Розділ 1: Снігове поле
Я йшов життям, яке не мало кінця.
Переді мною безмежно простягалася засніжена пустка, а довга, нерівна смуга слідів позначала мій шлях, мов темні мазки на сліпучо-білому полотні.
Я важко дихав, кожен подих піднімався аж до самого горла. Я плентався вперед, хитаючись, а пронизливий холод загрожував заморозити легені зсередини.
Крізь шалений сніговій у далечині тремтіло слабке полум’я.
— Я… я знайшов його, — хрипко прошепотів я.
Скільки часу минуло відтоді, як я почав шукати Праматеринський Вогонь? Сотні років? Тисячі? А може, й десятки тисяч. Я збився з ліку давним-давно. Сам час утратив для мене будь-який сенс.
Спогади спалахнули в моїй свідомості. Вічність, проведена в мандрах континентом, тягнучи це прокляте, безсмертне тіло від одного краю світу до іншого.
Уперше я усвідомив, що не можу померти, на третьому році навчання в академії героїв, під час польового тренування.
Демонічний монстр вистрибнув із хащів і вчепився мені в горло, роздерши його на шматки. Я й досі пам’ятаю, як моя відтята голова вдарилась об землю і покотилася геть. Тоді я подумав лише одне:
Ну ось і все. Паршиве ж у мене було життя.
Але я несподівано повернувся до життя.
Просто так. Я не помер.
У якийсь момент моя голова знову з’єдналася з тілом, розірвана плоть зрослася, наче нічого й не сталося.
Саме тоді я вперше зрозумів: навіть смерть більше не була моїм вибором.
Хоча, якщо подумати… я ж не помилявся, правда?
Я випустився з Академії героїв останнім — 472-м із 472 студентів — і став нікчемним найманцем, що повзав від одного поля бою до іншого.
Я бачив, як демони й чудовиська спустошували континент, залишаючи після себе лише руїни. Я пережив війну між героями Імперії та Республіки, дожив до епохи, коли Відьма Ночі перетворила пів світу на крижану пустелю, і стояв серед Останньої П’ятірки Героїв — останньої надії людства — у вирішальній битві проти Демонічного Бога.
І коли Демонічний Бог, помираючи, наклав прокляття, що стерло з лиця світу весь людський рід…
я вижив.
Вижив лише я, прикутий до цього огидного існування.
Я дряпав власні кайдани, намагався вирватися, але виживав знову й знову.
— Але тепер… це кінець, — тихо мовив я.
Я зробив крок до тремтливого полум’я, що вперто горіло посеред бурі. Праматеринський Вогонь, як казали, колись спалив Дерево Творіння — те саме, що сформувало цей світ і породило Сімох Богів.
Я витратив цілу вічність на пошуки цього міфічного релікта, навіть не знаючи, чи існує він насправді.
Ще один крок — і саме тоді, коли я простягнув руку до вогню, земля з гуркотом затрусилася. Із-під снігу вирвалося щось величезне. Переді мною поставав голем — шедевр давньої механіки, тіло якого сяяло зловісним блиском.
Я зустрічав цих давніх вартових незліченну кількість разів, мандруючи континентом у пошуках уламків міфу.
Кулак метнувся до мене надто швидко, щоб ухилитися. Моє тіло розсипалося від удару, голова розірвалася, кінцівки вивернуло під неприродними кутами. Нутрощі розлилися по снігу, фарбуючи бездоганну білизну смугами липкої червоної крові.
Миттєва смерть. Без жодної надії.
Навіть ті, кого Сім Богів наділили надлюдською силою — герої — не вижили б після такого.
— Фух.
Але я? Розкидані рештки мого тіла перетворилися на сірий попіл і розвіялися за вітром. Стигмата душі, викарбувана на лівому боці грудей, спалахнула світлом, і моє тіло відновилося вмить.
Звиклий до такого, я спокійно вихопив меч.
Єдиним плавним рухом я розсік заметіль. Не було ані вибуху аури, ані гуркоту, що стряс би землю. Мій меч, мов тиха течія, ковзнув між стиками броні вартового й розсік його ядро навпіл.
Давній сторож, що простояв тут незліченні епохи, впав з майже сміховинною легкістю.
І щойно він упав, пролунали оплески.
— Гарний удар, — пролунав знайомий голос.
— Юрен.
До мене підійшов юнак із золотим волоссям, що сяяло, мов саме сонце. Тонка статура й риси обличчя, настільки андрогінні, що важко було сказати, чоловік це чи жінка. Він усміхався ледь помітно.
— Колись ти так мучився, просто тримаючи меч, — зауважив він.
— Бо багато чого навчився від тебе, — тихо засміявся я. — Можливо, тепер я навіть ближче до вершини Сонячного Стилю Меча, ніж ти був.
— Ого? Це виклик?
— Сприймай як хочеш, — знизав я плечима.
— Ха-ха-ха! — гримнув гучний сміх. — Завалити такого здоровенного вартового одним ударом! Як і слід було чекати, брате!
До мене підійшов кремезний чоловік у потертій мантії й ляснув мене по плечу рукою завбільшки з кришку від казана.
— Ти надто покладаєшся на меч. Невже забув усе, чого я тебе вчив у рукопашному бою?
— Спокійно, Беральде. Я пам’ятаю кожен твій рух, — відповів я.
Як я міг забути? Він жодного разу не втратив терпіння, тренуючи мене, попри мою безнадійно незграбну статуру.
— Хмф. Але жодного закляття з того, чого я тебе навчала, ти так і не використав, — втрутився ще один голос.
Позаду Беральда стояла невисока жінка в капелюсі з широкими крисами, спираючись на довгий посох. Її вогняно-руде волосся тремтіло, мов жарини, серед хуртовини.
— Вибач, старша Софіє. Магія — це трохи…
— Знаю. З твоїм жалюгідним запасом мани справжні закляття тобі не світять. Я просто жартувала.
— Але я багато вчився. Навіть розв’язав дві з «Трьох Загадок Великого Мудреця», про які ти постійно говорила, — трохи похизувався я.
— Ох, будь ласка. Магія — це не лише теорія.
Кумедно чути це від людини, яка завжди твердили, що ідеальна теорія — це й є суть магії. Я стримав відповідь і лише усміхнувся.
Юрен, Беральд, Софія…
Товариші, з якими я ділив незліченні поля бою.
І тоді до мене долинув голос, теплий, мов весна, що розтоплює сніг.
— З тобою все гаразд?
— Айріс.
Жінка в чисто-білих шатах ступила вперед. М’яке рожеве волосся спадало їй на плечі. Очі прикривала чорна пов’язка, та навіть так вона була неймовірно прекрасною.
Вона занепокоєно простягнула руку й поклала долоню на стигмату душі на моїх грудях.
— Ти не можеш так постійно себе виснажувати.
— Я ж не можу померти, пам’ятаєш?
— Але ти все одно відчуваєш біль!
Вона завжди так казала. І завжди з тим самим сумом у голосі. Замість відповіді я притягнув її до себе й поцілував.
— Т-ти знову так робиш, щоб уникнути відповіді!
Її щоки спалахнули, мов стиглі персики. Я ледь усміхнувся й відвернувся до полум’я вдалині.
— Це і є Праматеринський Вогонь, так? — прошепотів Юрен.
Я кивнув.
— Ми нарешті знайшли його.
— Нарешті.
Нескінченна подорож добігала кінця.
— Уже зовсім близько, брате!
— Давай, швидше!
Вони підганяли мене, і я зробив ще один крок до полум’я. До кінця. До єдиного способу нарешті по-справжньому померти.
Посеред безкрайнього снігового поля я зупинився перед яскраво палаючим вогнем.
— Він менший, ніж я уявляв.
Полум’я було завбільшки з кулак, але сила, що виходила з нього, не залишала сумнівів — це був справжній міфічний реліквій.
— Але хіба не дивно, що така дрібниця може спалити стигмату душі? — запитав я.
Ніхто не відповів.
— Як ви думаєте, що станеться, коли вона зникне?
Тиша.
— Мабуть… тоді я нарешті помру, так?
Знову жодної відповіді.
— Гей, чого ви всі раптом замовкли?
Я обернувся — і побачив лише порожнє снігове поле. Лише завивання хуртовини й мовчання, що вкривало світ, мов саван. Безмежна, чисто-біла порожнеча.
Я завжди це знав. Просто вдавав, що ні.
У глибині душі я давно розумів: у цьому світі більше не залишилося нікого, хто міг би мені відповісти.
— Ха-ха…
Сухий сміх зірвався з моїх вуст. Я сів на камінь і поставив на землю згорток, який ніс на спині, здавалося, цілу вічність. Найдорожчі мої скарби за незліченні роки, настільки довгі, що навіть душа стерлася.
— Юрене.
Я вихопив старий, пошарпаний меч і встромив його в землю.
— Ти був найвеличнішим героєм і мечником, якого я знав.
Саме завдяки твоїй відвазі я дійшов сюди.
— Беральде.
Я поклав на сніг подерту мантію.
— Спершу я вважав тебе божевільним — магом, що ніколи не користувався магією, лише кулаками. Але ти мав рацію. Щоб досягти вершини рукопашного бою, потрібно пізнати магію.
Саме завдяки твоїй наполегливості я дійшов сюди.
— Старша Софіє.
Я поклав зламаний посох.
— Пробач, що так і не зміг скористатися магією, якої ти мене вчила.
Саме завдяки твоїй мудрості я дійшов сюди.
— І нарешті… моя кохана Айріс.
Мої пальці тремтіли, коли я дістав останню річ — чорну пов’язку на очі. Слід, який ніколи не зітреться. Я досі пам’ятаю тепло її губ і дотик рук.
— Дякую… за те, що полюбила такого, як я.
Саме завдяки твоїй любові я дійшов сюди.
Я тихо видихнув і взяв полум’я обома руками, повільно піднімаючи його до стигмати на грудях.
Я мовчки згадував обличчя тих, хто став моєю єдиною родиною у світі, де я вже не пам’ятав навіть облич своїх батьків.
Друг — хоробріший за всіх.
Брат — незламний.
Наставниця — наймудріша.
І кохана — найніжніша.
Придушений схлип вирвався з грудей, і емоції, які я стримував так довго, прорвалися потоком. Сльози котилися по щоках, перемішані зі стогоном. Я не намагався їх зупинити.
Мені було так багато чого сказати… але сказати вже було нічого.
На цьому сніговому полі, де не лишилося жодного слухача, лише жалюгідні ридання самотнього чоловіка губилися серед падаючого снігу.
З гучним свистом полум’я спалахнуло, пожираючи стигмату душі й занурюючись у моє тіло.
— Дейле! Дейле Гане!
Різкий голос загримів у мене над вухом.
Що відбувається? Хто мене кличе?
— Ти маєш чималу нахабність — спати на моєму уроці?!
Свист!
Я почув, як повітря розрізає щось важке. Величезна рука, завбільшки з кришку від казана, метнулася до мене. Мій розум ще не встиг усвідомити, що відбувається, а тіло вже рухалося.
Ляп!
Я перехопив зап’ястя, смикнув супротивника до себе й увігнав кулак йому в сонячне сплетіння. В ту ж мить я вивільнив сплеск мани.
Я підсвідомо виконав «Енергетичний Вибух» — техніку, яку Беральд втовкмачував у мене роками.
Бум! Тріск! Гуркіт!
З оглушливим вибухом невідомий відлетів, врізався в кафедру й розніс її на друзки, звалившись на підлогу.
Запала тиша.
Я насупився й озирнувся. Студенти дивилися на мене з роззявленими від шоку ротами.
— Га?..
Де, чорт забирай, я був?