Сьогодні я вперше йду до лісу. Саме тому я залишила дощечку вдома, і в дорозі вона буде тільки заважати. Замість цього, тепер у мене за спиною, як і в усіх інших - скриня (хочу я підозрю, що він трохи менший від решти). У ньому і вмістилася лопатка, якою я хочу сьогодні набрати землі. І щось мені підказує, що нічого у мене з нею не вийде. Взагалі, думаю КПД цієї лопатки буде навіть менше ніж у тих, з якими діти зазвичай граються в пісочниці.
Поки я розмахувала своєю зброєю в уявній спробі знищити її творця, батько міцно вхопив мене за плече. Повернувши мене до себе, він по новій почав втовковувати мені те, про що постійно твердить з тих пір, як сім'я нарешті вирішила відпустити мене у ліс.
- Мейн, сьогодні ти йдеш до лісу. Ідеш туди і відразу, — батько зробив удар на ці слова - назад. У всіх буде дуже важкі коробки на зворотному шляху, тому я хочу щоб ти відпочила деякий час в кімнаті очікування, щоб потім була у змозі йти з ними назад. — Він уважно подивився на мене і, трохи пом’якшившись, запитав, — все зрозуміла, донечка моя невибаглива?
— Да, пап! — Я енергійно закивала.
Його обличчя зараз сережніше нікуди. Можливо, це через легковажність моєї відповіді або ж через те, що до цього після цих слів сталися одні неприємності.
Потім він повернувся до Тури.
— Тури, я знаю, що можливо це трохи занадто, але я розраховую на тебе. — Він довіряє їй руку на плече. — Поговори з Лютцем, нехай він уважно прослідкує, коли Мейн треба буде відправляти назад.
— Добре, пап. Сьогодні постараємося піти раніше. - Тури билися від переповнюючого почуття відповідальності. Вона навіть здається ще суворішою, ніж звичайно.
Коли ми вийшли на вулицю, біля колодязя вже була ціла ватага з такими ж коробками за спиною, як у нас. Загалом тут зібралося вісім хлопців, у тому числі я і будь-хто інший: починаючи з моїх однойняток і закінчуючи вже дорослими, як Турі та Фей, які набагато сильніші й старші.
Ми зібрали стрій так, що попереду йшов Фей з рожевою шевелюрою, а потім йшла я з Летцем - ми задавали темп руху у колоні (звичайно ж, беручи за основу відповідну швидкість), — ізм’яла колону Тури.
— Дякую, Литц! — Я з вдячністю подивилася на хлопця.
- Кого і треба дякувати, так це тебе.
Нещодавно ми використовували останні маленькі джмеха з Пару. Пару, який зазвичай збирають взимку, швидко псується після того, як починає поліпшуватися погода. В вдячність за можливість працювати над смаком, я трохи змінила рецепт "оладу". Тепер би їх впору називати "Пару-Бургерами". Для цього я придумала соус, який випаровувався з плоду "помей". На перший погляд він нагадував жовтий перець, але всередині була м'якуша, яка нагадує томат і чудовий аромат. Як фінальний штрих я просто додала зверху плавного сиру.
Левц ридав від щастя, так само як його старші брати. Вони, здається, до глибини душі були зворушені тим, що мені вдалося подвоїти кількість смачностей, які вони з'їдали протягом зими. Їхня мати, Карла, подякувала мені за те, що завдяки моїй скалки вона змогла зберегти частину заощаджень. Однак, годувати чотирьох дітей досить складно. Закон старішої енгеля вбивство, особливо в тому випадку, коли ви знаходитесь на нижньому рівні його шкали, чи не так?
- Мейн, чому ти не розповіла нам про "пару-бургах"? — Нерозумно дивився на мене Лютц.
- Ну, якщо ти хочеш гов'яжий фарш, м'ясо повинно бути дуже свіжим, розумієш? Крім того, м'ясорубка - це дуже складно, і я не впевнена, що змогла б переконати всіх допомогти мені... — Недобре розвила я руками.
це важко. Але ми б віддали все заради твоєї стряпні!
Так ми продовжили йти в бік лісу, базікаючи по дорозі про мої кулінарних вишуках. Це було схоже на маленьку пригоду. Але як тільки ми увійшли в ліс, я відчула сильну утому і хвилю тривоги. Поки всі розбіглися по околиці, я сіла на камінь і намагалася відновити сили. Присівши на кісточки і обіймаючи руками коліна, я часто дихала від пульсуючого болю у грудях. Через кілька хвилин до мене підійшов Левц, який явно турбувався моїм станом.
— Мейн, постарайся звикнути. Інакше у нас будуть величезні проблеми, коли Фей і Тури охрестять.
— Ты... о... Чим? — Я буквально задихалася від нестачі повітря.
Звичайно, я розумію, що Турі збирається охреститися. Врешті-решт, у неї для цього випадку заготовлено нову платьицю, і я допомогла їй з зав'язкою та прикрасами. Але я не знаю, що буде після церемонії.
- Після хрещення вона, здається, збирається почати своє навчання. Це означає, що тобі доведеться приходити сюди кожного другого дня тижня.
Ого. Про це я не подумала. Отже, я не маю Тури — головної помічниці в моїх щоденних справах.
- Що мені робити? Я не знала...
Можливо, Мейн і слабка, але її життя до певного моменту було дуже приємним завдяки такій надійної старшої сестри. Якщо Мейн раптом що-небудь знадобилося б, вона завжди могла покластися на Тури. Я не думаю, що зможу вижити без неї...
Мені здалося, чи Лютц тільки що посміхнувся?
- Хм-хм, добре... Тоді я можу допомогти тобі замість неї. Ти ще така слабка!
— О! Дякую тобі, Льотц! — Це було несподівано, але дуже приємно.
— А... ну, мені треба йти шукати дрова, так що тобі краще залишитися тут і відпочити. — Він поправив коробочку, а потім додав: — Ти ж знаєш, що якщо ти не зможеш дістатися до міста назад, то у всіх будуть великі проблеми.
Коли Левц пішов, я переконався в тому, що нікого немає. Я сіла на землю і доставила лопату з виглядом археологів, готових до розкопок.
Сьогодні, моєю метою було просунути шлях до лісу і назад, не захворіти при цьому. Однак! Зрештою, я тут! Чи це буде нормально для мене — просто піти додому, навіть не намагаючись досягти своєї справжньої мети? » Зовсім ні! Копати! Копати! Копати! До тих пір, поки з ніг не звалиюся!
Але є одна заковика: як довго мені доведеться його шукати? Я вважала, що склад ґрунту тут не дуже відрізняється від земного.
З гучним "Хі-и-я!" я з усією дурістю встромила лопату до землі. Але вона занурилася лише на сантиметр.
— Она, блин, тверда. Як мені взагалі тут копати?
Здається, ніби я проткнути свою лопатою бетонної плити. Я думала, що вона буде набагато більш податливою. Потихоньку ставало не по собі.
Це ґрунт такий твердий чи лопата така тупа? Тримаю парі, що лопата. Неозброєним поглядом видно величезну різницю між тим, як лопата повинна виглядати і цією річчю в моїх руках. Чи важко зробити полотно ковшею металевим? Але якщо справа в ґрунті, то якість лопати не залежить від ліміту. Ух... Здається, у мене немає вибору, крім як робити весь об'єм робіт потрохи?
Скоблити, дужити, скоштувати, підсвердлювати...
Я почула позаду кроки, що наближалися.
- Що ти робиш, Мейн? — Я обернулася на голос і побачила Левца. Уа-Ай! У нього в руках палки, і виглядає він вже дуже серйозним. - Ти ж пообіцяла, що залишишся і відпочинеш, якщо ми візьмемо тебе до лісу з нами!
Я, звичайно, обіцяла це, але я не можу просто сидіти, коли моя мета, нарешті, прямо передо мною.
І що тепер робити?
— Э-э-е, эм... Розумієш, Лютц... - Моя голова зрадниці спорожніла.
- Що я маю зрозуміти? — Він сердито запитав. Хлопець насупився, упер руки в боці і суворо подивився на мене.
Мій допит почався. Добре. Якщо я скажу йому правду, то він буде злитися за те, що я зовсім про себе не думаю, а якщо солю, тоді він, пойманувши мене на брехні, стане сердитися через це. І яке з двох зла вибрати?
- Я впевнений, що сказав тобі відпочинок, так чому ти мене не послухала? — Настій повторив хлопчик.
- М-м, ем-му, я пала ямку! - Сурова правда вискакує з рота в той момент, коли моя витримка відносить через тиск загрозливої аури Льотця.
Я дійсно дуже боюся його гніву, не знаю чому. Сильно завишу від нього в даний момент. Якщо він зараз розлютиться, то я не зможу повернутися додому до того, як ворота закриються.
- І навіщо тобі це?
— Мені потрібна « глина».
— А? Що це? — Його обличчя зараз трохи менше зле, ніж раніше.
— Я хочу, щоб ґрунт був дуже щільний і твердий, так вода не протече.
— А чи не краще копати там, де менше дерев і трави? — Трохи подумавши, пропонує він. « Якщо ґрунт має поганий дренаж, рослини не матимуть достатньо розвитку і рослин. Отже, глину буде легше знайти там, де є менше рослин.
— Дякую, Литц! — Я дуже зраділа, коли знайшла підхоже місце. Ну, або мені хотілося, щоб було так. Левц схопив мене за шиворот, не пукаючи від себе ні на сантиметр.
— Эй, Мейн, погоди! Ваша задача на сьогодні - відпочивати. Або ти мене не слухала?
— Ой, ой! Відпусти мене! І, якщо ти так хочеш, можеш піти копати замість мене!
— Ну, я зібрав свою частину дров на сьогодні, так що можу і допомогти тобі, - потиснув плечима хлопчик.
Я противилась цій несподіваній відповіді. Честь відвисла, і я нічого не можу зробити, крім як бездумно подивитися на нього. Він же повинен був огризнувся в відповідь на мене за те, що я сказала, але ... Цей хлопець ідіот? У нього є важливіші справи, ніж допомогти мені працювати над проектом, який його взагалі не цікавить. Чи не краще піти позбирати щось, ніж допомагати мені?
— Левц, я рада, що ти хочеш допомогти, але чи є у тебе важливіші справи?
— Мейн, ти дуже слабка і не зможеш копати, так що я зроблю це для тебе, — пояснює він.
— О, правда?
— Просто я знаю, що якщо ти захочеш щось зробити, то я ніяк не зможу перешкодити тобі. — Ой, прямо в моє слабке місце.
— А чому?
- Ну, все-таки ти годувала нас цими солодкими « бовдурами» всю зиму, так що я вирішив віддати тобі ту саму монету, — вимовляє збентежений голос.
А? Просто так? Це все, що потрібно було, щоб змусити його викопати для мене трохи глини? я не повинна недооцінювати силу смачної їжі. Лютц запропонував допомогти мені з власної волі і без будь-яких домовленостей, тому, звичайно ж, я прийму його щедрі пропозиції. Це чудово, що у мене є кому довірити важку роботу.
— Добре, тоді залишу це на тебе. А сама посиджу тут.
— Ладно! Мені просто потрібно закінчити все дуже швидко. — Він в мить згорнув свої дрова, а потім привів мене туди, де він вважав саме місце для копання глини.
« Мабуть, тут », — сказав він, витягаючи лопату, яку я привезла. — Мейн, ти ж не випадково принесла лопату з собою, чи не так? Ти що, і не мала наміру тримати своє слово? — М’язи на його обличчі задерлися, на емоціях Левц встромив лопату глибоко у землю. Це просто різниця в силі? Чи є хитрість? Як він це робить? - Колір має бути таким?
— Вау, Люц, це воно! Ти такий сильний!
- Ну, вже не настільки слабкий як ти принаймні пожартує. Ну і нехай, я все-таки добилася свого.
Цікаво, скільки табличок вийде з такою кількістю матеріалу? Я вже починаю закохуватися в ці маленькі комочки глини.
- Що ти збираєшся з цим робити?
— Хе-хе-хе, я збираюся наробити « голих табличок».
— Глин... таблет?
— Ага!
За допомогою Лютца я розкатала глину у формі тонкої піхви. Коли розтяжка була закінчена, я взяла тонку паличку і почала писати казку, яку моя мама в мою побуту Урано розповідала мені.
Я б хотіла написати її місцевою мовою, якщо могла, але Отто навчив мене надто складної лексики лише для державної сфери. Зараз я зможу написати шаблонний текст, адресований дворецеві. Ну, або на крайній випадок, рекомендаційний лист, але я до цих пір не знаю слів, які реально прижилися б за звичайних обставин. Тому поки я буду дотримуватися японського.
— Мейн, це ті слова, які ти тренуєш? — запитав Летц, спостерігаючи за моїм листом.
- Вони самі. Якщо я запишу ці в документ, то я завжди зможу згадати, якщо раптом забуду. Документи - неймовірні речі! А якщо я напишу їх досить багато, то зможу потім зібрати їх у книгу, яка ще більш дивовижна.
— А-а-А... - Він думав про це.
— Дуже дякую тобі за цю глину! Якщо тобі ще потрібно йти збиратися, то ти вже можеш піти і зробити це. Я скоро закінчу.
— Добре, — відповів хлопець і мовчав.
Історія, яку я пишу прямо зараз, називається "Сапожник і ельфи, видання альтернативного Всесвіту". Мені вдалося вмістити розповідь на десятьох табличках, хоча я намагалася економити місце якомога менше.
- Я закінчила! — Я не втрималась від вигуку.
Я записала внизу по центру « Конец» і буквально здригнулася від хвилювання. Глиняні таблички! Ха! Це здійснимо! Тричі ура Месопотамії!
Як тільки прийду додому, то зможу висоїти їх у печі. Якщо вони не потріскаються і не розваляться, тоді дійсно буде завершено. Я стиснула кулачки, а потім повернулася, щоб поглянути на табличку.
— А-а-А- а-ак! — Прямо переді мною, звідки ні візьмись, з'явився Фей.
- Що сталося, Мейн?
- Ти прийшов на них! Ти їх розчавив! А-а!
Вся історія, яку я так ретельно і старанно записала, повністю розчавлена Феєм та його друзями. Це було важко назвати табличками, і на них вже нічого не розібрати.
— Я... Я щойно закінчила... і після всього ... Це! Хіба ти не знаєш, скільки зусиль я витратила, щоб зробити їх? Я витратила! Так! Багато! Часу! У спробі зробити це абсурдно крихке тіло досить сильним, терпить біль, і я дійсно, думала, що... А-а, я навіть притягла Лютца і Тури! І коли я нарешті закінчила... Я... Я? Чи є щось у твоїй голові? У тебе рожеве волосся, тому що мозок набитий квітами? Ідіот! Ідіот! Ідіот! А-а-А!
Я не витримую, плачу, та, хто повинна мати психічну стабільність дорослого. Я не можу перестати ридати, я не зможу зупинити свої сльози. Хоча, напевно саме так і повинна виглядати дівчинка моїх років.
Почувши мій крик, Турі з стурбованим поглядом відразу полетіла до мене.
- Мейн, не плач. Вони ж не хотіли тебе образити.
Це не має значення, хотіли вони чи ні, це не може змінити того факту, що мої таблички перетворені на місиво. Не важливо, що каже Турі, вона ніяк не може заглушити мою образу, мій гнів.
— Нет! Ніколи не пробачу їх! — Я звертаю свою голову, щоб подивитись на Фею моїм лютим поглядом із можливих. Я відчуваю дружнє поплескання по спині.
- Ти ж зможеш зробити їх знову, вірно? Я допоможу, і ці хлопці теж будуть допомагати. — Левц лагідно подивився на мене і перевів наполегливий погляд на хлопців.
— Ах, да! Ми допоможемо. Мені дуже шкода. — Фей та його друзі енергійно закидали, не бажаючи злити Лютца.
— Ладно. Я зроблю їх знову. — Я все ще схлипувала, але в мене з’явилося бажання.
Я змогла зробити ці таблички, тому впевнена, що я на правильному шляху. Глиняні таблички зробити набагато легшими від папірусу, і я задоволена кінцевим результатом.
Але я впевнена, що їм потрібно залишити попередження.
- Наступного разу не буде, ясно вам?
Якщо у них є список людей, яких вони бояться, то саме зараз ми з Лютцем займаємо верхні рядки.