Розділ 11.
Я, звісно, не могла зрозуміти, як саме це працює. Напевно, магія чи щось подібне.
Однак для звичайної землянки, яка ніколи не стикалася з магією ніде, окрім фільмів, це все одно було вражаюче.
На папері з'явився такий текст:
Вас запрошено на Бал-маскарад.
Будь ласка, зверніть увагу на таке:
1. Одягніть достатньо золотих прикрас. Це допоможе вам виділитися.
2. Через особливий характер балу-маскараду все, що там відбувається, повинно залишатися таємницею.
3. Надмірне суперництво заборонене.
Що ж, з нетерпінням чекаємо на зустріч із вами цієї чарівної ночі.
Я ще раз уважно перечитала текст і замислилася.
Бал-маскарад.
Спробуймо мислити просто.
Навіщо кронпринцу знадобилося це запрошення?
Мені потрібно було все записати.
Пошукавши навколо, я не знайшла нічого, окрім щоденника. Було трохи незручно, але вибору в мене не було.
Я схопила дешеве й незручне перо та почала швидко занотовувати корейською:
1. Взаємини головного героя з королівською родиною.
В оригінальному творі головного героя зображували тираном.
Тираном, який безжально вбиває власних братів.
Але навіть тиранові потрібне виправдання.
Чому він убив своїх братів?
Я спробувала відкинути той факт, що це лише вигадана історія.
А потім почала міркувати максимально логічно, спираючись на відомі мені факти.
Наскільки я знаю, тирани на Землі часто вбивають своїх братів і сестер, щоб зміцнити власну владу.
І при цьому їм потрібна «вагома причина», щоб усунути брата та водночас зберегти довіру народу.
«Очевидно, це запрошення належить третьому принцу, так?»
Якщо так, то я могла приблизно здогадатися, що це за прийом.
«Достатня кількість золотих прикрас», згадана в запрошенні, найімовірніше, означала гроші або фінансову підтримку, а вимога зберігати все в таємниці натякала, що на кону стоїть щось дуже важливе, що не повинно стати надбанням громадськості.
Я старанно розкладала по поличках усі свої політичні міркування.
І якщо додати до цього пункт про «надмірне суперництво»...
— Аукціон?
Це було цілком логічне припущення.
Я одразу спробувала згадати, яких саме дворян могли запросити на цей прийом.
На жаль, у пам’яті Роуз таких знань не було.
Шкода.
Чому вона знає так мало?
Я різко підвелася зі стільця й вирвала кілька сторінок зі щоденника.
Потім зім’яла їх і сховала до кишені.
Мені потрібно було побачитися з Мілою.
Мені зараз був потрібен хтось, хто міг би допомогти.
***
Міла була найочевиднішим вибором.
Вона працювала в палаці з дитинства, і, на відміну від Роуз, яка хоч і народилася дворянкою, але зовні нічим не вирізнялася, Міла була простолюдинкою й мала значно ближчі стосунки з палацовими слугами. Тому про палацові плітки та чутки вона знала набагато більше за мене.
Схоже, люди трохи насторожено ставилися до мене через моє дворянське походження.
Я саме дивувалася тому, наскільки безнадійно жалюгідне моє становище, коли нарешті отямилася.
Насамперед, якщо я хотіла дістати запрошення третього принца, у мене не було іншого вибору, окрім як скористатися кимось із дворян, запрошених на прийом, і через них отримати доступ до нього. Але для цього мені потрібно було знати, хто саме близький до третього принца.
Та, як бачите, Роуз не знала нічого.
Тож якщо я хотіла пошукати родоводи дворянських сімей або щось подібне, єдиним доступним для мене варіантом залишалася бібліотека.
Навряд чи похід туди приніс би багато користі, але ж я мусила хоч щось робити, правда?
Я запитала Мілу, зав'язуючи поруч кошик із випраною білизною:
— Міло, а покоївкам дозволено заходити до палацової бібліотеки?
У відповідь Міла насупилася. Вичавлюючи мокру білизну з усіх сил, вона подивилася на мене зверхньо й відповіла:
— Про що ти взагалі говориш, Роуз? Як ми, по-твоєму, маємо потрапити до Імперської бібліотеки?
Потім вона зі співчуттям поклала мокру руку мені на плече.
Плече миттю стало вологим.
— Гм... Ну, це, звісно, не Імперська бібліотека, але в місті є книжкова крамниця... Тобі ж саме це потрібно, так? — сказала вона.
Я нахилила голову, не розуміючи загадкових слів Міли. Тоді вона різко обернулася до мене й прошепотіла з багатозначним виразом обличчя:
— Це секрет, але я знаю одне хороше місце.
Потім вона вказала на перо, що стирчало з моєї нагрудної кишені, і жестом попросила папір.
— Що? У тебе немає ще якогось клаптика паперу, Роуз?
— Га? Е-е...
Я простягнула їй аркуш із корейськими записами.
— А це що? Малюнок?
На мить у мене все всередині похололо від жаху через те, що я показала їй корейське письмо, але, на щастя, вона, схоже, сприйняла його просто як якийсь малюнок.
Міла недбало намалювала простеньку схему на зворотному боці аркуша й пояснила:
— Це книгарня Крімсона. Там повно речей, які тебе зацікавлять. Цінна інформація, між іншим. Нема за що!
Міла самовдоволено посміхнулася й простягнула мені аркуш із нашвидкуруч намальованою картою.
Я змусила себе усміхнутися у відповідь.
Книгарня. Це було не зовсім те, на що я сподівалася, але з моїми обмеженими можливостями вибирати не доводилося.
Треба було хапатися за будь-яку соломинку.
Я вирішила потім віддячити Мілі грошима. Відсунувши білизну, з якою мала допомагати, я кинулася до неї й схопила за руку.
— Міло, дякую!
— Га? Роуз? І куди це ти зібралася замість того, щоб допомагати з пранням?!
— Побачимося пізніше!
Щоб вийти з палацу, мені потрібен був дозвіл.
Але я не могла звернутися до головної покоївки, яка явно була ручною собачкою герцога, що намагався мене вбити. Та й сміливості йти до принца й просити дозвіл у мене теж не було.
— Зроблю все, що буде потрібно. Ех...
Я нишком пробралася до комори пральні, де працювала Міла, і поспіхом знайшла фартух, який можна було вдягнути.
Цей клятий рожевий колір волосся страшенно дратував, але оскільки в цьому світі вистачало людей із незвичними кольорами волосся, я вирішила, що зможу більш-менш приховати його під чепцем.
У будь-якому разі кухня не підпорядковувалася покоївкам, тож шансів, що мене перевірятимуть, було небагато.
У мене було стійке відчуття, що тут ніхто не стане обшукувати задній двір кухні на предмет терористичних загроз так, як це роблять на Землі.
Я вирішила, що зможу просто змішатися з людьми, які привозять продукти до палацу під час приготування вечері, і не викликати жодних підозр.
Крім того, саме настав час готувати вечерю.
Я швидко попрямувала до службового входу на кухню.
Моторошно, але моє припущення щодо слабкої охорони виявилося абсолютно правильним.
— Ось так і потрапляють до рук головного героя... Ех, тільки не кажіть йому.
Тут мені спало на думку, що в оригінальній історії головний герой недаремно так безжально скоротив кількість прислуги.
Я недбало підхопила якийсь ящик, що валявся поруч, і змішалася з групою кухарів, які виходили назовні.
Продукти були складені просто біля зовнішньої стіни палацу, і вперше за три дні після потрапляння в цей світ я нарешті змогла побачити, що знаходиться за межами палацу.
Можливо, з огляду на обставини це було трохи недоречно, але зовнішній світ виявився напрочуд красивим.
На відміну від моїх очікувань, люди були сповнені післяобідньої енергії й квапливо снували вулицями.
Вулиці кишіли народом, як і належить імперській столиці, а небо було кришталево чистим, без жодного натяку на забруднення.
Високі палацові мури вкривали зелені пагони плюща, наче на картині, а ніс лоскотав запах трохи недозрілих помідорів, ніби хтось щойно розчавив один під ногою.
Я швидко підбігла до торговців і запхала свій фартух у сумку для покупок.
Звернувши за ріг, я нарешті видихнула повітря, яке весь цей час затримувала.
Усе виявилося простіше, ніж я очікувала, але серце все одно шалено калатало, мабуть, через напруження.
— Що ти тут робиш?
— А як ти думаєш, що я роблю, га?!
Я вже була готова закричати на обличчя, яке раптом з'явилося переді мною, але в останню мить поспіхом затулила собі рота обома руками.
Переді мною стояв чоловік із помаранчевим волоссям. Він яскраво усміхався й легенько похитував головою.
Я швидко пробіглася по ньому поглядом з голови до ніг, намагаючись зрозуміти, хто це такий.
Судячи з одягу, він працював на кухні.
...Я влипла.
Усе ж ішло так добре! І саме тепер мене спіймали!
— Га? Здивована?
Мені хотілося схопити його за комір і запитати, що він тут забув, але я вирішила зберігати спокій.
Після того як я зняла фартух, виглядала майже як звичайна містянка.
— Роуз, так?
Ох, мене так і тягнуло вилаятися.
Хто взагалі цей тип?
— Ти, ти, ти... Що?!
— У мене чудова пам'ять. Ти ж сказала Тайрону, що стала новою особистою покоївкою Його Високості!
Я насупилася й ще раз уважно оглянула його з голови до ніг.
— Не пам'ятаєш? Я теж тоді був там!
Рудоволосий непроханий знайомець самовдоволено посміхнувся й поблажливо поплескав мене по голові. Потім він порився в кишені, витяг маленьку морквинку й простягнув її мені.
— Хочеш? Я поцупив дві штуки так, щоб Тайрон не помітив. Одну віддам рожевоволосій як особливий подарунок.
Потім він засунув другу морквинку до рота й відкусив від неї великий шматок.
Це було неймовірно.
У мене зараз немає часу возитися з тобою!
Я поспішаю, а ти лише затримуєш мене!
— А, дякую. Ха-ха...
Я відвела погляд і спробувала просто пройти повз хлопця.
Але в цьому світі нічого не відбувається так, як мені хочеться.
— Куди це ти зібралася, рожевоволоса? Не хочеш навіть запитати моє ім'я?
Я щиро не розуміла, навіщо мені це робити.
Я натягнула посмішку, хоча очі залишалися абсолютно беземоційними.
Ситуація була вкрай незручною. Я не хотіла привертати до себе увагу й бути спійманою.
— А, мені потрібно дещо зробити за межами палацу.
— Що? За межами? Хіба ти не покоївка кронпринца?
Коли я спробувала трохи віддалитися, він одразу пішов слідом і нахилився ближче до мене.
— Не знаю, навіщо покоївці кудись виходити, але якщо ти особиста покоївка, то постійно сидиш у палаці й нічого не знаєш про зовнішній світ. Дозволь мені бути твоїм провідником! Я чув, що ти приїхала з провінції?
І де він тільки такого наслухався?
Я знову змусила себе усміхнутися й махнула рукою.
Якщо чесно, він був доволі симпатичним, і це трохи збивало з пантелику, але водночас страшенно дратував.
— Ні, дякую.
— Ну, я й так не дуже хотів працювати, тож для мене все склалося чудово.
Неймовірно.
Просто неймовірно дратівливий.
— Тобто я впораюся сама.
— Я Ерін! Приємно познайомитися!
Чорт забирай.