Коли я розсунув штори, в кімнату влилося ранкове сонце, і похмурий інтер'єр миттєво посвітлішав.
Я почув глухий стогін, і коли власник голосу прокинувся, я підійшов до ліжка і бадьоро привітався з ним.
— Доброго ранку. Свічка догоріла, знову засиділися допізна?
— Ране...
— Ви читали Святе Письмо всю ніч? Чудово, що ви так ревно ставитеся до своїх обов'язків, але вам треба як слід спати! О, я приніс вам трохи фруктового соку. І ще хліба, можете з'їсти його з шинкою.
Минув місяць відтоді, як прислали нового священика.
Спочатку я був спантеличений поведінкою Парадіса, який не мав жодних комунікативних навичок і взагалі був повною протилежністю отця Епануя, але з часом ми почали вести пристойні розмови.
Отцю Парадісу цього року виповнилося двадцять років, і він був священиком-початківцем, який щойно закінчив семінарію.
Зазвичай він мав би розпочати роботу в столичному кафедральному соборі, адже у віддалені прикордонні регіони, як цей, приїжджали священики, що наближалися до пенсії, але здавалося, що він потрапив у якусь халепу і його занесло сюди.
Він був дуже мовчазним і непривітним, і зазвичай був настільки незворушним, що можна було подумати, ніби він не розуміє, що таке людські емоції.
Здавалося, що він пройшов суворий вишкіл щодо того, як приймати їжу і як триматися, тож я припустив, що він, напевно, родом зі шляхетної родини, але навіть це було лише здогадкою.
У всякому разі, він затикав рота щоразу, коли розмова поверталася до його власної біографії, тож з ним було досить складно спілкуватися.
Я намагався бути обережним і не ставити надто делікатних запитань.
Вислуховування проблем селян також є частиною роботи священика, тому я хвилювався, чи впорається він, будучи таким поганим співрозмовником.
Але, на мій подив, у нього все складалося чудово.
Всі, хто звертався до нього за допомогою, здавалося, цінували його нестандартні поради, і я навіть почав роздумувати про те, що й сам хотів би з ним порадитись.
Він проводив щотижневі богослужіння і фестивалі без жодних проблем, і справи йшли досить добре.
Я вважав, що було б добре, якби він був трохи привітнішим, але немає сенсу скаржитися на властиві людям риси характеру, тому я просто спостерігав за тим, що відбувається.
Люди в селі теж були здивовані отцем Парадісом, адже він ніколи не усміхався, не кажучи вже про те, щоб сміятися, але вони приймали його таким, яким він був.
Я також вирішив змиритися з тим, що він був саме такою людиною, і вважав, що повинен продовжувати виконувати свої обов'язки, роблячи все так само, як і з отцем Епануєм.
— Нужбо, роздягніться, будь ласка.
— М-м-м, це не обов'язково.
— Справа не в тому, чи це обов'язково, а в тому, що це моя робота.
Була лише одна ситуація, в якій цей незворушний чоловік все-таки робив хоч якийсь вираз обличчя.
Це було під час його ранкового купання.
Правда полягала в тому, що я насправді з нетерпінням чекав цієї години.
— Ви можете спокійно сидіти на ліжку, я швидко все закінчу.
Я дістав з відра вологу ганчірку і почав витирати тіло Парадіса.
Його тіло, коли він зняв сорочку, було напрочуд підтягнутим. Його руки були суцільними м'язами, а живіт з кубиками.
Я не мав жодного уявлення, як студент семінарії зі столом, заваленим Священним Писанням, знайшов час, щоб так накачатися, але я знав, що навіть якщо запитаю, він не відповість, тому я зосередився на тому, щоб мовчки витерти його.
Він видав дивне бурчання, а потім тихе сопіння.
Коли я витирав область навколо його стегон, я зрозумів, що щось у нижній половині його тіла стає пухким.
Ми обидва були чоловіками, тому я добре розумів ситуацію.
— Вибач...
— Нічого страшного. Будь ласка, не хвилюйтеся про це.
Ситуацію приховувала лише його довга спідня білизна, тож коли справа доходила до нижньої частини тіла, я просто витирав від кінчиків пальців ніг до стегон. Важливі місця він, як правило, очищав сам.
— Ти так само дбав і про попереднього священика?...
— Так. Купання – це важлива робота для доглядача. Отцю Епаную було за вісімдесят, тож він, звісно, вже не був таким бадьорим.
Я усміхнувся, побачивши, що навіть цей незворушний чоловік схвилювався.
Я помітив, що він злегка почервонів і намагався уникати мого погляду, і це мене трохи потішило.
— Гаразд, справу зроблено. Звісно, я не зможу допомогти з цим, тож, будь ласка, подбайте про це самі.
— Це... Так, звісно, я подбаю...
— Коли перевдягнетеся, треба підготуватися до служби, тож, будь ласка, приходьте до каплиці. Ми зможемо продовжити нашу попередню розмову.
Його реакція була набагато милішою, ніж я очікував.
Я вже було подумав, що в ньому вмерли всі людські емоції, але, мабуть, я дуже помилявся.
Що ж, живучи в такій маленькій сільській церкві, багато чого може накопичуватися.
Це була фізіологічна потреба, тому я не замислювався над цим надто детально.
Хоча моє серце почало битися трохи сильніше, коли я побачив, як Парадіс червоніє і хвилюється, але я вирішив вірити, що це лише моя уява.
***
— Ви так гарно виглядаєте разом.
Я саме їв велике яблуко, тож воно застрягло у мене в горлі, і я почав кашляти.
— Що?!... Що ти таке почула, що почала так думати?
Я рубав дрова за церквою, коли Марлен підійшла до мене з кошиком, повним яблук, і почала говорити мені дивні речі. Я не міг повірити своїм вухам.
Марлен була матір'ю Локі та Соні і власницею великого фруктового саду за горою.
Відколи я приїхав сюди, вона постійно приносила мені багато різних фруктів.
— Ви обидва виділяєтеся. Жоден з вас не схожий на інших мешканців села. Ти, Ране, з першого погляду виглядаєш як холодний красунчик, але насправді дуже милий, а отець Парадіс сповнений чоловічої сексуальної привабливості, і його краса майже божественна. Один лише погляд на вас двох радує очі.
— М-м-м... Ти маєш на увазі лише зовнішність, так? Я не відчуваю, що ми стали ближчими емоційно. До того ж, отець – священик, говорити про нього в такому тоні – це трохи…
— Та ну, є священики з великими сім'ями. Їм дозволено одружуватися. Знаєш, коли приїжджає новий священик, то всі, хто має відповідний вік у селі, дуже радіють. Також є багато молодих дітей, які хочуть зустрічатися з отцем Парадісом. Думаю, що деякі з них навіть про це вже заявили.
— Тим не менше, ми з отцем є роботодавцем і працівником, тож щось подібне є не допустимим. Взагалі, мене не цікавить кохання, я маю намір прожити решту життя на самоті.
— Ох, ти такий вродливий, це таке марнотратство! А може, це якось пов'язано з тим, що сталося в столиці, через що тебе заслали сюди?
Я нікому, крім сільського голови, не розповідав жодних подробиць про свою ситуацію в столиці.
І навіть він сказав мені не говорити про це, зважаючи на те, хто був причетний до справи, тож я вигадував історії та уникав цієї теми до цього часу.
Навколо було багато людей, які, здавалося, все одно намагалися це з'ясувати, і я не знав, як мені реагувати, коли до мене так приставали і тиснули.
— Ах... Виявилося, що той, з ким я мав одружитися, вподобав декого іншого, тож... Думаю, можна сказати, що у нас виникла невелика суперечка. І я не впевнений, що хотів би знову закохатися...
Насправді, я ніколи не мав жодних почуттів до нареченого, і просто робив усе, що вважав за потрібне, але справжньому Темперансу насправді дуже подобався кронпринц.
Саме тому він збожеволів від ревнощів і став лиходієм. Але в ході того, як я намагався завершити всю цю історію, мені набридли всі ці емоційні драми.
Марлен уважно вислухала мою розповідь, її обличчя почервоніло, і вона голосно вигукнула.
— Що?! То якийсь покидьок тебе зрадив? Це ж ти постраждав, то чому саме тобі довелося тікати з міста!?
— Я... Зачекай, Марлен. Ти занадто схвильована. Я вже в порядку...
Марлен тупотіла ногами і кричала, дуже розлючена, і хоча я намагався її заспокоїти, її голос, мабуть, був надто голосним, тому що задні двері церкви з гуркотом відчинилися.
— Ране, з тобою все гаразд?
— Отче Парадісе, вибачте за весь цей шум.
Якщо мені зараз доведеться розповісти йому всю історію, це буде дуже незручно, тож я збирався спробувати завести його назад у будинок, але тут з-за моєї спини вискочила Марлен.
— Отче, вам не здається, що наш маленький Ран надзвичайно милий? Але якийсь хлопець зі столиці, очевидно, зважився на жахливу зраду! Я намагаюся знайти йому того, хто зцілить його зранене серце. Допоможіть мені.
— Зачекай, ох... Марлен, ти трохи перебільшуєш…
Стало зовсім ніяково, тож я спробував її зупинити, однак Марлен було неможливо зупинити – це була її фішка, — і в підсумку він почув досить дивну промову.
Я злякався можливої реакції Парадіса, але коли боязко глянув на нього, він дивився вниз, абсолютно безвиразно, і думаю, мені здалося, що я побачив, як він кивнув.
— Гаразд, – сказала Марлен. — Давайте розішлемо вістку по сусідніх селах і запросимо всю молодь до нас! Будемо веселитися, як дворяни! Ране, ти – головна персона, тож ти обов'язково мусиш бути там!
— Що?... Зачекай... Марлен!...
Марлен, не роздумуючи, притиснула до мене кошик з усіма яблуками і помчала на повній швидкості.
Ми з Парадісом ошелешено залишилися стояти на місці. Я знову зібрав дрова, намагаючись приховати незручність, і знову почав рубати їх.
Парадіс, здавалося, хотів щось сказати, але через деякий час він просто повернувся до церкви.