Моккан: висновок
Га-ах! Проблема "на чому писати" була успішно вирішена, ось тільки залишилася ще одна - ніж це робити. До того ж, потрібно було якимось чином отримати чорнила. Господи! Чому?
Жоден магазин не продає кульок та олівців, до яких звикла я. Якщо б чорнило було у вільному продажу, то було б набагато простіше. Але вони такі дорогі, що мені їх ні в житті не дістати. Три роки роботи — це багато.
Варіанти купити, вкрасти або знайти відпадають через свою недостатність. Схоже, що доведеться зробити чорнило самостійно (ну або спробувати робити щось схоже).
Коли я почала виготовляти анога паперу, то зовсім забула про те, що на ній писатиму. Чи зможу я взагалі зробити чорнило? Я знаю, що вони включають в себе різноманітні пігменти та оліфу. Але в цьому світі я навряд чи їх дістану навіть за гроші.
А як чудово було б зловити каракатицю або восьминога!
- Хочу на морі-е! - Протягла я, розірвав тишу.
Летц захитався від несподіванки, а потім запитав:
- Що сталося? Чого ти так розкричалася?
- Люц, а, Льотец! Ти знаєш, що можна використовувати замість чорнила? Те, що зможу зробити навіть я?
- "Чер-ні-ла"... Що це?
- Ну, це така штука, щоб писати на папері або на чому захочеш ... - Я пусталася в пояснення. Забралося деякий час, щоб він зрозумів, про що я говорю.
- Не знаю... Слухай, Мейн, а чому б тобі не використати сажу або золу?
- Ти геній! Дякую тобі! - і чому я відразу про це не подумала?
Будь то зла або сажа — цього добра завжди в достатку біля каміна у мене вдома.
Як тільки я повернулася додому, то відразу звернулася до мами:
- Мамо! Можна я візьму трохи сажі?
- Звичайно, доча. Можеш взяти стільки, скільки захочеш. А якщо вже ти там будеш копатися, то ось, візьми, знадобиться, - вона простягла мені безформну купу тряп'я і, трохи посміхнувшись, сказала: - Почистіть димохід заодно, добре?
- Тц...
Мати використала мій стан і повісила на мене ще й чистки димару. Це не те, чого я чекала, але якщо це заради сажі, то у мене немає вибору. Захоплена своєю ідеєю, я схопила вузький віник, який ми використовуємо для чистки труби, і почала працювати.
- Вау, ніколи б не подумала, що мені доведеться ковпіти попіл.
Я вигрібла з нижньої частини каміна і відклала її в сторону. Після цього я засунула голову в отвір і почала збивати всю сажу, до якої було можливо дістатися. Це, напевно, вперше я була рада мати таке маленьке тіло. Поки чорні частинки обсипалися зі стін, димохід ставав чистішим і чищем, а кучка сажі ставала все вище й більше.
Це було набагато веселіше, ніж я думала, коли тільки починала. Я так поринула в роботу, що перестаралася. Наступного дня моя температура повернулася, і я знову пролежала весь день.
Нехай я вся в саже, нехай хвора - мені вдалося дістати потрібну кількість, ось що головне. Залишилося тільки виправити здоров'я і тоді можна вже буде почати приготування. Добре б до кінця цього дня...
***
- Мейн, що ми з нею робитимемо? - Льотц розгублений дивився на купу сажі перед ним, постійно дивлячись на мене.
- Давай-но для початку спробуємо розчинити її у воді... - Це перше, що прийшло мені в голову. Можливо, тому що чорнило чорне і рідке... так ні, не може такого бути. Я зачерпнула трохи води з річки, додала в неї сажі і відтак почала перемішувати дерев’яний ступок. Однак більшість з них воліли плавати на поверхні води, не смішячись із неї.
- М-да, перший блін комом...
Я спробувала окунути у забутій субстанції гілку, а потім почала виводити на одній з дощечок цифри... Дерева майже не сяяли, і те, що на ньому залишалося, перетворилось у безформну непридатну масу.
- Це повний провал... - Розчаровано вимовила я.
- Ну і що тепер?
- Спочатку я хотіла змішати сажу з маслом... Але я дуже сумніваюсь, що вона дасть мені його. Тоді...
Наскільки я пам'ятаю, для письма в феодальній Японії використовувався желатиновий клей... але я навряд чи зможу розвести вогонь, щоб зробити його.
У майбутньому я хочу спробувати зробити желатин. Якщо це вдасться, то я зможу зробити фарбу з натуральних барвників. Тоді я зможу наробити собі різних кольорів і відкрити крамницю з фарбами. Але я не можу чекати, поки виросту...
- Мейн? Ти тут? - Льотц стурбовано поводив рукою у мене перед очима.
- Можливо, треба шукати барвник іншого агрегатного стану... Хм... Можливо... Що? Олівці... Еврика! Ми можемо використати глину! Давай смішаємо сажу з глиною!
- Навіщо це?
- Має вийти щось на зразок "Карандаша Конте".
Ми змішали глину і різали довгі трубочки. Коли вони висохнуть, то, напевно, я зможу писати ними на Мокканах.
***
Протягом кількох днів олівці висихали, поступово твердіючи. Я обмотала руки ганчіркою, щоб не забруднити їх, і натовчучи кінчик одного з паличок ножем, спробувала її в дії. Вона справді пише! Правда, трохи зрошується але це вже дрібниці.
- Ми це зробили! Вони пишуть! - Я захвилювалася.
- О! Хороша робота, Мейн!
Тепер, коли у мене є чим писати, залишається тільки загоїтися великою кількістю дощечок. Найцікавіше те, що весь виробничий процес я можу робити самотужки. Єдина проблема полягає в тому, що дощечки починають заважати у складанні.
Дерев’яна кучка росла день за днем, але одного дня, коли я повернулася з лісу, то побачила, що вони зникли. Місце, куди я їх постійно складала, спорожніло.
- Що? Куда? ... Ісчезли?
- Що таке, Мейн? - Мама трохи стурбовано дивилася на мене, зовсім загублена.
- Мамо, ти не знаєш куди поділися всі "Моккан"?
- Про що ти?
- Такі тонки маленькі дощечки... Я складала їх прямо тут...
- А, так ти про ті дрова. Я їх у справу пустила, так ось, - досить вимовила вона, схрестивши руки на грудях.
- А... моя голова повністю спорожніла. - Нееет... Чому?. - Жодної дощечки не залишилося. Все було марно. Всі мої зусилля, вся моя сила волі. Залишилися лише вугілля.
У цей момент сила покинула мої ноги, а голову прошила сильний біль і завдала сильного болю. Зір затуманився, а дихати стало важче. Жар, сильніший від попередніх, вирвався назовні і впав на моє тіло.
- Що...
Без розуміння того, що може статися зі мною, я раптом впала і злякала так, ніби потрапила в кошмар. Моя свідомість трішечки, поки я повільно пірнаю у бурхливу гарячку. Я відчуваю, що помираю по боках під безжалісним тиском хвороби. Тільки зараз, коли я побачив це на своїй шкурі, я можу зрозуміти, як справжня Мейн міг убити такого роду жар.
Коли я продовжувала своє мимовільне падіння в безодню забуття, довкола мене бігли тривожні обличчя моєї сім’ї. Іноді перед очима проскакувала обличчя Левца.
Лиц... Чому...
Я зачепила його образ і почала викарабуватися з темряви. Це був не просто образ. Я ледве сфокусувала свій зір і побачила його перед собою. Його очі широко відчинилися.
- Мейн?
Лю-ютц...
- Г-госпожа Єва! Мейн прокинулася! - Покликав він.
Мама відразу вбігла до кімнати.
- Мейн! - На її очах наверталися сльози, - я вже думала, що ти ніколи не прокинешся!
- Вибач, що змусила хвилюватися. Можеш принести води? У мене горло першите, і я вся спіпотіла. Можеш помити мене? - Я видала охрипшим голосом.
- Звичайно, я повернуся так скоро, як зможу.
Як тільки вона вийшла, я міцно вхопила за руку Летца. Я не могла навіть підняти голову, тому мені довелося привернути його увагу таким чином.
- Вона... Спалила все Моккан...
- Ой... ну вони справді були схожі на шматки деревини, - співчуваючи, вимовив він.
- Але ж я доклала стільки зусиль...
Це кінець. Пора здатися. Мабуть сама доля не дає мені зробити книгу.
- Може нам варто спробувати що-небудь, що не горить?
Так. Зараз не час чати. Треба шукати заміну моккан. Я намагалася постаратися зменшити свої недуги, щоб не хворіти в крихітний клубок. Ніщо не повинно заважати мені.
- Чи можемо ми використати бамбук? - Знову запитав він.
- Ах! Льотц, ти справжній геній! - Іноді я так рада, що він допомагає мені.
Бамбук блукає від нагрівання, так що це точно не те, що було б можливо спалити. Надія повернулася до мене. У той же час лихоманка, яка так безжалісно турбувала мене до цього, відступила і мені стало легше дихати.
- Про що балакаєте? - Мама повернулася зі склянкою води.
- Це секрет, хі-хі! - Усміхнулася я.
- Гаразд, тоді я піду і наберу їх... - Сказав Левц, піднімаючись на ноги і уважно подивившись на мене, строго сказав: - А ти видужуй! І не смій вставати з ліжка до тих пір, поки не одужаєш!
- О-о, це так мило з твого боку, Левц!
- Я роблю це тільки для того, щоб ти познайомила мене з Отто! Я не хвилююся про тебе чи щось таке... Я пішов!
(Спущена два дні)
- Вай! Ай-ай-ай-ей! - Причитала мама.
- Що сталося?
- Та та деревина, яку приніс Люц, вибухнула! - Серйозно, жінка? Ти знову спалила плоди чужої праці?
- Це був очищений бамбук. Він приніс його для мене, - крізь зуби проговорила я.
- Нічого не знаю, більше щоб ти такого не приносила.
Тепер і бамбук під забороною. Вибач Лютц, ти ж так старався...