Темні Карпати. Коли життя вже не має варіантів, гра стає єдиним виходом…
Всі вони отримали листа.
Чорний конверт без зворотної адреси, з надписом срібними літерами:
«Виживи 3 дні — отримай 1 000 000 доларів.
Якщо не боїшся темряви — приїдь за координатами.
Карпати чекають.»
Настя викинула конверт одразу, але зранку він лежав знову на її ліжку.
Лєра подумала, що це новий шанс. Вона звільнилася з автомийки ще в лютому.
Віка гортала листа під світлою лампою в хостелі й думала лише одне: «Це або жарт, або моя остання надія».
🚐 13:47. Дорога до гір. Темний фургон.
Їх було дев’ятеро. Сиділи мовчки. Двигун гуркотів, вікна були зашторені.
Кожного з них підібрали в точці збору. Жодних імен. Тільки погляди.
І ці погляди — гострі, холодні, змучені.
Настя перша порушила тишу.
— То ми що… всі реально приїхали на цю авантюру? — сказала вона, втягуючи дим і вивчаючи поглядом інших.
— Може, це просто реаліті-шоу? — хмикнула Лєра, облизуючи соломинку з пепсі. — Як «Останній герой», тільки без грошей і їжі.
Аніме-красавчик мовчав. Лише поглядав на кожного з ледь помітною посмішкою.
Він сидів у самому кінці, занадто прямо, занадто спокійно. В руках крутив срібний кулон.
— А ти чого мовчиш? — насторожено запитала Віка.
— Думаю, — сказав він. — Про те, скільки з вас виживе.
Пауза. Ніхто не засміявся.
Бомж Валера облизав губи, тягнувся до своєї пляшки.
— А хулі, я чисто поїсти і погрітись. У мене після цього хоч пару днів відпочинку буде, як не крути.
— Та ти й так уже труп, бомжара, — кинув зек Іван Золо, жуючи ковбасу. — Ти нюхав той конверт? Там явно якась отрава.
— Може, це всім сниться? — пробурмотіла бабка Зіна, крутячи в руках старі карти. — Бо в моїх снах такі самі пики.
Йосік, єврей-нацист, погладжував шкіру книги в себе на колінах.
— Ви не уявляєте, наскільки все це цікаво. І водночас… знайомо.
— Що значить "знайомо"? — різко озвався Чорний боксер, стискаючи рукавички. —
— Тебе що, вже викрадали?
— Можливо, — мовив Йосік з усмішкою. — А можливо — не мене.
Після цієї фрази в салоні настала напружена тиша.
⛓ 14:19. Фургон зупинився.
Двері відкрились.
Перед ними — стара асфальтована дорога, що вела в гущавину карпатського лісу. Над нею — важке небо і серпанок.
Фігура в чорному капюшоні махнула рукою.
— Виходити. По черзі.
— А документи? Камери? Умови гри? — спитала Віка.
— Вийдете — все побачите, — сказав він. Голос у нього був тваринно спокійний.
Один за одним вони вийшли.
На узліссі стояла чорна табличка. На ній білою фарбою було написано:
"Ласкаво просимо до зони виживання.
Час пішов."
Ззаду — хлопок.
Всі різко обернулись.
Фургон поїхав. Без сліду.
Чорний гей-боксер стискав кулаки:
— Нас кинули.
Аніме-красавчик провів поглядом обрій і усміхнувся.
— Ні. Нас запросили. І я — прийняв.
Валера спробував зробити ковток. Пляшка була пуста.
— Ох, шоб вас…
І тут — зашелестіло листя.
З темного куща вийшов кіт.
Пухнастий, білий, з трубкою в зубах і…
…у військовій уніформі.
Він сів біля великого вогнища, подивився на всіх присутніх.
І мовив:
— Ласкаво просимо, учасники. Хто з вас сьогодні помре першим?