Розділ 51. Імператорський палац II
Три місяці тому професори почали оцінювати роботу, а в Башне Магії Імперського університету все ще говорили про те, хто стане старшим викладачем.
Крім унікальних аналітичних здібностей і теоретичних знань, за Деклейним стояла сім’я Юклайн. Однак загалом Луїна була ліпшою за Деклейну, і вона стала більш приємною людиною. Більшість людей так думали.
Інші професори підтримували її кандидатуру, побоюючись того, що́ станеться, коли зарозумілий Деклейн стане старшим викладачем.
Крім того, критерії університетської башти ґрунтувалися не на сім’ї чи статусі, а на особистих цінностях і досягненнях. Навіть Едріен, нинішній голова сім’ї, була не дуже здібною аристократичною.
Отже, коли Луїна вірила в справедливість вибору старшого професора, то боролася за цю посаду.
Вона відмовлялася здаватися, незважаючи на зовнішній тиск і погрози з боку сім’ї Юклайн, навіть якщо це загрожувало б їй смертю.
Але сьогодні...
« Якщо ти хочеш мати сім’ю, яка для тебе важливіші за цю роботу, то відведися від неї.
Колись владний голос, тепер був слабким. Слова батька зламали її.
Не лише Луїні, але й її сім’ї зазнали великого тиску.
Маккуїн спочатку входив до 12 традиційних сімей, але їх було виключено 10 років тому. З того часу справи пішли наперекосяк.
Її батько зазнав серйозної травми і втратив магічні здібності, через що його сім’я втратила престиж.
Тепер вони не мали сил боротися з грізною родиною Юклайн.
Це не було тією проблемою, яку можна було б вирішити, якби вона виявила наполегливість і витривалість.
Вона усвідомила, що їхня ситуація була набагато серйознішою за її сподівання. Не тільки її батько, мати і молодший брат, але й їхні родичі та всі родинні маєтки були вкрай хиткі.
Кап! Кап!
У той день, коли Луїна відвідала Декляна, лив дощ, але почуття безпорадності було набагато неприємнішим, ніж вода, яка просочувала все її тіло.
- Це неможливо.
Біля воріт Юклайн, однієї з найрозкішніших в континенті, стояв охоронець і перемагав їй дорогу.
- Я маю йому дещо сказати.
- Без попереднього запису не можна.
— Я знаю, я знаю. Але мені треба дати йому знати!
- Я не можу вас пропустити.
— Геть з дороги! Якщо ви скажете йому, що Луїна прийшла поговорити, Деклейн...
Ще кілька охоронців підійшли до неї, не даючи пройти. Попри це вона продовжувала сперечатися з ними, поки знайомий голос не зупинив цю метушню.
— Що таке?
Це був Деклейн.
Стоячи під парасолькою, який тримав його слуга, він подивився на Луїну через браму. Вона ненавиділа цей зневажливий погляд.
- Це знову ти, Луїна.
Брови Деклейна здригнулися. Луїна відштовхнула охоронця і поправила свій одяг.
—...
Її губи ворушилися, коли вона пильно дивилася на нього, але слова не виходили назовні. Тим не менш, вона знала, що у неї немає іншого вибору, крім як оголосити про свою здачі.
— Я здаюся...
— Здаєшся?
— Да.
Деклейн мовчки подивився на неї, як на бродячу собаку.
— Я сдаюсь. Пора покласти всьому цьому кінець.
Її голос тремтів.
— Тому припини це...
- Припинити? — Смішним тоном запитав Деклейн, вигнувши губи.
Його наступні слова викликали в неї огиду.
— Що мені припинити?
— Що?.
Деклейн підштовхнув сім’ю до скелі. Строкині плати за рахунки були абсурдно скорочені, а родинний чек перетворився на шматок туалетного паперу.
Все майно опинилося на межі банкрутства.
- Я не розумію, про що ти говориш, Луїна, але...
У його погляді читалися холодні презирство.
- Якщо ти прийшла вибачитися...
« Принести вибачення?»
Його слова були беззмістовними.
— Тоді треба виявити належну смиренність. Ти ведеш себе занадто зарозуміло.
Луїна настільки сильно закусила губу, що пішла кров.
— Принести вибачення?
— Да. Після виключення з Берхта Юклайн витримали допомогу, яка допомогла запобігти цьому. І де ж вдячність? Наша сім’я й досі прощала МакКвін їхні зухвалі вчинки. Але вся ваша генеалогічна поведінка — це собака, який не може забути своїх старих звичок. Звичайно, ми заслуговуємо вибачення — спокійного тону сказав Деклейн.
Коли Луїна встала на нього, Деклейн заволокла очима.
— Дерево, яке згнило до коріння, ніколи не виживе. Ну, тоді просто почекай і побачиш. Ваша сім’я скоро повністю захопить.
Сказавши це, він повернувся до неї спиною.
У цей момент їй здалося, що весь світ розвалився.
Вона хотіла тут же зникнути, але заради сім'ї не втекла.
Коли він йшов все далі і далі, вона крикнула:
— Постой!
Деклейн зупинився, подивившись на неї через плече.
- Я зроблю це.
Луїна впала на коліна і з її губ капала кров.
Грязь і дощова вода швидко просочували її одяг.
—...
У цей момент Деклейн здавався трохи здивований.
— Мне жаль. Прошу вибачення...
Луїна схилила голову, проливаючи сльози, хоча їх не було видно через дощ.
У відповідь він зневажливо посміхнувся.
- Хмф. Як неуцтво і шкода.
Деклейн розгорнувся і повільно підійшов до неї. До того часу дощ став ще більшим.
— Твоїй родині менше 100 років, ні коренів, ані історії. Ви просто сміття.
Потім він вдарив своїм підбором по її коліні.
« Ти була настільки самовпевнена, що відмовлялася визнати своє місце для захисту своєї гордості.
Він наділив її ногою, змусив відчувати великий емоційний біль, а не фізичний. Вона думала, що її серце розривається на частини.
- Ти огидна!
Він знову вдарив підбором по її коліні, розриваючи шкіру і плоть, через що у неї пішла кров.
Луїна відчайдушно стримувала стони.
— Геть з очей моїх. Якщо хочеш зберегти життя своїй сім'ї, ніколи не показуй мені на очі.
Деклейн розвернувся і пішов, але Луїна залишилася на своєму місці.
Вартова башта знову зачинила ворота, залишивши її позаду дивитися на власну кров, що змішалася з дощовою водою.
Наступного дня Луїна подала заяву про звільнення. Через два дні вона покинула імперію, а через тиждень все повернулося на круги своє.
Але Луїна не забула про приниження того дня.
Вона ніколи не переставала наполегливо працювати.
Як старший професор Вежі Магії королівства, вона написала кілька дисертацій, створила магію, заробила гроші для відновлення своєї сім'ї і знайшла повагу народу царства.
Ці зусилля привели її до імператорського палацу.
Луїна стояла перед входом на територію палацу, відчуваючи себе так, ніби знаходиться посеред поля бою. Коли охоронець перевірив її особистість, він відкрив ворота привітуючи її.
Щоб дістатися до самого імператорського палацу від цих воріт, знадобилося 40 хвилин через кілька контрольно-пропускних пунктів і зміни екіпажів на півдорозі.
Невдовзі після цього вона вийшла на вулицю смирення, що вела до добре захищеного імператора.
- Луїна фон Шлотт Маккуїн!
Коли імператриця назвала її іменем, Луїна була настільки зворушена прихильністю до неї, що їй здавалося, ніби весь світ у неї на долоні.
Але в наступний момент...
— Деклейн фон Грахан Юклайн!
Почувши його ім’я, вона відразу обернулась подивитися на нього.
—...
Луїна знову поклялася.
Цього разу вона не програє.
Ні, вона заплатить йому вдвічі, навіть утричі за приниження, яке він приніс їй в минулому.
*
Я подивився на Луїну, коли ми були в залі імператорського палацу.
- Не дивися на мене.
Її голос був різким. Я відразу відвернувся, вирішив не сперечатися з нею.
- Довго ти протримався. Я чула, що твій "мозок" вчинив самогубство три роки тому.
Цього разу Луїна заговорила першою.
Я відповів:
— Не говори зі мною.
—...
Я не відчував потреби добре ставитися до людей, які противились мені. Коли я нічого не знаю про ситуації, які можуть довести до згубного впливу, то це може призвести до проблем.
Це був простий факт, який я зрозумів, проживши майже півроку як Деклейн.
— Ми проведемо невеликий особистий огляд.
До нас підійшли служниці.
Луїна зняла пальто, і її обшукали першою. Служниця перевірила її сумку, наповнену речами, і запитала:
- Що це?
— Освітні матеріали і подарунок для Її Величності.
Я встиг побачити книгу магії і купу документів. Маг з імператорського палацу, який супроводжував служниць, перевірив їхні магічні властивості.
— Ладно. Ви можете пройти. Тепер, пане Деклейн.
Коли мене покликали, я підійшов до дівчат. Вони дуже довго обшукували мене.
Потім вони подивилися на речі в моїй сумці.
- Що це?
- Це подарунок її Величності.
Служниця виявила вино 33-річної витягки, яке вважається одним з кращих на континенті.
« Алкогольні напої вимагають більш ретельної перевірки, тому потрібно трохи часу.
— Ладно.
— Тц. Ми тут, щоб навчати, а не влаштовувати вечірку.
Я не відповів на слова Луїни.
Після закінчення перевірки ми пішли за служницями наверх по сходах, опинившись перед спеціальною кімнатою, в якій буде проходити « навчання».
Служниця постукала в двері з золотим різьбленням у вигляді лева.
Тук-Тук!
- Ваша Величність, ваші вчителі магії тут.
— Пустіть их.
— Да.
Служниця заплющила очі, відкрила двері і нахилилася вперед. Ми побачили імператриця, яка сиділа в кріслі і дивилася на нас.
Я зробив крок до кімнати.
- Шановна, Ваша Величносте. Я Деклейн фон Грахан Юклайн.
- Шановна, Ваша Величносте. Я Луїна фон Шлотт Маккуін.
- Рада зустрічі.
Кейрон, її особистий охоронець, стояв позаду неї, як статуя.
Служниця зачинила за нами двері, а ми підійшли трохи ближче до імператриця, яка сказала:
— Магия, да? Добре, сьогодні у нас буде перше заняття. З чого почнемо?
Вона відразу ж відповіла:
- Перш ніж ми почнемо, я б хотіла з'ясувати який тип і атрибут вам буде зручніше працювати.
— Тип? Атрибут? О, ви маєте на увазі один з восьми типів магії?
— Да.
- У цьому немає необхідності. Займатися магією під час першої ж зустрічі? Ні. Давайте поговоримо.
Здавалося, що очі Луїни зачепили почуття сорому. Вона виглядала так, ніби обмірковувала, як їй відповісти, по черзі дивлячись те на план занять у своїх руках, то на імператрицю.
— Садитесь. Побалакаємо.
Коли Луїна збиралася щось сказати, імператриця вказувала на стільці.
Я похитав головою.
- Ми ваші вчителі магії, обрані для дослідження магічних істин з Вашою Величність. Ми не повинні залишатися тут, окрім того, щоб навчати.
Мені потрібно було провести межу.
Не можна потурати її ліниві. Якщо вона лінива, то сама гра швидко зросте.
Мої слова змусили її брови підійматися.
— А якщо я не хочу?
— Навіть якщо ви цього не хочете, це вимагають традиції, манери та етикету.
—...
Імператриця подивилася на мене.
Тук! Тук! Тук!
Вона постукала пальцями по столу з незадоволеним виглядом.
Мовчазно Луїна послала мені сигнал, використовуючи "Код Магів", який був чимось на зразок Морзе для чарівників.
« Що ти, в біса, робиш? Якщо вигнаєш її Величність, я опинюся в цьому безладі."
Я не відповів.
Імператриця почухала брови і сказала:
— Ладно. Давайте розв'яжемо це інакше. Ви, хлопці, вмієте грати в шахи?
Шахмати. Я був до певної міри знайомий з правилами і основами стратегії.
Але це було тільки через Декліна, а не Кім Ужина. Благородні захоплення, як - от верхова їзда або шахи, вкоренилися у цьому тілі.
« У мене не дуже добре виходить, але я знаю, як грати », — відповіла Луїна.
На губах імператриці з’явилася усмішка.
— Ладно. Якщо так, що скажете? Давайте вирішимо це питання за допомогою шахів. Якщо ви виграєте, ми приступимо до заняття, як ви говорите. Але якщо програєте, вам доведеться піти. Сьогоднішнє заняття закінчиться вашою поразкою.
—...
Луїна обурилась, побачивши мене.
Я хвилювався.
До якої міри можна застосувати шахів?
— Ладно. Луїно, ти йди першою.
Я підштовхнув її вперед, через що вона прокляв мене поглядом. Тим не менш, вона підійшла до імператриця, схиливши голову.
- Я не дуже сильна в шахах, але я насмілюся кинути вам виклик, Ваша Величносте...
— Якщо хочете, можете грати разом проти мене.
Я похитав головою при її словах. Спостерігаючи за їхньою партією, я задумав з’ясувати, чи можна застосувати [Порозумінню].
— Хм. Один на один нудно, але добре. Давайте почнемо.
— Ладно.
Луїна грала білими фігурами, а Софієн — чорними.
Гра йшла повільно.
Луїна постійно зупинялася, щоб добре обдумати всі її дії, тоді як Софіен переміщала свої фігури після одного погляду. Навіть тоді результат їхньої партії був очевидним.
І через годину...
— Шах и мат.
На дошці залишилися тільки чорні фігури.
- Я програла...
— Ви закинулися в глухоту, витрачаючи багато часу на аналіз, Луїна. Боже, Кейрон був би ще веселішим. Тепер ваша черга, Деклейн.
Імператриця подивилася на мене, і в її цікавих очах спалахнула легка ворожість. Здавалося, що вона вже почала мене ненавидіти.
— Да.
- Хоч би ви розважите мене небагато. Інакше я можу вас покарати.
Я сів там, де тільки що сиділа Луїна.
— У нас буде тільки одна партія.
— одна?
— Да.
Це була страховка на випадок, якщо я вичерпаю всю свою ману.
— Якщо я програю, то відкидаю. Не буде ніяких реваншів.
— Ладно. Як скажете.
Оскільки я грав білими фігурами, природно, що початок партії був за мною. Я просто перемістився, здавалося б, випадкову фігуру. Фракція чорних фігур відразу ж відповіла на мій хід. У цей момент я діяв просто інстинктивно.
Але в якийсь момент...
Все навколо стало синім, ніби фарба просувалася у зірочці.
[Поняття] було активовано.
*
« Я не можу сказати, про що думає цей хлопець », — подумала Софіен. — Він наче дикий звір. Його ходи грубі, незрозумілі і швидкі та непередбачувані. Вони досить сильні, але, тим не менш, грубі".
Це було схоже на використання гострих осколків скла. Не будьте обережними, і це може завдати шкоди самому.
У порівнянні з Луїною він був шаленим і страшним.
Спочатку він спровокував ближній бій, коли впав у наступ. Він атакував кожного разу, коли з'явилася мала можливість.
Софіен висунула слона, по черзі дивлячись на шахову дошку, то на обличчя суперника.
Раптом Деклейн пустив ферсею. Вона була шокована його нерозсудливістю, але це не означало, що він допустився помилки.
Софіен знову заглянула в очі суперника.
Глава Юклайн, не відводячи погляду, дивився на шахову дошку.
Чи він був голодний до здобичі?
Чи він просто любив битися?
Хоч би як там було, його характер явно відрізнявся від вигляду.
"Ха-ха..."
Однак Софіен знала, що це тактика.
Голодні дикі звірі, осліплені своєю агресивністю, легко потрапляють у найпростіші пастки.
Софіен свідомо створила колоду у своїй обороні, готуючись до пастки, яка виглядала наче справжня помилка з її боку.
Це була неймовірна, нічого не підозрюючий видобутку, яка чекає у відкритому просторі, але варто класти на цю наживу, як все буде скінчено.
Софіен не виявляла емоцій на обличчі, очікуючи противника. Дикий звір навіть не задумувався. Як і передрікала вона, він потрапив у пастку.
Він продовжував рішуче чинити опір, навіть не розуміючи, що потрапив у пастку.
Вона посміхнулась.
Її кінь впіймав його ферся.
На цьому партія була закінчена.
Принаймні, вона мала закінчитися.
Тим не менш...
—...
Софіен це здалося дивним. Він продовжував облогу навіть у цій жахливій ситуації. Партія, яка мала вже закінчитися, тривала довше, ніж вона очікувала.
Він рухав свої фігури без коливань.
Імператриця не могла зрозуміти, що він намагався зробити.
Софіен слідувала його темпу, що було кращим, як вона могла зробити в цій ситуації, але він, незважаючи на це, атакував безупинно.
Вона успішно контратакувала, але, як не дивно, їй здавалося, що вона повільно в'яже у болоті.
Ситуація все ще була, ні, завжди була для неї сприятливою.
Тим не менш, вона відчувала себе дивно.
Її перемога не була за горами, але в неї було зловісне передчуття того, що він захищає її від себе.
В якийсь момент він перестав рухати фігури. Їх партія перейшла в "ендшпіль".
Імператриця подивилася на майже порожній шахову дошку.
Чому він раптово зупинився?
З цікавості Софієн спробувала передбачити дії Декліліна.
Його подальші дії розгорнулися в її голові.
Його слон займе клітку біля її короля, а його ферма з'їсть його слона. Вона прорахувала на вісім ходів вперед ...
—...
І побачила свою поразку.
Якщо Деклейн продовжуватиме так само, то матиме повну поразку незалежно від того, який хід буде здійснено.
Ні.
Ніяких "якщо". Він свідомо привів усе до цього. Це була причина дивного передчуття, яке вона не могла ігнорувати.
Софієн не могла зрозуміти цього розташування. Кожна фігура, яку він залишив на дошці, включаючи її власні, мала значення.
« Невже я недооцінювала його? В який момент він почав мене так заманювати?"
Імператриця мовчки підняла очі.
—...
І виявила, що Деклейн дивиться прямо на неї. Його погляд, який постійно був прикутий до шахової дошки, тепер став на нього схожим.
На його обличчі не було емоцій.
Тепер все, що вона могла зробити - це продовжувати рухати свої фігури.
Однак її наступні дії були ще більш вражаючими.
Він сам вбив свого короля, і саме тому білий король впав на поверхню дошки.
Очі імператриці, яка простежувала за цим актом, округли, коли вона подивилася на Деклейна.
- Що ви робите?
- Я програв.
Деклейн дав просту відповідь, яка звучала так, ніби це було природно.
- Але ваш король не був спійманий.
- Я не бачу іншого рішення.
"Решини для тебе чи для мене?"
Перш ніж імператриця встигла поставити це запитання, він встав.
- Оскільки ми обидва зазнали поразки від Вашої Величності, мені, на жаль, доведеться повернутися додому сьогодні. Побачимося наступного тижня.
Як і було обіцяно, він пішов без слів.
Ніякого реванша не було.
Деклейн дотримав слово, а Софіен залишилася позаду, дивлячись йому в спину.