Ніч. Підозра. Тиша говорить більше, ніж слова.
Туман густішав. Вогонь догорав. У повітрі ще витав запах горілої плоті й металу. Ніхто не спав. Вони сиділи навколо згасаючого полум’я, мовчазні, по-своєму зламані.
— Хтось із нас… вже грав у це, — знову сказала Віка, повільно розкручуючи флакон парфумів. — Кіт сказав.
— Він кіт. Може, здурів, — зиркнув Іван Золо, чухаючи живіт. — Я б йому не довіряв. Хоча стильний він, сука…
— Це був не жарт, — тихо мовив аніме-красавчик. Його голос звучав чітко. — І хтось із нас це знає.
— І хто ж це, ти? — Лєра підвела брову. — Надто багато кажеш.
— А ти надто мало, — посміхнувся він. — Хто ж дає себе вирахувати першою?
— Слухайте, — перебила бабка Зіна. — Краще помовчимо, поки хтось ще не здох. Тут кожен має щось за спиною.
— І я не довіряю нікому, — прошепотав боксер, стискаючи руки. — Я бачив, як працюють очі вбивці. Хтось із вас не просто вижити хоче. Він кайфує.
Тріснула гілка.
Усі різко озирнулись.
Із-за дерев хтось ішов. Тихо. Незграбно.
Фігура. Людина?
Ні, то був лист. Одинокий, чорний, ніби впав з неба — приземлився між ними.
«Я знаю, хто грав у гру. Хтось уже бачив смерть зблизька. Хтось — зрадив усіх. І хтось — помре наступним.»
Почерк був дивний. Але папір — такий самий, як той, що всі отримали на початку.
— Хто це написав?! — закричала Настя.
— Хто кинув листа?!! — спитала Віка. — ХТО?!
Ніхто не відповів.
Кіт уже зник.
За кілька годин пізніше.
Намоклі гілки. Темні хвойні стежки. Усі в дорозі. Кожен — з ножем або чимось гострим.
Їх стало менше. Валери нема. Але тіней стало більше. Тіней під очима. Тіней між дерев.
Віка йде позаду, нишком тримає маленьке дзеркальце. У відображенні — поглядає на кожного.
Лєра жує жуйку, але її рука тремтить. Вона думає, що ніхто не бачить.
Аніме-красавчик дивиться тільки вперед. Іноді занотовує щось у блокнот. І на мить… посміхається.
— Ви це чули? — боксер зупинився. — Голос…
Іван Золо спотикається. З кишені в нього вилітає… ще один лист.
— Що це, бл*дь? — Лєра підбігає. — У тебе ще лист?!
— Я… це не мій! — кричить Іван.
«Ти брехав. Ми знаємо. Тепер вибери: скажи правду, або наступна смерть буде твоєю.»
Всі повертаються до нього. Іван тремтить.
— Я… я просто… Я не знаю, чого він у мене! Слово пацана!
Йосік дістає ніж.
— Це слово зека. А ми знаємо, чого вони варті.
Напруга. Погляди. Мовчання. Леза. Всі близько.
— СТОП! — кричить бабка Зіна. — Він дурний, але не брехун. Якщо ми почнемо різати один одного — гра тільки зрадіє.
— А я скажу так, — каже Віка. — Хто перший крикне — той і боїться. Іван, не криши дурня. Хто тобі писав?
— Я нічого не знаю! Я навіть читати не вмію! — істерично кричить Золо.
Тиша.
— Добре, — каже аніме-красавчик. — Але з цього моменту… кожен — під підозрою.
Вночі.
На стовбурі дерева з'являється різьба.
«Гра тільки почалась. Перша смерть була випадковою. Наступна — буде вироком.»