Розділ 22: То це був ти, еге ж? (3)
Демон застогнав крізь розпухлі, розсічені губи.
Я дивився на нього згори вниз холодним, порожнім поглядом і підніс вістря меча до його ока.
— Все ще мовчиш? Ну що ж, тоді нічого не поробиш. Почнемо з найнепотрібнішого. З очей.
У голосі демона прорвався відчай.
— Я-я скажу! Я все скажу, тільки, будь ласка, зупинись!
— О? Тоді давай. Слухаю.
Він тремтячи опустив голову, ніби намагаючись згадати, що саме я питав до того, як почав його бити.
— Я… е-е… те, що ти питав раніше… це було…
І в ту ж мить із його грудей знову вирвалося те саме чорне сяйво.
— А, точно. Питання було… як ти хочеш померти, так?
Демон підскочив, мов стиснута пружина, схрестивши руки перед грудьми. В одну мить у його долонях з’явилися два серпи. Він різко розкинув руки, немов птах крила, і кинувся на мене, шалено розмахуючи зброєю, огорнутою темною енергією.
— Схоже, я й справді вибив йому мізки. Навіть не пам’ятає, що я питав, — пробурмотів я.
Впевнений, що знайшов шанс, демон атакував із божевільною посмішкою. Я ледь помітно всміхнувся й відступив на крок. Техніка акупунктури, якою я запечатав його точку тиску, ніколи не змогла б надовго знерухомити істоту з великою кількістю маною. Я це знав із самого початку. З моїм жалюгідним запасом мани утримувати демона довго було неможливо. Але це не означало, що я не здатен його вбити.
Я вивільнив Першу форму Сонячного Меча: Перше Затемнення — висхідний удар з немислимого кута. Мій клинок, мов акробат, прослизнув між обертовими серпами й розпанахав йому груди. Плоть розійшлася, бризнула кров.
— Спробуймо ще раз, — сказав я. — Цього разу слухай уважно. Гаразд?
Демон похитнувся назад, зблідлий, із виряченими очима, затискаючи рану на грудях. Кров струменіла крізь пальці, а обидва серпи з брязкотом упали на підлогу печери.
— Угх! А-а-а! Що ти, чорт забирай, таке?!
— Я ж сказав. Це я тут ставлю запитання.
Я наступив йому на коліно. У печері пролунав моторошний тріск, а за ним — пронизливий крик.
— Що ти насправді тут робив? — спитав я.
— А-а-а! Угх!
— Так… що там було найнепотрібніше, я казав?
— Я-я просто виконував накази! — випалив він.
— Чиї?
— Це… — демон відвів погляд, уникаючи мого. Його обличчя скривилося від тривоги, зуби вп’ялися в губу. Та щойно він збирався сказати більше, як раптом схопився за груди й забився в конвульсіях. Його очі вилізли з орбіт, судини луснули, заливаючи білки кривавою сіткою. Потворні, корінчасті вени поповзли по шиї й обличчю.
Це здалося мені знайомим.
— Оце…
Геас? — майнуло в голові. Обітниця, що не дозволяє розкривати інформацію?
Я швидко простягнув до нього руку, але було пізно. Кров пішла піною з рота, ніби його вдарило струмом, і світло в очах згасло.
Я ще з самого початку підозрював, що на ньому може бути геас. Але це був не звичайний.
Геас високого рівня.
Звичайний геас активувався б, якби носій вимовив заборонене слово чи виконав певну дію. Цей же спрацьовував від самого намірy видати інформацію, миттєво вбиваючи демона ще до того, як він устиг щось сказати.
— Що ж ви за виродки такі… — пробурмотів я.
Він згадував про те, що хоче стати жерцем, тож сумнівів не було — Культ Демона. Але сам культ був роздроблений на безліч фракцій і діяв осередками, тож визначити, до якої саме групи він належав, було неможливо.
— Хм.
Я підняв чорний, схожий на цвях предмет, яким демон користувався раніше, й оглянув його.
Схоже, він призначений для втручання в роботу лей-ліній.
Лей-лінії в цій печері були насичені маною, настільки потужні, що тут цілими скупченнями росла Сімзіркова трава з маною. Судячи з того, як демон вбивав цвях у скелю й закачував у нього темну ману, цей предмет явно впливав на потік енергії лей-ліній.
— Але я все одно не розумію, для чого саме.
Мене прошила тривожна думка. А що, як саме ці цвяхи й були причиною ослаблення печаті Бога Демонів у моєму минулому житті?
Ні. Це неможливо.
Якби якийсь дрібний цвяшок міг послабити печать Бога Демонів, вона зруйнувалася б уже давно. Навіть десятки чи сотні таких цвяхів не мали б значення. Та печать була не настільки крихкою, щоб її можна було зламати простим порушенням лей-ліній.
Я замислився, але відповіді не знаходив.
Схоже, доведеться шукати інші зачіпки.
Я підійшов до тіла. Та щойно нахилився, як почув віддалені кроки й завмер. Я втягнув руку, активував чуття й розпустив ману по тілу. За мить усе стало ясно.
Це ті, хто віддав йому накази.
Троє… ні, четверо. Вони, певно, йдуть перевірити, чому він досі не повернувся.
І це явно були не єдині демони, що проникли в академію. Їх було більше. Я не знав, навіщо вони полізли в місце, яке кишить героями, але раз уже наважилися — це точно була не якась дрібна зграя.
Я подумав, що з ними робити. Навіть якщо я їх уб’ю, витягнути інформацію не вдасться — через той геас. Щоб вийти на хвіст фракції Культу Демона, потрібен інший підхід.
І тут мій погляд упав на два серпи, що лежали на землі.
— Ага… Отже, спочатку…
Я підняв меч і чисто відтяв голову демона, який уже захлинувся кров’ю. Тепер вони не подумають, що він помер від геаса. Ледь всміхнувшись, я підхопив один із серпів і без жодних вагань увігнав його собі в живіт.
Четверо чоловіків у чорних балахонах крокували печерою. Той, що йшов попереду, повернув голову — з-під каптура висипалося криваво-червоне волосся. Потворний опік вкривав усю ліву половину його обличчя. Глибоко посаджені, налиті кров’ю очі світилися загрозливим багрянцем, від якого мороз ішов по шкірі.
— Скільки минуло з моменту, як ми востаннє чулися з Хаском? — запитав він.
— Б-близько тридцяти хвилин, — затинаючись, відповів один із них.
Брова червонокосого смикнулася.
— Тридцять хвилин… Я чітко пам’ятаю, що наказував йому не ходити самому. Принаймні удвох, коли вбиваєте цвяхи.
Троє підлеглих-демонів глибоко вклонилися.
— П-пробачте, жрецю Каліксе!
Калікс холодно оглянув їх і цокнув язиком.
— Із цим розберуся пізніше.
— Т-так, пане!
Наразі головне — знайти зниклого.
— Ведіть.
Вони швидко й обережно рушили вглиб печери. Діставшись місця встановлення цвяхів, усі завмерли.
На землі лежав закривавлений кадет із розпоротим животом. Поруч — тіло Хаска з відтятoю головою.
— Угх… А-а… Д-допоможіть… — простогнав кадет.
Калікс нахмурився й глянув на підлеглих.
— Чому тут кадет у такий час?
— С-сьогодні не було жодних тренувань! — поспіхом відповів один.
— Хм.
Отже, він, імовірно, потрапив сюди з дозволом професора.
— Це проблема, — сказав Калікс.
Картина була очевидною: кадет увійшов до лісу з дозволом, натрапив на Хаска, вступив у бій і, хоч і був смертельно поранений серпом, таки зумів відтяти Хаскові голову й дивом вижив.
Калікс з огидою глянув на труп.
— Тьфу. Який нікчемний дурень!
Навіть якщо Хаск був низькорівневим монахом, програти простому кадету? Це була ганьба.
Калікс зціпив зуби. Операцію планували з урахуванням розкладу тренувань, а тут якийсь ноунейм усе зіпсував.
Якщо ВІН дізнається…
Це треба поховати за будь-яку ціну.
— Що робити з кадетом? — спитав інший демон. — Він довго не протягне.
— Вбийте його, — без вагань наказав Калікс.
— Щ-що?! Але ж…
— А якщо вилікувати й відпустити? Ми могли б змусити його мовчати… або підкупити, — запропонував інший.
На губах Калікса з’явилася крижана усмішка.
— Змусити мовчати?
Він простягнув палець.
— Я не довіряю живим.
Із його лівих грудей вихлюпнулася темна аура, сформувавшись у чорне шило. Спалах — і воно прошило серце кадета.
— Угх… — Дейл Ган видихнув востаннє й помер.
— Приберіть тіло, — наказав Калікс.
— Т-так, пане!
Підлеглі, тремтячи, підхопили труп.
— Запам’ятайте, — кинув Калікс, відвертаючись. — Хочеш вижити в цьому світі — ніколи не довіряй живим. Довіряти можна лише мертвим.
І з цими словами жрець Калікс зник у темряві печери.