- Дядя! Дядьку! - Здалися схлипуючим голосом.
Це були діти, не старші 10 років.
5 маленьких дітей гардила, хапаючи Роана за ногу.
- Врятуй нашу маму.
- Будь ласка.
Їхні жалісні крики заглушували звуки вітру.
Роан незграбно гладив дітей по головах.
- Що сталося?
Коли старша дівчинка почула його співчутливий голос, то підняла свій погляд на Роана.
- Погані люди прийшли до нашого села. Вони забрали маму і тата.
Дівчинка вже не могла стримуватись і розридалась.
Роан погладив її по голові і насупився.
"Плохі люди?"
Він спробував згадати.
Але нічого певного на розум не прийшло.
"В останній раз Полк Рози був знищений і в цьому місці не проходив."
Це означало, що все це не має нічого спільного з ним.
Роан подивився на сумну дівчинку і запитав лагідно.
- Як тебе звати?
- Схлип. Схлип. Лія.
- Гарне ім'я. Лія. Ти тут старша?
Лія витерла сльози обома руками і кивнула.
Роан звернув увагу на табір, що видніється далеко.
- Якщо ви підете туди, там буде багато сильних дядьков. Ви підете туди і розповісте їм що сталося у вашому селі?
- Тоді ці дядьки врятують маму з татом?
У її очах блищив промінь надії.
Роан не міг передати цю надію.
- Так. Звичайно.
Тільки тоді діти перестали плакати.
Роан подався до табору, ведучи дітей.
- Роан!
Ще до того, як він увійшов у табір пролунав страшний крик.
Це був Досен.
- Цей сучий син наважився заявитися, після того як валяв там дурня?
Він мав покарати Роана, якщо той не був поряд.
Однак Роана не знайшов на своєму місці.
"Точно. Ти потрапив по повній."
Дезертири як покарання повинні ховатися все своє життя.
Він не думав, що Роан виявиться настільки дурним, щоб заслужити подібне покарання, тому він повинен бути десь поблизу.
Він якраз обмірковував, яке покарання має дати Роану, коли побачив його повернення до табору.
- Ти де б це...
Він хотів закричати на нього, але тут побачив дітей за його спиною.
Він насупився і подивився на Роана.
- Хто ці діти?
- Вони...
Роан спокійно пояснив, що сталося.
Обличчя Досена скручено.
- Хтось напав на село і викрав їхніх батьків?
- Так. Все вірно. - Марно кивнув Роан.
"Він же не збирається себе цим виправдати?" - Недобре подумав Досен.
Якщо він буде вдаватися до безглуздого насилля, то діти будуть збентежені.
Подумавши трохи, Досан вдарив Роана по плечу.
- Добре. Відведи дітей до Ґейла, командуючого.
- Да? - Здивовано запитав Роан.
Очі Досена затрималися.
- Це означає, що невинні селяни в небезпеці. Ми повинні врятувати їх.
- Точно-то.
Роан незграбно засміявся і кивнув.
- Ти думав, що я вдаючись до насильства? - Швидко запитав Досен.
Роан не відповів.
Досен дивився на дітей, які були готові заплакати в будь - яку хвилину і продовжував говорити.
- Ти дійсно мені не подобаєшся. Але я теж солдат королівства Рінс. І мій обов'язок захищати його жителів.
Роан кивнув замість відповіді.
Досень посміхнувся дітям і попрямував до табору.
- Діти. Ідіть за мною.
Роан взяв Лію та інших і повів їх за Досеном.
Коли вони ввійшли в табір, до них з сердечною посмішкою підійшов командуючий Ґейл.
- Боже. Ці хлопці жахливо виглядають.
- Він посадив Лію та інших дітей і погладив їхні голови.
Вони сиділи як курчата, мило дивлячись по сторонах.
Гейл наказав солдатам принести хліба і теплого молока.
- Їжте повільно. - Сказав він лагідно.
Діти озирались, а потім схопили хліб.
Хрум.
Один з дітей відкупив великий шматок хліба. Схоже, він був дуже голодний.
Гейл дивився на них.
Лія, закінчуючи їсти, випила трохи молока і подивилася на Ґейла.
- Дядьку, ви тут головний?
- Верно. Дядько головний. - Кивнув Гейл, весело розсміявшись.
Лія повернула чашку і запитала з благаючим видом.
- Тоді ви врятуєте моїх маму з татом?
- Так. Звичайно.
Гейл кивнув і обережно сказав.
- Але тобі доведеться розповісти, що сталося в селі. Ти розповіси мені?
Лія кивнула.
- Ми грали в прятки у лісі, і тут з чащі вийшло 20 великих небезпечних дядьків. І раптом...
Сльози з’явилися в її великих очах.
Гейл витер їх носовим хустком і обережно запитав.
- Ці дядьки вбили городян?
Лія кивнула.
- Староста, дядьку Джеймс і дядько Майкл, всі загинули.
На землю падали великі сльози.
"Ці маленькі діти пройшли через жахливі події."
Гейл думав, що пошкодує про це, але все одно поставив питання.
- Що сталося потім?
- Великі дядьки зв'язали людей мотузками і забрали їх. А ми весь цей час ховалися в кущах.
Гейл кивнув з серйозною особою.
- Ви зробили правильно. Дуже добре. Дядько запитає у тебе ще дещо. Перше, в якому селі ви живете, Лія?
- Село Готтон.
- Селиня Хоттон...
Гейл нахмурився.
"Незнана."
Він ніколи не чув про це село.
Це означало, що вона була дуже маленькою.
- Тоді останнє питання. Куди повели злих дядька людей з села?
Лія трохи подумала і впевнено відповіла.
- На схід, вони пішли на Схід, до села Трум. Вони точно пішли туди.
- Ммм.
Теж незнайоме місце.
Були великі шанси, що вона виявиться такою ж маленькою, як і село Готтон.
"Тоді, навіть Трум може бути в небезпеці."
Гейл нахмурився і піднявся на ноги.
- Що думаєте?
Досен, який стояв навпроти цієї дівчинки, спокійно відповів, щоб діти не почули.
- Можливо злодії або работорговці?
- Так. Шанси великі. - Гейл Кивнув і взяв Досена за плече.
- Ад'ютант Досен.
- Так.
- Поручаю це вам. Перш за все пошукайте солдатів, які знають про село Готтон і Трум. Наберіть п'ять підрозділів кавалерістів і вирушайте в погоню.
- Так. Зрозумів.
Досен схилив голову.
Тут Роан, який спостерігає за тим, що відбувається, підняв руку.
- Командувач Ґейл.
Гейл поставив запитання, коли подивився на нього.
Досен зробив те ж саме.
Роан подивився на них і продовжив говорити.
- Я знаю село Трум.
Гейл і Досен здивовано подивилися на нього.
- Знаєш село Трум?
Роан повільно кивнув.
"Трум. Я не міг знати про це село".
Гірка усмішка ковзала по його обличчю.
"Тому що там знаходиться спис травіаса."
Коп'є травіаса, яке виявлять через 17 років.
"Хоча справа було не в цьому, я збирався піти туди після того як пройде
Зачищення монстрів і потім відправитися на територію Поттера."
Однак він нічого не знав про село Хоттон.
Крім того, він не міг згадати інших випадків, окрім випадку зі списом трав’янистого дерева.
Тут він почув голос Ґейла.
- Добре. Тоді Роан, ти береш на себе роль провідника.
Кожна хвилина була на рахунку.
Було набагато швидше просто взяти Роана, ніж питати всіх інших солдатів.
Досен підійшов до Роану і схопив його за плечі.
- Ти вмієш їздити верхи?
- Так.
- Добре, - здивовано кивнув Досен.
Мало хто з звичайних солдатів міг їздити верхи.
Однак Роан, який мріє стати Великим командувачем, поступово навчився цього.
"Я їздив на коні десять років."
Не можна було сказати, що він чудово тримався в сідлі, але з коня він не падав.
- Тоді рушаємо.
Досен вклонився Ґейлу і вийшов з табору.
Роан поспішно пішов за ним.
"Це ситуація, якої не було в попередньому житті."
По його спині пробігли мурашки.
Зовсім інше відчуття, відмінне від того, що він пережив у ущелині Еля, борючись з гоблінами.
Крім того, противники цього разу були не монстрами, а людьми.
Роан стиснув зуби і вхопився за спис.
"Ми сподіваємося, що це рішення принесе хороші результати."