-Куїнс Нью-Йорк, 2010-
[Бі-біп-бип...]
В невеликій, але затишній квартирі в Квінсі (Нью-Йорк), 15-річний підліток спав як убита в маленькій і тьмяно освітленої спальні. У нього темно-каштанове волосся і світлова європеоїдна шкіра. Коли він відкриє очі, всі побачать його карі очі.
[Бі-біп-бип...]
Будильник на прихильній тумбочці голосно тверезо натискав кімнату своєю роздратованою мелодією.
[Тук-тук]
- Пітер! - Через двері спальні пролунав стук, а за ним і жіночий крик. - Пітер, пора в школу!
На жаль, нічого з цього не розбудило сплячого хлопчика. Незабаром двері відчинилися, і увійшла красива жінка у формі медсестри. На вигляд їй було приблизно тридцять з невеликої давнини. Її волосся, очі і колір шкіри були майже ідентичні сплячому хлопчику.
Мабуть, це була його мати чи інша близька родичка.
- Пітер, це твій перший день у старшій школі, вона розкрила штори і побачила Пітера більш чітко при світлі. - Що з то ...
Коли ранкове світло заповнило кімнату, вона побачила сплячого підлітка в місяці власного посту. Він виглядав здоровим і міцно спав, але його простирадла, ковдра та подушки були поглинуті потім. Він ніби заснув у сауні вчора ввечері.
- Пітер? - Вона вигукнула і кинулась до ліжка, поклавши руку йому на голову, перевіряючи чи не піднялася температура. - Будь ласка, тільки не кажи мені, що ти приймав наркотики.
Не відчуваючи підвищеної температури, вона стягнула ковдру для огляду його тіла і побачила щось нове, принаймні для неї.
- Він займався спортом? - Пробурмотала вона.
Пітер, який стежив за собою, але не ходив в спортзал або у щось подібне, тепер мав тонкі, проте чіткі м'язи всюди. Він виглядав як учасник телевізійної передачі по Кросфіту.
- Пітер! - Вона трясла його, збираючись отримати відповіді або подзвонити в 911, якщо він не прокинеться.
- А-а... Ха? - Пробурмотів Пітер, відкривши очі. Засліплений ранковим сонцем, що проник через вікно, він прикрив око і сів. - Що за Пітер? Де я?
- Пітер Бенджамін Паркер! Що за наркотики ти прийняв? - Вона вигукнула.
Почувши, що він не знає свого імені, її уява розігралася і в голові пронеслися найгірші варіанти.
- А? Що я приймав? - Хлопець і сам задавався тим же питанням, оскільки не знав де він знаходиться, і ніколи не відчував звичного болю в ногах.
Коли його очі звивалися зі світлом кімнати, він підняв голову і побачив красиву жінку, яка була в його типужу.
[Тётя Мей и Питер]
- Тітка Мей? - Пробурмотів він, починаючи подумувати, а не під кайфом. - Що ти тут робиш?
Він був справжнім фанатиком Людини-павука і йому подобалася саме ця версія тітки Мей. Вона була втіленням милли, і він поважав її більше, ніж бабусю з фільмів про Людину-павуку в ролі Тобі Магуає.
- Я живу тут так, Пітер... — відповіла Мей, дивлячись на нього як на ідіота.
- А-а..., – промичав Пітер, озираючись кімнату. - Ти можеш залишити мене на хвилинку?
- Ні, сьогодні твій перший день у старшій школі, але..., — вказувала Мей на насичене потім ліжко. - Може, краще піти на лікарняний і записатися на прийом до лікаря? -Запитала вона з задумливим видом.
Не розуміючи, що відбувається, Пітер вирішує просто віддати їй гроші, поки у нього не з'явиться час обміркувати все на самоті.
- Ммм, але хіба у тебе немає роботи? - запитав він, намагаючись знайти привід побути самому.
- Так, є, але якщо ти захворів, я подзвоню і в лікарні мене зрозуміють...
- Ні, краще йди на роботу. Ти їм там потрібна більше, ніж я. А я піду до школи, — потішив Пітер. - Мені просто потрібен душ, і зі мною все буде гаразд. Думаю, вчора ввечері я говорив харчове отруєння, але зараз воно пройшло.
- О боже. Це через китайську кухню, яку ми замовили? - Вона стурбована.
— Не думаю, що ти теж захворіла б.
- Тепер мені цікаво, чим ти живився. Якби я не знала тебе краще, я б припустила, що у вас передозування наркотиків - вона кинула на нього останній погляд, перш ніж попрямувала до дверей. - Біжи в душ і швидше. Тобі треба виходити вже через годину, а мені ще раніше.
— Так, пані, - вигукнув Пітер, коли вона вийшла з кімнати.
- І кинь своє ліжко у прання! - Покликала Мей, прямуючи на кухню.
Не звертаючи уваги на її слова, Пітер або той, хто зараз є Пітером, швидко знайшов ванну і замкнувся всередині. Побачивши, що у дзеркалі на нього дивиться подвійний Том Голланд.
[Том Голланд].
Лише в цій історії його ріст становить 182 сантиметри.
- Що бляха відбувається? - Пробурмотів він, не бажаючи викликати підозри у тітки Мей.
Помахавши рукою в дзеркалі і зробивши інші дивні рухи, дедалі більше переконуючись, що він не підроблений, тепер названий Пітер Бенджамін Паркер був вражений до глибини душі.
Вчора він був бідним осиротілим підлітком з відмерлою правою ногою. Його нога була пошкоджена в автокатастрофі, де загинули його батьки. До сьогоднішнього дня йому доводилось кульгати й кочувати з тростиною, хоч би куди він пішов. Біль і ломота, які з’явилися разом зі своєю новою інвалідністю, були жахливі.
Але тепер цього не було. Ні кульгавості, ні болю, нічого. Його нога, якщо її взагалі можна назвати людською ногою, перебувала в ідеальній формі. Навіть не так, все його тіло перебували в ідеальній формі.
Побоюючись свого тіла і не відчуваючи болю, Джон, або ж вже Пітер, почав задумуватись над тим, що сталося.
"Чи не сон це?" - подумав він, вщипнувши себе, як зробив би будь-який інший у такій ситуації. - Ауч! Ладно, не сплю.
Коли його емоції почали поступово заспокоюватися, Пітер відчув велике бажання пити. Здавалося, ніби останні пару днів він провів посеред джгущої пустелі.
"Можливо бути через поту, що прослизнув раніше..." - подумав він, включивши кран у раковині і почав пити з своїх рук.
Через хвилину після пиття пролунав стук у двері.
[Тук-тук].
- Я не чую шум від душі. Ти точно в порядку, Пітер? - Турботливо запитала тітка Мей.
- Так, нормально все. Я просто чистив зуби, — відповів Пітер, розпахуючи дверцята шафи і взявши свою зубну щітку.
Раптом він витягнув зубну щітку, що стоїть біля скляної стаканки, яку можна було використовувати для полоскання горла.
Ні з того ні з цього Пітер відчув дивне поколювання і одним швидким рухом схопив склянку, перш ніж той встиг вдаритися об раковину і розбитись.
- Зрозуміло, тільки поквапся, гаразд? Якщо ти тільки хочеш поснідати перед школою, — сказала Мей, вертаючись на кухню.
Пітер побачив у своїй руці склянку, і він дійшов до дивовижного, але захоплюючого висновку.
- Я Людина-павук? - Пробурмотів він, намагаючись відпустити склянку, але не зміг. Він якось приліпився до його руки. Дивне відчуття, липкі руки, Пітер Паркер, тітка Мей, Том Голланд...
У цей момент все набуло сенсу. Він якимось невідомим чином став Пітером Паркером.
Останнє, що він міг згадати будучи Джоном, це ...
– А... Ось як, - пробурмотів Пітер в сумному розумі.
Останні його спогади розповідали про те, як пачки знеболюючі та інші сонні.
"Я наклав на себе руки?", - подумав він, сумно дивлячись на нього у дзеркало.
З часу аварії та втрати ніг і сім’ї Джон, якого тепер звали Пітер, впав у депресію. Він не міг нічого робити, коли відчував біль у нозі, що нагадує про загиблих батьків, і тому в школі йому було важко справлятися з знущаннями через інвалідність.
Хулігани люблять прискіпуватися до найдивніших, а травмована нога, безумовно, виокремила його з натовпу.
Не кажучи вже про те, що заощадження його батьків були на виході, а він не міг працювати і ходити до школи зі своїми проблемами з ногою. Він ледве міг дозволити собі ліки.
На жаль, він наклав на себе руки в самій безболісній формі. Передозування знеболюючих.
Це було просто, бо він навіть не мусив шукати свого палача. Він вже мав його в бульбашці, який йому приносили щоразу, коли той закінчувався.
Правда, він пошкодував про це через кілька хвилин після прийняття горсти таблеток. Його життя не було таким вже поганим. У нього були хобі і друзі, які завжди були поруч, але на жаль, до того моменту його вже почало клонувати в сон.
Він заснув, намагаючись викликати блювання, але не встиг. Він помер невдовзі після втрати свідомості. Його серце перестало виконувати свою функцію, і решта тіла наслідували його приклад.
- І не сказав би, що шкодую... — пробурмотів Пітер у дзеркало.