Іванів прокинувся з жахливою головним болем. Йому було настільки погано, що він не міг відкрити очі. У пащу насипали гарячого безлюдного піску, і там з’явилися коти.
Справа в боці він відчував приємний тепло. Покроривши правою рукою, він нащупав м’яку жіночу грудь.
Мозок ще не встиг включитися, він як видав вчора синій екран смерті, так і не перезавантажився.
Тихим жалобним голосом вмираючого чоловіка він вимовив:
— Сауле, кохана, не знаю, що було вчора, але мені погано... дай мінералочки, будь ласка.
М’яке і гаряче зашевелилось, і незабаром з боків утворилась порожнеча, ліжко скрипнула пружинами. Ваня чув, як одягався верещать і тремтять по скрипучому підлозі, віддаючи молоточки у скринях.
Незабаром йому в руку заткнувся склянка, яку він міцно схопив. Насилу прикриваючи очі, він через маленькі щітки побачив розмитий склянку і прильнув до нього. Міцна м’яка долоня допомогла йому утримувати воду в тремтячій руці.
Повністю спустошивши місткість, він тихо прошепотів:
- Саул, дякую... Люблю тебе.
У відповідь він почув незнайомий хриплий голос, який шокував його:
- Припини називати мене чужим ім'ям! Ти що, Іванів, з Устутою мене сплутав?
До цього очі не хотіли відкриватися, але зараз вони різко відчинилися. Від цього світ не став менш розпливчастим. Покроривши лівою рукою, Ваня натрапив на прикрутну тумбочку окуляри і зачепив їх. Він з подивом спостерігав за повнотою намету, яка зовсім не нагадує його подружнього партнера.
— Ти хто, йогурт мені в рот? Де ми? Чому ми були в одному ліжку?
— О-о-О- о... — Протягла дівчина. — Да, Ванька, ты допився. Що, зовсім мене не впізнаєш?
— Стривай, — кинув він сухий ком і зумлів випуклі очі. — Світла? Йогуртом по губах! Баранова? Но-о... Чому ти така молода і жива? Ти ж померла в тридцятому році!
На Івана накоїла хвиля жаху. Мозок ще не включився, а страх липкою хвилею охопив його.
— Типун тобі на мову! — Світлана вигукнула. — Жива я!
- Але я ж пам'ятаю... Ми з дружиною тоді поїхали до її брата на двадцять третє лютого, а тут у тебе сорок днів... Довелося йти на поминки.
- Чуєш, фантазер, ще одна така хірня, я тобі, бля, язик вирву! — З загрозою вимовила Світла. — У тебе кукуха поїхала! Живеш у вигаданому світі. Вчора весь вечір мені розповідав свої фантазії...
— Фантазии? Які саме?
- Щось про те, що ти перемістився у часі... Загалом, ніс якийсь п'яний марення.
Раптом у мозку щось клацнуло, і думки повернулися в черепну коробку. Резко все стало на свої місця. Ваня згадав, де він удома. Тільки не у себе котеджі в тридцять п’ятому році, а в Барсуках дві тисячі другому! І немає в нього зараз дружини Саулу, нема деток...
— Постривай, — помассував він віскі, які проливало болем. - Це нісенітниця. Вибач, Людмила. Чого тільки сп'яну не ляпнеш.
— Так краще, - розлилася широка усмішка на щоці Баранової. - І більше такого не було!
- Якого? Як вночі?
— Ні, — дуже пригрозила Світлана. - "Як вночі" можна і повторити. Я про твоє марення про майбутнє і смерть ...
— А-а... Зрозумів, не буду. Між нами щось було?
- Це найдурніше питання, яке я чула. Звичайно, було! Ще як було... Ти був як ненаситний жеребець. Заїхав мене всю... У тебе є пиячити і пожерти?
— В холодильнике глянь.
Іванова у великих гумових шлеках потопала на кухню і почала там господарювати, наче вдома. Іванів ледве знайшов сили, щоб піднятися з ліжка і одягтися. Незабаром він виповз на кухню, і його погляд прикинув до банку з огірковим розором. Поки він не ополонув її, весь світ був ніби поставлений на паузу. Тільки після цього хлопець сів на стілець і побачив, як гість ставить на стола пляшку горілки та склянки.
Тут же Івану стало погано. Він мало не повернув все щойно випите. Йому ледве вдалося запанувати з блюванням.
- Будеш? — Прокуреним голосом запитала Світла.
- Н-ні, з мене досить!
— Фуф... — З полегшенням видохнула вона, наливаючи горілку в склянку. — А я буду. Мені більше дістанеться!
- Я б на твоєму місці так не радів. Цироз - справа таке... Та й життя просрати легше простого.
— Не вчи мене, вчений, — відповіла Світлана. - Думаєш, якщо весь з себе багатий, то маєш право навчати інших?
— Хіба я багатий? Звичайна людина.
- Ну-ну, звичайний він ... - Баранова. — Машина своя є, будинок новий збудував, я навіть у тебе стільниковий телефон бачила! І ти мені розповідатимеш, що не багатий?
- Поки що ні, але сподіваюся, що в майбутньому збагатію. Поки мої фінанси співають романси. Світла, краще розкажи, як ми опинилися з тобою в одному ліжку?
Світлана залпом випила половину склянки горілки, закутала шматочком солоного огірка, змощилась і запитала:
- Ти що, серйозно нічого не пам'ятаєш?
— Нічого.
- І як до мене п'яний приїхав машиною?
— Я? - Страшно злякався Іванів. — Пьяный? За кермом? Я ніколи п'яним за кермо не сідав!
— Ха! Вітаю, Ванку, вчора був твій перший раз... — Вона ігриво підмигнула. — Але я не про секс. Тут ти дока - трахав мене так, що всі чоловіки від заздрості здихаються!
дякую... — Скрився він від немислимого компліменту. — Я хоча б машину не розбив?
— Не-а, — мотлала головою Світла. — Нормуль усе. Змоталися в магаз, купили пойла і закуси, а потім до тебе на хату. Ти мені показував новий будинок, а потім ... М-м... Потім мені сподобалося. Треба повторити! Ти заходь до мене, якщо що...
— Дякую за запрошення, я подумаю.
Перспектива заходити « у гості» до відомої барсукової шалави і алкогольтички якось не приласнювала Іванова. Йому було соромно за вчорашнє. Мало того, що дозволив собі сісти п'яним за кермо, поставивши під загрозу життя інших людей, так і свою гідність опустив нижче підвалу, завтягнувши до ліжка повію.
Допивши пляшку горілки, задоволена Баранова пішла додому, залишивши Івана страждати від похмілля.
Ваня більше не хотів повторювати вчорашнє. Він не міг думати, до чого можуть призвести самобичування і алкоголізм. Він живий, здоровий і це головне. Все інше додасться, потрібно тільки не сидіти склавши руки.
Потрібна мета. Найповільніша людина, якщо у неї є ціль, йде швидше ніж та, яка бігає безцільно.
Ваня давно хотів перейти на рівень вище. Пора б уже відійти від центру і перейти до ремонту сильно битих свіжих інномарок. Відбудова такого автомобіля займе більше часу, зате принесе прибуток вище, ніж чотири ремонтних машини. Але для цього потрібно прокачати скілл ремонтника, мати нормальний гараж з правильним стапелем, а не тим небезпечним, який минулого разу Іван сам зробив і не хотів переробляти.
Він знав багато прийомів і фішок, підглядених у блогерів з кузового ремонту на зразок Кахові. Ось що я завжди казав собі: "Та все гаразд, і так зійде, не переробляти ж усе." У результаті він літав по гаражу лами, ланцюги і кріплення. І до чого це призвело? Правильно, до смерті!
Для того щоб збудувати майстерню з добрим стапелем і фарбованою камерою, потрібні гроші. Якщо доповнити її машинками, на яких можна робити якісний капітальний ремонт двигунів стане ще дорожче. Все впирається у гроші. Адреса ролі не грає. Можна сміливо будувати гараж в Барсуках. Тільки потрібно свій евакуатор, щоб возити бітний автохлам з того ж Челябінська. Або принаймні потрібна причепна візка для буксирування автомобілів. Остання коштує недорогою і може тягнутися будь - якою легковушкою. Прицеп-евакуатор коштує раз у десять-двадцять дорожче, вимагає автотранспортної категорії для керування машиною з потужним двигуном. Автомобіль-евакуатор - це найдорожчий з усього цього.
Один персонаж сказав: « Денег немає, але ви тримайтеся. А оскільки їх немає, то потрібно заробити. Вода не тече під лежачим каменем.
У цей день Іван не став нічого робити. Відлежившись, він поїхав наступного ранку в Челябінськ і почав шукати автомобіль під перепродатим. І знайшов же. П’ятирічна Волга (ГАЗ 3110) з двигуном потужністю сто п'ятдесят кінських сил. Машина з-під таксі в жахливому стані. Але ціна такого року надзвичайно приваблива — сімнадцять тисяч рублів. Продавець хотів більше, але зміг скинути цінник. Ось тільки для покупки цього попілу довелося влізти у кредит.
Продавець після передачі готівки так поспішно зник, ніби боявся, що Іванів відмовиться від угоди.
Ваня перевірив всі рідини, тихо коментуючи процес:
що у нас з маслом? О! Навіть трохи вище! Мутноватовате, звичайно, ну да ладно...
Заглянувши під мотор, він знайшов там олійну лужу. А Волга тут простояла трохи більше години.
— Нихрена! Ну, це рекорд! Ні з одного гівна ще стільки масла не бігло...
Подивившись знову під дном, він сказав:
— Масло ручём хреначит... Отже, воно там є!
Наступним сюрпризом стала водійська брама, яка не хотіла відкриватися. Потрапити в салон вдалося лише через пасажирські двері.
— А нічого так, зручно... - Він з сарказмом говорив. — Ноу-хау від ГАЗа! Тепер вам не доведеться нудьгувати через двері водія, ми для вас придумали новий атракціон!
Після того як поставив четвертку на платній парковці, він цілу годину намагався завести Волгу. Декілька разів викручував і просував свічки. Випалював додаткове паливо з циліндрів, залишаючи відкритими свічки, а свічки кладучи на мотор зверху. Процес супроводжувався вогняними восками. І все ж двигун завівся.
Коли треба було відрегулювати крісло, Ваня почав шукати крутицю і знайшов її з правого боку.
— Ах так, це ж відома влгівська потворна система...
Автомобіль поїхав, що не могло принести щастя.
— Їдет! — З радістю сказав він. - А як же двірники?
Після клацання перемикачем подвір’я заробили.
— Да ладно! Вони працюють! Та перестаньте! — Посади з нього сарказм іронія. - Це взагалі шок-контент... За сімнадцять косарей ще Волга з палацами! Скажіть ще, що там пічка працює...
Оскільки наступив листопад, вулиці були холодні. Здивування Івана не знало меж, коли пічка включилася. Він підніс до повітряодуву руку і радісно прокоментував:
— Не смішите. Кращий день у моєму житті. Зем марить по-англійськи...
На лисій, як коліно, автомобіль мотало по дорозі. Машина їхала добре, але непередбачувано. Дуже непередбачуваний... Хоча не було жодних розвалів, сходинок і підвісок, гальма була прийнятною. Задній міст кришталь.
- А що з ручним? Він там є? — Зупинившись, він дёрнув рутик. — Да йогурта тебе, Ванечка! Ти ще хотів, щоб за сімнадцять штук тут рутик працював...
- Що у нас з тиском? Є й не гріється, це тішить. Світло? Він є — це взагалі шик!
До села Ваня дещо добрався. Як "столь чудовий" Волга по дорозі не розвалилася, одному рандому відомо. Я доїхала своїм ходом, і навіть не все масло вилилося.
У холодну пору року автомобіль на вулиці є окремим збоченням. Ване не хотів заробляти на простати в юному віці. Тому він вирішив побудувати хоча б тимчасовий образ гаража.
Наступного дня він поїхав автобусом до Челябінська забрати свою четвертку. Там він поїхав по рекламних агентствах. Одне з них пропонувало Вані за копейки пару величезних старих баннерів.
Тиждень пішла на побудову дерев’яного каркаса з досок, які використовувалися для опалювки під затоку арболіту. На каркас він натягнув рекламні банери. Під навісом з будинку простягнув подовжник, поставив теплову гармату і підвішував переноски для освітлення. За таких обставин не сказати, що комфортно працювати, але прийнятно. Краще, ніж просто неба.
Два тижні він витратив на відновлення автомобіля. Вбула в нього тридцять тисяч рублів. Але згодом з’явилася цукерка зі свіжою фарбою, цілий кузов і всі робітники агрегатами. Нормальна зимова гумка, пофарбовані дисками під срібними ковпаками і відмиваючий салон. Пepcик, а не машина! Ну і куди ж без скрученого пробігу для п'ятирічного автомобіля?
Наступного дня Волга продалася на Авторці Челябінська за сто тисяч рублів.
Після виплати кредиту з врахунком витрачених на бензин, баннери, проїзд і плата за ринок грошей була справжньою вигодою 50 000 доларів.
Шкода, що такі автомобілі трапляються рідко.
Але йому попала копейка з-під дідуся, який володів нею з сімдесят вісім років. Машину продавали спадкоємцями, а до цього вона простояла в гаражі сім років. Звичайно, там все закисло і вона не заводилася. Власники не хотіли ні в яку річ. Але й центар був невеликий — п’ять з половиною тисяч. Ось тільки вони виставили умову забрати машину відразу. Звичайно, Ваня купив тачку не думаючи. Навіть без документів вона б пішла на запчастини трохи дорожче, а документи у неї малися.
Єдине, що він зробив, — витягнув тачку з гозяйського гаража і за допомогою колишнього власника відтягнув на мотузі за межі гаражного кооператива.
Після цього він відразу поїхав по точках, що торгують причепами. А в другій придбав за сім тисяч причепів для буксирування автомобілів.
Ох, скільки йому довелося займатися коханням, щоб наодинці заскочити копійку на причеп. Зрештою машина була приталена в Барсуки і кинулася біля подвір’я.
Увечері в нього не залишилося сил ні на що, а ось вранці він вийшов, розкопав доріжки від снігу, замер і почав розглядати залишки тієї конструкції, яку соображав під тимчасовий гараж.
Люди кажуть, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Часто так і є, але не в цьому випадку. Навіс вийшов занадто хлипким. Вночі пройшов сильний сніг. Каркас не витримав і небезпечно накоренився, тенти провисли під снігом.
Ваня зрозумів, що так працювати не можна. Він чекав на поштаря, який кілька разів на тиждень приносив газети та журнали з оголошеннями. Варто було пролитити першу ж газету і дійти до рубрики « Продаю гаражі», як третє зверху оголошення покрило:
Гараж металевої звареної 3×6 м, без місця. 7,5 тыс. Торг
Ваня не міг залишити це оголошення без коментарів:
- Це просто свято якесь. Лише подумайте: сім з половиною косарів, ще й торг! Йогуртом по губах! Мені сьогодні так щастить, що хоч у казино йди...
Було дуже прикро, що мобільний телефон у селі все ще не приймає. Тому Ваня кинув лопату і поспішив до найближчого стаціонарного телефону.
Вже ввечері кран встановлював металевий гараж на ділянці Іванова. Сам господар стояв запіхаючий, оскільки йому довелося в терміновому порядку розчищати від снігу місце під гаражем.
Звичайно, гараж обійшовся йому трохи дорожче, в десять тисяч, оскільки довелося наймати вантажівку і кран, щоб завантажити, доставити та розвантажити гараж. Але в цілому прийнятно. Як часка краще не придумаєш. Принаймні можна не боятися, що конструкція зникне від снігу.
Не встиг кран сховатися з уваги, як до Івана підійшов односельчан із далекого боку села. Він дивився на свій вік Христа: середнього зросту, щільного статуру з підстриженою машинкою лисицею. Він був у замозжені темно-сині. Невпевнено дивлячись на господаря дому карими очима, він привітався і почав:
- Івановеч, привіт.
— Миша, здорова! Ти чого так офіційно? Ти ж мене на десять років старший.
— На одинадцять. Вибач, Ваню. Я просто хотів з повагою.
— Фигня війна — головний маневр... Ти давно в селі? Я тебе тут не бачив. Ніби казали, що ти працюєш у Челябінську.
— Працював. Мати дуже погана стала, за нею потрібен нагляд. Я б її взяв у місто, але там ми з дружиною та двома дітьми в одній кімнаті. А я на заводі працював. З моєю зарплатою ми ні покупки хати, ані оренду двооки не осилили б. Довелося переїжджати в село.
— Несподівано. Але мати є священною. Я не встиг попрощатися через службу. Якщо ми живі, то повинні радіти.
— Ось і я про те ж, та тільки тут проблема з роботою. Її немає! Я спробував на лісопильні влаштуватися, а там все зайнято. Місяць уже тирка — глухо, як в танку. Ти це... Чоловіки казали, що ти маєш роботу. Я все можу робити: руки з плечей ростуть.
— А ты не бухаешь? - Прищурився Іванів.
— Нет! Що ти? Я не п'ю. У мене ж сім'я. Чесно кажучи, я натрапив на місцеві речі - це жахливо. Роботи немає, всі бухають. А я так, тільки під час свят. Моя Любка цього справу не любить.
— Миша, машин полагодити умієш?
— Ну, так... — передернув він плечима. — Свій Жигуль сам лагодою. Пацан мотоцикл перебирав.
- Кефір мені повні стаканами! — З радістю простягнув Іванів. — Сьогодні просто день везіння!
— Не зрозумів, — нахмурився Михаїл. - Про що ти говориш?
— Мені від самого ранку траплятимуться лотерейні квитки. Мішаня, якщо ти готовий гайки крутити, то роботи повно. Шість тисяч на місяць тебе влаштує?
— Шість тысяч? — Радіючи, виблискуєте очі Михаїла. Звісно! Я стільки ж на заводі отримував. А чоловікам на лісопильні по два косари платять. Де розписатися кров'ю?
- Я не диявол, щоб купувати душі. І не підприємець, щоб укласти угоду. Якщо віриш мені на слово, завтра приходь, будьмо це корито лагодити.
Ваня кивнув у сторону куплених Жигулею.
— Приду, будь впевнений, — з обличчя Міши не сходила приємна усмішка. - Ось Любка зрадіє!
— Миша, я так розумію, що права у тебе є?
- Звичайно, я їжджу машиною. А нам треба кудись поїхати?
- Поки ні, але в майбутньому доведеться їздити. Переганяти тачки, на зчеплення за керма сидіти, за запчастинами в місто мотати. Якщо ти готовий, я буду тобі підкидати на бензин і преміальні виділяти.
- Та блін, ти ще питаєш! Звичайно, Ванку! Я тільки за. Не питання - все зроблю.
— Тоді до завтра.
Можна подумати, що вдвох робота виконується вдвічі швидше. Можливо, якісь землекопи мають це насправді так, але не в ремонті автомобілів. Дві людини ремонтують авто в три-чотири рази швидше, ніж один. Там, де один тягар знімав би кілька годин самотужки, можна за лічені хвилини. Крім того, коли один з них працює неквапливо, то робиш великі перерви і стаєш сильнішим за фізичний стан. Попросту набридає. В компанії робота краще ладиться. За жартами-прибаутами і настрій покращується, а продуктивність зростає.
Іван очікував, що на відновлення копійки витратить кілька тижнів. Її стан погіршився. Але з помічником уклався в три дні, після чого погнав оновлену тачку на продаж. З копейки він заробив десять тисяч доларів, і це вже придбало роботу помічника.
Відробізнес загорнувся з новою силою. Поки мені доводилось страждати і брати участь у гаражі без ями. Наче гроші почали з'являтися, але будуватися взимку - ще один вид збочення. Тим більше Ваня задумав робити гараж з тих же матеріалів, що і будинок. Це означає, що доведеться місити багато бетону. Дуже багато бетону. Але наступного року гараж почне тріскатися, а через п’ять років потребує перебудови з нуля.
Ось і довелося звитяжувати. Врятувала теплову гармату, заткнуті щілинами та покривало на ворота. Без обігрівача обидва тільки й робили, що хворіли б.
Звичайно, рахування за електроенергію не тішило, але й не були космічними. І все ж не змарновано повітря грілося, а для роботи, яка приносила непогану за сільськими мірками прибуток.
Іван працював не більше, ніж раніше, приблизно стільки ж, скільки в Челябінську. Як і вчинками, вони могли зробити більше, але зарплата, яку отримував помічник, з’їдала різницю.
Було б добре використати гроші, щоб здати квартиру в Челябінську. Ваня щомісяця їздив у місто за орендною платою, збираючись із справами по відербунку. Ці кошти затрачалися на побутові витрати. Уся вигода від бронзи йшла в копилку або пускалась у обіг.
Перед подвір'ям часто стояло два-три, іноді до п'яти автомобілів.
Працювати в Барсуках спокійно. Тут можна не боятися несподіваного візиту рекетирів чи ментів, які вирішили поставити галочку у розкриття справи про нелегальний підприємець.
У січні Іван зрештою переїхав до нового дому. Вільний час він витрачав на те, щоб обладнатися у своїх барлогах. Більшість меблів він не купував, а робив руками з дерева, яке недорогі купували на лісопильні. Це були грубаваті піделки, які організовували в інтер’єр. Покритий морилкою і ласий або просто обпечений дерев’яний поверхок, шафки та полички навіювали атмосферу сільського будинку. Не того сумного убозтву зі старою радянською меблями і килимами на стіні, а сучасне житло любителя хенд-мейда.
Навіть двоспальне ліжко він зробив сам. Тільки матрац довелося замовляти. Шкаф-купе і комп'ютерний стіл, стола в їдальні - все було ручної роботи. Єдиною виняткою стали стільці. Їх простіше купити, ніж зробити самому. Але нові магазини коштують дорого, тому Ваня знайшов вживаних і відновив лакове покриття з обшивкою. Хороші радянські стільці, якщо на них не стрибати, служать десятиріччями, а то й століттям для них. І питається: Навіщо платити більше, якщо можна отримати дар?
Наприкінці квітня Іванів назбирав п’ять тисяч доларів і почав будувати гараж.
Михайло вже набив руку на ремонті автомобілів, перейняв багато методів сенсія і навіть навчився керувати вм’ятини та фарбувати. Тількиварні роботи йому поки що не давалися. Поки Ваня будував гараж, Міша самотужки возився з відновленням старої п’ятірки. Один без підказок і визначення фронту робіт у нього справи йшли вдвічі повільніше, ніж в більш досвідченого Івана. Але головне, що відробаніс не зупинився, а готовий був приносити хоч якийсь прибуток.
І знову в Барсуки поїхали до нашої громади "Комаз" з будівельними матеріалами. Закипіла масштабна будівельна будова сторіччя. Гараж розміром обіцяв стати трохи менше будинку. Зовсім мало. Зрештою, йому потрібно було чотири машини, якщо рахувати стапель. Брати, які стоять з обох боків для зручності в’їзду на стапель перед припаркованими іншими машинами. На різних висотах стіни на кладках відразу монтувалися закладені багнери з кільцями. В майбутньому до цих кільцях буде чіплятися ланцюг для витяжки кузова. У холодну пору року для опалення використовують піч. Проводити газ ще і в гараж Іванів вважав накладним. У нього і так ледве вистачало коштів на будівництво, адже за рік ціни на все зрошувалось.
З іншого боку, зростання цін на нерухомість частково тішило. Одну річ Івана коштують вже не менше десяти тисяч доларів кожна при тому, що його прибуток за три роки особливо не змінилися. Він сам хвалив себе за свою передбачливість. Якби тоді у дворічному році він не купив квартиру, зараз її придбав би з великими труднощами. У майбутньому все буде гірше. Нерухомість з кожним роком стає все менш доступною для населення.
Гараж будувався ударними темпами. На відміну від дому, він не потребував відділку і комунікацій, окрім електрики. В основному лей бетон, знову лелі та склади блоків. Цей раз, коли арболіта заливка пояса відбувалася одночасно з спорудженням стін, що дещо зручніше, ніж поетичне будівництво. Знову ж таки, місцеві п’яниці приносили великий вклад.
У результаті гараж був добудований в середині липня, що дуже швидко, як не подивися. Два з половиною місяці на таке велике приміщення силами однієї людини плюс плавну кількість алкашею - це потужно.
Стапель Іван робив сам, на що у нього пішло ще два тижні. У цьому йому допомагав Михаїл. Мені довелося тягати важкі аркуші п'ятиміліметрової фольги, що навіть з помічником нелегко. Виручали лебідка і ті самі закладні гаки в стінах. Вони можуть без зриву спини доставити вантаж великої ваги в будь - яку точку гаража. Заодно ті, хто зазнав випробувань на міцність.
До початку серпня гараж був повністю готовий. Цепі, кріплення і витяжні будинки в Івана залишилися ще з Челябінська. Вони потребували заміни на більш професійні інструменти класом вище, але поки що були готові служити своєму власнику.
Дві тисячі третього року відзначався прихідом в Челябінську область оператора стільникового зв'язку. До літа в Барсуках з'явився стабільний комунікаційний зв"язок. Іванів не передумав скористатися шансом отримати велику комунікаційну мобільність і незабаром став абонентом цього оператора. Почалася нова стадія — перехід відлегшення до відновлення зарученого автохлама.