Розділ 34. Відпочинок III
Закінчивши обід, ми відразу вийшли з ресторану.
Прим'єн продовжувала поводитися як NPC, оскільки вона думала, що повинна хоча б охороняти мене після отримання в дар спального мішечка. Вона навіть умудрилася зловити авантюриста-ворішку, який намагався вивчити що-небудь з моїх кишень.
Коли ми зупинилися перед якимось напівзруйнованим дерев'яним будинком, я сказав їй:
— Ви можете йти.
— Ладно. Я просто буду рахувати цей спальний мішок чимось, що я підібрала на вулиці.
— А ти, Аллен, почекай зовні.
— Да!
Прим’єн покинула нас, а Аллен, який намагався піти за мною, відступив і залишився чекати, як я й просив.
Я постукав у двері і увійшов всередину. Запах, наче в антикварному книжковому магазині, відразу проник у мої ніздрі. Через тріщини в дерев'яних стінах тут навіть був легкий сквозень.
- Вибачте. Є тут хтось?
Я намагався говорити ввічливо, але це було таке старе приміщення, що обличчя Деклейна скривилося. Але господар цього місця заслуговував найбільшої поваги.
— Кхм... Хто там?
З другого поверху пролунав голос, який переривав кашель.
Скрип, скрип і скрип...
Мені здавалося, що кожен крок цього чоловіка по дерев’яних сходах потрясав весь будинок. Зрештою, переді мною постав старий з цікавою зовнішністю.
- Я тут, щоб замовити палицю.
— Посох?
Через своїх довгих сивих волосся він виглядав як класичний чарівник з книг. Він надів окуляри і придивився до мене.
— Ох, не Деклейн?
—...
Я ввічливо вклонився, не сказавши ні слова.
- Як я і сказав минулого разу... Хм? Ох... Вы... Ви сильно змінилися. Ні, це...
Брови старого здригнулися, його зморшки рухалися разом із ними.
— Невже ваша душа змінилася? Схоже, ви через багато пройшли. Ваше серце і сама кров стали набагато чистішими, ніж раніше. Навіть манера мови відрізняється.
Моє серце тремтіло, але ззовні я ніяк не показав цього.
- Я тут, щоб замовити собі палицю.
Він кивнув з доситью умилкою.
— Добре, цього разу я прийму ваше замовлення. Яку палицю ви хочете?
Як він сказав, попередній Деклейн приходив сюди раніше. Але цього слід було очікувати, оскільки навіть коли я грав не за мага, я чув про відомого майстра Роклок.
— ... просто паличок.
— Паличка, палиця, тростина. Форми бувають різними.
- Зробіть з цих матеріалів те, що вважаєш найбільш відповідним, і я буду задоволений.
Я вийняв фрагмент Магічного Дерєва, який я до сих пір приховував, тому очі старого широко розкрилися.
— Ого. Фрагмент Магічного Дерєва. Якщо я скористаюся цим, то все можливо.
— Це ще не все.
Я розклав усі інші матеріали, куплені в магічній лавці. Згідно з [Природженн , всі вони були найвищої якості.
У Роклока відвисла щелепа.
— Хо-хо-го! Невже ви хочете найкращий костур з усіх, коли-небудь існуючих?
- Буде непогано, якщо він увійде в історію.
— Кхм. Чому б вам не додати трохи крові?
Це було дуже дивне речення, але старий дав пояснення:
— Юклайн кров достатньо хороша, щоб використовувати її як матеріал. Зрештою, ваша сім’я має багату історію.
— Ладно.
Я хвилювався, що мій талант може не схопити, але думаю, старий краще знає і сам вирішить.
— Що ж, приступимо.
Я задрал рукав, і старий провів вказівним пальцем по моїй руці, у результаті чого моє передпліччя було безболісно розсіяно, та кров хлинула назовні. Він виготовив кров у спеціальну чашу.
« Зазвичай на виготовлення палиці не йде багато часу, але я зроблю це з усієї душі. Зачекайте десять днів. Я відправлю його вам посилкою.
Послати таку дорогу річ було б дуже ризиковано, але Роклок відразу пояснив, ніби прочитав мої думки:
- Я помісту її в магічне сховище, використовуючи вашу кров і ніхто не зможе відкрити або зламати його, крім вас.
— Скільки це обійдеться мені?
— 4 мільйони єльн, у тому числі сховище і вартість доставки.
Це було дорожче, ніж я очікував, не враховуючи вартості матеріалів. На розум відразу прийшло спотворене обличчя Єріель.
Але я вирішив проігнорувати це. У будь-якому випадку, я можу заробити 10 мільйонів ельне за продаж вази.
— Ви приймаєте чеки?
— Якщо це чек сім'ї Юклайн, то так.
Я кинув і виписав чек. Старик задоволено посміхнувся.
Чудово. Через два тижні максимум ви отримаєте своє замовлення.
— Ладно, тоді я піду.
— Удачі. Хо-хо-го!
Коли я вклонився старому, з'явилося відразу кілька повідомлень.
[Побічний квесн завершено: Посох Роклока]
Перша умова: Заробити достатньо слави.
Друга умова: змінитись на краще.
Третя умова: зацікавлювати Роклока, використовуючи високоякісні матеріали.
Четверта умова: 2 або більше відвідин.
◆ Валюта магазину +1
◆ Посох, створений Роклоком
—...
На моє здивування, я виконав якийсь наречений.
Це завдяки Деклейну, який одного разу заходив сюди.
« Що ж, дякую»
Я вийшов з крамниці задоволений.
***
Тим часом у кабінеті директора Р. Рицаря Фрехеїма на околиці континенту Джулі розмовляла з Райлі, родичкою, яка давно не відвідувала її.
— Я була дуже зайнята в ці дні, але не заробляла відповідної кількості грошей. Авантюристам важко розбагатіти. Це просто суцільні трати. Чесно кажучи, я роблю це тільки для посвідчення особи, оскільки воно дозволяє мені без обмежень подорожувати між країнами.
« Я заздрю », — з усмішкою сказала Джулі, відповідаючи на скарги Райлі.
- Міс лицар, ти зробила правильний вибір, скинувши з шляху авантюриста.
Ха-ха!
Колись Джулі теж думала про те, щоб стати авантюристом. Ні, тоді у неї не було іншого вибору через тиск Декляна.
« Може, мені просто все кинути? » — думала вона роками.
— Між іншим, Райлі.
Коли Ралі закінчила говорити, Джулі обережно змінила тему.
— Да?
— Ты випадково... Не знаєш про наречену Декліліна?
Коли вона запитала її, то відчула себе так, ніби всі її тіла страждають від алергічної реакції. Вона навіть несвідомо зачезала волосся назад.
- Що? Чому твій тон раптом так різко змінився?
— Хм? Нічого такого. Просто...
Джулі пригадала Декляна, якого бачила якийсь час тому в надгробку його покійної нареченої.
Вона випадково наткнулася на нього і не збиралася підглядати, але вона не могла змусити себе піти.
Його сльози чітко показали, як він ставився до своєї нареченої.
— Ну... Навіть не знаю...
Райлі була авантюристом, який закінчив Башню Магії. Вона була на два курси молодша за Декліна, а це означало, що вони знали один одного ще в ті часи, коли його найкраща половина ще не померла.
— Вона була звичайною дворянкою. Про неї мало що було відомо, так що я навряд чи розповім щось цікаве. Я навіть не знала, що вони заручені.
— Не знала?
— Так, я тільки знала, що вона була хвора і постійно знаходилась вдома... А чому ти питаєш?
Райлі здивовано нахилила голову.
Джулі здригнулася.
— Особливої причини немає.
- Ти ж знаєш, що вона вже мертва?
— Да...
- Ти думаєш, що можеш використати це як привід для розриву заручин?
— Ні, я не це мала на увазі... — Зітхнувши, відповіла Джулі.
Їй просто стало цікаво, як сильно він любив її. Тому що цього було достатньо, щоб змусити такої холодної людини заплакати. Вона не могла забути, як він відверто висловлював свої почуття. Було ясно, що він все ще не забув свою стару любов, але попросив Джулі посміхатися йому раз на місяць.
Можливо, причина його обіцянки змінитися була пов’язана з нею.
« Я... Я схожа на його наречену?
- Забудь... Мені було просто цікаво.
- Хмм-м. Невже?
Тук-Тук!
Після стуку в кабінет увійшов заступник командира Рокфелл у дивному чорному плащі.
— Командире.
— Що таке?
Рокфелл лише вклонився, не відповідаючи на запитання Джулі.
Через деякий час він злегка закусив губу, зітхнув і нарешті заговорив.
Вирази облич Джулі та Райлі відразу потьмяніли.
***
У той же час в офісі глави родини Юклайн у Гадекаїні Єріель дивилася у вікно і бурчала.
- Я ідіотка, раз очікувала цього.
Вона все ще була зла.
- Чому не я? Як же це дратує. Я знаю, що кинула навчання магії на півдорозі, але я набагато краще, ніж... Як його звати? Аллан? Аллен?
Він виглядав як звичайний простофіля. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому він обрав його своїм асистентом, і думала, що було б краще, якби він взяв її з собою ...
У будь-якому випадку, минуло вже три дні. Тепер треба було лише змиритися з цим.
— Принаймні, я знаю, що ми все ще ненавидимо один одного. Деклейн не любить мене, а я його не люблю. Я ненавиджу Декляна. Я ненавиджу його. Ненавиджу-у-о...
Чік-чирік!
Поки вона бурчала, на відплив вікна приземлився горобець.
Єріель підійшла ближче, і горобець не полетів, навіть коли вона обережно відкрила вікно.
- Гей, йди сюди.
Вона простягла палець, на який горобець відразу застрибнув.
Чік-чирік!
— Хех...
Як не дивно, вона подобалася тваринам. Хоча вона навіть не поводилася з ними якось особливо добре.
- Це було мило. Лети.
Як і її вказівки, горобець злетів у небо й полетів над... Хадекаіном.
Перед нею відкривалася захоплива панорама на велике місто.
Єріель зітхнула, охоплена емоціями. Тепер ця земля належала їй.
Вона більше не була довіреною особою. Вона була справжнім лордом.
Це робило її щоденно щасливішою. Щоранку здавалося свіжим, а повітря і навколишнє середовище Гадекіна видавалися прекраснішими, ніж будь-коли раніше.
Тук-Тук!
— Мисс Єриэл.
В кімнату увійшов її палац.
— Що таке?
— На ім’я сім’ї прийшов чек, який вимагає платні.
- Що? Це торговельна платеж?
Єріель прийняла чек у руки з хорошим настрійом
« У мене галюцинації?»
Вона сподівалася, що так. Вона заплющила очі і знову подивилася на нього.
Нічого не змінилося.
— 9,2 мільйонів ельне?
— Да.
— Как? Що це за витрати?
- Схоже, голова купив щось у Берхті.
З відкриттю і відкритим ротом Єріель доклала руку.
- Цей чортовий виродок...
***
[Основна кест завершена: Свідощі Берхта]
◆ Валюта магазину +3
Чу-чух!
—...
Чу-чух!
—...
Це мовчання здавалося незграбним через людину, що сидить поруч. Чув лише стукіт коліс поїзда, який їхав зі швидкістю близько 70 км/год.
—...
Бетан.
За збігом, ми опинилися в одному VIP-вагоні і розділяв нас лише прохід. Однак ми зберігали горде мовчання дві години.
—...
Але в один момент ми зустрілися поглядом.
Тоді Бетан заговорив першим:
— 15 років тому я б зажадав дуелі.
Я був радий, що це було не так. Я не хотів дуелі, тому що все ще був досить сильний, щоб прорватися через його бар'єр.
Однак моя мова відразу ж зреагувала на цю провокацію, наче це був рефлекс.
- Я б не хотів, щоб ви помирали.
Справа не в тому, що в одному приміщенні були три інших розділи і чотири асистенти. Це просто питання честі і гордості.
— Дуель на наступній зупинці...
- Не вибирайте магічну смерть замість природної.
Від Бетана почала виходити могутня магічна енергія, але я ніяк не реагував на це.
— Эй, эй, ей!
Брателло!
Гучні пластівці ладонами розрядили напружену ситуацію.
Гільтеон, який сидів на задньому сидінні, підійшов до нас з доситью умилкою і похлопав нас.
— Заспокойтесь, Бетан. Вас тут не було 15 років тому. Тоді троє людей загинули по дорозі до Берхта, шестеро померли під час конференції і двоє померло після неї. Сім з 11 загиблих були помічниками, але інші четверо — головами сімей.
Потім він нахилився і прошепотів йому на вухо:
- Чи ви дійсно думаєте, що зможете перемогти Декляна?
- Перепрошую?
— Не намагайтеся стрибнути вище голови.
Бетан стиснув зуби, але він нічого не сказав у відповідь, тому що опонентом був Ґільтеон.
Брателло!
Гільтеон знову поплескав його по плечу.
— Звичайно, я ціную вашу мужність! Біоради завжди були відомі цим.
Сказавши це, він засміявся.
У цей момент я почувався незручно, оскільки він явно переоцінив мої можливості.
« Але ви мене вразили ще більше, Деклейне », — сказав Гільтеон, цього разу зосередившись на мені. — Колись ви сварилися з магами, але тепер вирішили говорити у справі.
— Ви занадто багато говорите.
— Ха-ха. Це тому, що я вже старий. Ви були такі молоді 15 років тому, але тепер так виросли.
Я нічого не сказав, зауваживши Сильвію, яка витягнула шию через його плече і подивилася в мою сторону. Ґільтеон змінив свій погляд на Аллена.
— Вы Аллен, да? Приємно познайомитися. Я вперше спілкуюся з асистентом університету в Магії.
— Д-да. Це велика честь для мене.
- Ви добре попрацювали. Ха-ха-Ха.
Усміхаючись, Лука повернувся до доньки.
З того часу інших інцидентів не було. Жодних розмов і погроз.
Ми всі щасливо добралися до платформи.
— А-а-ах!
Аллен зійшов з поїзда і потягнувся, видаючи дивні звуки.
Йшов сильний сніг, і хтось дивився на мене крізь падаючий сніг.
—...
Це була Джулі, одягнена в білий бойовий костюм і чорний плащ. З нею також були лицарі, які носили ту ж форму, що і вона.
Я попрямував в її сторону.
Я йшов по платформі, залишаючи на плиті сліди, які відразу ж заносило снігом, і дивився в тремтливі очі Джулі.
Як тільки вона опинилася на відстані видовженої руки, Джулі заговорила:
- Я чула про те, що сталося.
Її голос не відрізнявся від звичайного. Ні, він не просто тремтів, а став ще твердішим.
— Ось як.
Я задумався, що їй сказати.
Верон, один з її лицарів, намагався вбити мене, і він зустрів свій кінець, поки ми боролися. Я повинен був сказати це Джулі.
- Я чула, що на тебе напали.
Але коли я побачив її обличчя, моє серце тремтіло. Це було невідоме відчуття.
Було очевидно, що це не мої емоції, але з серцем нічого не можна було вдіяти.
— Да.
Я знав її характер. Я знав її переконання.
Джулі зовні виглядала стійкою, але всередині вона ось-ось зламається.
— Я рада, що ти у безпеці.
Вона продовжувала говорити, перш ніж я встиг щось сказати:
— Я прочитала про це в статті. Ти допомагав йому рятувати пасажирів.
Я не відповідав. Я не знав, яку статтю вона прочитала і що їй розповідали, а це означало, що слова варто було підбирати обережніше.
- Я поїду на місце інциденту зараз. Але перед цим я хочу запитати дещо... — Вона сказала Джулі, тоді як на інший бік платформи приїхав поїзд. - Яким він був?
—...
Я подивився в очі Джулі і глибоко задумався. Потрібно було ретельно підбирати слова.
— Ну...
Я не міг їй брехати.
- Він був емоційним хлопцем.
Це були єдині слова, які я міг вимовити.
Джулі глибоко зітхнув і опустила голову.
Дякую. Я піду. Будь ласка, добре відпочинь.
Крихітні плечі Джулі були засинані снігом, наче сніг. Вона розвернулась і пішла, а потім зі мною заговорив один з багатьох лицарів, що слідували за нею:
- Ви підете з нами?
Водночас інші лицарі подивилися на мене. Усі вони були підлеглі Джулі.
Мене турбували їхні погляди.
—...
Заради Джулі я був готовий поховати цю правду.
Правда про те, що Верон намагався вбити мене знищить весь їхній лицарський орден, включаючи Джулі. Її характер був невблаганним і непохитним, вона б взяла всю вину на себе.
Однак я був готовий зробити це лише заради неї.
Я ніколи не буду виголошувати промову, яка несе хвалу падлюці, який намагався мене вбити. Я не знав, чи було це думка Декляна або Кім Уджіна, але я просто не міг змусити себе зробити це.
— Нет? Тоді ми підемо.
Не дочекавшись відповіді, вони залишили мене позаду і сіли в поїзд. Я навіть почув, що хтось клацнув язиком.
— Ха...
Я несвідомо посміхнувся.
У очах цих лицарів, які не знали правди, відбивалося їхнє гниле мислення.
Це було так нудно, що я мало не закричав зубами.
— Эм, професор...
Аллен спробував щось сказати, але я похитав головою і подивився на нього.
— Аллен.
— А? Т-так?
— Помовч.
У мене закипав гнів. Справа не тільки в характері Декляна. Якби я не злився зараз, я б не був людиною.
— Професор.
У цей момент пролунав інший дзвінок. Я обернувся і побачив Сильвію.
Її голова і плечі були засинані снігом.
- Чому ви змирилися з цим?
Сильвія подивилася на мене, сказавши це.
Я не розумів, про що вона говорила, але тон її голосу, який завжди був гладким, зараз був трохи дивним.
- Що ти маєш на увазі?
—...
Сильвія полетіла в сумці, нічого не сказавши і щось дістала.
- Дякую.
Книга.
Я просто витріщився на неї.
— Ах, я возьму...
Аллен намагався взяти книжку за мене, але Сильвія не віддала її йому. У мене не залишилося вибору, окрім як взяти книгу, яку вона примусово намагалася навчити мені.
— Я піду.
Опустивши голову, Сильвія пішла.
Коли потяг вже виходив, я глянув на групу людей у чорному, які сиділи в вагоні. І зустрівся поглядом з Джулі, яка сиділа біля вікна.
Незабаром мої очі відкрилися.
Джулі посміхалася мені.
Це була гірка, слабка усмішка, але кутки її губ все ж були злегка підняті. Вона все ще здавалася сумною, але...
Раз на місяць.
Вона дотримувалася своєї обіцянки.
Чудовим чином це очистило мій розум.
— Ладно...
Це було серйозне відчуття.
— Аллен.
— Да?
- Час повертатися. Я хочу відпочити.
Я розвернувся і пішов.