Підкорення Громового Птаха - 4
Здавалося, ніби я опинився в затишному коконі.
Гострий біль, що пронизував усе тіло, пом’якшав. Кілька разів кліпнувши, я прояснив розмиту картинку, і навколишній світ став чітким.
Тоді мої очі розширилися.
Це був яскравий світ. Лише так я міг його описати.
Сонце, що висіло в небі, випромінювало ніжне тепло, яке не засліплювало очей.
Навколо мене рядами стояли дерева, що випромінювали блідо-жовте сяйво. За горизонтом не було нічого, окрім незнайомого світла.
«Що це за місце…?»
Мене запросили в невідомий світ. Це нагадувало [Фіктивне Пекло], яке використовувала Ілюзорна Ліфа.
Однак різниця між цим яскравим світом і [Фіктивним Пеклом] полягала в тому, що я ніколи не бачив цього місця в ❰Магічному Лицарі Мерчен❱. Це була незвідана територія.
Попри спантеличення, я намагався розібратися в ситуації.
[Ти здивований?]
「……!!」
Глибокий голос пролунав у моїй голові. Я швидко повернув голову в бік джерела звуку.
Там стояв величезний чорний птах, що виглядав недоречно на тлі цього пейзажу: він склав крила й дивився на мене згори. Це був «Громовий Птах Галія».
Серце на мить стиснулося, та, зрозумівши, що він не перебуває в бойовій стійці, я розслабився.
«Що відбувається?»
[Схоже, ми перебуваємо в «Серединному Небесному Царстві». Виглядає так, ніби моя колишня господиня запросила нас сюди.]
Серединне Небесне Царство. Місце, куди запрошують душі, що перебувають на межі смерті або вже померли, але ще не рушили далі, аби впорядкувати свої думки й зрештою знайти спокій.
Це також був перевалочний пункт для душ, які прагнули зустрітися з іншими душами в потойбіччі, щоб провести разом решту вічності.
Такий сетинг описувався в гайді ❰Магічного Лицаря Мерчен❱. Він був підготовлений для персонажів, які, на жаль, помирали.
Однак у сюжеті гри не було причин для Іана потрапляти в цей світ. Гра закінчувалася тим, що він ставав славетним Магічним Лицарем і створював щасливу родину з обраною героїнею.
«Отже, тут я…»
Наскільки мені було відомо, Серединне Небесне Царство лежало на межі між цим світом і потойбіччям. Тут час тягнувся нескінченно, а в реальності не минав ані міг.
Тут не було чим зайнятися. Навіть магія тут не працювала.
Схоже, тією, хто запросила мене в цей світ, була колишня господиня Громового Птаха — «Велика Відьма Небесного Гніву». Трагічна відьма з минулого Люс, яка прийняла смерть через хибні звинувачення.
«Де твоя колишня господиня?»
Громовий Птах підняв голову й дзьобом указав на сонце, що випромінювало ніжне сяйво. Його промені м’яко зігрівали все моє тіло.
[Запашний аромат, якого я так довго прагнув, іде звідти.]
Це означало, що сонце — і є Велика Відьма Небесного Гніву?
Хоч я й дещо зрозумів у цій ситуації, не міг позбутися легкого сум’яття.
До того ж досягнення [До Ґретель] було одним із легендарних досягнень, що відкривалися після проходження великого сценарію, але не давали окремих нагород чи нових подій. Це був лише своєрідний трофей.
Хто б міг подумати, що все обернеться саме так?
[Я хочу знати твоє ім’я.]
Голос Громового Птаха відлунював у моїй голові, ніби резонував усередині черепа.
«…Ісаак.»
[Я — «Галія»… Після багатьох років страждань під тим прокляттям… дякую тобі, що врятував мене, дитино. Я справді кажу це від усього серця… дякую.]
Глибокий, але ніжний голос Громового Птаха тремтів від ледь чутного схлипу. Я мовчки дивився на його постать.
[Ададапубу!]
Раптом біля моїх ніг пролунав дзвінкий дитячий голос.
Опустивши погляд, я побачив маленького фамільяра, що пильно дивився на мене. Це був єнот-фамільяр, навколо хвоста якого клубочилася блискавкова мана.
Вікно статусу не з’явилося. Мабуть, тому що тут у мене не було фізичного тіла.
Але що це…?
「……!」
Раптом навколо мене з’явилися численні магічні істоти, чиї тіла огортала елементальна мана. Вони постали переді мною в одну мить.
Я здригнувся й поспіхом озирнувся.
Ці фамільяри були…
«Тими, з ким я бився раніше…?»
Це були фамільяри, яких повністю зіпсувала темна мана й які загинули жахливою смертю від моєї магії.
Однак на їхніх тілах більше не було жодних слідів темної скверни.
[Дякую тобі, пубу!]
«Га?»
Фіолетовий єнот-фамільяр скрикнув біля моїх ніг, а потім міцно обійняв мою ногу.
Після цього інші фамільяри, що оточували мене, почали підходити ближче.
Вони ніжно терлися щоками об моє тіло, обіймали, лизали мої щоки й тильні боки долонь.
Я стояв у повному спантеличенні.
[Дякую тобі, мяу!]
[Куооох─! Дякую! Дуже дякую!]
[Дякую, що звільнив мене від того демона!]
[Дякую, дякую…]
[Подяка Великому!]
Голоси незліченних фамільярів м’яко накочувалися в моїй голові, мов хвилі.
Гіркі емоції, які вони тримали в собі, поки перебували під контролем Викликачки Вери, просочувалися в мене.
З кожним словом тепла хвиля огортала моє серце, породжуючи урочисте відчуття.
[Кяхахаха! Ти сильний, друже! Добряче вмазав!]
Велетенська червона магічна істота Хакіл підійшов до мене з щирим сміхом. Його черепашина голова, м’язисте тіло та очі на трьох парах крил лишалися незмінними.
Фамільяри припинили ласки й водночас повернулися до Хакіла.
Хакіл зупинився переді мною, м’яко подивився вниз і зігнув одне коліно.
[Знаєш, я завжди хотів мандрувати величезним світом разом зі своїм господарем.]
Хакіл пробурмотів, опустивши очі.
[Але після того, як мене підкорив той демон… я власними руками вбив свого господаря. Того дня я втратив усе.]
Тихий, глухий голос ледь відлунював у моїй голові.
[Жити під контролем того демона було справжнім пеклом… Хоч ми й були колись ворогами, дякую, що врятував мене… Справді, дякую… Я ніколи не забуду цієї послуги…]
Хакіл не стримав сліз і прикрив очі своїми великими руками.
Після нього інші фамільяри почали ділитися власними історіями. Я мовчки слухав.
[Я зустрів того демона, коли їв м’ясо зі своїм господарем, мяу… Тепер я ніколи не забуду запах крові свого господаря, мяу…]
[Мій господар завжди засинав, обіймаючи мене. Я так любив бути в його обіймах… Але я вбив його власними руками. Коли він помирав, він сказав, що все гаразд. Він подякував мені за те, що мандрував разом зі мною…]
[Мій господар підібрав мене, коли мене покинули. Я й досі яскраво пам’ятаю відчуття, коли пронизував його серце…]
[Ададапубу…]
[Джеррі, я так злився, коли мене силоміць контролювала та жінка! Я був такий злий! Так важко! Я плакав щодня!]
Я не зміг урятувати їх. Вони були настільки глибоко зіпсовані темною маною, що їх було неможливо врятувати, навіть якби Викликачка Вера померла.
Навіть звільнившись від Вери, вони жили б проклятим існуванням, не здатні стримувати вбивчі пориви. Вони й далі вбивали б людей.
Саме так. Я не заслуговував на їхню подяку. Я просто без вагань убивав фамільярів, аби запобігти ще гіршому кінцю.
Але вони вважали, що я їх урятував.
Вони прагнули смерті — кінця своїх страждань.
«Отже…»
Попри численні голоси в моїй голові, я розумів кожну їхню історію.
Тому й відчував полегшення.
Деякий час фамільяри ділилися спогадами, що накопичилися за їхнє життя, сміючись і плачучи.
Я кивав, гладив їх по головах, поплескував по спинах.
Скільки часу минуло?
На горизонті в безмежному морі світла з’явилися одна-дві людські постаті. Їхня кількість швидко зростала, доки не досягла десятків.
Наче прийшли привітатися, ці постаті звернули погляди до нас.
Яскраве сяйво не дозволяло розгледіти їхні риси, але здавалося, що всі фамільяри їх упізнали.
[…?]
Фамільяри завмерли від шоку, наче час зупинився. Очі Хакіла також широко розкрилися від недовіри.
Це місце було перевалочним пунктом для душ у потойбіччі. Було очевидно, кого люди в Серединному Небесному Царстві привели з собою.
Невдовзі в очах фамільярів заблищали сльози.
Вони побігли й полетіли до тих людей.
За мить.
Фамільяри плакали, обіймаючи своїх господарів. Вони розповідали, як сильно сумували й як їм було боляче.
Господарі міцно притискали їх до себе, гладили по головах і з ніжними усмішками слухали схлипи.
[Давно не бачилися, Дайк.]
Хакіл став перед своїм господарем — м’язистим чоловіком — і привітався.
Коли той засміявся й простягнув кулак, Хакіл на мить завагався.
[…]
Хакіл ударився кулаком із м’язистим чоловіком. Він ніби занурився у спогади про час, проведений разом із господарем.
Невдовзі фамільяри разом зі своїми господарями рушили — у безмежний світ світла, в потойбіччя.
Озираючись на мене, вони вигукували на прощання.
[Дякую! Справді, дякую!]
[Дякую, людино!]
[Я не забуду цієї послуги!]
[Ададапубу!]
[Я дуже вдячна, мяу!]
[Куоох! Цей знак полум’я! Я пам’ятатиму тебе вічно!]
[Я збережу благодать твого благородного вчинку в цьому тілі з вогню навіть у потойбіччі…!]
[Бережи себе! Дякую! Дякую! Справді, справді дякую…!]
Яскраве світло огорнуло фамільярів, коли вони повернулися до своїх господарів.
Вони зникли за горизонтом, сповнені захвату.
Я мовчки спостерігав за цією сценою, відчуваючи невимовні емоції.
Тепер вони будуть разом навіки. Цього вистачить, аби забути біль, який вони пережили.
Вони вирушать у нові пригоди, яких не змогли завершити в цьому світі.
Постаті фамільярів зникли з мого поля зору.
Я на мить заплющив очі, а потім тихо впорядкував свої почуття.
[Я відчуваю.]
Голос Громового Птаха пролунав у моїй голові.
[Моя колишня господиня, схоже, дуже вдячна.]
Хоч для мене сонце було лише теплим і ніжним, для Громового Птаха воно, мабуть, відчувалося інакше.
[Навіть коли я втратив розум, я все ще відчував серце Ґретель. Тому знав, що ти став її другом. Я хотів подякувати тобі, дитино. Схоже, моя колишня господиня також вдячна тобі з тієї самої причини.]
«…»
Ґретель. Колишнє ім’я Люс.
Я глибоко замислився. Повільно підняв голову й подивився на Велику Відьму Небесного Гніву, яка наглядала за межею між цим світом і потойбіччям.
В «Акт 3, Глава 4, Підкорення Громового Птаха» ❰Магічного Лицаря Мерчен❱ залишалася остання місія —
— упіймати Люс, яка безпорадно падала з неба, повністю втративши ману. Саме цим мала завершитися ця подорож.
І тоді я зрозумів, чому опинився в Серединному Небесному Царстві.
Мені потрібен був час, аби впорядкувати думки.
«…Я зараз помру, правда? І ти теж.»
Я звернувся до Громового Птаха.
Він схилив голову.
[Здавалося, що ти навмисне приховував свою особистість, тож я збирався зберегти твій секрет, але, схоже, тепер у цьому немає потреби.]
Обхідна відповідь. Та її сенс був очевидний.
Ха. Я знав, що так і буде. Як я міг вижити після бою з Громовим Птахом Галією 175 рівня?
Це був марний кінець. Я робив усе це, щоб запобігти поганому фіналу…
Однак у мені не спалахнуло жодних емоцій. Навіть найменші почуття розчинялися без сліду.
Здатність залишатися спокійним перед обличчям смерті, мабуть, була наслідком ефекту [Крижаного Володаря].
Хтось колись сказав: «Якщо завтра світ загине, я все одно сьогодні посаджу яблуню». Саме так я почувався цієї миті.
«Відправ мене назад.»
Раз уже так, мені потрібно завершити останню справу.
«Люс ось-ось упаде. Немає нікого, крім мене, хто міг би її впіймати.»
Якщо мені судилося померти, то я принаймні хочу врятувати людину, яку так ціную.
Я люблю Люс. Поки ❰Магічний Лицар Мерчен❱ є моєю реальністю, я не дозволю, щоб вона постраждала.
Тож я мушу врятувати Люс перед тим, як піти.
І тоді це сталося.
[Велика Відьма Небесного Гніву висловлює тобі подяку!]
[Велика Відьма Небесного Гніву зазирає в твою долю й дарує тобі те, що вважає для тебе найнеобхіднішим!]
З’явилося нове системне вікно.
«Ух!»
Раптом я відчув пекучий біль у лівому зап’ясті.
Я злякано глянув на нього. На шкірі викарбовувалося чорне магічне коло-печатка.
Щойно воно завершилося, біль миттєво зник.
«Що це…?»
[Вітаємо! Ви отримали [8-зіркове Коло Контракту Фамільяра]!]
Мій рот розкрився.
Магічних істот від 1 до 4 зірок можна було викликати Колом Виклику Фамільярів і, якщо їхні волі збігалися, укладати з ними контракт.
Від 5 до 7 зірок їх уже не можна було викликати, але за взаємної згоди контракт усе ще був можливий.
Натомість 8-зіркові не могли укладати контракт за власним бажанням, навіть за добрих стосунків. Потрібна була особлива печатка — «8-зіркове Коло Контракту Фамільяра», яку можна було здобути лише на дуже пізніх етапах ❰Магічного Лицаря Мерчен❱.
Велика Відьма Небесного Гніву подарувала її мені.
Яку ж долю вона побачила, щоб дати це людині, яка ось-ось помре?
Я збирався запитати її, та мій голос зник.
Світло від відьми почало огортати все моє тіло.
─ До Ґретель.
Раптом переді мною постала юна дівчина в потертих темно-синій сукні. Її трояндово-золоте волосся сяяло особливо красиво.
Вона сміялася зі старої відьми в чорному капелюсі з гачкуватим носом.
Цікава десятирічна дівчинка тримала відьму за руку й вирушала в пригоду.
Минув час — і дівчина в шкільній формі яскраво усміхалася на випускній церемонії разом із тією ж відьмою.
Ще трохи — і чарівниця хвалилася своїми досягненнями перед нею.
Знову час — і леді, що стала Майстром Вежі, знову тримала відьму за руку й рушала в нову подорож.
Її сяюча усмішка нічим не відрізнялася від невинного сміху десятирічної дівчинки. Відьма дивилася на це з щасливим сміхом.
Велика Відьма Небесного Гніву. Події, що розгорнулися б, якби вона не загинула трагічно.
Доля, яку вона передбачила, — реальність, що так і не сталася.
Уламки втраченого майбутнього. Тиха розрада в морі спогадів.
─ Я завжди тебе любитиму.
Востаннє вдивившись у цю картину, я тихо заплющив очі.