— Яке сьогодні число? — запитав Він мене, і на мить я розгубився.
Я швидко поглянув на календар і відповів:
— Сьомий день першого місячного місяця.
Він нічого не сказав, а я додав легшим тоном:
— До 14 лютого, Дня святого Валентина, залишилося ще три дні.
Із похмурим виразом обличчя Він важко підвівся й попрямував назад до будинку, наче святкувати належало не День святого Валентина, а свято Цінмін (день поминання померлих).
Усмішка на моєму обличчі поволі згасла. Можливо, для Нього це й справді було свято Цінмін.
Насправді я був радий, що Він сьогодні захотів зі мною поговорити. Хоча ми й жили з Ним в одному будинку, Він ставився до мене як до розмовляючих меблів — навіть поглядав на мене лише зрідка.
Ми регулярно бачилися, але було сумно дивитися на те, як наші стосунки так і не розвивалися. І я, мабуть, здогадувався, чому Він раптом поставив мені це запитання. Усе через те, що за кілька днів мав настати мій перший рік спільного життя з Ним і перша річниця зникнення Його коханого. Я теж хотів провести з Ним День святого Валентина, тільки сказати про це не міг.
Протягом першого місяця після мого повернення Він остаточно з’ясував, що я не був Його коханим. Можливо, раніше Він думав, що в мене амнезія. Однак, мабуть, через те, що прірва між мною й тією людиною була такою величезною, Він усе ж не зміг стриматися й прямо запитав:
— Ти ж не Цзе Ань, правда?
Я хотів сказати, що я і є Цзе Ань і завжди ним був, але, зустрівши Його впевнений, підозріливий і трохи запитальний погляд, зрозумів, про якого саме Цзе Аня йшлося. Та я справді був Цзе Анем! Мій рот відкрився й закрився — я не знав, що Йому відповісти.
Він сказав:
– Ти любиш гостру їжу, але Цзе Ань не може до неї торкатися. Ти любиш грати в ігри, а Цзе Ань ніколи не грає. Ти маєш справу лише з кодами й програмами, тоді як Цзе Ань уміє малювати й співати, а в тебе немає слуху…
Трохи помовчавши, Він додав:
– До того ж Цзе Ань — лівша, а ти — ні. У тебе зовсім інший почерк.
Я був приголомшений, почувши це: я не очікував, що всього за один місяць Він усе з’ясує.
Він знову запитав:
– Хто ти? Де Цзе Ань?
Я глибоко вдихнув, поглянув на нього й усміхнувся:
— Цзі Цінь, я справді Цзе Ань.
Я заприсягнувся, що не брешу. Він насупився й уже збирався щось сказати, коли я додав:
– Але це правда, що Цзе Аня, про якого ти говорив, тут більше немає. Він… пішов, – сказав я, усміхнувшись, і зробив жест, ніби він відокремився від моєї голови.
Вираз його обличчя миттєво спорожнів, наче я позбавив його життєвого світла. Стиснувши губи, я повільно стер усмішку з обличчя. Повертатися було важко, тільки, схоже, моєму поверненню не надто зраділи.