Дивний гість графа (4)
— Ні.
Вона тут — найменш впливова. За статусом — нижча за всіх.
— Може, мені поговорити з Ізабеллою?
— Вона на боці пана. Я вже не раз її просив — і щоразу отримував відмову.
— Я ще раз попрошу самого пана.
— Ні, не варто.
Ітан махнув рукою.
Він зітхнув, але виглядав енергійніше, ніж раніше.
— Якщо постукати у двері сто разів, він хоч раз та й відчинить.
— Ви стараєтесь.
— Я мушу. Такий уже в мене друг.
І раптом він усміхнувся. Паула аж здригнулась від цієї усмішки — вона була яскрава, мов весняний ранок.
У його очах теж було щось дивне.
Що?..
Що з ним таке?..
Паула машинально потерла собі руку.
— Було б зручно, якби ти в нього закохалася.
Коментар перекладача: щось нелогічне, але звідти звідки я перекладаю написано саме нього.
***
— Не кажи, що ти тут ночував.
Паула завмерла, побачивши знайому постать, згорнуту перед дверима Вінсента. Учорашній гість — саме він.
Ні, я ж показала тобі кімнату для гостей! То чому ти тут?!
— Ем… вже ранок?
— Так. І що ти тут робиш?
— Думав, якщо стукатиму всю ніч, він розсердиться й відчинить. Але, схоже, я помилився.
Паула вражено дивилася, як Ітан потягується й спокійно позіхає.
Тобто ти реально не спав усю ніч, щоб просто дочекатися, поки Вінсент відчинить двері?..
Було б швидше просто вирвати в мене ключі й відчинити самому.
— Хочеш, я відчиню? — запитала вона, риючись у кишенях фартуха. Ітан здивовано розширив очі.
— Я ж сказав — це не спрацює.
— Він мене зненавидить, але й так особливо не любить. Якщо зненавидить ще трохи більше — нічого не зміниться.
— Я не можу дозволити тобі через це проходити.
Ітан знову відмовився. Здавалося, він сказав це з турботи про неї, але все ж...
— Але ж ви не можете стояти тут перед дверима вічно, правда? Хто знає, скільки днів чи навіть місяців пройде, поки ці двері відчиняться. Ви ж самі знаєте, який пан впертий.
На ці слова Ітан на мить замислився, а потім похитав головою.
— Я ще трохи спробую.
— Як хочете.
Вона вийняла руку з кишені й розвернулася. Позаду почулося чергове стукання в двері. Паула тільки зітхнула й похитала головою з розпачем. Цей пан прийде до тями тільки тоді, коли в нього руки опухнуть. Ці двері не відкриються просто через старання.
Але Ітан, здається, вже почав це розуміти.
Коли Паула піднялася нагору з обідом для Вінсента, Ітан з розгубленим виразом запитав:
— Можна спитати?
— Так?
Паула пройшла повз нього й вставила ключ у замок.
— Він буде дуже сердитий?
— Стій біля дверей. Не заходь.
Вона не могла сказати «ні».
Клац — замок клацнув, і двері відчинились. У ту ж мить її ніздрі вразив різкий сморід.
Дивно… Чому сьогодні такий нестерпний запах?..
Паула насупилась і швидко підійшла до вікна, відсунула штори. Яскравий промінь світла прорізав темряву в кімнаті. Відчинивши вікно, вона впустила свіже повітря — легкий вітерець одразу почав виганяти затхлість.
Як і просили, Ітан мовчки стояв біля дверей.
Паула підійшла до Вінсента.
— Пане, час обіду.
— …Іди.
Голос був хрипкий.
Можливо, він довго спав і тому ще не отямився.
— Пане?..
— …
Він і зазвичай відповідав неохоче, але цього разу щось було не так. Паула наблизилася, відгорнула ковдру — і побачила його обличчя, змокріле від поту. Подушка під головою була вкрита блювотою.
— Пане!
Паула почала легенько ляскати Вінсента по щоках, намагаючись привести до тями — але він не розплющував очей. Його стан був дивним. Вона різко озирнулася до дверей — Ітан одразу зреагував і кинувся в коридор. Його кроки гучно відлунювали поспіхом.
Невдовзі прибув лікар. На ньому була розстібнута сорочка, пом'яті штани, а взуття він навіть не встиг нормально взути. Скривлені окуляри лише підтверджували, як терміново його викликали.
— У нього шлункове розладнання.
— Що?
— Ви ж казали, що він почав потроху їсти. Схоже, з’їв забагато. Для ослабленого організму — це серйозне навантаження. Його нудило всю ніч.
Та скільки ж він з’їв?..
Та скільки ж я йому дала?..
Він же не поснідав сьогодні — сказав, що не хоче і залишився в ліжку. А виявляється — через шлунок? Учора ввечері він ледь доїв половину, а вона ще й змусила його доїсти… Виходить, перегодовувала. І тепер він зліг.
— Який же він… слабкий.
— Він дуже ослаб. Треба бути обережною.
— …Так.
Зрештою, Паула ще й отримала наганяй від лікаря. Вона важко зітхнула собі під ніс і поклонилася йому на прощання, коли той завершив огляд і вийшов.
Навіть якщо годуєш людину як слід — усе одно дістанеш наганяй.
Коли Паула повернулась до кімнати після того, як провела лікаря, Ітан сидів біля ліжка. Його погляд був прикований до Вінсента й не відривався ані на мить. Але Вінсент мовчав. Хоч і знав, хто поряд — навіть не глянув у його бік.
— Чому ти такий худий?.. — нарешті, після довгої паузи, видихнув Ітан.
— Ще більш виснажений, ніж тоді, коли я бачив тебе востаннє… Ти такий висохлий. Потурбуйся про себе хоч трохи…
Ітан схилив голову, закривши обличчя руками.
Здавалося, він дивиться не на живу людину, а на померлого графа.
В його приглушених словах звучала безпорадність і сум.
Але Вінсент був спокійним.
— Повертайся.
Ітан, який ніби затамував подих, повільно підвів голову. А Вінсент усе ще дивився в стелю.
— Вінсент. Не будь таким. Вийди з цієї кімнати. Я допоможу тобі.
— І як ти зібрався допомагати?
— Я зроблю все, що зможу. Все.
— Тоді поверни мені очі.
— …
— Не можеш? Тоді перестань нести нісенітниці й іди геть.
Його голос був крижаний.
Розмова — як удар ножем. Вона явно світилась ворожістю. Стоячи позаду й затамувавши подих, Паула тільки тихо цокнула язиком. Попри щире занепокоєння Ітана, Вінсент зустрічав його словами, гострими, як леза. Усе його тіло, здавалося, вкрите шипами — залишалося тільки вколоти.
Але Ітан так просто не здавався.
— Скільки ти ще збираєшся ховатися ось так? Люди вже починають говорити. Кажуть не те, що граф Беллуніта отримав поранення на прийомі й лікується, а що він насправді щось приховує. Що з ним щось… не так.
— …
— Так вічно тривати не може.
— І що ти пропонуєш?
— Настав час з’явитися на людях.
— Тобто — померти.
— Вінсент.
— Якщо граф Беллуніта скаже, що він осліп, то цього разу прийде не вбивця, а той, хто зробив мене таким, — і доведе справу до кінця. Прийде з ножем і доб’є мене.
Вінсент зневажливо фиркнув. Ітан похитав головою.
— Та людина вже, мабуть, і так знає, в якому ти стані.
— …
Обличчя Вінсента, що щойно дражливо кривилось, раптово скам’яніло. Його очі, хоч і не бачили, залишались різкими, спрямованими в стелю.
Але заперечень не було. І хоч мовчки — та він ніби частково погодився з цими словами.
Знову настала тиша. Погляди, які ніколи не зустрічались, залишалися так і не з’єднаними. Вінсент знову стиснув губи — це був знак. Розмова закінчена.
Час ішов марно.
Ітан, здається, теж це зрозумів — і тяжко зітхнув.
— Вінсент. Послухай… Якщо ти й далі мовчатимеш — я розповім про твій стан публічно.
Від цих шокуючих слів Вінсент різко відвернув голову. Його очі широко розплющилися — повні шоку. Те саме відчула й Паула. Забувши, що мала удавати, ніби нічого не чує, вона з подивом глянула на Ітана.
— Ти з глузду з’їхав?!
— Можливо.
— Ітан!
Вінсент закричав, люто, зриваючись. Та Ітан не здригнувся. Його голос залишався моторошно спокійним.
— Вінсент. Ти — мій найкращий друг. Але я не можу просто сидіти й спостерігати, як ти гниєш у цьому стані. Це не те, що можна приховувати вічно. Треба бути готовим до того, що чекає попереду. Ти ж сам це знаєш, правда? І при цьому все одно продовжуєш ховатися — це просто дурість.
— …
— Я витягну тебе звідси, навіть якщо це поставить тебе під загрозу. Бо жити так, як ти зараз, — це отрута. А твій лікар, як завжди, не зверне жодної уваги на деталі.
— Припини молоти дурниці.
— Побачимо, чи це дурниці.
Ітан рішуче підвівся з місця. А Вінсент… не поворухнувся. Він був настільки шокований, що, здається, навіть дихав уривками. Його рука, стиснута на простирадлі, тремтіла. Паула зіщулилась — їй здалося, що в нього ось-ось почнеться напад.
— Обирай. Переконай мене — або ні.
— …
За цими твердими словами запала тиша. Вінсент не відповідав. Лише з лютою ненавистю дивився на Ітана, а той — так само вперто дивився на нього. На мить здалося, ніби між ними блиснула іскра.
***
Гість з’явився — і роботи стало вдвічі більше. Після того як Паула доглянула за Вінсентом, вона вирушила до гостьової кімнати. Змінила наволочки, покривала й простирадла, прибрала. Усі кімнати в маєтку час від часу прибирали покоївки, щоби зберігати порядок, але оскільки тут давно ніхто не жив, у кутах назбиралось чимало пилу.
Спершу вона взялася за запилені вікна. Ітан стежив за нею, поки вона протирала скло.
— Як Вінсент?
Паула витирала вікно сухим рушником, кинула на нього погляд і відповіла:
— Цікавить — підіть і подивіться самі.
— Мені було б приємно, якби ви просто сказали.
Його усмішка здавалася відразливою.
Паула зітхнула.
У той день, коли жодна порада не подіяла, Ітан, перевернувши кімнату догори дриґом, усе ж пішов. Цього разу він пішов з таким виразом обличчя, ніби вирішив: не відступить. І Паула не знала, що сказати.
— Покажи мені. Те, що хочеш спробувати. Нехай усе залишиться як є… просто дай мені відчути, що все буде добре.
— Ти впертий. А я — нетерплячий. Я даю тобі два дні.
Кулак Вінсента тремтів. Сліпий, він навіть не міг підвестися
з ліжка, щоби зупинити друга. Натомість його накрив судомний напад. Паула кинулась до нього й вставила в рот дихальний апарат. Його обличчя, яке вбирало в себе пискляве повітря, було спотворене від болю й приниження.
Його гордість, певно, боліла більше за тіло.