Глава 24. Слід IV
Рицарі континенту були поділені на три основні категорії, а перша з них — Національний Ррицарський Орден імператорської сім’ї чи королівської родини.
Національний Рицарський Орден був колосальною організацією. У ньому були не тільки лицарі; маги, які закінчили університет, а й дослідники підземних підземель становили більшу частину його персоналу. Рицарі, що належать до цієї категорії, керували діями країни під час надзвичайних ситуацій. Тому в їхні ряди могли потрапити тільки найуспішніші кадети Академії Лицарів.
Друга категорія - це лицарські ордени, які керують сім'єю. Звичайно, якщо сім'я не володіла великою територією, вона навіть не думала про свій Р.Рицарський Орден. Адже тільки родини з великими володіннями, на яких часто поставали монстри і було багато підземель, мали своїх лицарів.
Серед них кадети Академії Рицарів воліли вступати до групи Рудинського Ордена Хадекаїна сім'ї Юклайн через їхні особливі географічні умови і те, що вони розміщувалися у великому місті.
І нарешті, третя категорія - приватні лицарські ордени. Більше половини з 108 лицарських орденів імперії належали до цієї категорії. Якщо більшість національних та родинних орденів були прив'язані до регіонів, приватні ордени зазвичай базувалися у великих містах, а їхні члени вирушали в експедиції два-три рази на місяць. Вони допомагали людям усувати монстрів, зачищаючи підземелля і таке інше, щоб заробити багато грошей на продаж та пожертвувані кошти.
Однак умови для створення лицарського ордену були дуже суворими, тому формування нового відбувалося лише раз чи два рази на рік.
Чайний Рицарський Орден «Фрехеїм » віднісся до третьої категорії.
- Яке полегшення...
Джулі полегшено зітхнула, коли подивилася в бухгалтерську книжку і виявила надлишок у першій половині цього року. Удача, здавалося, нарешті наздогнала її, враховуючи, скільки монстрів вони усунули і скільки підземної зачистили.
— Ми будемо й далі наполегливо працювати.
Джулі досить відкинулася на спинку стільця.
Тук-Тук!
— Командире Джули.
Замісник командира Фрехеїма Рокфелл відкрив двері.
- Сер Рокфелл? У чому справа?
« Терк просить поїзда, — сказав він, погладивши свою бороду і простягаючи документ.
— Це через кличу Берхта?
— Да.
Час від часу приватні ордени отримували завдання, більш відповідні для авантюристів. Але лицарі довіряли більше. Вони приймали завдання від випробуваних організацій або самої нації тільки тоді, коли це служило громадським інтересам.
— Минуло п'ятнадцять років з моменту останнього поклику Берхта. Я не думала, що ми отримаємо запит від них.
Поїзд-експрес Терка. Це був магічний поїзд, який слугував єдиним засобом пересування людей до вершини гірського хребта Берта.
— Я навіть не знаю, чому цей запит прийшов саме до нас.
Лицарі Джулі недооцінювали Деклейна більше, ніж багато інших. Деклейн також збирався прийти на конференцію, і така реакція була подібна до реакції.
— Все в порядке. Ви можете прийняти запит.
- Що?
Рокфелл широко розкрив очі, і Джулі просто кивнула у відповідь.
— Ви впевнені? Верон сказав, що він готовий це зробити, але все ж ...
— Верон?
Тон Джулі здавався суворим. На людях вона була відома як твердий і рішучий керівник.
— Да. Саме його хотіли б побачити учасники. Останнім часом він зарекомендував себе як VIP-телохранник.
Верон був звичайною людиною, яка навіть не вчилася в університеті. Але завдяки лицарському складу розуму і наполегливим зусиллям він досяг того ж рівня, що й рої імператорського роду. Він мав схильність медитувати на самоті, але виявив велику мужність і витривалість у підземеллі Гракена за те, що заслуговував поваги колег. Джулі особисто була свідком його подвигів.
— Ладно. Я впевнена, що Верон впорається. Я даю добро.
Верон був найнадійнішим лицарем їхнього ордену, включаючи саму Джулі. Навіть Дотошний Зейт похвалив його, кажучи: « Він схожий на лицарів старої школи, що в наші дні дуже рідко.
— Но... Ви впевнені?
— Да.
— Правда? Верон ріс під нашим заступництвом...
- Сер Рокфелл, якщо ви продовжите сумніватися в мені ще більше, то нанесете на себе мій гнів.
Очі Джулі звузилися. Її вигнало те, що він запитував це знову і знову, хоча вона вже кілька разів відповіла ствердно.
— Хіба ви не знаєте це так само добре, як я? Найважче, що вам потрібно зробити за допомогою експресів. Якщо Верон досягне успіху, це піде на користь репутації нашого лицарського ордену і, звичайно ж, його кар'єрі.
— Да. Я знаю, но... — Пробурмотів Рокфелл.
Але він подумав собі: « Не може бути. Вона помирилася з Деклейном? Невже це через зустріч, яка була у них вчора? Ні, це просто неможливо!»
« Перестань думати про дивні речі », — сказала Джулі, ніби прочитала його думки.
— Ах. да. Кхм. До речі, командире, чим ви сьогодні займаєтеся?
— Я хочу відвідати одне місце.
— Ну, я збирався влаштувати невеличкий бенкет і запросити вас, але якщо у вас є справи, то нічого не зробиш. Я піду.
Рокфелл вийшов з кімнати, почесаючи затилиць.
— Ха-а...
Джулі зітхнула і заглянула під стіл. У її ніг лежав букет, який вона збиралася комусь сьогодні вручити. Вона ніколи не бачила обличчя цього чоловіка і навіть не знала його імені, але все одно купила букет, вважаючи, що з морального погляду було б справедливо хоча б раз показати своє лице.
Вона все ще не довіряла Деклейну, але якщо він дійсно дотримає свого слова і зміниться, то одного разу, коли визнає свої гріхи та вибачиться...
Джулі озиралася, але дзеркала не знайшла. Донині вона знехтувала своєю зовнішністю.
Через відсутність чогось більш придатного вона використала табличку з ім'ям на столі, яка хоча і не вміщала її красу. Джулі надула щоки і посміхнулася. Її губи тремтіли, коли вона їх розтягнула.
Було ніяково.
— Ах! До речі, командире...
Рокфелл знову увійшов і побачив Джулі, яка дивно посміхалася табличці.
—...
—...
Рокфелл помив кілька разів, але поспішно вийшов і не промовив жодного слова.
Джулі повільно відклала табличку з ім'ям в сторону і, схрестивши руки, почала розмірковувати, як ні в чому не бувало.
Будівлі по супроводу були чудовою нагодою. Верон зможе показати всім свої здібності. Якщо його коли-небудь запроторять до групи лицарів імператорської сім'ї, вона хотіла відпустити його.
Тук-Тук!
На цей раз Рокфел повернувся, спершу порахувавши.
- Командире, у мене є ще одна доповідь.
- Я вас слухаю.
Рокфелл говорив так, ніби нічого не сталося, і Джулі безтурботно відповіла, але їх обличчя почервоніли.
***
Атмосфера кладовища несподівано нагадала мені старе напівзабуте відчуття, хоча це було просто травне поле з надгробками. Вітер ласував мене, наче чиясь рука, а жуки вдалеці звовіли як крики з далекого світу.
Це місце викликало тільки одне почуття — самотність.
Коли я йшов стежкою, мій погляд зупинився на дальньому могилі покійної нареченої Деклейна. Я не знав, як її звати. Але, враховуючи його особистість, я вважав її особливою.
Я ступив на траву, роздивляючись сусідні надгробки. Розкішні гробниці, прості мідні пластини з іменами, доглянуті надгробні камені, надгробокові плити, зарослі виноградними лозами... не мало значення, куди падав мій погляд. Я всюди бачив історію давно померлих людей.
— Хм?
Закотне сяйво поступово згасло, коли згустилися сутінки і розмальовували небо у оранжевому значенні.
— Як і очікувалось. Тут була Єріель.
Я бачив нещодавно залишений букет, від якого віяло ранковою родою з вершини гір. Це були духи Єріель.
Я зупинився перед надгробкою з гіркою посмішкою і букетом в руках. На камені були видно краплі води, очевидно, через морочив раніше дощу.
—...
Я подивився на ім'я, вигране на маленькому надгробному камені.
І вимірів, не в змозі відвести погляд.
— Боже...
Чи це не занадто?
Це було іронічно.
Це ім'я викликало в мене смуток.
— Чому?.
Емоції, які я відчував, не належали Деклейну. Це були мої власні емоції. Це ім'я змусило моє серце тремтіти, через що тремтіння пробігло по всьому моєму тілу. Я відчув біль у грудях, наче моє тіло розривають. У мене перехопило дихання...
Все через ім'я, виграно на надгробку.
[Юара фон Вергіс Майнніхт]
[Людина, який завжди був вдячний тобі]
Це було одне з її пасхальних яєць. Так само, як Кім Ужин була моделлю для Декляна, вона таємно додала сюди своє ім'я.
Я був ошаранений.
Це було дивно. Я був злий, але мені було цікаво. Чому, чорт візьми, вона дала своє ім'я померлої невісті Деклейна? За що вона взагалі була мені вдячна?
— Вдячна? Це було до того, як ми розлучилися?
Я намагався сказати це безтурботно, але мій голос звучав не так точно, як я сподівався. Я не міг перестати тремтіти. Я чув, як вона шепоче мені на вухо, витягаючи спогади про давно ті дні.
Коли я закрив очі, вони ожили, наче це сталося тільки вчора. Я згадав, як вона хвалила мої картини, коли я закутав її у свій синє пальто зимової ночі, що вона часто обіймала мене і говорила, ніби любить мене, так само як він підбадьорювала мене після невдачі, плакала, злилася і посміхалася разом зі мною цілих сім років. Вона була для мене найближчою людиною, яка втратила свою сім’ю.
Навіть зараз, коли я думав про неї, тремтячи грудьми, вона здавалася мені пізньою снігопадою... Ні, вона була схожа на сніг який накопичувався якийсь час повністю покриваючи моє серце.
Я опустився на коліна, зняв рукавички і витер вологу з надгробку, щоб її ім'я стало більш чітко видно. Вона навіть не уявляла. Це було просто її ім'я, викарбоване там як жорстокий жарт. Але вага цього імені занадто давив на мене.
—...
Я задихався, і мій зір затуманився. Я ніколи раніше не відчував себе так. Зараз я, як Кім Ужин, а не як Деклейн, розумів... що все ще люблю її.
У цей момент я почув різкий звук шелеста і тріска листя позаду мене.
Я прийшов у себе і швидко встав, єдина крапля сльози стекла по моїй щоці. Моє волосся все ще було розшарпане, але мені потрібно було з'ясувати хто наближався до мене зі спини. Коли я обернувся, то побачив, що хтось дивиться на мене.
— Ты...
Я інстинктивно насупився. Вона просто стояла мовчки, на її обличчі був видно шок.
Моя свідомість повернулась у цей світ, і я відчув себе більш збентеженим, ніж будь-коли раніше.