Розділ 3.
В оригінальній історії минуле Калікса майже не розкривалося.
Серцем сюжету був не «шлях Калікса до імператорського трону», а «божевільний тиран, закоханий у головну героїню».
Тож, хоч я й була до цього певною мірою готова, від його слів про страту мене все одно скувало.
Але інстинкти підказували інше.
Я не можу просто стояти тут і вдавати дурепу.
Зібравшись із силами, я відповіла:
— Я завжди подаватиму сніданок Його Високості вчасно.
З незворушним виглядом я підійшла до столу й почала розставляти страви.
Я дещо не розуміла.
Навіть якщо йдеться про далеке минуле, на яке авторові було начхати, чому приготування їжі для особи королівської крові покладене лише на одну покоївку? Чому?
Невже тому, що ніхто не хоче помирати, тож усю відповідальність просто звалюють на одну людину?
Але навіть якщо так... він же кронпринц.
Щось тут не сходилося.
Кронпринц тихо засміявся, явно розважаючись, а потім рушив до столу. Я швидко відсунула для нього стілець.
Його погляд зупинився на мені.
Він насупився, але, на щастя, більше нічого не сказав.
Схоже, першу перешкоду я вже подолала.
Я важко ковтнула, обережно налила напій у келих, зробила крок назад і спокійно заговорила:
— Сьогодні на сніданок свіжоспечений круасан із мерілтонським маслом і малиновим джемом. Сирний омлет. Салат із руколою під соусом із рожевого перцю. І, нарешті, свіжовичавлений сік із яблук канісуміс.
Як мене вчили на заняттях із ресторанного обслуговування, я постаралася подати опис якомога апетитніше.
Раптом, демонструючи абсолютно не королівські манери за столом, він схрестив руки на грудях і втупився в мене.
Що?
Я щось зробила не так?
Хіба я не повинна була скористатися тим, чого мене навчали?
Чи він просто незадоволений меню?
— Якщо Вам не до вподоби меню, я скажу шефу забрати його.
Я чемно склала руки на животі й схилила голову.
Кілька секунд панувала тиша. Він поглянув на келих із напоєм, який я йому налила, а тоді криво всміхнувся й ковтнув трохи соку.
— Знову це. Байдуже.
Усмішка на його обличчі миттю перетворилася на гримасу.
Тук. Тук. Тук.
Його випрямлені пальці, витягнуті на столі, почали рухатися один за одним у моторошному ритмі.
Він дивився на мене.
У мене всередині все палало.
Я ніяк не могла зрозуміти, що коїться в цій зарозумілій голові.
— Вони змінили тактику?
На мить я ледь не глянула на нього з відвертою зневагою.
Про що, в біса, він говорить?
Схоже, він був у поганому настрої.
Потім він узяв виделку й почав недбало ворушити салат, ніби йому було нудно.
Я ж використала цю коротку мить, щоб спробувати розібратися в його словах.
Мені здавалося, що якщо я прямо зараз не відповім на це безглузде запитання, то закінчу на ешафоті.
Стрес накрив мене з головою.
— Ваша Високосте, якщо виникла якась незручність, я негайно все виправлю.
Я відповіла рівним, службовим тоном.
Краєм ока я поглянула на нього.
На щастя, він нічого не сказав.
Я проходжу перевірку?
Його обличчя скривилося в похмурій гримасі, але він швидко взяв себе в руки, випростав спину й почав їсти з бездоганною витонченістю.
Я відразу почала запам’ятовувати особливості його поведінки.
Корисно знати, яку їжу він полюбляє і які в нього звички за столом.
Для більшості людей поганий настрій за сніданком означає, що весь решта день вони будуть особливо дратівливими.
Хотілося б просто запитати його напряму, але, на жаль, я не мала права ставити членам королівської родини особисті запитання.
Не видаючи ані звуку, він продовжував їсти.
Чим довше тривала тиша, тим сильніше холодний піт стікав у мене по спині.
І саме тоді...
— Хто ти така?
Глухо грюкнувши стільцем, він підвівся й попрямував до мене.
Мене так і тягнуло перепитати.
Хто я така?
Чому Ви чіпляєтеся до мене замість того, щоб спокійно поснідати?!
— Я Роуз, від учора призначена Вашою покоївкою.
Я відтворила заготовлену фразу так, ніби вона була висічена в камені.
Тоді вказівний палець головного героя торкнувся мого плеча, а потім він почав із силою тиснути на нього.
— Я про це питав?
Я стиснула зуби.
Я не знала, що відповісти.
— Хто ти така?
Раптом його вродливе обличчя опинилося просто переді мною.
Я перестала дихати.
На такій відстані моє дихання торкалося б його обличчя.
Чесно кажучи, я не могла зрозуміти, що саме він мав на увазі своїм запитанням.
Воно було надто прямим, а я не знала, чого він від мене хоче.
Але в цих стосунках невдахою була саме я, тож відповідальність доводилося брати на себе.
Тому я вирішила проявити кмітливість.
— Вибачте.
Схоже, на цьому моя кмітливість і закінчилася.
У реальному житті я б натягнула професійну усмішку й сказала:
«Шановний клієнте, мені дуже шкода, що Ви незадоволені. Незабаром до Вас підійде менеджер».
І на цьому все б закінчилося.
Але тут мені доводилося розбиратися з проблемою власноруч.
Від цього в мене болів живіт.
— О, це смішно. І що далі?
Він насмішкувато штовхнув мене, потім повернувся до свого місця й кивнув у бік страви.
— Прибери це.
Лайка вже підступила мені до горла.
Я не заслуговувала на таке ставлення.
— Якщо є щось, чим Ви незадоволені, Ваша Високосте, я обов’язково врахую це наступного разу.
Я сумлінно попросила відгук, але він лише фиркнув, вважаючи мою поведінку сміховинною.
— Тут усе відстій.
— А, зрозуміло.
Тут усе відстій.
Я швидко прибрала зі столу й щиро відреагувала на його відгук.
— Я негайно передам шефу, щоб це виправили.
Зі швидкістю світла я виставила тацю за двері й узялася готувати одяг головного героя.
Треба просто пережити цей день.
У будь-якому разі після сніданку він одразу йде до свого кабінету.
Мені потрібно лише подбати про спальню, тож я швиденько приберу її, а решту часу проведу в бібліотеці, риючись у книжках — класичний штамп для вселенців у чужі тіла.
Мені потрібно було щось робити.
Прикусивши губу, я підняла одяг головного героя й насупилася.
Хто, в біса, тут за це відповідає, і чому його одяг пом’ятий?
Я надто заглиблююся в це?
Одяг кронпринца утримують у такому стані?
У цьому взагалі є хоч якийсь сенс?
Звісно, зараз я не могла просто взяти й випрасувати його одяг.
Кінчики моїх пальців тремтіли.
Я вже раз ледь не оступилася.
Думки шалено крутилися в голові.
Чому, в біса, я вселилася саме в тіло цієї дівчини, і чому, в біса, цей світ змушує дев’ятнадцятирічну дівчину виконувати таку важку роботу? Мимоволі я замислилася, скільки ж років цьому типу, якщо він поводиться так.
Я як могла розгладила складки на одязі руками й підійшла до головного героя.
Він подивився на мене поглядом, сповненим неприхованої ненависті, а потім, ніби давно звик до цього, почав роздягатися.
Хоч я й трохи зніяковіла від такої раптової оголеності, але натягнула на себе маску байдужості й узялася допомагати йому.
Як і описувалося в романі, його тіло було дуже привабливим.
На мить я навіть задивилася, але його погляд, що буквально промовляв: «Ти що робиш?», швидко привів мене до тями, і я поспішила поправити на ньому одяг.
— Ваша Високосте, чи є кольори, яким Ви надаєте перевагу? Для початку я підготувала манжети й сюртук у свіжих кольорах, що пасують до сезону.
Його брова сіпнулася, а кутики губ ледь піднялися.
Здавалося, він ось-ось щось скаже.
— Роби як знаєш.
— Гаразд.
Я швидко взялася застібати його сорочку.
Усе одно він збирався до кабінету, тож я вирішила залишити розстебнутими одну-дві верхні ґудзики.
Він явно не належав до тих чоловіків, які надто переймаються бездоганним зовнішнім виглядом.
— Які парфуми Ви бажаєте сьогодні, Ваша Високосте?
Чесно кажучи, я й сама не знала, чи правильно зараз виконую свою роботу.
Для Роуз це був перший день служби при кронпринці. Для мене теж. У готелі я здебільшого лише спостерігала збоку, як обслуговують VIP-гостей, а самій довелося робити це всього один раз.
До того ж немає жодного шансу, що місцевий етикет збігається з етикетом сучасного світу!
Але щось робити було треба, тож я гарячково перебирала спогади свого нинішнього життя, намагаючись якнайкраще прислужитися головному герою.
— Мені повторити двічі, щоб ти зрозуміла?
— Тоді я негайно все підготую, у стилі, що пасуватиме вбранню Вашої Високості сьогодні.
Пхт, пхт—.
Запашний аромат розлився по барвистій, але безликій кімнаті.
Повністю вдягнений, головний герой виглядав бездоганно.
І, на щастя, нічого не сказав про мою поведінку.
Він лише дивився на мене через дзеркало.
І саме тоді—
У двері тричі постукали, після чого пролунав тихий приглушений голос:
— Ваша Високосте, це Роель.
— Гаразд, заходь.
Насупившись, я подивилася на двері.
Він широкими кроками підійшов до дверей.
Клац.
Двері відчинилися, і крізь щілину я встигла розгледіти чоловіка зі сріблястим волоссям і гострим, холодним поглядом.
Роель Кріс.
Другий головний герой.