільвера…?
Шепіт продовжувався.
— Це неможливо…
— Про це оголосили лише минулого місяця…
Хвиля почала поширюватися по трибунах.
— Але ж це…
— Це, мабуть, магія польоту…
Усі без винятку погляди присутніх були прикуті до дівчини, що танцювала в небі.
Це був танець ангела, що розгортався в небі над озером.
Її руки були розведені в сторони, щоб утримувати рівновагу. Ноги розставлені, щоб змінювати позу. Виглядало так, ніби вона танцювала рука об руку з вітром.
Ця революція сучасної магії, це чудесне виконання того, що дехто називав неможливим, були якнайкраще притаманні цій прекрасній дівчині… Кожен, незалежно від віку, статі, друга чи ворога, зачаровано дивився на небесну танцівницю.
Всі були захоплені – не сучасною магією, не старою магією, а магією здивування та емоцій.
Пролунав сигнал про закінчення матчу, і поки вона не повернулася на землю, їх зачарування продовжувалося.
…У відбіркових змаганнях з міражної битви, на першому полі, у другому матчі, Міюкі з великим відривом виборола собі шлях до фіналу.
***
Лише коли гравці покинули поле, глядачі нарешті вийшли зі свого трансу.
Не було ніякого порядку, в якому вони мали залишати поле. Вони почали виходити в тому порядку, хто був найближче до воріт, коли матч закінчився. Міюкі, яка приземлилася близько середини озера, вийшла третьою з чотирьох. Зробивши реверанс у бік групи підтримки Першої школи, вона злетіла вгору і ковзнула до воріт з тією плавністю, з якою ковзають ковзани на льоду.
Граціозний вчинок викликав у глядачів бурхливі оплески.
Можна було бачити, як різні відвідувачі метушливо користувалися своїми комунікаційними терміналами. Дехто ледь не з піною на вустах репетував у мікрофони, кричав і навіть сердився від хвилювання. Дехто був настільки не в собі, що повторював у них одне й те саме, дратуючи співрозмовника. Дехто несамовито друкував на віртуальних клавіатурах, час від часу чухаючи потилицю. Хтось зосереджено орудував ручками на панелях з оптичним розпізнаванням… Кожен у різний спосіб намагався передати своє здивування тим, хто не був поруч і не міг його відчути.
Серед них був один чоловік, дивно незворушний, коли він дивився на повідомлення, що виводилося на його НД. Але на нього практично ніхто не звертав уваги.
***
— Ми отримали повідомлення від номера Сімнадцять. Ціль у другому матчі пройшла відбірковий тур.
— …Хто б це не був, він бачив наскрізь «Електронного золотого черв'яка». Це був очікуваний результат… але це погано.
— Це ще не все. Ціль, очевидно, використовувала магію польоту.
— Неможливо!
— Було б просто чудово, якби вона витратила на це всю свою енергію… але це вже перебір.
— Я не думаю, що ми можемо перебирати способами. А ти як думаєш?
— Я згоден. Сотні смертей буде достатньо. Ми маємо зупинити саме змагання.
— Якщо ми це зробимо, то повернемо лише наші ставки. Ми нічого не втратимо, але це все ще в допустимих межах.
— А клієнти не здогадаються, що щось не так? Навіть якщо не брати до уваги наш бізнес, ці торговці зброєю – справжня скалка в дупі, так як у них щільні зв'язки з багатьма країнами.
— Ми можемо говорити їм все, що завгодно. Зараз нас більше хвилюють санкції проти нашої організації, ніж торговці смертю.
— Твоя правда… А номера Сімнадцять достатньо, щоб це провернути?
— Щоб зрівнятися з Генератором, треба мати більш ніж непогані навички. Ми не змогли взяти з собою зброю, але Сімнадцятий пристосований до високої швидкості. Якщо ми вимкнемо його обмежувачі і дамо йому оскаженіти, він може вбити сотню‑другу людей голими руками.
— Я так розумію, заперечень немає…? Добре, вимкніть обмежувачі.
***
Хвиля збудження нарешті вщухла, і коли глядачі, скупчившись на трибуні групами по двоє‑троє, чекали на наступний матч, він мляво підвівся.
Його відкриті очі посилювали враження відстороненості. Не можна сказати, що він був позбавлений виразу обличчя. Це означало б здатність до емоцій. Здавалося, йому бракувало самого поняття виразності – він мав цілком, абсолютно неорганічне лице.
Раптом тіло чоловіка здригнулося – миттєво активувалося заклинання самоприскорення. Перш ніж маги поблизу помітили заклинання, чоловік напав на іншого чоловіка, який випадково проходив повз. Він опустив свої пальці, зігнуті, як кігті, до його беззахисної спини.
…А потім, непомітно для всіх, інцидент перемістився за межі трибун.
*
Коли чоловік, номер Сімнадцять – Генератор, оцінив ситуацію, він був уже на висоті трьох метрів над землею.
Перша людина, на яку він напав після того, як отримав наказ про вбивство, фактично ухилилася від його атаки, незважаючи на те, що була повернута спиною. І це при тому, що він зробив це так швидко, що людське сприйняття не встигло б за ним, навіть якби він атакував в лоб.
Маг міг рухатися зі швидкістю, що виходила за межі його фізичних можливостей, використовуючи заклинання самоприскорення. Але заклинання прискорювало лише його рух – воно не збільшувало швидкість біохімічних реакцій його органів чуття, швидкість передачі сигналів по чуттєвих нервах чи швидкість обробки інформації в мозку.
Людські тіла були створені так, щоб швидкість сприйняття була набагато вищою, ніж швидкість руху. Завдяки цьому людина все ще могла контролювати швидкість, яка перевищувала її фізичні можливості. Але з іншого боку, людина не могла контролювати свій фізичний рух, коли він перевищував межі швидкості сприйняття. Це означало, що навіть маги мали свої межі. Не існувало обмеження на те, наскільки сильно можна було прискорювати себе з точки зору магії, але існувало обмеження на те, наскільки швидко мозок міг встигати за цим.
Отже, його швидкість, збільшена хімічно посиленою швидкістю сприйняття, не була такою, за якою нормальна людина – фізично нормальна людина, незалежно від магічного таланту – не могла б встигати.
І все ж, насправді його руки, що опускалися, були зупинені. І тоді, з ними, як з точкою опори, сила його власних падаючих рук відправила тіло Сімнадцятого з розгону в небо. У ту мить, коли його тіло, закрутившись, наче від удару залізним прутом, перевернулося догори дриґом, на Сімнадцятого обрушився шалений удар, і він перелетів через огорожу трибун і вилетів зі стадіону.
Заклинання переміщення з його процесом прискорення навмисно не було використано. Від удару він на півдорозі втратив свідомість, а коли прийшов до тями, то вже майже врізався в землю по параболічній дузі з висоти двадцяти метрів у повітрі.
Зазвичай у такій ситуації людина завмирає від жаху чи паніки, не в змозі нічого вдіяти зі своїм падінням. Але цей чоловік був Генератором. Зразком, у якого вкрали волю та емоції за допомогою операції на мозку та введення магічно створених препаратів. Його розумові процеси контролювалися і спрямовувалися в певному напрямку, тому він не мав жодної з різноманітних розумових операцій, які б заважали активації магії – зазвичай їх називають холостими думками.
Він був біологічною зброєю, створеною для постійного використання магії посеред бою. Маг, перероблений як інструмент для створення магії. А інструмент не знав ні страху, ні паніки.
Спокійно, або, точніше, беземоційно, номер Сімнадцять викликав заклинання, що скасовує інерцію. Уповільнення в цей момент зробило б пошкодження неминучим – це було б все одно, що раптово натиснути на гальма. Натомість зменшення інерції було результатом миттєвих розрахунків; воно зменшило б шкоду від удару.
Магічні препарати не лише регулювали його волю, емоції та сприйняття. Вони також мали на меті посилити його фізичні здібності. Використовуючи ноги як пружини, і навіть залучаючи м'язи живота, спини та рук для допомоги, він погасив усю шкоду від падіння.
— Вражаюче, що ти встиг вчасно вибратися з цієї ситуації.
Номер Сімнадцять, стоячи обома руками і обома ногами на землі, подивився вгору. І там він побачив чоловіка, який запустив його сюди.
*
— Хто ти? …Ні, тобі не обов'язково відповідати. Все одно, я думаю, ти не зможеш.
Мураджі Янаґі, капітан Окремого магічного батальйону, скривив губи в презирливій посмішці, дивлячись, як номер Сімнадцять стоїть на четвереньках, наче якийсь звір.
— Твої фізичні здібності навряд чи є суто магічними. Ти поліпшена людина? — запитав Янаґі, в його голосі звучала суміш презирства і захоплення. Його супротивник перелетів через огорожу трибун, підлетів на висоту середнього будинку і впав – і все ж таки зберіг бойовий стан.
— Янаґі, ти ж сам сказав, що йому не треба відповідати. І мені здається, що ти його образив. Ти сам стрибнув вниз з тієї ж висоти, і твої руки навіть не торкнулися землі.
Номер Сімнадцять наче чотирилапий звір повернувся, щоб перевірити, що там позаду. Непомітно для нього, інший капітан Окремого магічного батальйону, Шіґеру Санада, стояв там, щоб перекрити йому шлях до втечі. Якби він все ще хотів втекти, це було б можливо. З точки зору чистого прискорення, Генератор був кращим за двох членів Окремого магічного батальйону.
Але директива, яку він отримав, передбачала масове вбивство відвідувачів змагань. Без жодної волі чи емоцій, єдиним чинником, що впливав на його рухові рішення, були накази від організації. Підкоряючись цим наказам, номер Сімнадцять знову напав на Янаґі, одного з відвідувачів.
Перш ніж він зміг розпочати атаку, Янаґі виставив праву руку. Попри свою явно вищу швидкість, Сімнадцятий не зміг ухилитися від цієї руки – він уже атакував, низько пригнувшись. Немов засмоктаний, його голова врізалася в долоню Янаґі.
Янаґі та номер Сімнадцять зіткнулися.
Генератор відскочив, не торкнувшись тіла Янаґі, і знову опинився у вихідному положенні.
— Це все одно було риторичне питання, — незворушно сказав Янаґі. — Я балакав сам із собою.
— Тоді я не буду заважати тобі. Але все одно, я кожного разу вражений, коли бачу це. Ти що, застосував перекидання?
Передбачення вектора руху ворога, а потім використання бойових мистецтв і магії синхронно, щоб притягнути цей вектор, посилити його або змінити – це був стиль бою, в якому Янаґі досягав успіху, і це вміння, яке кинуло і відбило номер Сімнадцять.
— Скільки разів я маю повторювати, що це не перекидання? Це був переворот. Перекидання – це офіційна техніка, а переворот – прихована. І це була не зовсім програма. Я просто скопіював матеріал. Справжній переворот не потребує магії.
— Це суперечить самому сенсу нашого існування. Я донесу на тебе нашому начальству.
— …Може, припиниш клеїти дурня і поможеш мені схопити цього психа?
— Хм… Напевно, так. Але Фуджібаяші вже підготувала «Блискавковідвід.
Коли Санада промовив це, пролунало клацання підборів – з'явилася Кьоко Фуджібаяші, другий лейтенант Окремого магічного батальйону.
— …Ви двоє добре здружилися, що скажете?
Її тилова штабна форма включала вузьку спідницю і зовсім не призначалася для ведення бою. Зазвичай це була б ідеальна здобич: ідеальна можливість переломити ситуацію.
Але номер Сімнадцять лише здригнувся і смикнувся. Він був не в тому стані, щоб чинити опір – ціла купа тонких, схожих на голки, волосся встромлялася в нього, посилаючи електричні струми в його тіло. Звісно, і голки, і блискавки були заклинаннями Фуджібаяші.
— Фуджібаяші, я думав, у тебе кращий зір, ніж у цього.
— Може, це скоріше проблема чутливості, ніж зору. Хочеш, я познайомлю тебе з хорошим спеціалістом?
— Бачите? Ви практично закінчуєте речення один за одного.
Коли номер Сімнадцять опинився посередині, Янаґі та Санада обмінялися поглядами – і гримасами.
***
Не підозрюючи про небезпечні дії за лаштунками, Тацуя неквапливо снідав у своєму номері готелю.
Після матчу, коли Міюкі приймала душ, представники турнірного комітету досить рішуче заявили йому, що їм треба перевірити ПАВ, який використовувався для магії польоту. Але він був ні в чому не винен. У нього промайнула коротка пустотлива думка про те, що він міг би назвати ім'я Кудо, щоб натиснути на них, але вона миттю минула. Розважатися, знущаючись над слабшими, користуючись чужим впливом, було б ганебно, тож він слухняно віддав ПАВ.
Крім цього, він не був охоплений жодними особливо дивними подіями. Він відчував на собі та сестрі чимало досить відсторонених поглядів, але доки роззяви не завдавали їм прямої шкоди, найкращим варіантом було залишити їх у спокої. Тацуя вирішив залишити ПАВ разом з комітетом і віддалитися у приватний простір.
Звісно, навіть якби він знав, що Санада і Янаґі діють таємно, щоб запобігти масовому вбивству, він вчинив би так само. Відверто кажучи, Тацуї було байдуже, скільки людей – про яких він нічого не знав – могло загинути.
І навіть якби жертвами стали старшокласники з його власної школи, це не викликало б у нього жодних емоцій, окрім прикрості. Тому він відмовився від активних дій.
Міюкі виглядала б сумною, почувши це, тому він нічого не говорив і навіть не показував, що думає про це. Звісно, це означало «прямо зараз»: хоча це, певно, не варто було повторювати, Міюкі стояла перед ним, галантно намагаючись бути якомога кориснішою.
— Однією з твоїх сильних сторін є постійний порядок у твоєму особистому житті, але іноді мені здається, що якби ти був трохи безладнішим, то мені було б вигідніше піклуватися про тебе.
Сьогодні Міюкі була в гарному настрої. Вона посміхалася, майже наспівувала, оскільки, виглядало так, ніби їй подобалося витирати зі столу. Напевно, це була реакція на те, що вона не піклувалась про нього цілий тиждень.
— Міюкі, ти хочеш, щоб я щось зробив?
Коли він запитав про це наприкінці вечері, слова були лише способом заповнити тишу і не означали нічого конкретного.
— Що я хочу, щоб ти зробив, Тацуя?
Однак реакція Міюкі була несподівано сильною. Її очі розширилися, і вона широко посміхнулася, думаючи про це. Тацуя раптом зрозумів, що щось не так, але відчув, що вже зайшов надто далеко, щоб відступати.
Його молодша сестра робила різні жести, як вона думала, наприклад, приклала палець до підборіддя і нахилила голову, але раптом вона почервоніла, ніби про щось подумала. Вона подивилася на його обличчя з сидіння поруч з ним.
— …Гаразд, кажи, — сказав він з дещо кривою посмішкою, але м'яко.
Нервуючи, Міюкі почала.
— Раніше ти наказав мені трохи відпочити після обіду, перед фіналом…
— Так. Ти не мусиш лягати спати прямо зараз, але ти мусиш обов'язково виспатися. А якщо ні, то можеш просто полежати в ліжку. І не кажи мені, що не хочеш – тобі треба відпочити.
— Ні, я, звісно, зроблю те, що ти мені сказав, але… ну…
— Хм?
— Ну… я хотіла спитати, чи не міг би ти… побути зі мною…
Їй, мабуть, було соромно це говорити; її обличчя почервоніло і вона опустила очі.
— …Ти справді розбалувана, Міюкі.
— …Це означає «ні»? Я хочу, щоб ти побалував мене.
— …Ні, все нормально. Але я не можу заспівати тобі колискову.
Міюкі дивилась на Тацую з виряченими очима, а потім вдарила його обома руками в груди.
Її біла шкіра, аж до вух, що виднілися з‑під чорного волосся, почервоніла.
*
Попри те, що вони були рідними братом і сестрою, вони також були молодими людьми, тому, очевидно, не хотіли спати в одному ліжку. На щастя, хоча він використовував цю кімнату як одномісну, насправді вона була двомісною. Більшість обладнання, що займало простір, на той момент вже було вивезено на територію бази. Він швидко витягнув ліжко зі стіни і поставив його так, щоб Міюкі могла на ньому спати. Це був майже повністю автоматичний процес, тому їм не потрібно було викликати обслуговування номерів. (Це був не звичайний готель, тож вони могли б і не прийти.)
Він приніс стілець і сів поруч з ліжком, на якому вона влаштувалась. Він відповів на усмішку Міюкі, яка була збентеженою навіть за його мірками, і ніжно погладив її по волоссю.
За хвилину вона поринула в країну мрій.
*
Минуло чотири години, як Міюкі заснула, але Тацуя залишився біля її ліжка.
Він був вірним у виконанні її прохання бути поруч. Його не бентежило те, що він залишався на самоті.
Юна дівчина спала міцним сном. Обличчя її було абсолютно спокійним. Коли він подумав, що це знак довіри, то відчув легке розчулення і гордість.
Вони були рідними братом і сестрою, але по‑справжньому почали жити разом лише три роки тому. Ці три роки були єдиними, коли вони жили як справжні брат і сестра. До цього, до цього літа трьома роками раніше, вони майже ніколи не обмінювалися словами, хоча жили в одному будинку. Його зв'язок з нею був чимось таким, чого їхня мати ніколи б не дозволила; вона забороняла між ними навіть стосунки, подібні до рідних братів і сестер. Таке рішення, ймовірно, було прийнято всією сім'єю Йоцуба.
Тацуя не збирався скаржитися на це чи ще щось. Його розум більше не сприймав подібних речей. Однак він відчував незручність через відсутність будь‑яких спогадів про близькість з кровними родичами в юному віці. Якщо він був чимось незадоволений, то саме цим.
Він не пам'ятав, як плакав у дитинстві, як влаштовував істерики, як падав, як мочився в штанці – нічого такого, що могло б збентежити його перед найближчим родичем. Для нього Міюкі завжди була просто гарненькою дівчиною, яка була на рік молодшою. Він не міг бачити її інакше, окрім як в об'єктивному світлі. Тому він завжди знав, наскільки вона вродлива.
У той же час, почуття, що виривалися з найглибших куточків його свідомості, впізнавали в ній його молодшу сестру. Єдиною справжньою емоцією, що залишилася в нього, був наказ свідомості обдарувати її братньою любов'ю. Ніяких спогадів, тільки почуття. Іноді він думав, що саме так було б, якби у нього була амнезія. Однак він знав, що у нього точно не було цього стану.
Його почуття були безумовними саме тому, що його спогади не ставили їм жодних умов. Саме тому він був так сліпо, сильно і безмежно відданий їй. Всі інші його емоції, такі як гнів і ненависть, не досягали поверхні; тим часом його любов до Міюкі була абсолютно непохитною, і це проявлялося у дивних вчинках.
Тацуя не усвідомлював цього. Він не міг натиснути на гальма, бо робив усе в результаті холодного, жорсткого розрахунку, а не з імпульсу. Якщо він вираховував, що щось необхідно, він не визначав, чи варто це робити, що зазвичай було наступною річчю, про яку думають. Він міг мислити з точки зору переваг і недоліків, але не з точки зору людяності.
Він узяв портативний термінал, що лежав на тумбочці. Він знову викликав довге зашифроване повідомлення, яке надіслала йому Фуджібаяші. У ньому вона розкрила правду про диверсію на міражній битві, а також деталі спроби масового вбивства відвідувачів, що сталася після другого матчу відбіркового турніру.
Він вважав, що це неможливо пробачити. Змова з метою затягнути Міюкі під землю заслуговувала на неминучу смерть.
Поклавши термінал до кишені, він підвівся зі стільця і нахилився над ліжком. Він ніжно погладив Міюкі по волоссю і поклав свою руку на її руку.
— Міюкі?
Вона не відповіла. Схоже, вона не прокинулася. Проте уві сні Міюкі повернулася на бік і піднесла його руку до своєї щоки.
Губи Тацуї розпливлися в усмішці від того, яким щасливим виглядало її обличчя. За цією посмішкою Тацуя вирішив, що мусить захистити це щасливе обличчя. Він не наважився спробувати це зробити – він вирішив, що так і буде.
***
Фінальний матч, на відміну від денних, проходив під повним зоряним небом. Місяць, що сходив, затьмарював зоряне сяйво. За таких умов розрізнити кулі, що світяться знизу, було б нелегко.
— Як ти почуваєшся?
— Ідеально, Тацуя. Я повністю готова до польоту, тож хотіла б використати магію польоту з самого початку…
— Це добре. Літай досхочу.
— Так!
Міюкі енергійно вискочила на поле, а Тацуя проводжав її великим пальцем вгору.
*
— Здається, Міюкі в гарному настрої, — сказала Адзуса Тацуї, коли вони стояли в кабінці персоналу підтримки. Вони спостерігали, як Міюкі займає свою стартову позицію на вершині плацдарму над озером. На жаль, гравець, до якого була приписана Адзуса, програв свій відбірковий тур.
У фіналі мали грати по одній учениці з Першої, Другої, Третьої, П'ятої, Шостої та Дев'ятої шкіл. Жодна школа не могла відправити сюди більше одного гравця. Оскільки це був фінальний турнір для дівчат, він став сценою для кожної школи, щоб показати свою гордість.
Наразі всі видатні учасниці були тут, за винятком Марі, яка одужувала в лікарні під суворим наглядом. Оскільки Третя школа також відправила лише одного гравця на фінальний матч, Міюкі забезпечила б Першій школі загальну перемогу, якби посіла третє місце або вище. Це був час для їхньої найпалкішої підтримки.
— Я рада, що вона йде на матч щасливою, — сказала Маюмі з посмішкою з іншого боку Адзуси. — Тацуя, мабуть, добре про неї подбав, — можливо, вона нічого такого не мала на увазі, але її посмішка все одно виглядала так, ніби це щось означало. Може, було щось таке, про що вона не хотіла, щоб Тацуя знав.
— До речі, я не думаю, що Міюкі використовувала капсулу, — зауважила Судзуне. — Вона добре відпочила?
Від цього випадкового запитання Тацуя ледь не втратив покерний вираз обличчя.
— Вона проспала п'ять годин, тож, гадаю, їй вистачило.
— Ясно. Вона, мабуть, дуже добре спала. Вона спала в готельному ліжку?
Тацуя не міг знайти наступних слів, щоб сказати. Тепер він починав ставати підозрілим. Може, вони запитували, бо знали, наскільки ці питання були влучними?
— О, починається!
На його щастя, увага всіх переключилася на поле, перш ніж тиша стала дивною.
Цього разу він був по‑справжньому вдячний цій невинній особистості Адзуси.
*
Світло стадіону відбивалося від поверхні озера та блідих костюмів гравців, завдяки чому дівчат було добре видно високо над водою. Серед них Міюкі та її рожевий костюм привертали до себе найбільше поглядів – і не лише тому, що вона продемонструвала свій дивовижний подвиг магії польоту у відбіркових змаганнях.
Серед мерехтливого світла вона виглядала настільки ефемерною, що глядачі не могли відірвати від неї очей; якби вони на мить відвернулися, вона могла б просто зникнути.
Міражна битва була також відома як «Танець фей». Порівняння дівчат з феями було заїждженим, стандартною риторикою, але зараз ніхто не поскаржився б на кліше, якби хтось описав Міюкі, як феєподібну дівчину.
Гомін натовпу стих, наче хвиля, що відступила. Організаційному комітету не довелося наполегливо розмахувати мовчазними дошками оголошень.
Коли люди затамували подих в очікуванні, розпочався фінальний матч з міражної битви.
*
Щойно пролунав сигнал, усі шестеро дівчат одночасно злетіли в небо.
Вони не підстрибнули. Жодна з них не повернулася на землю.
— Магія польоту?! Тепер й інші школи теж?! — вигукнула Адзуса, її голос надломився.
— Змагання дев'яти шкіл не перестає дивувати, — вражено сказав Тацуя. — Вони зробили програму активації магії польоту своєю власною всього за шість чи сім годин.
Він не дуже здивувався. Турнірний комітет, ймовірно, злив програму іншим школам – можливо, під приводом реагування на підозри в нечесній грі. Він залишив ПАВ їм, знаючи, що це можливо.
— Усі школи використовують саме ту програму, яку представив Таурус Сільвер, без жодних змін, — сказала Судзуне, дивлячись у небо і хмурячись.
— Це безглуздя, — роздратовано пробурмотіла Маюмі. — Не можна освоїти цю техніку, не потренувавшись спочатку. Не можу повірити, що вони поставили перемогу вище за безпеку своїх гравців…
Голос Тацуї, однак, був розслабленим, наче він з нетерпінням чекав, що інші школи зможуть їм показати.
— Я думаю, вони будуть в порядку. Якщо вони використовують точну техніку, то функція страхування спрацює, якщо станеться найгірше.
*
Шестеро дівчат танцювали в повітрі.
За всіма ознаками, це був танець фей.
Тріпотливий танець у нічному небі зачарував глядачів.
Але коли вони повільно відновили свій спокій, вони були дуже здивовані тим, як розвивався матч – це було несподівано.
Вони всі літали в повітрі. З точки зору рівня використання магії польоту, між ними не було особливої різниці. Але тільки учасниця з Першої школи насправді набирала очки. Решта гравців просто не могли за нею встигнути.
Вона була спритна, плавна та елегантна…
…коли вона оберталась, ковзала, підіймалась і опускалась у повітрі…
…і її вільний і прекрасний танець змушував одних приєднуватися до неї, а інших – поступатися дорогою.
У якийсь момент танець фей перетворився на балет з однією примою‑балериною і п'ятьма в кордебалеті.
*
Коли перша дівчина захиталась і втратила рівновагу в повітрі, з залу почулися крики. Але коли вони побачили, як вона повільно і м'яко спускається вниз, вони колективно зітхнули з полегшенням. Оскільки у відбіркових змаганнях щойно стався нещасний випадок з падінням, турнірний комітет, можливо, відчув навіть більше полегшення, ніж натовп.
Все завдяки функції страхування в магії польоту. Якщо швидкість подачі псіонів від заклинателя падала нижче половини, змінні, заздалегідь включені в програму активації, автоматично переходили в режим м'якої посадки з перевантаженням 1‑G.
У кабінці Першої школи Тацуя теж зітхнув з полегшенням. Виглядало так, ніби вони не зробили нічого дивного з програмою. Як не дивно, з усією увагою до сцени Змагання дев'яти шкіл, вона довела громадськості, що насправді безпечна.
Він жорстоко посміхнувся (можливо, злісно) про себе. Він мав би скористатися цим на повну. Коли він дивився далі, то побачив, як зі сцени фей зійшла ще одна дівчина.
*
Ці двоє були єдиними, хто вибув у першому періоді. Після цього вони програли матч. У другому періоді вибула ще одна. До останнього періоду залишилося лише троє.
Тепер, якщо Міюкі не програє матч, Перша школа виграє загальний чемпіонат. Найнадійнішою тактикою на цьому етапі було б для неї зачекати на одному з плацдармів і нічого не робити.
Але ніхто в кабінці Першої школи не пропонував такої надійної стратегії.
Перше місце зараз мало величезну перевагу. І це місце, звісно ж, утримувала Міюкі. Загальна перемога, безумовно, була важливою, але жодна людина з Першої школи не вважала, що заради неї варто жертвувати особистою перемогою.
З підбадьорливими вигуками та довірою за спиною, Міюкі знову злетіла в небо в останньому періоді. Їй не треба було дивитися, щоб знати, що брат бачить її чітко через все це. Вона знала, що її крила ніколи не зламаються, поки у неї є він.
У повітрі вона розправила свої незламні, напівпрозорі крила, граючись серед різнокольорових вогників.
Зрештою…
…інші двоє гравців спустилися на плацдарм і впали на коліна, намагаючись віддихатися.
Нічне небо тепер було сценою для сольного виступу, і Міюкі танцювала свій танець феї.
Остання куля світла зникла перед її простягнутими руками.
Настала хвилина тиші.
Єдиний стоп‑кадр.
Сирена, що сповіщала про закінчення матчу, була заглушена бурхливими оплесками.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub