Розділ 30: Зайнятий розбиранням із професорами (2)
Фшшш!
Я простягнув руку до ревучого полум’я перед собою. Пекельний біль прошив руку й розтікся всім тілом, ніби плоть просто спалювали живцем. Кожен нерв кричав, кожен інстинкт благав відсмикнути руку, але я зціпив зуби й натис далі.
З горла мало не зірвався стогін, та я проковтнув його разом із болем. П’ять хвилин. Я мусив тримати руку в цьому вогні рівно п’ять хвилин. Для культивації мани це, можливо, дрібниця. Але якщо говорити про те, щоб п’ять хвилин поспіль тримати руку в палаючому полум’ї, — це вже зовсім інша історія. Більшість людей верещали б і смикнули руку назад, ледь торкнувшись полум’я свічки. Тож неважко уявити, яке це пекло.
Попри всі зусилля, крізь стиснуті зуби прорвався глухий хрип. Хай це полум’я й не було реальним, а породженим моєю свідомістю, волею й духом, біль воно завдавало цілком справжній.
Ще трохи…
У мене було лише чотири спроби на день, щоб наростити ману через Первісне Полум’я. Щоб витиснути максимум, я мав витягати з нього стільки вогню, скільки здатен за кожну сесію.
П’ять нескінченних хвилин минули. Нарешті я повільно витяг руку. Над долонею тихо тремтіло крихітне полум’я, розміром із палець.
Воно стало більшим.
Коли я тільки починав цю практику, вогонь, який мені вдавалося витягнути з Первісного Полум’я, був не більший за полум’я свічки. Тепер — завбільшки з палець. Шкіра обпечена, нерви на межі, енергетичні канали ніби от-от тріснуть… але прогрес був. Малий, болісний, та все ж прогрес.
Я підняв погляд на гігантське полум’я переді мною — всепоглинаючий, хаотичний інферно — і сухо хмикнув.
Я все ще був нікчемно далекий від того, щоб володіти самим вогнем. Навіть якщо я вбирав його силу чотири рази на день, помираючи щоразу буквально, Первісне Полум’я, закарбоване в моєму серці, лишалося байдужим. Це було як черпати море ополоником. Яка різниця, витяг я полум’я розміром зі свічку чи з палець, якщо джерело здатне спалити цілий світ?
Але колись… я ним заволодію.
Це було не те, що можна вирішити просто роздумами. Я відкинув ці думки й повільно розплющив очі.
Свідомість повернулася з внутрішнього світу. Палаюча панорама згасла. Переді мною була моя кімната в гуртожитку: потерте ліжко, стіл і одна-єдина полиця.
Я підвівся й трохи розім’явся.
Потім активував ману, закарбовану в клеймі душі.
— Ну що ж… подивимось, скільки цього разу.
В ту ж мить крізь вени ринув потік енергії — значно потужніший, ніж тоді, коли я щойно повернувся до цього життя. Якщо в пересічного курсанта рівень мани був би 10, у мене — 3. Все ще нижче середнього. Навіть не половина.
Добре!
На початку в мене не було й десяти відсотків. А тепер — утричі більше всього за кілька тижнів. За такого темпу я наздожену середнього курсанта за два-три місяці. А може, й швидше.
Так само як полум’я, яке я міг витягти, зросло від свічки до пальця, з часом зросте й моя здатність поглинати більше. І тоді я отримаю більше мани, ніж будь-коли мав у минулому житті.
Від самої думки по спині пробігла дрож.
— Ні. Рано радіти, — пробурмотів я.
Це — майбутнє. А зараз у мене досі менше половини мани звичайного курсанта. Цього недостатньо, щоб протистояти Астароту. Печатка Демонічного Бога ще трималася, тож його сила, ймовірно, не відновилась повністю. Але Архієпископ — це Архієпископ. Недооцінка будь-кого з них означає смерть.
Мій погляд упав на рюкзак у кутку кімнати — там лежали насичені маною Семи-зіркові трави.
— А, точно… Я ж їх так і не відніс.
Я повністю про них забув після всього, що сталося. Тож закинув рюкзак на плече й вирушив до професора Бастіона.
Я зайшов до лабораторії, виклав трави на стіл і сказав:
— Я приніс Семи-зіркові трави, які ви замовляли.
У затхлому повітрі повільно кружляв пил. Професор Бастіон тихо вигукнув, побачивши купу трав.
Його очі засяяли, мов у дитини.
— Навіть якщо вони ростуть на території академії, зібрати стільки — непросто… Ти справді приніс багато.
Його погляд буквально кричав: «Так! Як і очікувалось! Ти єдиний, хто гідний бути моїм асистентом!»
Не дочекаєшся, старий.
— Цього вистачить? — запитав я.
— Точно сказати можна буде лише під час роботи, але якщо не станеться чогось надзвичайного — має вистачити.
— Коли буде готове зілля?
— Формула вже завершена. Думаю… до Фестивалю Печаті встигнемо.
— Чудово.
— Але скажи мені, — він примружився, — для чого ти плануєш його використати? Не кажи, що під час оцінювання рейтингу курсантів.
— Перепрошую?
Він серйозно думає, що я пішов на все це заради внутрішнього тесту?
— Не хвилюйтесь. Цього не буде.
— Але ж…
— Якщо я колись використаю Підсилювач клейма душі на оцінюванні — можете самі здати мене академії.
Бастіон замислено потер бороду.
— Гаразд. Не наполягатиму.
Я ввічливо вклонився.
Оглянув лабораторію… і зітхнув.
— Думка пити зілля, зварене в цьому смітнику, реально лякає.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що тут треба прибрати.
— Прибрати?!
— Скільки ви ще збираєтесь жити на звалищі?
— Це не звалище! Тут є система—
— Тихо, професоре.
І я взявся до прибирання.
Пил, сміття, мотлох — усе повалило назовні.
— Та навіть у свинарнику чистіше…
Через три години лабораторія стала схожою на місце, де можуть жити люди.
— Це… справді моя лабораторія? — прошепотів Бастіон.
— А чия ж ще?
— Ти… ти! Як і очікувалось, мій асистент!
— Ні, — холодно відповів я.
— Гаразд! За таку працю я просто зобов’язаний тебе пригостити обідом!
І він потяг мене в викладацьку їдальню.
Там ми й наткнулися на професора Кейна.
— Дейл? Що ти тут робиш?
— А ви?..
Ой. Точно. Кейн колись вдарив Бастіона.
— Він мій асистент, — заявив Бастіон.
— Асистент? З якого це часу?
— Після випуску.
ЩО?!
— Та не сміши мене, — фиркнув Кейн. — Дейл піде до мене і очолить Бойовий відділ.
…СЕРЙОЗНО?