Том 6

Розділ 1. Ворожий

  Задля виконання завдання ордену Фреї по знищенні некромантів Віду довелося залізти в одне з найнебезпечніших місць материка - Землі відчайні! Завдяки навики Скульптурної трансформації він зміг завоювати довіру орків і здійснити успішний напад фортеці ельфів. Після чого вдерся у темний храм і захопив некромантів.

  Однак за примхом долі, останнього разу перед стратою відступників Віід довірився інтуїції й пощадив темних магів. І він не помилявся у своїх передчуттях. Пленені некроманти розповіли всю правду про свого володаря, Бекена Демоффа, і запропонували виконати завдання складності "А", щоб зупинити справжнього винуватця тих жахливих подій - зрадника Шайєра, який зібрав армію мертвих.

  Щоб виконати таке складне завдання, треба було об’єднати й очолити нове військо орків, ельфів та людей.

  Провідник некромантів Барабол, королівські лицарі, священики - всі сподівалися, що ж відповідь Вінд.

  - Я вирішив... Якщо орки і темні ельфи об'єднаються, вони не зможуть зупинити безсмертну армію. Та й ця війна не має до мене ніякого відношення.

  - Я не буду битися з безсмертною армією.

  - Вот же... - Розчарований сказав Барабол.

  - Командире! Ми не віримо, що Ви могли прийняти таке рішення.

  Лише кілька хвилин тому, коли солдати почали протестувати своїх командирів. Рицарі також дуже холодно поставилися до цього рішення.

  - Нами командував чоловік, зовсім нічого не розуміє в справедливості! Він хоч має уявлення про лицарську доблесть?

  - Захищати слабких і руйнувати зло! Він же скульптор. Звідки йому знати, що таке лицарська честь!

  Невдовзі з такою важкою повагою воїнів і лицарів майже зникло.

  - Як же так, чому він прийняв таке рішення?

  - Його віра незаперечна, він той, хто вигнав зло ... Не можу повірити...

  Навіть священики Фреї почали осуджувати Віїда.

  Тоді некромант Барабол знову сказав:

  - Мабуть, ти ще не зрозумів всієї серйозності ситуації. Безсмертна армія - це проблема не тільки некромантів, але й усіх жителів континенту.

  - Як це стосується мене?

  - Ми вважаємо, що тільки ти зможеш привести нас до перемоги. Дерись с нами!

   Дзінь!

  - ....

  Віід з подивом подивився на Бараболу.

  Хоча він тільки що відмовився від завдання, йому знову запропонували його. Після повернення кубка Фреї і майже примусово нав’язаного походу за короною Фарґо завдання некромантське йшло наступним у ланцюгу. А чим далі, тим важче!

  Віід похитав головою.

  - Не хочу. Це до мене не відноситься.

  - О-хо-го, ми ж тобі все пояснили, а ти так нічого і не зрозумів. Безсмертна армія - це противник кожної живої істоти на континенті. Якщо ти відмовишся від завдання, то назавжди почуєш боягузом. Тобі доведеться почати життя вигнанця, як ведуть зараз некроманти, - тихим і задоволеним голосом вимовив Барак.

  Холод пробіг по всьому тілу Віди.

  Почавши розмову про завдання з НІПом, просто так піти вже не можна. Тим більше, що бачили воїни і священики Розенхайма, та від відповіді залежало їхнє майбутнє. Загалом, загроза нависла божевільна.

  Звичайний гравець вже давно б прийняв завдання. Упертий - до кінця наполягав на своєму і врешті отримав би штрафи. Часто в грі люди йшли на такий крок, якщо передбачали проблеми заважали штрафи за відмову від завдання.

  Але Вікід не ставився ні до першого, ані другого. Він стільки сил витратив на досягнення поточного рівня слави, що ось так відразу все втратити не входило у його плани.

  - Перемогти безсмертну армію - одне з найбільш заповітних бажань у моєму житті. Я буду битися і залишаю Ліча, що забруднює ці прекрасні землі.

  У ранковому світанку фортеця темних ельфів виглядала особливо страшно. Покрита брудом, слідами від вогню і глибокими 'ранами' від заклинань, вона спокійно очікувала, що ж буде далі.

  Величезна фортеця, розрахована на десятки тисяч воїнів, була знову заповнена. Багато орків та ельфів знову літали туди і переносили різні речі.

  - Чвичвіт. Ельф. Не відпочивай, не йди туди.

  - Добре, зараз.

  - Ні, почекай. Я сильніший, давай сюди. Чвіку!

  Орки й темні ельфи об’єдналися і почали відбудовувати.

  У той злий день, після розмови з Відом, некроманти покинули храм і разом зі своїми воїнами вирушили в бій. Це була ще та задача, але завдяки авторитету Вііда у орків і некромантів - в ельфів, їм вдалося переконати ворогуючих зробити мир і перешкодити шлях відновлений Злу!

  Безсмертна армія - ворог для всіх рас Версальського континенту. Нещодавно армія мертвих людей впала вогнем і мечем перетворювалась на села ельфів та орків, перетворивши перших у нежить-охотників, а потім в зомбі.

  Темні ельфи дуже тремтіли від свого роду. А от орки вважали перетворенням на зомбі, що дригає образою для справжнього воїна.

  - Чвік, чвик! Краще померти в бою і відпочити у землі, ніж жити як не зрозумій хто.

  Дві раси об’єдналися і зосередились на відновленні форту та підготовці до майбутньої битви з неживою.

  Священики, лицарі та воїни Розенхайма також брали активну участь у всьому.

  - Тут діра!

  - Треба зміцнитися.

  - У цьому місці земля сильно просіла.

  Хосрам і Дейл на чолі загону воїнів ретельно перевіряли всю фортецю. Орки за своєю природою мали велику силу, і їм не доводилось зносити важкі камені, але коли вони керували людьми, їхня праця ставала більш організованою та продуктивнішою.

  Темні ельфи також переносили предмети, хоча для цього використовували свою магію, від чого швидко втомлювалися і робили все через рукава.

  Вікід стояв на найвищій вежі фортеці, поставивши обличчя прохолодному вітерцю. Стояв з дуже серйозним виразом на обличчі і дивився кудись вдале!

  Наш командир продумує стратегію, якою ми одержимо перемогу над безсмертною армією некроманта.

  - Так, ось це командир!

  Буран і Беккер підняли великі пальці рук.

  Вони знали б, що в цей момент у голові Віада не було жодної думки про те, щоб розпочати війну через місяць.

  'Подивимся. Отже, що ж у нас виходить ..."

  Вікід стояв і підрахував, скільки зможе виручити грошей за добуті в недавньому бою речі. Під час війни він уважно зважав на зброю та предмети противників. І якщо на землю падали гарні речі, без жодних докорів сумління нісся до них як божевільний і підбирав їх.

  Всі війни на Землі велися через гроші!

  Він змітав зброю і предмети, наче порохотяг. За бій їх набрало багато, і тільки тепер у нього з'явилась можливість оцінити все якомога краще.

  - Ідентифікація!

  Перша випробувана річ була не дуже корисною.

  'Глефи не користуються великою популярністю...'

  Були, звичайно, фанати, які збирають незвичну зброю, але якщо виходити з параметрів, мало хто із простих гравців захоче таке купити. Тільки Віід і подібні до нього гравці, які розвивають вміння та характеристики, можуть серйозно використовувати глефу. Решта воліли мечі з великим уроном, яким легко вразити ворога.

  Зітхнувши, він перейшов до інших трофеїв. П'ять зброї орків, дві діадеми ельфів, сім комплектів одягу - одні прості предмети, хоча одяг ельфійних збільшив силу духу, стійкість і товариськість.

  'Ладно. На сьогодні норму виконав'.

  Вікід стояв на краю вежі і з радістю цілий день передавався безробіттю.

  Хоч він і був професійним в області важкої фізичної праці, але перетягувати величезні камені зовсім не хотів. Йому вистачило досвіду на будівництві в юності, щоб зараз однозначно уникати такої роботи.

  Орки, ельфи і воїни - всі працювали. Щоб не виділятися серед них, Віід продовжував вдавати, що зайнятий важливими роздумами.

  - Ми віримо в командира.

  - З ним ми точно переможемо.

  Через просту непорозуміння всі навколишні воїни з повагою дивилися на Віди! А він, щоб ще більше надати своєму образу "серйозності", кинув свій погляд вдале, до горизонту.

  Увесь гірський ланцюг Юрокіна добре проглядається з башти. Міцність темних ельфів була на вершині гірського пасма, звідки відкривалася чудовий вид. Одна гора переходила в іншу, а між ними як річки текли хмари. І все це сяяло жовтими, синіми, фіолетовим кольором вечора.

  Ще кілька хвилин полюбившись пейзажем, він озирнувся і покинув гру.

  Лі Хен вийшов з капсули і відразу ж відкрив сайт аукціону.

  - Кому-небудь тут потрібна глефа орка? Добре б її продати. Ого, ціна на діадеми ельфів вже зростає, хоча тільки виклав... Шкода, що не вдалося дістати пару ельфійських луків: їх можна продати дорожче.

  Хен в роздратування топнув.

  'Мені ще далеко до теперішнього темного геймера'.

  При облозі фортеці Хену довелося зламати ворота трохи пізніше. Спочатку треба було вбити пару ельфів з добрими луками, які можна швидко і задорого продати. Саме так би діяв справжній темний геймер.

  'Я занадто захопився'.

  Лі Хен зітхнув.

  Потім він перевірив стан всіх раніше викладених речей. Як акціонери щодня перевіряють ціни на цінні папери, так і в чужих ліках.

  Ринок з продажу речей Королівської дороги був величезним, і Хен намагався відслідковувати спільні тенденції. Я дізнався, які предмети продаються за якою ціною і з яких монстрів добувають. У майбутньому кожна частина інформації може принести гроші.

  Проглянувши все, що його цікавило, Хен зайшов на сайт Королівської дороги і кликнув по розміщеній на самому видному місці посилання 'Зал слави!'.

  Він увів свій ігровий логін з паролем і створив сторінку в Залі слави. Вона була в самому низу, там, куди зазвичай ніхто не заглядає!

  Лі Хен, зітхнувши і розмістив свій перший ігровий відеоролик.

  Для того щоб придати видовищності, гравці зазвичай видаляли зайві моменти і залишали тільки найцікавіше. Але Хена не мала програми для обробки відео, бо її придбали гроші. Так і до того ж, якщо він її все ж здобуде, комп'ютер в кімнаті стояв такий старий, що будь-яке редагування відео займе тижні.

  "Добре ще, що дим не валити".

  Комп'ютер працював з таким гуркотом, ніби ось-ось зламається. Але не звертаючи уваги на це, Хен спокійно розмістив свій ролик і ліг спати.

  Кожного дня мільйони людей відвідували Зал слави.

  Вони з великим зацікавленням переглядали і коментували викладені там ролики. І як завжди, відео у нижній частині сторінки було менш популярним ніж ролики знаменитих гравців нагорі рубрики.

  - Що там сьогодні в Гільдії Гермес?

  - Ого, гравці з Гріпіс знову займалися піратством на морі.

  Деякі гравці в залі слави зробили собі ім’я на вбивствах, грабежах і піратстві. Деякі люди знаходили такі ролики захоплюючими і з цікавістю стежили за ходами 'бандитів' в Королівській дорозі.

  За кілька перших годин з моменту розміщення відео Гена ніхто так і не переглянув. Дуже складно на нього заштовхнутися, та й ті, хто побачив, просто проходили далі у пошуках чого поцікавишся.

  І тут хтось все ж запустив відео Гена і страшно здивувався.

  - Нічого собі!

  Його вразили розміри і тривалість відео.

  - Длиною о 19. і 49 хвилин?

  Шокований гравець виключив відео і швидко створив тему на сайті Королівської дороги.

  Новенький у Залі слави розмістив ролик на 19 годин!

  Сайт гри відвідував багато людей, і всі вони почали насміхатися з Хена.

  - Мабуть, він новачок у грі.

  - Та ні, в Зал слави кого не пускають. Думаю, це він так зрадів, що туди потрапив.

  - Але розмістити відео, зовсім його не опрацювавши? У нього хоч крапля поваги до майбутніх глядачів є?

  - Напевно, ніхто навіть дивитися не буде!

  Для всіх Лі Ген став об’єктом насмішок.

  Але гравець, який першим знайшов відео і розмістив повідомлення на сайті, не зміг стримати цікавості та натиснув кнопку перегляду.

  - Якась гірська місцевість... І величезна кількість орків.

  Продовжуючи листуватися на сайті, він дивився одним оком на орків, які топчуть.

  - Втрата часу...

  І все ж таки інтерес став розпалений, і він не почав зупиняти відео.

  Через півгодини гравець оновив повідомлення у створеному ним темі.

  Коли люди побачили таку різку зміну поглядів, вони зацікавилися.

  Деякі відразу натиснули кнопку перегляду, але багато хто просто не звернув уваги на те, що забагато подібних тем з’являлося на сайті гри.

  - Що, зараз популярні такі "розводи"?

  - Напевно, він сам і розмістив відео. Хоча враховуйте різні записи, він міг скористатися логічним другом або родичем.

  - А я ризикну. Але якщо справді розлучення, напишу найзловісніший відгук з можливих...

  На початку відео Лі Гена з'являвся орк.

  Величезний, м'язистий і страшний орк-монстр з ім'ям Карічі!

  - Ранок у горах. Червоне сонце піднімається. Сильний вітер дме. Чвичвіт. Тучі, наче б’ються по небу. У битві з темними ельфами я піду на передніх краї! Чвік! Цього ранку я плекаю надію. Чвічвік. Наша відважність і прагнення здобути перемогу. Наша сила духу. Наші душі. Чвіїк! Я хочу співати! Темні ельфи сильні, але ми підемо з піснею в наших серцях. З піснею перемоги. Ніхто не піде, і ми переможемо!

  Люди голосно реготали, почувши такий безглуздий монолог орки.

  - Що це взагалі таке?

  - Якась чорна комедія?

  Більшість людей, які дивилися після цього одразу ж відключали відео, але хтось продовжував перегляд.

  Гори, де розташовувався орк Карічі, перекривали густий білий туман. Коли сонце вставало, через густий туман почали бачити нові групи орків.

  - Хм, орки.

  - Багато орків.

  - Де це відбувається?

  - Чвіку! Чвіку!

  Туман повністю розсіявся, відкривши неймовірну картину. У невідоміх горах зібралася величезна, багатотисячна армія орків, і всі вони готувались штурмувати виблискуючу фортецю темних ельфів.

  Після монологу Карічі здригнулися від крику орди. Лавіна зеленьожих кинулися в атаку.

  Темні ельфи почали заклинати духів стихії і використовувати руйнівний закляття. Але, незважаючи на все це, орки дальили кількістю.

  - Ніби дивишся фільм.

  - Нічого собі! Бувало, такі великі битви...

  Колись на цьому сайті викладалися лише ролики про великі битви або опади за участю гільдій. У них не було байви та лютого протиборства, а гравці просто використовували найміцніші з наявних ним заклинань.

  Але в цій битві орки знову і знов накочувалися на стіни фортеці, наче величезні хвилі - на риф. Ельфи стояли на смерть. Кругом літали вогняні заклинання, від палаючої землі та спалених тіл до неба піднімався густий чорний дим. Стріли, випущені ельфами, раз за разом повністю закривали сонце над головою.

  Але орки все одно йшли, незважаючи ні на що, вони забиралися на стіни і влетіли у стрій темних ельфів.

  - Цікаво.

  - Супер....!

  Люди з кожним ростом цікавилися подіями у відео.

  Усе, що там відбувалося, можна було порівняти до багатобюджетного фільму з двома расами.

  Хвиля за хвилею переповнена животною люттю орки врубалися у стрій тихих темних ельфів. Здійснюючі глефи з неймовірною швидкістю спостерігали за гострими клинками. Ярність проти спокою, кількість проти майстерності. Бой йшов не на життя, а на смерть.

  З моменту появи віртуальної реальності це битва була найбільш реалістичною і неймовірною з усіх, що раніше відбувалися.

  - Як можна так рухатися?

  - Схоже, що там, де з'являється цей орк, ельфи починають здавати позиції.

  - Класс!

  Люди, що йшли слідом за битвою, розпахували від подиву рот. Якщо б після закінчення битви ролик завершився, то всі хто дивиться вже були задоволені.

  Але відео все ще тривало.

  Після знищення брами той жахливий орк об’єднався з піднятими воїнами і священиками.

  - Не може бути!

  - Значить, це гравець?

  Люди були здивовані і хапалися за голову.

  Війна між орками і темними ельфами. І все через одну людину!

  Страшний воїн у супроводі солдатів вирушив вгору, до храму. Глядачі не знали передистоти, але з огляду на ситуацію зрозуміли, що це важливе місце.

  І тут уже не того здивовані люди видавалися зітханням подиву. Орк раптом повернувся в людину і, не зупиняючись, пірнув у темний звізів храму! Ті, що йшли по п'ятах, зайшли слідом за ним.

  Усередині було темно, камера була під таким кутом зору, що люди могли бачити лише спини воїнів і слухати їхні розмови.

  - Я ніколи не вірив у божий промисл. Якщо це правда, я готовий померти. Убий мене.

  Барабол впав на коліна. Інші некроманти наслідували його приклад.

  Глядачі були впевнені, що всі здані маги помруть.

  - Давай же, вбий їх!

  - Цікаво, що це за завдання?

  - Швидше! Що ж це за завдання такого масштабу?

  Люди зосереджено дивилися відео.

  На відміну від простих фільмів, усі події відбувалися в повсякденному світі і люди думали, що вони беруть участь у всьому.

  Більшість відео у Залі слави містили лише подробиці щоденного полювання. Ті, кому вдалося вирватися вперед і потрапити в 500 найкращих людей, не хотіли розповідати про свої секрети чи навіть виконувати завдання. Тому відео, розміщене Віїдом, відразу помітно вирізнялося серед інших.

  Гравець у відео про щось надовго задумався, а потім прибрав меч.

  - Кажи, некромант. Про яку ґудзики ти говорив? І що, по-твоєму, - божий промисел?

  - Ти не вб'єш мене, слуга Фреї?

  - Я не слуга. Відповідай на запитання. Чи вас варто вбити прямо зараз?

  - Мы... Ти нам все одно не повіриш. Давай, прислужник Фреї, бий! Навіть у пеклі я буду тебе проклинати!

  - ....

  Головний герой на відео деякий час замовк і сказав:

  - Даю тобі шанс. Шанс заслужити довіру. Якщо ти розкажеш правду, я постараюся повірити.

  - Правда? Ти обіцяєш?

  - Так. Але це тільки обіцянка вислухати вас, але не залишити живим.

  Некромант подивився на своїх співвітчизників і почав свою довгу розповідь.

  - Раз вже випав шанс, то я розповім. Ти обіцяв повірити! Так от, світ має неправильне уявлення про Бекена Демоффа. Так, він вивчав некромандію і прославився як великий маг. Но...

  Барабол розлютився.

  - Його учень, Шайяр, був озлоблений на світ. Шай використав довіру вчителя і обманом та темних заклинань долучив Берекена до темряви. Отже, бажання перемогти хвороби і продовжити життя людей появилось внаслідок створення армії безсмертних! У безумстві Бетекен на чолі нежиті почав руйнувати цей світ і прати цілі міста з лиця землі. А Шай підтримував його, укладаючи угоди з усіма темними силами континенту.

  В одному з храмів Велзевула ми знайшли рукопис і дізналися правду про всі ті події. І тепер ми хочемо повернути все на свої місця. Звільнити Бекена від темних заклинань, насланних Шайяром.

  Гравець дізнався правду, завершив завдання і... отримав нове з складністю А, та пов'язане зі прихованою професією в грі!

  - Некроманти!

  - Якщо ця людина досягне успіху, можна буде обрати професію некроманта?

  - Нічого собі! Завдання, пов’язане з новою професією!

  А в кінці відео говорилося, як відновлюється фортеця темних ельфів.

  Наступного дня Лі Хен встав, як завжди, на світанку.

  Він спав всього-нічого - 5 годин, проте за минулий час багато змінилося. А точніше, змінилася атмосфера на сайті Королівської дороги. Розсміяний новим гравцем відеоролик викинув усі ігрові співтовариства.

  - Задачі у орків!

  - Я вперше бачу, як темні ельфи ведуть війну.

  - Перетворення в орка... Це що, магія перетворення на четверту спеціалізацію у магів?

  - Не може бути. Мабуть, він використовував якийсь артефакт.

  - Речі, які дозволяють змінювати тіло - це унікальні предмети!

  Люди будували різні припущення. Здатність перетворюватися на інших істот захопила їхні розуми. Крім того, люди не знали місця в відео. Довкола висяли гори, а горизонт приховував хмари.

  - Де ж знаходиться це місце?

  - Це точно не центр континенту...

  - Центр все досліджую, поруч з містами і фортинями таких місць немає!

  Люди дуже хотіли знати, де Лі Хен виконує завдання.

  Серед мільйонів гравців велика кількість подорожувала просторами Королівської дороги. Серед туристів, які подорожували, були справжні знавці світової гри.

  - Судячи з дерев, можна сказати, що це помірний кліматичний пояс. Вони ростуть лише у високогір’ях.

  - Хоч на верхівках гір є сніг, це точно не північ і не південь континенту.

  - Рух комах і птахів. Зараз на Версальському континенті осінь, і якщо подивитися, як літають горобці, то ...

  Навіть орки з’явилися серед обговорення.

  - Я читав багато романів фентезі. Орки взяті якраз звідти! Ця сильна і проста раса вже давно заворожила мене. Хо-хо-го. Коли я говорю про орки, всі чомусь ігнорують мене! Але послухайте. Орки - це квіти життя у світі фентезі! Без них всі книжки не були б такими цікавими!

  Експерт по оркам ще довго розголосив.

  Особливо орками гри є носові звуки, які у кожного виду трохи відрізняються. Чвіку. Чвит. Чвіук. Чвічви. За ударом на якийсь звук можна визначити походження орки.

  Інші відразу ж відгукнулися на таку цікаву інформацію. Посипалися запитання.

  - Зараз все розповім. На Версальському континенті виявлено 87 племен орків. Виходячи з звуків та зовнішнього вигляду, орки на відео із східного регіону. Деякі орки у королівстві Брент видають подібні звуки.

  Але це твердження відразу ж називалося безліччю заперечень.

  - Судячи з зброї і спорядження орків, вони не звідти. У королівстві Брент орки - максимально 140-го рівня. На відео ж більша частина має 200-ий і більше.

  - Згоджуся. Нехай я не знаю нічого про орки, але у мене 350-й рівень. Що говорить про те, що я багато полював. Так от, за весь час ігри таких монстрів, як на відео, я жодного разу не бачив. Якщо орки нападуть групою, то вийде грізна сила.

  - Та вже, впору злякатися до дріжджі.

  Через кілька хвилин спеціаліст по оркам дав наступне повідомлення:

  - Я теж не впевнений, що це орки з королівства Брент. Але вони якось пов'язані з ними. Але я не можу зрозуміти, звідки взявся цей жахливий орк, що на відео. Він не підходить ні під один опис, і коли я його побачив, у мене пропав апетит ...

  Оскільки жоден новий фахівець з орків не міг сказати, обговорення перейшло на місцевість...

  Лі Хен нічого цього не бачив.

  Він включив комп’ютер, відкрив сторінку в Залі слави і не міг стримати подиху розчарування.

   - Ми бачили лише 70 000 людей.

  Інші ролики в цьому розділі переглядали мільйони. А у роликів гільдії Гермес і гравця Бадрія це число перевалило за 100 мільйонів. Останній ролик з Бадрієм переглядали 170 мільйонів людей!

  - 70 тисяч за порівнянням з ними - це ніщо.

  Хоча Хен був дуже розчарований, справжні знавці слави з ним не погодилися б. Адже минуло лише 5 годин з моменту розміщення відео. Крім того, ролик був у списку і мав величезну тривалість. Тому багато хто нехтував ним.

  Слухи про відео почали поширюватися лише 3 години тому. І кількість заінтригованих гравців тільки почала зростати. Крім того, багато з них спочатку прочісували записи і тільки потім починали дивитися від й до. А такі швидкі перегляди не рахувалися.

  Однак чутки про новий відео вже почали поширюватися, і ніхто не знає, скільки врешті-решт людей його побачать та які будуть наслідки цього.

*

  Небесний місто Лавіас.

  В одній з підземель, де жило багато нежителів, народилася дівчина.

  Вона трохи розгубилася, наче вперше опинилася в цій темній печері, і тепер з цікавістю оглядала околиці. Провівши так кілька хвилин, дівчина нарешті зібралася і викрикнула:

  - Світло!

  Яскрава кулька спалахнула над її головою і освітлив стіни підземелля. В останній раз окинувши все поглядом, дівчина швидко пішла вперед до одного з видих проходів.

  І хоча заклинання вказувало на те, що вона маг, на поясі їй висів маленький меч, позаду стояли лук і сагайдак, а на рукавах були релігійні мітки.

  Кожен предмет чітко вказував на професію — воїн, лучник, маг і священик. Але в грі існувала одна, яка об'єднувала їх всі.

  Дівчина була Шаманом.

  Та, що пішла зробити серйозну операцію, повернулася в гру.

  - Так, тут нічого не змінилося, - тихо вимовила Дайні.

  У темряві виблискували чиїсь очі, і не встигла Дайні опам'ятатися, як перед нею виник монстр.

  - Дівчина, у мене є до Вас питання, - слащово пропел Воїн без голови.

  Він з цікавістю чекав відповіді на свої запитання, не виявляючи агресивності.

  - Задавай!

  - Я втратив свою голову. Якщо побачите її десь, повідомте мені.

  Монстр шукав голову, яка була в його руках!

  Дайні не знеохочувалася і вирішила дати йому правильну відповідь.

  - Закрий рота.

  - Що ти сказала?

  - Зараз я вдарю тебе!

  Дайні стиснула кулаки і без причини завалила град ударів по голові монстра.

  Вона вже не була тією, що уникала полювання. Після операції Воїн без голови став для неї простим монстром. І хоча Діані не була боєцьом, вона мала навички кулачного бою, стрільби з лука, знала лікувальні та атакуючі заклинання. У неї навіть був середній рівень володіння мечем!

  Шамана не може бути достатньо вправним, але навіть якщо взяти якусь річ - будь-який з них буде набагато слабшим, ніж інші професії. Нехай вона і була слабша за інших, але розмаїття та поєднання технік дозволяли діяти дуже ефективно.

  Почавши працювати кулаками, вона затиснула ноги і в кінці витягнула меч з азартом лупити.

  - Моя голова, голова! Так болить!

  - Вибач, я довгий час була замкнена в лікарні і у мене накопичився стрес. Потерпи, скоро все закінчиться. Криваве прокляття!

  Дайні використала закляття, засноване на магії крові, яка не сприяли заживлюванню!

  Рани, залишені побоювцями на обличчі монстра, швидко зажили, і спокійно зітхнувши, вона продовжувала бити воїна без голови.

  Бідний монстр від того, що його хтось спочатку лікує, а потім відразу ж калічить, прийшов у жах. І це повторювалося знову і знов, і по колу. Ох, краще б його відразу вбили! Після тривалого биття Дайні вхопила цибулю і поклала кілька стріл у тіло монстра. Давненько їй не доводилося застосовувати цей навик!

  Кулачний бій, фехтування, стрілянина з лука, заклинання - вона повільно, але дуже ретельно пригадувала всі навички. І бідний Воїн без голови як не можна до речі 'зголоднився' допомогти.

  - Ой, як я рада вам, скелетики і лицарі!

  Дайні повільно прогулювалася по землі і розминалася. Вона повернулася в Королівську дорогу після великої перерви і ніяк не могла насолодитися її атмосферою.

  Вона так скучала за грою, поки лежала в лікарняній палаті. Вона хотіла знову вдихнути повітря і спробувати їсти.

  Лише люди, які пройшли через серйозну хворобу або важкі випробування, можуть зрозуміти, наскільки життя прекрасне.

  По дорозі Дайні била всіх зустрічних на шляху монстрів. Скелетів-воїнів, Скелетів-рицарей, Воїнів без голови. Які ж радісні зібрання!

  Навіть перед операцією вона згадувала про них. Серйозна, дуже ризикована операція, в половині випадків після якої пацієнти не виживають. Їй тоді було дуже страшно, Дані переживала, що смерть прийде і від неї нічого не залишиться.

  Тепер вона радісно блукала по темному підземелля. У її пам’яті це було пустельним і похмурим місцем. Але тепер, хоч би куди вона йшла, скрізь висіли скульптури.

  - Скульптура?

  Дайні пам’ятала, що раніше їх тут не було. Вона дуже засмутилась, бо не сходиться з її спогадами.

  - Та що таке!

  І тільки збиралася піти, як щось на краю творіння привернуло її увагу. Чопорний і холодний вираз обличчя скульптури, трошки підняте носик, рукава, які закочуєш, коли злишся!

  Так схоже на неї...

  - Не може бути!

  Дайні перевела увагу на фігуру чоловіка, що стоїть поруч і згадала хлопця, який падав їй компанію прямо перед самою операцією. Хлопець, з яким вона провела стільки цікавих днів! З них вийшла така слажена група. Сильний воїн і мудрий шаман - разом вони обійшли все підземелля!

  - Віід.

  Її очі не зрозуміли чому, але на її очах з’явилися сльози.

  - Ні, я обіцяла. Обіцяла, що більше не заплачу...

  До початку операції вона мільйон разів уявляла собі, що коли виживе, то почне нове життя. Щасливе, щасливе життя без сліз.

  І ось тепер сльози котилися по її щоках. Серце чомусь стиснуло.

  Коли вона лягала на операцію, то думала, що ніхто не пам’ятатиме її. І якщо щось трапиться, жодна людина на світі не дізнається, що така дівчина жила.

  Але знайшовся чоловік, який пам’ятав про неї. І втілив її образ у прекрасній скульптурі.

  Її серце перевершилось, і Дні впала на коліна й розридалась від її почуттів.

  І вона помітила написи на підніжжі скульптури. Короткі маленькі рядки тексту з стрибаючими вгору і вниз літерами. Здається, що їх писали криві дитячі ручки.

  Перший МЕЧ. Найкращий на землі і в небі!

  Другий МЕЧ. Нікого немає вище мене.

  Третина МЕЧ. Я тут був.

  Четвертий МЕЧ. Відвідування вчителя - це найбільша честь для мене!

  П'ятий МЕЧ. Шукаю подругу. Мені лише трохи більше 30.

  ....

  194 МЕЧ. Я голоден. Хто-небудь, позичіть ячмінний хліб.

  ....

  321 МЕЧ. Вчора я знову помер від голоду.

  322 МЕЧ. Нам потрібні не монстри, а їжа!

  ....

  345 МЕЧ. Шукаю дівчину. Нічого не вимагаю, головне, щоб у неї був навик кулінарії.

  ....

  505 МЕЧ. Привіт. Дуже радий. Мене звуть 505 МЕЧ. Я привабливий молоденький. Ха-ха-Ха-хо!

  Дайні крізь сльози посміхнулася, з якоюсь легко на душі вставла і продовжувала свою подорож по підземеллю.

  За кілька наступних днів вона не поспішаючи обійшла все колись посвяті з Віїдом місця. І всюди, де вони колись їли або відпочивали, стояли скульптури.

  - Здорово. Вони такі...

  Сльози з’являлися на її обличчі знову і знову. Але це вже була дрібниця, її душа співала. На світі жила людина, яка її не забула!

  - Кх-кx-Ках. Тут не місце для людей.

  Тільки справжні воїни мають право ходити по цих землях.

  - Прощавай з життям. Пора тобі відправитися в місце вічного сну.

  Перед нею виникли три воїна-скелета.

  Іноді монстри поводилися дуже грубо і безглуздо! За те, що вони порушили її спокій вона зламала їм кістки. Звичайно, монстри не були винні в тому, що просто охороняли територію. А Дайні спеціально вишукувала такі місця і провокувала їх!

  Так вона обігла всі підземелля і згадала свої навички. Тоді, востаннє подивившись на першу скульптуру, вона залишила темне підземелля.

  - Це небесне місто?

  - Так. Його нещодавно виявили. Сюди можуть піднятися тільки ті, хто виконав доручення в селі Беран.

  У Лавіасі зібралося чимало шукачів пригод. Коли раніше Дайні тут проходила, то бачила лише Віди. Тепер же вулиці наводили інші гравці.

  Місто в небі.

  Люди з низьким рівнем йшли на все, щоб помилуватися чудовими небесними краєвидами.

  Лавіас швидко став популярним, і тепер навіть королівські родини та аристократи з сусідніх королів приїжджали туди.

  А для того, щоб усі ці люди змогли піднятися вгору, у грі з’явилося особливе завдання!

  - Так багато людей.

  Дайні повільно йшла містом і віталася з птахами-жителями.

  - Кирук-Кірку. Вперше бачу тебе, людина. Ти прийшла до нас у місто відпочити? - Він сказав, що тримає в руках м'яч старий Авіак.

  - Ти серед людей ставишся до сильних? Ти виглядаєш відомою. Прошу, вислухай мою історію. Тут, у Лавіасі, живе купа всяких нежив...

  - Ти вмієш добувати лікарські трави? Якщо не вмієш, то я навчу. Тільки треба дістати 200 пучків червоної трави. Вона росте в північній печері. Коли витягатимеш її з землі, слідкуйте за тим, щоб коріння не було зруйноване.

  Були серед птахів і її старі знайомі.

  Але ніхто з Авіаків її так і не згадав. Мешканці міста мали не лише вигляд, але й справжні пташині мізки. Вони швидко забували про все.

  Гуляючи по місту, Діані раптом дуже хотів побачитись з Відою.

  'Напевне, він десь все так само подорожує. Цікаво, наскільки піднявся його рівень?

  Вона дуже хотіла зв'язатися з ним. Поділитися своєю радістю від того, що залишилася в живих! Але жодного способу це зробити не було. Перед дорогою до лікарні вона спеціально видалила всіх зі списку друзів. Усунувши все це, щоб вона не вижила і ніхто з них не дізнався про те, що так і не виникла в грі.

  Вона своїми власними руками обірвала зв’язок. Людей з ім'ям Віід у грі десятки тисяч, не буде ж вона додавати їх усіх в друзі по черзі і цікавитися, чи вони той чоловік.

  'Ну ладно. Якщо доля зіщає, ми знову зустрінемося. Але мені буде дуже сумно, якщо цього не станеться і ми не пошкодимо разом...'

  Хоча за минулий час різниця між ними мала стати величезною, Діані не переживала. Її вміння набагато випереджалося рівня, і вона швидко надолужить утрачений час.

  'Головне, що тепер я можу робити все що захочу. Більше не треба турбуватися про смерть. У мене все життя попереду.

  У цей час троє дівчат підійшли до Діні, що стоїть і роздумую.

  - Привіт. Якщо ти одна, може, приєднаєшся до нас? Мене звуть Граті, я чарівник вітру.

  Дiні бадьоро закинула.

  Пригоди!

  Полювання!

  Нові подорожі і рівні!

  'Версальський континент, Лавіас - хоч куди. Я повернулася!

*

  Недавно у MIDS швидко не росли рівні.

  Усе почалося з будівництва пірамід.

  - Потягнули!

  - Тріхсотий, налегай сильніше!

  - Зрозумів. Роблю!

  Вони старанно переносили кам’яні брили, коли до них було призначено завдання. Вона сказала:

  - Мій будинок дуже старий, ви не допоможете його відремонтувати?

  Дзинь!

  МЕЧІ зазвичай не виконували таких завдань. А ще нагорода - це лише дружба з НІПом!

  Так само, інші гравці не дуже вітали таку роботу. Можливо, тільки на самому початку, коли вони не могли чотири тижні покинути стіни фортеці Серабург, хтось їх і виконував. Але тепер, набравшись досвіду, всі намагалися знайти завдання краще, з великою кількістю грошей або якими-небудь цінними речами.

  Крім того, будівництво вимагає багато часу і зусиль. Це завдання не таке просте, як здається.

  Але як тільки Маржі побачили Селену, то відразу погодилися.

  - Будь ласка, ручи мені!

  - Я допоможу!

  - Будинок? Ми збудуємо Вам замок!

  Воїни були готові піти на все, що було в її красі.

  Для 500-ти людина побудувати невеликий будинок з квітковою лавкою - не занадто і важка справа. Можна впоратися за день або два. Крім того, вони недавно брали участь у будівництві пірамід!

  Але цього разу будівництво було дуже довгим.

  - Попіть водички.

  - Ха-ха-хо! Дякую!

  - Та навіщо ви ...

  Щоразу, коли Селена з’являлась, МЕЧІ всі правдиві та неправі люди намагалися більше побути з нею. Коли ж вона йшла, вони спеціально припинили роботу і чекали її повернення.

  Так пройшло десять днів. І хоч би як воїни намагалися затягнути будівництво, зрештою вони побудували будинок.

  Сто п'ятий МЕЧ сумував.

  І до нього підійшов третій МЕЧ.

  - Що сталося?

  - А-а, інструктор! Чесно кажучи... Тепер, коли квіткова лавка побудована, ми більше не побачимо Селену, вірно?

  - Тебе це засмучує?

  - Так. Я знаю, що Селена - не людина, як ми... І все одно, вона мені подобається. Така добра, у неї гарна усмішка. Мені багато чого не треба. Просто хочу ще тиждень побути з нею поруч.

  Подивившись у сумні очі учня, 3-й МІЧ розхвилювався і сказав:

  - Вот тупица! Ну що ж тоді поробиш ...

  Потім інструктор вихопив меч і кілька наступних ударів зруйнував кольорову крамницю. МЕЧІ, що злітали на шум, голосно забігли в долоні.

  - Ось який у нас інструктор.

  - Супер!

  - Ага, можна було і так вчинити?

  Таким чином наступного тижня вони руйнували будинок кілька разів. Але врешті-решт вони не змогли продовжувати робити це через любов до дівчини, і їм довелося остаточно завершити будівництво красивої та затишної крамниці.

  - У-у-ву.

  - Ми більше не будемо поряд з Селеною.

  - Я не плакав, навіть коли в дитинстві мене побили 12 хлопчаків. А тепер вони йдуть сам по собі.

  Воїни були дуже засмучені, але їхні пригоди не закінчилися. Після того як з’явилися кольорові крамнички, вони взялися за інші роботи на будівництві фортеці Серабург.

  МЕЧІ поступали дуже просто. Якщо замовник - струнка і гарна дівчина, вони погоджувалися.

  - Нам не потрібна нагорода!

  - Я готовий вколювати цілодобово, щоб побачити її посмішку.

  - О, вона так дивиться на мене і посміхається!

  Наступних кілька тижнів МЕЧІ тільки й робили, що будували одну будівлю за іншою. У фортеці Серабург вже давно не бачили стількох трудящих хлопців з заколеними рукавами і хорошим засмагом. І все заради уваги гарних дівчат.

  Дзинь!

  Вміння пристосовуватися!

  Вони були пріоритетними для дуже важкої професії - будівельника, але до цих пір ніхто так і не дізнався, як її можна отримати.

  Як Віід, котрий у свій час важко працював на кулінарії, шиття та коваля, так і МЧІ відкрили свої рідкісні будівельні навички.

  Нехай це всього лише укладка цегли і копання землі. Але завдяки розвитку нових навичок їх характеристики трохи покращилися.

  Внаслідок цього протягом трьох минулих місяців воїни співпрацювали з усіма чудовими королівствами Розенхайм.

  І з тих пір, коли учні ходили вулицями, вони із задоволенням чули:

  - Добрий день, 419 МЕЧ!

  - Дякую за будинок, 15 МЕЧ!

  Всі інші гравці були шоковані від дій MIA.

  Тільки ці божевільні хлопці могли таке створити!

  Під кінець їхнього будівництва навіть почали звертатися до аристократів:

  - Я чув про вас. Кажуть, на будівництві ви кращі? Будуйте мені будинок; якщо він вийде хорошим, я щедро віддячуся.

  Дзинь!

  - Ми відмовляємося.

  У таких ситуаціях МЕЧІ навіть не дослуховували до кінця.

  - Ми що, його слуги?

  - Як він може доручати нам такі завдання? Слів немає!

  Навіть запропонувавши золоті гори, він не заманить мене на будівництво.

  МЕЧІ дивилися на видачу живота Аріас і насміхалися. Але коли до них прийшли бідні, але вродливі дівчата з поблизького села відразу погодилися.

  - Порвіть нам!

  - Ми докладемо всіх зусиль і побудуємо для Вас таке!.

  Так вони більшість часу проводили. Поліпшували нові навички і трохи - характеристики. Ну, і іноді спускалися в найближчі підземелля.

  І в такому темпі вони всі досягли 220-го рівня.

  - Вікно навичок!

  Одного дня до МЕЧів підійшов чоловік, щільно закутаний у плащ, з якого мигцем визирали легені обладунки.

  Учні з великою підозрою дивилися на нього, і побачивши таку реакцію, мандрівник не став тягнути й заговорив:

  - Це ви Майстра бою? Я чув про вас. Кажуть, ви допомагаєте дівчатам? А я все життя займався лише мистецтвом бою.

  Невідомий чоловік також опинився за фахом Майстра бою. Він продовжив:

  - Чи знаєте ви, в чому полягає справжня сила? Просто протерти і точити клини недостатньо. Потрібно перелити себе і як можна більше побачити світ. Коли ви зробите це, повертайтеся до мене і я приведу вас до справжньої сили!

  Дзинь!

  Потім мандрівник послідовно всіх обійшов, починаючи з вчителя і закінчуючи 505-м MIЧом. І тоді перший МІЧ зрозумів, що настав час вибору.

  - Слухайте всі. У Королівській дорозі ми завжди були разом.

  - ....

  Усі учні з великою повагою слухали кожне слово із уст вчителя.

  - Поки ми разом, нам нічого було боятися. Навпаки, це інші нас уникали і боялися, тому що відчували нашу силу!

  Коли учні заходили в підземні підземелля, багато гравців злились і відступали. Тому що така кількість воїнів просто вирізала всіх монстрів, скільки б їх не було. До того ж, коли інші гравці починали щось готувати, частина учнів відразу з'являлася поруч і починала клястися хоча б шматочок. А особливо глузливі навіть підглядали за дівчатами!

  Вчитель продовжив:

  - Прийшла пора і нам випробувати на собі великий світ! Кожен з вас буде самостійно подорожувати і шукати свої пригоди, поодинці вбивати найсильніших монстрів! А через 6 місяців ми знову зустрінемося в королівстві Розенхайм!

  - Ми зрозуміли, Вчитель!

  - Побачимося пізніше.

  - Будьте здорові, Вчителю!

  Учні прощалися один з одним і йшли в різні сторони.

  Їх нічого не затримувало, все їхнє майно - це кошеня позаду спиною та надетні речі.

  Це було дуже сердечне прощання з вчителем, і всі присутні всміхалися.

  'Тепер-то я наїмся!'

  'Ще пару годин, і знову б помер від голоду'.

  'Надо зловити і пошвидкої зажарити кролика'.

  Так МЕЧІ покинули королівство Розенхайм, щоб здійснити призначення справжнього воїна.

Глава 2. Співбеседання

  Університет 'Корея' давав майбутнім абітурієнтам різні варіанти попадання. І коли Гаян відправила документи брата на факультет геймерів, то не мала великих сподівань. Тому через кілька тижнів після того, як вона отримала запрошення на співбесіду, то серйозно задумалась.

  - Що ж робити? Треба сказати братові правду... - Вона блукала собі під ніс, ходячи від одного кута кімнати до іншого.

  Сьогодні день співбесіди в університеті "Корея", але знаючи брата, вона була впевнена, що скряга Хен не піде туди ні під яким приводом.

  - І потягнути час не можна, йому потрібно прийти туди саме сьогодні...

  Лі Хаян дуже довго думала і нарешті зважилась.

  Лобова атака!

  Вона впевнено відчинила двері в кімнату брата і відразу почала:

  - Братку, я хочу дещо тобі сказати. Сьогодні треба піти до університету "Корея" на співбесіді.

  Коли вона вдерлася до кімнати, Хен переглядав свою сторінку у Залі слави.

  - Собеседання? Яку співбесіду?

  - Соціалізація для вступу до університету.

  - Що? Правда?

  Лі Хен дуже здивувався. Новина про якусь співбесіду в університеті "Корея" виявилася для нього повною несподіванкою.

  Хаян смиренно схилила голову.

  - Це... Чесно кажучи, я подала документи. Адже немає закону, що в університет треба ходити лише стандартними шляхами... Останнім часом багато людей проходить через спеціальні правила відбору.

  Хен задумливо тарабанив пальцями по столу. Він теж чув про таку систему. Хтось навіть казав, що нею займається більшість студентів.

  І тут його осеніло, і він, ледве не кричачи, спитав:

  - І що?

  - Я відправила документи. Пробач, що не запитала дозволу у тебе, братику.

  Лі Хаян щиро просила вибачення. Вона припускала, що Хен сильно розізлиться і буде лаятися, тому що вона зробила по-своєму.

  Однак Лі Ген взяв її за руку і сказав:

  - Раз співбесіду, значить, документи пройшли?

  - Так. Але це ще не означає, що ми підемо далі. Можна лише сказати, що півдорозу пройдено...

  - Чудово!

  Хен заразо розсміявся і закрутив сестру по кімнаті. Він відчував, що всі його муки раптово зникли!

  Він не здогадувався, що сталося непорозуміння.

  Коли сестра сказала, що потрібно піти в університет "Корея" на співбесіді, він ні на секунду не думав, щоб мова могла про нього. Який там університет - він навіть не закінчив школу, а Атестат отримав тільки після умовів сім'ї.

  Звичайно, Хен вважав, що Хаян говорить про себе.

  - Ти молодець! І коли співбесіда?

  Лі Гаян дуже занепокоїлась, коли брат відреагував не так, як вона очікувала.

  'Славу богу, хоч не лається ...'

  Вона в замішанні сказала:

  - Сьогодні.

  - Що?

  - Спілкування сьогодні. Через три години.

  - Правда?

  Хен кинувся до комп'ютера і швидко його виключив.

  - Тоді давай збиратися. Я проведу тебе.

  Факультет віртуальної реальності в університеті "Корея".

  На честь цієї події Хен розщепився, і вони приїхали туди на таксі.

  'О, виявляється, Хаян цікавиться віртуальною реальністю'.

  Він не знав подробиць, але чув крики у новинах про те, що цей напрям набирає дедалі більшої популярності.

  'Як добре. Віртуальна реальність, напевно, - єдине, що я добре знаю, і значить, зможу допомогти сестрі в навчанні'.

  Вони присіли на лавку і почали чекати, коли підійде їхня черга. На превелике здивування Гаян, брат перебував у такому доброму настрої і тихо заспівав собі під ніс пісеньку.

  - Не переживай. У тебе все вийде.

  Хенніс побачив напруження сестри, і він зтиснув її руку.

  А ось до Хаян нарешті дійшло, що ж насправді відбувається.

  'Ага, він мене не так зрозумів!'

  Але знову йому зізнатися, що вона не вирішила.

  'Знаю його характер, він тут же розвернеться і піде'.

  Лі Хаян вирішила сидіти до останнього. Очікування закінчилося.

  Коли прийде їхня черга, брат зрозуміє, що його обманули і може викинути щось таке ... Хаян, яка опинилася в такій ситуації від хвилювання по чолі тонули краплі піта.

  - Ти в порядку?

  - Так. Все добре.

  - Ти встигла.

  - Це від хвилювання...

  - Якщо щось болить, відразу скажи мені.

  Знову через непорозуміння Хен неправильно тлумачив її стан, і Хаян ще більше розпережилася. Її очі широко розкрились.

  'А! Можна так зробити.

  За три хвилини до того, як підійшла їхня черга, Хаян зігнулась і схопилася руками за живіт.

  - Бра-а-ат...

  - Що? Що таке?

  - У мене живіт болить. Я сходжу в туалет. Напевно, сніданок не зрозумівся.

  - А...

  Час швидко закінчувався. Незабаром вони не могли пропустити одного з найважливіших моментів свого життя.

  - Ти не можеш терпіти?

  - Ну ти що, не можу ж я посеред співбесіди вийти.

  - Теж вірно... Добре. Давай швидко, туди і назад.

  - Поняла. Вважай, вже тут, братику.

  - Не можна спізнюватися на співбесіді.

  - Я швидко!

  Лі Хаян зробила вигляд, що побігла до туалету і пішла в інший бік. Не підозрюючи, Ген піднявся і став нервово перекладати погляд з настелених годин на коридор, куди пішла сестра.

  Одна хвилина, дві...

  У цей момент він прагнув, щоб час завмерав, але цього не скажеш про нього.

  'Від цього залежить майбутнє Хаян ... Як же вона не вчасно захворіла на живіт! Все через мене. Точно, щось у приготовленій мною каші було не так... '

  Від напруженості Хена блювала легкий тремтіння.

  Минали три хвилини, сестра все не поверталася, а черга для зустрічі з професорами настала. Послалася асистентка з приймальні.

  - Доброго дня. Вчительки чекають на вас.

  Коли на першій співбесіді ми спізнилися - це один з найстрашніших проступків у розумінні Гена, і він із дуже серйозним виразом обличчя попросив дівчину:

  - Вибачте. Моя сестра ще не підійшла. Можна почекати кілька хвилин?

  Асистентка, подивившись на нього, трохи занервувала. Людина з таким поглядом може зробити все що завгодно.

  - Добре. Я передам професорам ваше прохання.

  У відповідь вона не переставала розчаровуватись.

  "Навіщо чекати сестру? Все одно зайти може тільки він ...'

  Минуло ще десять хвилин. Коли Хаян побачила, що це не вирішиться, то взяла справу у свої руки. Вона прокралася до асистентки і попросила:

  - Вислухайте моє прохання, будь ласка. Скажіть моєму братові, що Ви зустріли мене в туалеті і у мене все ще дуже болить живіт, тому я не можу вчасно повернутися. Нехай він піде на співбесіду замість мене. Зможете передати? Будь ласка...

  - Що?

  - Будь ласка, прошу Вас! Саме так, слово в слово і передайте. Тоді мій брат піде на співбесіду.

  Вона вирішила, що це сімейна дівчинка психів.

  Той брат чекає, поки повернеться сестра і відмовляється йти, а тепер ще й сестра просить не зрозумій що. У будь-якому випадку, професори чекають. Потрібно щось вирішувати.

  - Тільки це і передати?

  - Так, будь ласка.

  Здійснюючи свої плечі, асистентка підійшла ще раз до Хена.

  - Час іти на співбесіду.

  - Сестренька не прийшла...

  - Я бачила її в туалеті. У неї болить живіт, і вона не зможе вчасно підійти. Вона попросила, щоб Ви пішли в зал для співбесіди замість неї. Тим більше, що професори вже не будуть чекати. Зараз або ніколи.

  - Ні, не може бути... Добре, я піду.

  Хоча асистентка нічого не зрозуміла, головне те, що хлопець погодився пройти.

  - Ідіть за мною.

  У результаті Лі Ген один, без сестри, зайшов у аудиторію і став перед комісією.

  П’ять професорів уважно переглядали документи.

  'Ох, вони мабуть дивляться документи Хаян ...'

  Хена, сестра тут, і він вже хотів пояснити ситуацію, як один з професорів запитав:

  - Чому Ви вирішили подати сюди документи?

  - Це університет з хорошими перспективами.

  - А інші університети, виходить, з поганими?

  Усі професори уважно слухали.

  Лі Хен відповів досить коротко:

  - Ні. Я чув, що викладачський склад тут найкращий.

  - Ось як.

  Коли професор почув таку відповідь, він закидав головою:

  'Не висовується без причини'.

  "Видимо, тримається основ".

  'Не схоже, що він поставився до співбесіди серйозно. До того ж, спізнився..."

  Лі Ген продовжував говорити.

  - Насправді моя сестричка дуже добра дівчина.

  - Що?

  - Коли вона була маленькою, наші батьки загинули...

  Хен розповів історію їхньої сім’ї.

  Оскільки під час співбесіди мала проходити молодша сестра, Хен з усіх сил намагався дати їй найліпшу відповідальність.

  'Університ 'Корея'! Не можна пропустити такий шанс. Від цього залежить майбутнє Хаян.

  Тому, щоб потягнути час, він почав розповідати про її дитинство. Але, говорячи про неї, Хен волі-неволів згадував і про себе.

  Як їм погрожували лихварі. Як він бився, захищаючи сім'ю. Як почав працювати спочатку на заправці, потім в інших місцях. Він розповідав про все.

  Комісія мовчки слухала.

  Ця співбесіда дуже відрізнялася від попередніх. Зазвичай професори ставили багато запитань і стежили за тим, як на них відповість потенційний студент. Але тепер вони тільки слухали.

  - ... і зараз я граю в Королівську дорогу. Я цілий рік готувався до цього, і ось зовсім недавно у мене все почало налагодитися. Якщо раптом з'являться інші, більш прибуткові і цікаві ігри, я готовий туди перейти. Але Королівська дорога особлива! Коли ти заходиш до неї, то ніби потрапляєш у інший світ. І думаю, що ще як мінімум десять років нічого популярної її не з'явиться. Повірте, я з усім старанням копну гроші на навчання сестри і, запевняю Вас, докладу всіх зусиль, щоб оплачувати цеместр вчасно.

  Тепер навіть професори зрозуміли, що Лі Хен помиляється. Він чомусь думав, що на співбесіді запросили його сестру.

  Але ніхто з них не сказав про це. Тільки голова поставив наступне запитання:

  - А що ви думаєте про віртуальну реальність? Зокрема, мене цікавить те, як ви ділите віртуальний світ з реальним?

  Хен відповів дуже стримано:

  - Я вважаю, що немає необхідності розділяти їх між собою.

  - О! Ось як... Про це піде мова.

  Професора очікували, що тепер Хен почне розповідати, як і всі до нього, про те, яким чином він їх поєднує або як мріє створити досконалий віртуальний світ. Але вони не були зацікавлені в наступній відповіді.

  - Тому що, коли я перебуваю в Королівській дорозі, вона і є для мене в той момент реальна реальність.

  - Тобто віртуальний світ і реальність для Вас рівні?

  - Так. У житті потрібно долати труднощі, працювати. А те, що я роблю в грі, приносить мені справжню допомогу. Віртуальна реальність - це не обман. Там, як і в житті, можна вчитися та заробляти гроші. Для мене, чоловіка, який все життя домагався всього лише своєю працею, різниці немає.

  - Ми зрозуміли вашу думку. І зрозуміли, що Ви за людина, Лі Хен. На співбесіді закінчено. Про результати ми повідомимо пізніше.

  - Дякую.

  Хен вийшов, а професори продовжили нараду.

  - Ну, як вам він?

  - Так, цікавий хлопець. У наш час особи, які так дбають про сім’ю, стають дедалі меншими.

  - Згоджуся. Коли з’явилась віртуальна реальність, цінність сім’ї поступово зросла. А він показує нам добрий приклад того, що сталося.

  - І про віртуальний світ дуже багато знає.

  - Так, і різноманітний життєвий досвід повинен допомогти в майбутньому навчання.

  Вони ще довго обговорювали Лі Гена, але жодного негативного відгуку так і не було.

  - Значить, все за те, щоб прийняти його? - запитав, оглянувши по черзі всіх професорів, голова комісії.

  Не почувши протесту, Лі Хена спокійно поставив на документах оцінку того, що його прийняли у шкільному закладі.

  - Уф... Нарешті все закінчилося.

  Лі Хен вийшов з аудиторії, відчуваючи легке тремтіння. Тепер він навіть не міг пригадати, що там відповідав. Все було наче в тумані.

  - Сподіваюся, все буде добре...

  Він почав поглядом шукати сестричку, і коли побачив її, що сиділа на старому місці з полегшенням відпочив.

  Однак Хаян постійно молилася, щоб все закінчилося добре. Коли брат підійшов ближче, вона з хвилюванням запитала:

  - Як пройшло співбесіду?

  - А? Це...

  Хен не знав, як потішити свою сестру, адже в такий критичний момент вона захворіла на живіт і думає, що все провалилося.

  - Я, як міг, спробував їм все пояснити... Хоча б зараз ти зайдеш туди і підеш на співбесіду?

  - Э... Ти про що?

  - Собака повинен проходити тільки той, чиї документи подані. І хоча я спробував все розповісти, цього може виявитися недостатньо... Вибач, сестричка.

  Хаян опустила голову.

  Вона думала, що брат злиться, а він жалкував, ніби зробив щось не так.

  'Не може бути! Він досі не зрозумів? Як так могло вийти?

  Хаян встала і підбадьорила брата по спині.

  - Нічого. Я вірю, що все пройшло добре. І якщо я напрошусь на співбесіду, то це може навіть погіршити їхнє рішення.

  - Так-то так... Ну гаразд, все вже позаду, забудемо.

  Вони вже підійшли до головних воріт університету, як Хаян раптом замерла.

  - Що? - ХЕН схвильовано запитав.

  - Я забула дещо в туалеті! Почекай мене трохи.

  - Добре.

  Лі Хаян повернулась до університету і підійшла до асистентки. А потім змінила контактну адресу лікарні, де лежала бабуся.

Глава 3. Перший раз у кінотеатрі

  Відразу після співбесіди Лі Ген з сестрою збирався піти додому. Вони, хоч і не без проблем, закінчили справи в університеті, і пора була повернутися до щоденних справ.

  Хена чекала Королівської дороги. З часом виконання завдання наближалося, а треба було ще так багато встигати приготувати. До того ж через останні події в Землях відчаю не вдавалося відвідувати треніровий зал.

  Але ще раз обміркувавши справу, він зрозумів, що не може зробити цього.

  "Сьогодні було співбесіду в університеті 'Корея'! Не варто завершувати день як завжди...'

  Лі Ген прийняв нелегке рішення і витягнув гаманець, наповнений зеленими кришталями. Він прихопив з собою більше грошей на будь - які випадки перед тим, як пішов до університету.

  - Хаян.

  - А?

  - Давай подивимося кіно!

  Ще ніколи в житті Хен не ходив до кінотеатру. І ось тепер він зважився.

  - Правда? - запитала Хаян, заміривши на місці.

  Вона не розуміла, що відбувається. Її брат-скряга, який економить на проїзді в автобусі, ніколи не купує сноки і іноді так необхідні канцтовари, раптом кличе її у кіно!

  - Добре. Давайте подивимося щось цікаве.

  Найближчий до них кінотеатр містився у великому торговельному комплексі, де жили різноманітні бутки, магазини та крамниці.

  Коли вони зайшли всередину, Хен негайно затримався і почав озиратися. У блискучому і блискучій холі бродили натовпи людей.

  - Круто!

  Вперше у своєму житті він відвідав таке популярне місце! Хену здавалося, ніби він потрапив в інший світ.

  - Братик, думаєш, зараз йдуть цікаві фільми?

  - Ага. Ходімо, подивимось що там.

  Чесно кажучи, Лі Хаян теж вперше потрапив у кінотеатр.

  Хаян просто не наважувалась витрачати гроші на розваги, хоча й видавав достатньо грошей для щоденних витрат. Навіть коли друзі називали її з собою в кіно, вона завжди знаходила причину для відмови. Тому зараз кінотеатр був для неї таким же загадковим, як і для брата.

  - Ого, як багато фільмів!

  - Давай подивимося, який вийшов останнім, - запропонував Хен, схопив рекламний проспект. - Тут написано, що це 'не будемо добрим'.

  - Тоді подивимося його? Сподіваюся, буде цікаво.

  Лі Ген і Хаян якийсь час вивчали графік, а потім підійшли до каси.

  Спочатку вони вважали, що гроші відправляються в зал, але коли побачили інших людей, то швидко зрозуміли свою помилку.

  - Ага, ось як треба. Так я і думав. Як у магазині.

  Хен досить посміхнувся і потім впевнено дістав дві 10-доларові банкноти.

  - Два квитки на 'Не будемо добрими'.

  Його переповнила гордість від того, що він прийшов до кінотеатру! Відчуття себе культурною людиною було приємно, в цей момент він зовсім не жалкував про витрати грошей на 'єрунду'.

  Кассір лагідно посміхнувся і сказав:

  - На 3 години 30 хвилин, 'Не будемо добрим', 2 дорослих квиток. Верно?

  - Так.

  - Чи є у вас нагромаджена або бонусна карта для отримання знижки?

  - Що?

  Лі Хен розгубився.

  Одна назва змусила його серйозно задуматись.

  - А що це?

  - Ну, це бонусна або банківська карта партнера кінотеатру.

  - А... А... Яка знижка може вийти? - ХЕН схвильовано запитав.

  Кассир тепер посміхався так широко, ніби хотів стати переможцем конкурсу 'Усміхка року'.

  - Два долари за квиток.

  - ....

  Хен мимовільно облизнув губи.

  При вартості квитка в 10 доларів знижка отримувалася значна, і він не міг її ігнорувати.

  Тільки ось у нього не було таких карт.

  Зазвичай Хен ходив на базар, а там ними не користувались. Крім того, він не міг отримати банківську карту через погану кредитну історію і відсутність постійної роботи.

  - Ха-а-ян? - Протягнув Ген.

  Але коли сестра побачила його запитання, то похитала головою. У неї не було навіть мобільного телефону, що вже говорити про кредитну карту.

  Хаян стурбовано взяла брата за руку.

  - Можливо... Тоді не підемо?

  Лі Хен, навпаки, розслабився і посміхнувся у відповідь. Він зрозумів, що ще ніколи не ходив з родиною і тепер не міг пропустити такої нагоди.

  'Я ж старший брат. Чому я не можу піти з сестрою в кіно? "

  Він рішуче простягнув 20 доларів касиру.

  - Будь ласка, два квитки на 'Не будемо добрим', без знижок і бонусів.

  - Ваші двадцять доларів, ось два квитки на кращі місця.

  Досвідчений співробітник швидко здогадався, що парочка вперше в кіно, і вибрав для них найкраще з решти місць.

  За це Хен і Хаян подякували йому, але вони пішли бродити по холу й розглядати магазинчики. До фільму залишалося трохи менше ніж півтори години, і їм потрібно було чимось себе зайняти.

  'Ого, ціна кальмарів порівняна з квитками! А попкорн чому такий дорогий?

  З точки зору здорового глузду - ціни Хену виявилися нереальними. Як можуть попкорн і коли коштує більше, ніж квиток?

  З нерозумінням поглянувши на людей, які купують їжу за такими цінами, Хен та його сестра вирушили далі до того часу, коли вони подорожували біля ігрового залу.

  - Часу ще багато, може, поки пограємося? - запитав він.

  - Ага, давай.

  Коли вони зайшли всередину, очі Хена від подиву полізли на лоб.

  'Цена однієї гри долар і більше ...'

  Королівська дорога - віртуальний світ, в якому можливо все. А тут стояли лише автомати з екранами та джойстиками, і за кожну гру на них просили по долару. Крім того, оплачували гроші тільки при виході з залу. Усередині кімнати кожен відвідувач отримував спеціальний кулон, за допомогою якого і запускалися ігрові автомати. А при виході з цього кулона рахувалася інформація, і висвітлювалася заборгованість, яку потрібно було заплатити. Завдяки такій підступній системі за короткий час люди могли спускати високу суму грошей.

  'Ось же шахраї!'

  Лі Хен зітхнув.

  Ціни ростуть як на дріжджах, а тут ще й не дають спокійно зіграти. Кожен хоче швидко повернути свої тяжко зароблені гроші.

  - Брате, у що будемо грати?

  Хен показав рукою найдешевший апарат, в якому пропонувався грати у теніс проти живого противника.

  Під час гри Хен тремтів. Здавалося б, граєш зовсім небагато, а гроші капають і падають. Все це було наче кошмар. Кожного разу, як закінчувався черговий тайм, він відчував нестерпний біль.

  До початку сеансу залишалося трохи менше години, а кожна гра в теніс зайняла лише дві хвилини і коштувала долар! У такій ситуації навіть перемога над сестрою не приносила йому задоволення.

  Незабаром Хен не витримав і, натягнувшись, сказав:

  - Скучно. Може, щось інше?

  - Добре.

  Тепер Ген, навчений гірким досвідом, вибрав гру, де не треба було змагатися.

  'Роз вже прийшли сюди, потрібно грати там, де можна потягнути час!'

  Хена замислився над ще в двадцятому столітті. Вона мала стати пілотом, який скидає бомби або збиває літаки ворога. Завдяки легкому для розуміння правил, вона залишалася популярною навіть сьогодні.

  - Давай в эту.

  Вони зайняли крісла пілотів, після чого Хен приклав кулон до апарата і заплатив віртуальний долар.

  Наступні 20 хвилин пролетіли неймовірно швидко.

  Перше завдання мало придушити повітряний простір ворога. Збивати ворожі літаки, координуючи дії з союзниками! Хай і не швидко, Хен та Хаян легко перемогли.

  Але в наступному завданні з'явилися незнайомі прибульці. Інопланетні тарілки мили з неймовірною швидкістю, поливаючи все навколо лазерами. Крім того, кораблі інопланетян мали самовідновлювані ракети, від яких було дуже важко втекти.

  - Хе! - Сумно видихнув Хен.

  Здавалося б, що не дуже складною грою він терпів одну нищівну поразку за іншою. Коли Гана падав на літак, його серце завмирало у грудях.

  - А-ха-га-а! Так цікаво!

  Але йому вдалося побачити, як відкрито й заразливо сміється її сестра.

  "Здивовано, що Хаян подобаються такі ігри"

  Після того, як вони всі померли і програли, їм довелося шукати ще щось цікаве.

  Наступною в черзі стала - 'Найди десять відмінностей'.

  У цю гру можна було грати дуже довго. Крім того, кілька людей могли заплакати на одного. А якщо гравець добирався до 10-го рівня, то отримував в подарунок чудового ведмедя.

  На перший погляд, здавалося б, дуже проста гра, тільки ось в очах Гена мало не поплескали всі судини, так старанно він дивився на картинки, щоб отримати приз.

  І якщо перше завдання було відносно легким - знайти зайву зубочистку, — то далі починалися щось неймовірне: знайти піщинку в пісковиці, аркуш з іншим рисунком у лісі, який відсутній острів на карті світу і навіть мураха з чотирма ніжками в заповненому мурашнику!

  Крім того, пошук відбувався швидко і якщо ти не вкладався у відведений час, гра зупинялася аж до кінця. І кожного разу, коли гравець помилявся, загальна кількість часу трохи скорочувалась.

  Гроші стікали з шаленою швидкістю. Проте Хен не здавався.

  'Все одно виграваю!'

  Непомітно, що внесок грошей був вищий за ціну ведмедя. Але він все одно продовжував грати і дійшов до передостанніх, 9-го рівня

  Натиснувши кнопку « продовжити », Хен чекав, що там буде.

  ---- --------...-- ...-- –--

  Знайдіть собі зайву зірку в Чумацькому Шляхі!

  ---- --------...-- ...-- –--

  'Ох!'

  Хоч би як Ген хотів перемоги, йому довелося відступити. Знайти пропущену зірку серед мільйона інших - таке завдання, як не виконуєш.

  "Жулики!"

  Він почувався обдуреним дурнем, якому пообіцяли цукерку за роботу. Хоча у Гена в житті виходило щось легко?

  'Що тут, що в Королівській дорозі - скрізь не по-людськи!'

  З полегшенням за допомогою ігрових автоматів він почав шукати прості ігри. Але не було жодної, в якій б змагання не закінчувалися після перемоги одного з гравців.

  'Чому?. Чому немає гри, де можна довго гратись разом?

  І тоді Хена почав дивитись на танцювальну гру, яку з цікавістю повертала Хаян.

  У ній гравці мали зайти в маленькі кімнати, а потім, згідно з вказівками стрілок, рухатися під музику. Гра, в якій можна організовувати цілі танцювальні битви.

  "Складно".

  Він був настільки швидким, що ледве встигав стежити за всім. Рухати руками, переставляти ноги і повертатись всім тілом, при цьому потрапляючи в ритм - всі ці дії на екрані виглядали дуже вражаючо.

  Багато школярів зібралися біля гральних апаратів, які голосно підкріпляли учасників танцювального бою.

  - Брате, спробуй.

  - Спробувати?

  Лі Хен нічого не знав про танці, але раз просила сестра, він все ж зважився. Йому дуже хотілося побачити, як Хаян радіє і до того ж випав шанс випробувати щось нове.

  "Задовга черга. Доведеться чекати хвилин п'ятнадцять, але зате зможу краще зрозуміти, як рухатися, та й гроші не доведеться витрачати за цей час ..." - думаючи так, він зайняв місце в самому кінці.

  Майже вся черга перед ним складалася з хлопців. Підлітки з сережками у вухах, ланцюгами на шиях і модними зачісками із цікавістю на нього дивились:

  'О, що за селюк прийшов?'

  "Та він хоч знає, що треба робити?"

  'Ха, не варто на нього увагу витрачати'.

  'Ні. Треба його розважити ...'

  Деякі хлопці почали тиснути на Хена поглядів. Тим більше, що вони вже давно зацікавилися дивною парочкою. Чиста, мила дівчина, гарна дівчинка, при погляді на яку серце починало частіше битися, поруч з дивним хлопцем, схоже, вперше прийшов до ігрового центру. Він грав тільки в найдешевший ігри, але так голосно радів, що всі співчували Гаян.

  'Давай вже, зганьбися на всю котушку'.

  Хлопці в черзі спеціально розступилися, щоб Хену довелося грати наступним.

  - Брат, давай! - Хаян дуже підбадьорювала.

  - Гаразд. Постараюсь.

  Хен зайшов у кімнату і зазирнувся. Він не міг зрозуміти, куди піднести кулон оплати і як вибрати танець. Для кожного регіону або віку існували свої стилі, але Хен нічого про це не знав.

  Знайшовши нарешті, куди покласти купон, він вибрав, що потрапило під руку: вільний стиль, екстрим-танець.

  На жаль для нього це був танець, який обирають, щоб похвалитися своєю майстерністю. Тут були зібрані найскладніші рухи, стрілочки мілиналися так швидко, що не кожен міг за ними встигати.

  Такий вибір робили тільки профі.

  - Чого це вибрав новачок?.

  - Ха, навіть не знає, як платити, а вибрав екстрим-танец!

  - Зараз, буде весело.

  Люди, що стояли в черзі і не приховували своїх посмішок, спостерігали за діями Хена на екрані. Гра вже почалася, і Лі Ген, як вони думали, робив багато дурниць, намагаючись зрозуміти, яким же чином правильно грати.

  'Надо просто повторювати за суперником, тоді все вийде'.

  Трапляється сила, і Хен побачив комп’ютерного противника, що танцює. Він почав копіювати нові рухи. Він навіть кілька разів впав, і руки та ноги заплутувалися. На стінах і підлозі стрілок швидко мілились тільки б’ють. Потрібно було натискати їх в певні проміжки часу, але це виявилося зовсім не легко. Лі Хен старався з усіх сил, але просто не встигав за всім простежити.

  Життя над його персонажем, що танцюють на фоні нічного клубу, швидко закінчувалися, а ось противник нехай і не робив все ідеально правильно, поступово виривався вперед.

  Але з якогось моменту руху Хена змінилися.

  'Це танець... А я не вмію танцювати.

  Неможливо робити те, чого ніколи раніше не пробував. Хен не вмів танцювати і відчувати ритм музики. Він завжди вважав тих, хто добре танцює, видатними акторами.

  'Я володію мечем. Нехай зараз у мене його і немає. Якщо противник підходить, я відступаю, якщо захищається - нападаю. Руки рухаються в ритмі, удар йде за ударом'.

  Напруження, яке зкинуло тіло, пішло. Руки й ноги перестали заважати одне одному. Хен перестав повторювати за комп’ютерним персонажем і почав рухатися тільки згідно з вказівками стрілок. Викинути ногу вперед, набити кілька ударів руками, розвернутися і повторити все знову!

  Всі рухи Лі Гана відразу ж поставали на зовнішньому екрані.

  - Що це?

  - Все виконано на 'Ідеально'?

  - Він не пропустив жодної стрілки! - шумелі здивовані глядачі.

  Те, що робив Хен, було важко назвати танецьом. Він просто точно рухався і натискав на всі вискакуючі стрілки. Однак у той час його персонаж показував неймовірний танець.

  Хена швидко піднялася.

  'Ха, не так вже й важко'.

  Танецьальні рухи. Швидкі і під ритм музики. Слухати, дивитися, діяти. Нехай Хен танцював вперше, він швидко вловив суть. У його комп'ютерного персонажа залишилася лише одне життя, але тепер він діяв надзвичайно точно і перемагав свого суперника.

  - Що? Що це за людина? - обличчя в чоловіка, що вистрибнув з другої ігрової кімнати гравця було стурбованим.

  Перший час його суперник діяв як повний неуч і ось-ось повинен був програти, а потім раптом різко вирвався вперед. Хай, натискаючи стрілки, Хен і не робив танцівних рухів. Але він рухався так швидко, що глядачам насправді здавалося, ніби це якийсь незвичайний танець.

  - Вау! Супер!

  - Дивись, як чудово танцює!

  Шкільні дівчата дуже закричали. Інші противники відразу ж з’явилися, щоб прокинутися в новачку.

  Але чим далі, тим більше перемог здобув Лі Хен. Він став трохи розуміти, як виконувати рухи. Навчився вловлювати ритм і плавно рухатися під нього, не забуваючи точно й швидко натискати на всі стрілки.

  Так Хен здобув десять перемог підряд. Могло бути і більше, але нарешті прийшов час кіносеансу.

  Коли він покидали ігровий зал, всі навколо дивилися на нього, як на таємничого монстра. Нехай зовні він залишався тим же селюком, ніхто з гравців більше не насміхався над ним.

  Хен міг здійснити будь-який рух. І ще в його танці був цікавий момент, який багато хто помітили. Ніби його тіло діяло наперед, передбачаючи яка стрілка загориться наступною.

  Подивившись у горюючі задоволені очі сестри, Хен сказав:

  - Пора в зал.

  - Ага.

  Зрештою вони пішли на такий довгожданий кіносеанс.

  Лі Хен і Хаян сіли в комфортні крісла й приготувалися дивитися фільм.

  Насправді, кіно було не дуже цікавим. Звичайний корейський фільм з середнім сюжетом про хлопців із вулиць. Двоє друзів покололи банду і пішли разом, поки їхні погляди на життя не розділилися. Який же корейський фільм без люб’язного трикутника!

  Друзі дитинства боролися за гроші, владу і жінку. І врешті один з них всадив зрадницький ніж у спину суперника. І сталось, пойшов передсмертний монолог переможеного:

  - Ти можеш забрати моє життя, але не любов...

  І фільм закінчився.

  - Що це за фігня?

  - Може, заявити на них за обман?

  - Напевно, сценарій писався однією ногою.

  - І така проста історія йшла дві години?

  - Зовсім не цікаво.

  Усі присутні в залі різко критикували фільм. Більшість з них побачили в Інтернеті багато позитивних відгуків критикатів та простих глядачів про картину і тому вирішили піти на сеанс. Врешті-решт, кінобудівники обдурили всіх людей, витративши багато грошей на таку підступну рекламну компанію.

  Хаян дуже тішилася, що їм вдалося подивитися фільм. Економія - це, звичайно, важливо, але у них в житті було небагато моментів, про які приємно згадувати разом. Більшість свого життя вони провели, ретельно затягнувши пояс і розраховуючи всі наявні копійки. Тепер Хаян було настільки приємно провести час, що це не так вже й легко для нього.

  Тому нехай цей фільм не був приємний і неприємний, вона все одно дуже тішилась проведений з братом час.

  - Ген, як тобі? Фільм трохи дивний, так?

  Вона повернулася до брата, який сидів поруч і злякалась. Гана плакала!

  Дружба і зрада - справжня чоловіча історія. Сцени бою примушували Лі Гена стискатися в комок. Дві години він дивився фільм в жахливому напруженні.

  Навіть після того, як прийшли титри, брат не квапився вийти з залу.

  - Герой дуже крутий. Яка історія... Такий цікавий фільм!

  - ....

  Нарешті, коли він залишив зал, Хен і Хаян вийшли на вулицю о шостій годині вечора.

  - Брат, я так голодна. Пішли додому швидше.

  Але вислухавши сестру, Хен негативно похитав головою і запропонував:

  - Ні. Поїдемо, а потім підемо додому.

  Сказати, що Хаян була здивована, значить нічого не сказати. Ще й вечеря!

  Брат місяцями їв тільки кашу з гострою соєвою пастотою, а коли була нагода, затримувався в треніровому залі, щоб перекусити на халяву!

  І тепер цей скнара запропонував піти відвузити. Надзвичайно незвичайний для нього вчинок, викликаний такою важливою подією - вступ Хаян до університету.

  - Тоді куди підемо?

  Лі Хаян дуже зраділа. Після перегляду фільму вона відчувала, що чогось не вистачає, і коли брат запропонував піти поїсти, він потрапив в саму точку.

  Вони повільно прогулювались по переповненій людьми вечірній вулиці і пильно дивились на сторони. Оскільки вони ніколи не відвідували міських засідань, то не знали куди постати.

  На очах Хаян забігала дешева бігова стежка, і вона привернула увагу брата.

  - Там смачно годують. Принаймні, всі мої друзі так говорили.

  - Да?

  І хоча пропозиція сестри в звичайний день Хена повністю б улаштовувала, зараз йому хотілося чогось особливого.

  - Ходімо краще туди. У ресторані, - вказав Ген рукою на височину біля готелю.

  - Ресторан у готелі? Там же дуже дорого... - Невпевнено сказала Хаян.

  - Не переживай. Не обіцяю за кожен день, але сьогодні нам вистачить грошей.

  Хоча сестра намагалася переконати брата відмовитися від нерозсудливого рішення, Хен взяв її за руку і рішуче потягнув убік готелю.

  Ресторан стояв на останньому поверсі будинку, де відкрився чудовий краєвид. І звичайно ж, Хен вибрав столик біля вікна.

  'Так... Добре, що я вирішив піти сюди.

  Усередині панувала атмосфера багатства. Дорогий інтер’єр з охайним і дружнім персоналом, усміхаючись до якого було так приємно отримувати.

  Коли Хен сів на самий комфортабельний стілець, дістав гаманець і тихо зашуршував банкнотами.

  'Я зняв 200 доларів. Ми трохи витратили на таксі, подивилися кіно, пограли. У результаті залишилося 130 доларів. Якраз поїсти разок'.

  І все ж якась невпевненість оселилася в ньому.

  Хен озирнувся навколо і побачив, як за сусіднім столиком їдять раків. У його голові швидко защекав калькулятор.

  "Так, раки коштують 40 доларів. Оскільки це ресторан, ціна наздоженеться до 70 за роботу і послуги персоналу.

  Хоча, як ні круті, але заплатити за одну вечерю 70 доларів - це занадто, проте якщо вже вирішив, то відступати уже нікуди.

  Коли Лі Ген подумав, що доведеться наполегливо грати в Королівську дорогу, він почав заспокоювати сестру.

  - Розслабся. У такий день ми можемо дозволити собі закочувати бенкет і хоч раз у житті повечеряти в такому місці.

  - Все одно тут дуже дорого... Ходімо, просто поїдемо кімпаб, братику.

  Насправді, спочатку Лі Ген теж хвилювався і просто не показував це зовні. Все-таки він опинився в такому місці вперше. Але поступово, звикнувши до атмосфери й заспокоючись щодо ціни, він розслабився і почав отримувати задоволення.

  'Так, нехай тут і розкішно, але все одно не йде ні в яке порівняння з палацом королівства Розенхайм'.

  Послалася офіціантка і, привітавшись, дала їм по меню.

  - Що будете замовляти? Сьогодні страва від шеф-поара - це креветки в устричному соусі...

  - Я зараз подивлюся, і ми виберемо.

  - Добре.

  Хен відчинив меню і почав дивитися страви.

  І, звичайно ж, в першу чергу - ціни! Блюдо з раком коштували 120 доларів, заробляючи 40 доларів.

  'Ого, чого так дорого?'

  Лі Хен глянув далі, і у нього перехопило дихання. Страва з раком була найдешевшим меню. Решта вже починалася від 200-300, а якщо до них ще додати спиртне, наприклад, вино, то ціна дорівнювала майже 500 доларів.

  Навіть вина не купиш!

  У ресторані використовували кращі продукти, давали ідеальний сервіс і найкращий шеф-помар. До того ж витрати на інтер'єр, орендну плату та інше - все було включено в кінцеву ціну.

  І ціна виявилася набагато вища, ніж очікував Хен.

  'Я не можу заплатити стільки'.

  Хай Хена має всього-нічого, але він не хотів цього показувати. І йому зовсім не хотілося залишати в пам'яті сестри випадок, коли їм довелося залишити ресторан через відсутність грошей.

  - Хаян, як тобі раки?

  - А? Нормально, но...

  - Тоді принесіть нам раків.

  - Два страви з раку?

  - Так.

  - Почекайте трохи, зараз я принесу ваше замовлення.

  Лише Лі Ген не знав, що в готечному ресторані на ціну додавали товару за обслуговування і податок у 10% на кожну страву. І тоді на одного виходило більше 130 доларів. Але це дрібниці, оскільки через високу вартість раку Хен помилився і вважав, що це ціна за двох. Насправді, вартість їхньої вечері перевалила за 250 доларів.

  - От побачиш, буде смачно!

  - Брате, а це не занадто?

  - Нормально. Гроші в мене вистачить.

  Для впевненості Хен поплескав по кишені.

  Принесли їх замовлення. Блюдо від одного з кращих кухарів міста.

  - Вау, як смачно!

  - Так, ням-ням!

  Вони із задоволенням почали їсти раки. На смак вони майже не відрізнялись від тих, що Хен готував у Королівській дорозі. Йому було, з чим порівняти, оскільки страви з морепродуктів в грі - його гордість.

  Біля них сиділи дві дівчини в шкільній формі.

  - Спробуй м'ясо, так смачно!

  - Ага, особливо з тим соусом.

  - Шеф-повар, кажуть, приїхав з Франції; про нього писали в журналі.

  - Ого.

  - Давай наступного тижня сюди знову приїдемо?

  Шкільні школярки з багатих сімей. Вони не тривожились про гроші, і часто після школи гуляли по магазинах або відвідували гарні ресторани для того, щоб почуватися щасливими!

  Вони помітили за сусіднім столиком парунку, яка з апетитом їла раків.

  - О? А це не Хаян?

  - Та начебто...

  - А! Її брат?

  Вони близько спілкувалися з Хаян.

  У школі сестра Гена мала багато друзів. Вона добре навчалася, мала добру фізичну підготовку і завжди була відкрита для діалогу з людьми. У неї були вроджені задатки лідера, і часто дівчата збиралися навколо неї

  І всі знали, що вона дуже ощадлива і ніколи не ходить з іншими в кафе чи магазини.

  'Ага, значить, з братом вона добре проводить час'.

  У очах Лі Соне заграла шалість.

  Хаян завжди пишалася своїм братом. Майже всі її знайомі думали, що вона дуже перебільшує і часто над нею глузували.

  Але на фестивалі, коли Хен здобув перемогу в змагання 'Рицар принцеси', попрощавшись по слизькому колоді, швидко розворушись з водяними кульками і подолавши, як змія, стіну, він у одну мить став найбільш бажаним хлопцем для дівчат.

  Кожна з них хотіла бути на місці Гаян, коли її брат відкривав клітку.

  Звичайно, після цього популярність Хена серед школярів неймовірно зросла! Вони не починали діяти тільки тому, що Хаян захищала свого брата і на два кроки до нього нікому не давала.

  Лі Соне тихо передала:

  - Давай приєднаємося до них?

  - Знаючи вдачу Хаян... Ти думаєш, варто?

  - Нічого. Перед своїм братом вона не злиться.

  Лі Соне підхопила подругу і потягла до столика, де сиділи брат з сестрою.

  - Вау, яка несподівана зустріч! Ми до вас приєднаємося?

  - ....

  Коли Гаян дізналася про несподівані подруги, то нахмурилась.

  - Ах ви!

  Хаян розлютилася, і Соне швидко переключилася на Хена.

  - Привіт, ми вчимося разом з Хаян. Можна до вас приєднатися?

  - Звичайно. Присаживайтесь.

  Якщо це друзі Хаян, то потрібно догодити їм і показати, яка сестра чудова.

  - Оце вже... - Тихо проворчала Хаян.

  - Ти чого така зла? Хіба так можна? - Мило завулившись, звернулася до неї Соне.

  Нічого не поробиш, Хаян довелося здатися. Вона була не дуже-то і рада появи в такий день подруг, але раз це сталося, доведеться перетерпіти. Адже поруч сидить брат. Политися можна і пізніше.

  "Як побачимося в школі, ви трупи!"

  Він не здогадувався про почуття, які з’явилися в Хаян.

  Дівчата замовили нові страви, і вони весело продовжили вечір.

  "Добре, що у Хаян в школі все гаразд"

  Лі Хену вважав, що вона веде досить цікаве життя і йому було дуже приємно. Оскільки йому доводилось постійно пропадати в Королівській дорозі, а після неї сил залишалося тільки на прибирання і приготування, дізнатися, що у Гаян все добре і вона не сумує, було для нього дійсно важливо.

  - Дивіться! Як гарно! - Соне з радістю показала на непомітно виставлену персоналом ресторану статую біля вікна. - Напевно, якась подія.

  Лі Хен обернувся і з усією увагою почав розглядати статую. На маленькому постаменті стояла крижана скульптура дівчини в корейському національному костюмі з красиво закладеними волоссям.

  'Непогано'.

  У Гена був невеликий досвід роботи з крижаними скульптурами, і він зауважив, що це була майстерня.

  'Здається, що вона ось-ось оживе і крокне. Прекрасна робота... '

  Хен продовжував уважно розглядати кожну деталь скульптури. Тоді до їхнього столика підійшов офіціант.

  - Шановні гості, через невеликий захід тут скоро буде шумно. Сьогодні один важливий чоловік буде відзначати річницю шлюбу, і ми активно готуємося до цієї події. Вибачте.

  - Нічого, все гаразд.

  Хтось із відвідувачів голосно обурювався, але компанія не квапилася продовжити вечерю. На кінець їм принесли фрукти й морозиво, і вони з радістю взяли все запропоноване та вчетверо залишили столик.

  - Ах, такий гарний вечір!

  - Ага, смачно поїли.

  Вони попрямували до каси.

  Лі Соне та Сон Мієнн підійшли і розплатилися першими.

  Потім настала черга Хена.

  І тут за спиною розступилися жахливий гуркіт і крик!

  Ресторан в п'ятизірковому готелі.

  Менеджери та офіціанти з раннього ранку готувалися до зустрічі ВІП-кліента - одного з найбагатших людей Кореї, президента Кана.

  Якби це була проста вечеря, то про його відвідування знали б лише головний менеджер та шеф-повар. Проте сьогодні клієнт збирався відзначити 40-річну річницю шлюбу і влаштувати для улюбленої пам'ятної зустрічі.

  Тому весь персонал ресторану докладав багато зусиль, щоб все пройшло ідеально. Вони розвішали на стінах картини за смаком його дружини, на підлогу ліжка були нові килими, запросили знамениту музичну групу і приготували торт з 1000 свічок.

  Дуже багато уваги приділялося стравам. Деякі продукти везли з іншого кінця світу і зберігали протягом тижня, щоб догодити високим гостям.

  Але найдивнішим сюрпризом вечора була крижана статуя відомого скульптора. Він вирізав по фотографії жінку президента Кана в роки, коли вона блищала своєю красою.

  Крижана скульптура, яку привезли з криги на Антарктиду! Скульптор попрацював на славу і в найменших деталях виважив обличчя 20-річної красуні.

  У розкішному оточенні вона сяяла і блищала, наче ангел, який сходив з неба.

  - Красиво.

  - Кажуть, президент Кан обожнює свою дружину і готовий заради неї на все!

  Трохи заздрю, офіціанти продовжили підготовку до прибирання. І в кінці підкотили скульптуру до столика, за яким повинні були сидіти подружні партнери. Але одне колесо під час руху зачепило новий килим, і візка нахилилася, а скульптура впала на підлогу й розлетілася на дрібні шматочки!

Глава 4. Нікому не можна довіряти.

  - Що ж тепер буде?

  - Вибачте...

  - Вибачте? Ти думаєш, цього достатньо?

  Відразу ж після знищення скульптури на місце події був викликаний головний менеджер готелю. Оскільки Ресторан належав готелів, жінка швидко поспішала розібратися з цією проблемою.

  Головний менеджер в розпачі дивилася на розкидані по підлозі уламки криголама. У статуї поламалася шия, і на відліті голови сильно постраждали ніс, рот та очі. Дивлячись на цей осколок, сторонні люди ніколи б не здогадалися, що раніше там було обличчя.

  - Як мені заспокоїти президента Кана? А якщо зайдуть чутки, що йому не сподобався наш сервіс, виручка впаде.

  - Може, її все-таки можна полагодити... - тихенько сказав вибачливий співробітник.

  - Полагодити? Як ти думаєш відновити ці шматки льоду? Нам доведеться скасувати цю частину вечора і якось компенсувати подію. Нехай кухарі приготують найкращі страви, а офіціанти намагаються виконати все, що б не побажав президент Кан.

  У голові жінки пробігали десятки варіантів, але жоден з них не був прийнятним. Працівники, побачивши розпач на обличчі уряду, намагалися якось допомогти:

  - А може, ми відміняємо майбутню вечерю?

  - Для цього заходу президент Кан особисто вибрав наш готель. Ми не можемо його скасувати. Все, що залишається - це просити прощення нехай сподіваючись, щоб він увійде в наше становище... Ех.

  Жінка дуже зітхнула.

  Її шлях в головні менеджери зайняв досить багато часу. Ще студенткою вона працювала в готелі за стійкого адміністратора і ось у 35 років доріс до високої посади. Вона працювала в готелі і стикалася з багатьма труднощами, але це було вперше.

  Президент Кан - один з найбагатших корейців, який дуже любить свою дружину. На честь 40-ої річниці весілля він приготував для неї особливий сюрприз, і тепер через безглузду помилку співробітника все могло зірватися.

  Звичайно, він буде розчарований і не залишить цього.

  Головний менеджер нахмурувалася.

  Вона не бачила способу уникнути скандалу. Доведеться докласти всі зусилля, щоб якось згладити ситуацію.

  - Тоді знайдіть скульптора! Хоч якогось разу, спробуйте до приходу президента відновити льодову скульптуру. Якось приклеїти відколоте, можливо, додати ще льоду. Дійте!

  - Але ж залишилося всього півгодини...

  Лі Ген і Хаян із цікавістю спостерігали за переполохом.

  Спочатку вони побачили скульптуру, і ця краса швидко зачарувала їх. Але після того, як вони почули жахливий шум з криками і побачили наслідки падіння статуї, смуток охопила їхні серця.

  Працівники в жахі металися туди-сюди, хлопчина, через якого все і сталося, був бледен як смерть і ось-ось збирався розплакатися.

  Хаян, яка співчувала всім цим людям, повернулася до Хена і запитала:

  - Брат... Братик, адже ти говорив, що був скульптором. Може, ти зможеш допомогти цим людям?

  Легендарним місячним скульптором!

  Одного разу Лі Ген, розповідаючи про Королівську дорогу, пояснив сестрі, що в нього за фах у грі, і вона цього не забула. На жаль, співробітник каси почув їхню розмову.

  - Шановний гість, Ви скульптор? Будь ласка, благаю, допоможіть нам!

  - ....

  Лі Хен нічого не відповів.

  Але всі інші робітники в залі почули прохання, і на чолі з головним менеджером обступили Хена зі всіх сторін.

  Спочатку, коли вони зрозуміли, що майбутній рятівник - дуже молодий, то замислилися. Але усвідомивши, що час шукати когось ще немає, почали діяти.

  Головний менеджер, дивлячись в його очі, повільно вимовила:

  - Будь ласка... Допоможіть нам.

  - Будь ласка, відновіть льодяну статую! - хором просили всі інші співробітники.

  Спершу Хен хотів сказати всім хлопцям, які були в його присутності. З якого погляду він повинен відповідати за помилки інших? Але він швидко зрозумів, що поряд стоїть сестра.

  Президент Кан з дружиною прибули рівно через 30 хвилин.

  У супроводі секретарів і працівників готелю вони неквапно їхали до свого столика. Персонал так і всявся навколо старого костюма у суворому діловому одязі та його дружини, одягнена в корейський традиційний ханбок.

  Офіціанти з усмішкою вітали їх і поступово розставляли приготовлені страви перед дорогими гостями.

  - Бажаємо вам добре провести час.

  Перед приходом президента Кана в залі погасли всі світильники і запалили понад сто свічок. Оглянувши ситуацію і поставлені страви, президент звернувся до керівника:

  - Дякую. Хо-хо. А моє замовлення?

  - Так. Його скоро доставлять.

  Сьогодні президент Кана мав дуже гарний настрій. За 40 років спільного життя траплялося будь - яке, але сьогодні все складалося на диво чудово.

  - Ну, тоді швидше несіть. Я хочу насолодитися замовленням, поки ми будемо їсти.

  - Добре. Скоро все буде...

  По спині менеджера тек холодний піт, але вона не забувала посміхатися.

  Офіціанти приносили всі нові страви, а також прості й приємні пісні. Коли вони приступили до вечері, Кан з усмішкою запитав дружину:

  - Ти задоволена?

  - Дуже. У цьому ресторані така чудова атмосфера.

  Президент Кан збентежено почухав голову.

  Хоч він і керував великою корпорацією, але перед дружиною відчував себе тим же закоханим юнаком. І саме щастя в сімейному житті стало тим могутнім двигуном, який допоміг йому розвинути компанію.

  Задоволена дружина дуже усміхнулася, і президент не міг їй відповісти.

  - Але я відчуваю себе трохи скурено від того, що на старість років прийшла в такий ресторан.

  - Неправда. Ти як і раніше молода. Нам слід частіше сюди приходити.

  Атмосфера ставала щораз теплішою.

  'Ну коли ж винесуть підготовлений сюрприз? Мені так хочеться побачити скульптуру дружини..."

  Президент пошепотався з менеджером, що розташувався поруч. Він вже говорив їй, щоб статуетку поставили перед столиком, як тільки вони почнуть вечерю. Він так прагнув, щоб його кохана дружина була такою ж вродливою, як і він.

  Але вона так і не з'явилася.

  'Чому вони так тягнуть?'

  Час минув. Вони з’їли суп, і стіл вже украсили наступні страви. І тут нарешті з'явилася вона - крижана брила вище людського росту! Простий прямокутний шматок льоду без слідів обробки.

  Офіціанти поставили її прямо перед їхнім столиком.

  « Що це? ».

  Обличчя президента Кана запалило гнівом.

  Він замовляв статую від відомого скульптора, а перед ним розташували невідомо що!

  'У них щось пристало'.

  Президент уважно оглянув навколишнє середовище. Після інциденту офіціанти прибралися, тільки ось все одно деякі сліди на килимі залишилися.

  'Вони що ... Розбили статую?

  Розлючений президент Кан вже збирався встати з місця, і тут постав Лі Ген зі молотком, стамеським та іншими інструментами скульптора.

  Спочатку він намагався відновити статую. Однак його зусилля не принесли жодного результату. Тому за наступні 30 хвилин менеджери ресторану перекинули все місто і дістали нову крижану брилу.

  Чисту, не зворушену брилу.

  Лі Ген взяв інструменти в руки і встав у метр від блоків. Навіть на такій відстані від величезного куска льоду йшов відчутний холод.

  У грі Ген зрозумів, що скульптору дуже важливо зрозуміти матеріал, з яким у майбутньому доведеться працювати. Він поклав руку на лід і спробував проникнути, відчути величезний шматок льоду.

  'Не дуже відрізняється'.

  Його праця в провінції Морта була майже такою ж, як і колись.

  "Ну, значить я зможу".

  Ген вперше робив скульптури в реальності. Плюс до цього через покладання на нього менеджером відповідальності він сильно хвилювався. Але відступати вже було нікуди.

  Використовуючи стамеску, він почав обережно відколювати один шматочок за іншим.

  Хен не пам’ятав, наскільки вродливою була дружина президента Кана: на превеликий жаль, він подивився недовго, а фотографії в ресторані — ні. Не пам'ятаючи про обличчя, неможливо було працювати. Тому він вирішив зробити радикальний крок - спробувати зобразити дружину президента, що сидить перед ним.

  Добрий скульптор просто повинен розуміти об'єкт, який він зображає - це Хен зрозумів давно.

  Чи буде дружина президента соромитися своїх зморшок? Чи відчуватиме смуток те, що молоді люди не повернуться до досконалості? Питання, на які скульптор повинен знайти відповіді.

  Вона 40 років прожила пліч - о - пліч зі своїм чоловіком. Так, не завжди все складалося добре. Траплялися труднощі, випробування. Попри це вони разом виховували дітей, допомагали і підтримували одне одного. Зрештою, подолавши все, пережили найщасливіші моменти в житті.

  З часом на кризі почали з’являтися гарні усмішки літньої жінки, яка прибувала в цей зал ювілей.

  Кожен рух Лі Гани, кожне відколювання шматка льоду супроводжується безліччю пристойних очей. Працівники ресторану та готелі перебували у великій напруженості. Хоч гість і сказав, що є скульптором, вони довірилися йому тільки через розпач, оскільки перевірити його слова не було часу.

  Неподалік за столиком сиділа Хаян з подругами і теж пильно спостерігала.

  Спочатку злість накрила президента Кана з ніг до голови. Він мав на увазі, що робітникам готелю не під силу підготуватися до річниці. Але коли Лі Ген почав вирізати скульптуру, він вирішив почекати.

  Його злість не зникла. Він просто побачив, як дружина з цікавістю спостерігає за роботою молодого скульптора. А раз улюблена хоче подивитися, він може і почекати.

  'Ну, подивимося, що вийде. Якщо і цього разу підведу, я їм тут улаштую ...'

  Але спостерігаючи за неспішною роботою, президент почав трохи « охолоджувати ». Мало - помалу скульптура ставала все більшою і більше схожа на його дружину. Світлу, прекрасну і щасливу жінку, яку він навіть тепер захоплює.

  - Люба...

  Президент Кан взяв улюблену за руку.

  Тонкая, покрита зморшками рука була для нього такою рідною і знайомою.

  'Якби не було цих рук, як би я жив?'

  Він повільно похитав головою. Якби доля привела в його життя іншу жінку, він би ніколи не став таким щасливим, як зараз.

  З віком її волосся побіліло, і вона втратила свою колишню красу. Тому він і хотів показати її колишній, юний образ, нагадати, який вона була красунею. Тільки тепер в цьому не було сенсу.

  Навпаки, Кан почав думати, що її теперішній вигляд набагато миліший за попередній. Президент з хвилюванням чекав моменту, коли буде готова статуя.

  Деякі відвідувачі, закінчивши вечерю, залишилися дивитися на створення скульптури.

  - Будь ласка, Ваш лимонний сік.

  - А тут фрукти. Почувайтеся комфортно.

  Офіціанти приносили людям різні закуски, паралельно нехтуючи тим, що відбувається.

  - Ого, яка скульптура.

  - Я думав, що робота скульптора набагато легше ...

  Навіть ті, хто зовсім нічого не розумів у мистецтві, розвинулись майстерністю скульптора.

  Лі Ген продовжував ретельно вирізати деталі скульптури.

  Щоб крига не розтанула, працівники ресторану розташували її біля кондиціонера і Хену доводилося працювати у відвертих умовах. Але він навіть почав думати, що це було настільки серйозно для створення скульптури.

  Викладатися по повній не тільки з рукою меча в руці, але й при роботі над творами мистецтва - ось вибраний Хеном шлях до успіху.

  Поступово його рух ставав чимраз імпульсивнішим. Минув час, коли він представляв у голові образ і потім намагався його відтворити. Тепер Хен працював з посиленням почуттів і польоту душі.

  - Дивно...

  - Цей скульптор кращий.

  Співробітники ресторану бачили стару скульптуру, але те, що виходило з-під рук Хена, виглядало на клас вище.

  Так, у техніці та проектуванні деталей Хен поступався все ще майстереві. Можливо, навіть дуже сильно поступався. Його скульптура виглядала трохи грубою і незавершеною. Однак Лі Ген висловив у неї почуття.

  Добрі скульптури дихають життям, тому що передають відчуття об'єкту, який ми отримали через руки скульптора.

  Попереднього майстра витав молоду, заразливну дівчину. Тільки ось він працював по фото і, незважаючи на всі зусилля, не зміг вкласти у статую особливих відчуттів. Не тому, що йому не вистачало майстерності, а тільки через відсутність можливості побачити жінку, познайомитися з нею.

  З іншого боку, Лі Ген працював над горющими очима дружини президента Кана і спостерігав за її радістю, любов’ю та гордістю чоловіка.

  Він сп’янілий їхніми емоціями, занурився у роботу. Здавалося, що його руки самі виливали свої почуття. Мало хто сумнівався б, що перед ними працював великий скульптор.

  Зрештою він закінчив статуетку, і в залі розступилися гучні вигуки з оплесками. Гості та співробітники ресторану з захопленням дивилися на свою роботу.

  У кутках очей нечутливого президента Кана з’явилися сльози.

  Життя жінки, яка протягом 40 років захищала, підтримувала і кохала його, було попечатано в крижаній скульптурі напротив.

  Лі Хен був вижаний як лимон.

  Підскочивши, президент Кан міцно потиснув його руку.

  - Дякую. Це найкращий витвір мистецтва в моєму житті. Напевно, я більше ніколи не побачу нічого прекраснішого від цієї скульптури.

  Президент Кан з радістю посміхався. Він вклав у ці слова всі його почуття.

  Але Хен похитав головою.

  - Хіба та, що набагато красивішою моєї скульптури, не знаходиться поруч з Вами? - У міру лестощі, сказав він.

  Після закінчення роботи Хен повернувся до тями, і його думки знову почали турбуватись іншими.

  "Чим я взагалі займаюся?"

  Він кілька годин працював над крижаною скульптурою, через що руки майже втратили чутливість. Якщо б це відбувалося у Королівській дорозі, то скульптура стала щонайменше чудовою роботою.

  Хен вперше валяв у реалі і через це втратив можливість ще трохи підвищити свої характеристики та навички.

  'Ні. Я не можу все так залишити ..."

  Лі Хен оцінив ситуацію.

  Президент Кан навіть на перший погляд виглядав солідно. Його супроводжували кілька секретарів, а також персонал ресторану, який намагався у всьому догодити. І якщо у такої людини після створення скульптури настрій покращився, то?.

  Не користуйся з гріха!

  Після слів Хена старша пара щиро засміялася. Часто їм говорили приємні для них речі, часто не дуже вміло лестощами. Але слова від людини, яка створила для них таку скульптуру, викликали тільки позитивні почуття.

  Особливо добрий настрій був у президента Кана. Йому більше подобалося хвалити його, ніж дружину. Він ще міцніший потиснув руку Лі Гена.

  - Від душі дякую. Ти чудово потрудився на річницю нашого весілля.

  Проте Хен вже « вступає у гру ».

  - Ні. Я просто скульптор, якому пощастило створити образ вашої дружини. І навпаки, я хотів би подякувати Вам за те, що мені випав такий шанс.

  Хтось колись сказав: « Скромність - це найкраща чеснота », а справжня скромність — применшення своїх заслуг!

  Прослідковувати за іншими, оцінити ситуацію і потім вимовити такі слова, щоб співрозмовники продовжили розмову.

  У цей час до них підійшла менеджер готелю.

  - Пане президенте, ця людина не має нічого спільного з приготуванням Вашого свята. Він просто випадковий відвідувач.

  - Що, про що Ви говорите? Я думав, Ви спеціально запросили цього скульптора щоб привітати нас з річницею.

  - Э-э-е... Насправді, заведена скульптура декілька постраждали...

  Менеджер чесно розповіла, як під час приготування скульптуру розбили.

  - Як же я вдячний...

  Президент Кан по-новому глянув на скромно стоїть Хена. Цей вечір залишився одним з найліпших спогадів у їхньому житті.

  Тоді Лі Хен обережно вліз у розмову:

  - Якщо ви закінчили вечерю, можна мені тепер забрати свою скульптуру?

  - Про що це Ви? - незрозуміло дивлячись, запитав Кан.

  - Для Вас це просто скульптура, а для мене - твір, в який я вклав свою роботу. Не часто я задоволений роботою. Тому не хотілося б, щоб статуя в кінці опинилася на смітнику і без сенсу зникла. Я хотів би її забрати.

  - Це...

  Цінність скульптури. Зараз було складно сказати, як би оцінили видалену статую працівники мистецтв, скільки б вони за неї дали. Але для президента Кана та його дружини вона стала безцінною.

  Дружина непомітно тхнула з боку свого чоловіка. Така поведінка не була характерною для неї, зазвичай вона завжди залишалася в тіні. Президент Кан відразу зрозумів натяк.

  'Якщо я зараз що-небудь не зроблю, мені потім будуть вічно згадувати цей випадок. Залишу скульптуру в ресторані - і не зносити мені голови вдома.

  Кан подивився в очі Хена і впевнено сказав:

  - Ні. Нам теж дуже дорога, і ми хочемо зберегти її довше.

  Потім він дістав з гаманця чек. Проте Хен, побачивши розвиток справи, звичайно ж відмовився.

  - Я працював не за гроші. Ви так підходите один одному, настільки щасливі, що я не міг не взятися за роботу. Насправді, я заздрю вам. У майбутньому мені б хотілося створити таку ж сім'ю, як у вас. Це моя мрія.

  Скромність і скромність ще більше. І ще треба не перебірити з лестощами! Він так зріс в очах дружини президента, що не відчував докорів сумління.

  Президент Кан дістав з гаманця ще один чек.

  - Стривай. Держи. Це мінімум, який я можу для тебе зробити.

  - Ну, добре... Тоді я дарую вам цю скульптуру. Будемо вважати це моїм вкладом на святкування вашої річниці.

  Якщо ви не будете вдруге дивитися на людей довкола, Ви ставитьте іншу людину в дурне становище. Тому, щоб зберегти своє обличчя, Хен ніби неохоче погодився.

  - Візьміть. Так, гроші - це не та ціна, якої заслуговує ця робота. Але саме тепер я можу висловити свою вдячність. Будь ласка, візьміть, не залишайте на мені вантаж обов'язок, - продовжував вмовляти Кан.

  Лі Хен, зробивши вигляд, що йому не залишалося нічого іншого, крім того як взяти у президента гроші, краєм очі перевірив кількість нулів.

  Два чеки, по п'ять тисяч доларів кожен.

  'Я відчуваю запах грошей ...'

  Насправді, зробив так само як справжній президент, не дивлячись на нього, віддав 10 тисяч доларів.

  Невдовзі, попрощавшись з усіма, вони залишили ресторан. Напевно, для них вийшов чудовий вечір річниці.

  Хен же, провівши їх до виходу поглядом, відправився до очікуваної його сестринці.

  - Вибач. Скільки часу пройшло, так?

  - Та ні, братику. Було дуже цікаво.

  У тих, хто сидить поруч подруг блищать очі. Здивування, захоплення, повага - все це було в їх поглядах.

  Лі Хен взяв сестричку під руку і відправився до каси. Він почав діставати гаманець з грошима, але підскочила головний менеджер відразу ж зупинила його.

  - Ні. Як ми можемо брати гроші в того, хто нас так допоміг? Це не так багато, але ми б хотіли запропонувати вам безкоштовно користуватися нашим рестораном. Звичайно ж, разом з тими, кого ви приведете із собою.

  - Я не можу...

  - Це наша вдячність. Прийміть її.

  Тільки завдяки справжньому чуду готель не втратив такого важливого клієнта, як президент Кан, тому їм було не шкода таким чином віддячитися Хена.

  Якби президент Кан розлютився і висловив своє незадоволення рестораном, вони б втратили не тільки його, але й багато інших багатих клієнтів.

*

  - Раз, два!

  - Ти не достатньо сильний. Зроби ще 100 підходів з мечем. Пішов!

  Чон Ільхун тренував учнів у залі.

  'Їх рівень після Королівської дороги помітно виріс'.

  У сьогоднішньому світі не так вже й багато випадків для битв на мечах. Навіть для учнів у залі. Щоб вони тренувалися цілий день з дерев’яними мечами, за межами залу їм не доводилося застосовувати навики, надто це небезпечно для простих жителів міста. Водночас дуже важко стриматися, маючи в руках таку силу як меч. Деякі учні піддалися спокусі і вступали до банди.

  "Добре, що гра дозволила їм випустити пару"

  Щодня вони билися з монстрами і ставали трохи сильнішим, не кажучи вже про те, що для них це стало шалено цікавим заняттям. Відпрацювавши прийоми на монстрах, вони переносили їх у життя в зал. Рухи учнів поліпшилися, стали більш варивними. Деякі з них пішли дорогою, про яку раніше навіть не думали.

  У спарінгу з людьми учні волі-неволів тримали себе, боячись поранити знайомого опонента. У Королівській дорозі ми відводили душу. Билися в повну силу.

  Дзінь-дзинь!

  Роздалися телефонний дзвінок.

  Чон Ільхун піднявши трубку, як можна більш ввічливим голосом сказав:

  - Інструктор Чон Ільхун, слухаю.

  Його найзахопливішою мрією було зустріти гарненьку і привітну дівчину, яку вражає, гідного справжнього чоловіка, інструктора.

  У трубці пролунав знайомий голос:

  - Брате, це я, Лі Хен.

  - О, привіт! Що трапилося?

  - Я хотів пригостити вас.

  - Ось як? - запитав здивований Чон.

  Він не розумів, що таке могло статися, щоб скряга Хен запросив його перекусити.

  - Ти прийдеш у зал? Замовити китайської їжі? Мені вистачить чаю, ну, може ще смажених мант буду і за це вдячний.

  - Ні. Давай не в залі.

  - Да? А тоді куди підемо?

  - Ти знаєш, де знаходиться готель V?

  - Від... Готель?

  Чон Ільхун навіть почав заїкатися.

  - Я знаю, де він знаходиться, а що там?

  - Приходь сюди. Я угощаю.

  - Д... Так! Зрозумів!

  Він вже хотів нестися збиратися, поки Хен не передумав, як почув у трубці:

  - І приведи всіх інших з залу. Це рідко трапляється. А-ха-Ха-хо.

  Чон Ільхну швидко зібрав усіх інструкторів з учнями і попрямував до готелю. Ан Гендо, який тихо грав у Ґо, приєднався до них. У звичайний час його важко було помітити, але як тільки справа стосувалася їжі, він з’являвся наче привид.

  - Готель...

  - Так. Він сказав, в готель.

  - Там сьогодні щось смачненьке? Я часто туди ходжу, але...

  - Вчитель, це не та кафешка, а он той будинок, - вказав Чон рукою.

  - ....

  Ан Гендо, інструктори та учні впевнено зайшли до готелю. Звичайно, вони йшли не валятим і розміреним шляхом, показуючи свою важливість, а неслися так швидко, як тільки могли.

  Жодна людина не відстала, всі цей шалений натовп зайшла в готель.

  - Що... Що це?.

  Охорона хотіла зупинити їх, але людей було так багато, що вона просто не вирішилася.

  Натовп підійшов до ліфта, але там вже і без них стояло багато людей.

  Інструктори стурбовані тим, що думають про вчителів.

  - Хлопці. Краще користуватися драбинами.

  - Верно, учитель!

  Вони кинулися вгору, на 20-й поверх, де їх вже очікував Ген.

  - Проходьте, вчитель.

  - О, я так зголоднів! Де ми будемо їсти?

  - Заходьте всередину.

  - Можна їсти все що завгодно?

  - Так. Все безкоштовно.

  - О, мені це подобається.

  Коли Лі Ген звернувся до менеджерів і запитав, чи можна запросити друзів зараз. Шеф-повар особисто взявся за кращі страви, а офіціанти затрималися, щоб надати прекрасну послугу.

  Але коли двері відчинилися, за ними зайшов Ан Гендо і його інструктори та учні, обличчя співробітників різко збліднули.

  Прийшло понад 500 чоловік!

  Вони зайняли всі столи і почали активно мити їжу.

  - Ми принесли для вас чудове вино. Воно з провінції Бургон, 99-го року, гвинтаж...

  Офіціанти не встигали наливати вино в фужери, а гості пили його як брагу!

  - Смачно! Ще стаканчик!

  - ....

  - Тут смажене м'ясо, ще на 50 чоловік!

  - Все дуже смачно, але чому так довго несуть?

  - Сьогодні наїмося до відвала. Все безкоштовно. Халява!

  Через щоденні тренування учні часто ходили на обід, а тут їм давали такий подарунок. Багато з них розстеляли пояси і швидко пригостилися до страв.

  Побачивши це, Ан Гендо встав з місця.

  - Слухайте всі. Ми займаємося бойовими мистецтвами, нам не можна переїдати.

  Офіціанти та менеджери з надією подивилися на вчителя. Але продовження фрази їх приголомшило.

  - Кожен їсть тільки по 10 порцій.

  - Так, вчитель!

  П'ятсот чоловік і кожному по десять порцій! У ресторані, де найдешевша страва коштувала 120 доларів.

  - Уф! Я наелся.

  - Чудова вечеря!

  Офіціанти та кухарі, намагаючись догодити всім, були надзвичайно виснаженими і мріяли лише про те, що їх можна швидко відвезти. Але ті все продовжували сидіти...

  'Чому?'

  Цій Чжон, невпевнений і запитав:

  - А що, десерт не буде?

  Той, хто сидів поруч Ма Санбом сказав:

  - Було б чудово, їсти так щовечора.

  *

  Лі Ген і Хаян провели майже цілий день разом, розставаючись поза домом. Вони пограли у залі, подивилися кіно, повечеряли в чудовому ресторані і нарешті повернулися додому.

  Обидва дуже втомилися.

  "Краще б я п'ять годин махав мечем ..."

  Чи Хен ненімно похитав головою.

  'Другі люди люблять відпочивати. То чому я так втомився?

  Хен неймовірно стомився після походу в кіно, прогулянок містом і завалювання скульптури у ресторані. Останнє давалося йому особливо важко. Збивати лід на камені, не відаючи ні секунду руками - то ще насолодою.

  Але тепер усе закінчилося, і вони повернулися додому.

  - Добраніч, братику.

  - І тобі на добраніч.

  Після того як сестра спала, Лі Ген знову накинув вуличний одяг. У звичайний день він був би помився та повернувся в гру, але зараз йому хотілося відвідати ще одне місце.

  Він сів на вечірній автобус і приїхав до будинку лікарні, а потім подався до чергової медсестри.

  - Добрий день. Як там моя бабуся?

  - Вона спить. Перед сном їй видали сильну дозу снодійного, щоб зменшити біль від раку. Тому, якщо ви зараз зайдете, вона не прокинеться.

  - Ясно, але я все одно піднімуся.

  Лі Ген відчинив двері в палату і зайшов всередину.

  Бабуся лежала на ліжку, під’єднаному до негромливого медичного апарату.

  Він обережно підсунув стілець до ліжка і взяв її руку.

  - У мене для тебе радісні новини.

  - ....

  Бабуся продовжувала спати. Аппарат, який стежив за біттям серця, видавав на маленькому екранчику ричний ритм. Через ліки бабуся буде міцно спати до самого ранку.

  - Сьогодні Хаян ходила на співбесіду до університету "Корея". Відверто кажучи, там сталася невелика подія, тому ми не знаємо, чи вона вирішиться. Але все одно це хороша спроба.

   - ....

  - Мені вже дев'ятнадцять. Минуло чотирнадцять років з того моменту, як маленька дівчинка притиснулася до мене і запитала: 'Де наші батьки?' Тепер вона виросла.

  Лі Ген продовжував розмовляти зі сплячою бабусею.

  - За цей час багато чого сталося, і тільки тепер починає трохи налагодитися. А колись у нас не було їжі. Ти навіть мало не віддала Хаян у дитячий дім, щоб було легше.

  Хай це і сталося давно, Хен зберіг в пам'яті все до найменших деталей. Він навіть пам’ятав голод, викликаний чотириденним страйком та відмовою від їжі проти пропозиції бабусі.

  - Колись ти казала, що в майбутньому я пошкодую про це. Часто через відсутність грошей ти не їла з нами. Ще лаяла мене за те, що я поступаюся сестрі. Що з-за неї покинув школу... Часто казала, що якби не Хаян, я був би щасливішим...

  Бабуся не любила Хаян. Її часто критикувала за те, що брат так мучиться, аби виростити її. Іноді сварила навіть через дрібниці.

  - Але я не шкодую. Навіть коли я повернувся того дня, то не змінив би свого рішення. Адже ми одна сім'я...

  І нехай бабуся все ще спала, Хену стало легше після цього. За останні десять років він сказав, що має все на серці.

  Повернувшись додому, він помився, знову пішов у капсулу і підключався до Королівської дороги.

*

  У горах Юрокіна міцність темних ельфів все ще височіла.

  Зламані стіни відновлювались, і тепер орки були переносом спорядження. Вони готувалися до зустрічі армії мерців під керівництвом Шая.

  Віід з’явився у тому ж вигляді, в якому виходив із гри людина. Навколо кипіла будівельна майданчика.

  - Чвіку!

  - Чви-чвіт. Працьовиті орки - це добрі орлани.

  - Давайте покладемо туди більше каменів!

  - Наскільки більше? Чви!

  - Настільки, щоб вийшло високо! Чви-чвіт, дістанемо до неба!

  Орки перетягували каміння з місця на місце. Деякі з них складали величезну вежу, і тут...

  - Чвіку!

  - А-а-А. Допоможіть!

  Недобре складова вежа впала, і гори-будівники опинилися під купою каміння.

  Темні ельфи з цікавістю розглядали події « шоу ». На відміну від орків, вони не лише мали мозок, але й вміли працювати.

  - Орки наполегливо працюють.

  - Отже, нам можна відпочити.

  - Верно. ельфів не так багато.

  - Так, тому відпочиваємо.

  Темні ельфи активно відливали від роботи.

  Поки Віід не був відсутній, ремонтні роботи припинилися. То тут, то там безладно валялися купи каміння і зібрані після битви речі.

  Довкола розведені вогнище шуміли орки та ельфи. Не так давно частина орків вирушила на полювання і повернулася з багатою здобиччю. Ельфи брали активну участь у приготуваннях, зокрема під дивним поглядом зеленьожих додавали в м’ясо щепочки солі.

  Звичайні ельфи не їли живих істот, а навіть вбивали їх лише в найзапеклішому випадку. Однак темні ельфи не дотримувалися цих традицій.

  Колись давно вони відділилися від згромаджувачів, їх шкіра почорніла, і вони перетворилися на темних ельфів - дикунів.

  - Спробуйте силу солі, орки.

  - О... Чвіку. Коли посолиш, м'ясо набагато смачніше.

  Вони об’єдналися для боротьби проти спільного ворога і тепер сприяли всьому.

  У фортеці зібралося багато орків і темних ельфів. Так що всередині було шумно, як на базарі.

  - І я повинен йти проти армії неживі з цими ледачими і дурними істотами...

  Від розуміння такої простої істини у Вііда захворіла голова.

  - Командире! Ми виконали ваше завдання.

  На вежу взялися Бурен, Беккер, Хосрам і Дейл.

  "Добре, що в мене є ці хлопці. Якщо провалю завдання, я зможу повернути їх назад і отримати хоч якусь нагороду. За кожного живого воїна в королівстві Розенхайм дадуть окуляри розташування, а на них вже можна взяти предмети!'

  Віїда це були цінні солдати.

  - Як Ви і наказали, ми перенесли всі продукти та спорядження з печери туди, - отрапортував Бурен.

  - Молодці.

  Ще в Литварі, коли вони вперше полювали, Бурен і Беккер виконували найнебезпечніше завдання. Ось на кого Віід міг повністю покластися.

  Але в тому місці, куди вказував Бурен, майже не залишилось речей. Невелика купа обладунків, мечів, луків та інших зброї солдат не вважалася. Їжа і найголовніше - сумки з настійками - відсутні.

  Після прибуття на Землю Відчая Вікі багато блукав по горах Юрокіна. А оскільки гравці-конкурентами навіть і не орали, він насочував багато різних плодів, змій та лікарських рослин! І, звичайно ж, він наробив з усього цього смачні настійки, спробувавши які, в мить забуваєш про все. Якби Віду сказали, що хтось вирішив на вбивство тільки заради того, щоб розпити ще одну пляшку, він би зовсім не здивувався.

  І тепер все настойки пропали.

  - Куди поділися мої напої? Ви їх ще не перенесли, так?

  - Э-э-е...

  Бурен невпевнено потоптався на місці і вказав на орків.

  - Там ті гади всі випили. Ми їх зупиняли...

  У голові Віїда з блискавичною швидкістю мили думки. У Землях Відчаювання натоку не було. Орки просто не вміють їх готувати. Отже, те, що п'ють орки - це його настійки!

  - Смачно. Чвіку!

  - О-о! Оце запах!

  Чудові, чисті настоянки були в орких горлянах.

  - Ого!

  Віда загорівся гнівом, і йому хотілося голими руками розірвати злодіїв із насмішками. Він стільки праці вклав у кожну пляшечку. Так дбайливо ставилися до них, що навіть при варці казав:

  'Будь ласка, принесіть мені більше грошей'.

  Місяці експериментів і досліджень - все заради того, щоб досягти балансу смаку та ефектів. У результаті вийшло кілька сотень гарних наточок. Якби він продав усі ці пляшки, то міг би непогано заробити.

  Після полювання троє Віід завжди тримав при собі, а от настойки, яких було багато, віддали на збереження вірним солдатам.

  І ось результат.

  - Как же?.

  Виід осцепенелл.

  За час його роздумів орки встигли допити останні краплі. Пусті пляшки тут і там валялися на землі. Всі настойки зникли, а разом з ними - і гроші.

  - А-а- а-А!

  Вікід, не стримуючи відчаю, кричав! У руках орків і ельфів були сушені закуски, які також продавалися на майбутнє.

  І вже пізно їх зупинити, бо комаха зовсім не залишилась, а кошик з закусками був майже порожній.

  'Поїзді я зможу приготувати їх знову'.

  Віяда все ще мала надію.

  З ним же його вірні воїни. Так, він втратив цінні настоянки і закуски, але в нього все ще залишалася армія, яку можна було б покласти.

  - Із... Вибачте. Орки насильно... Ік! - продовжував виправдовуватися Бурен.

  Тоді Віід краще дивився на солдатів.

  Ноги тремтять, обличчя червоні, ікота - всі ознаки сп'яніння.

  - Ви!.

  В одну мить, наче оракул, Віяду відкрився все те, що сталося.

  Бурен, Беккер та інші переносили за його наказом речі і в результаті виявили настойки.

  - Алкоголь.

  - Як бути?

  - Як, як... Командира ж зараз немає.

  - Бульк! Смачно...

  - По горнятку, і вистачить?

  - Їх так багато...

  - Тоді по два!

  Дати охороняти настійки солдатам - те ж саме, що рибу - коту. Тим більше, що під час битви з Торідо вони вже навчилися смаку зеленого.

  Спершу солдати хотіли обмежитися глоткою-іншим.

  - Неможливо відірватися!

  - А! Як смачно.

  Глоточок став пляшкою, вона - двома, а далі покотило.

  Коли п’яні солдати зрозуміли, що трапилося, то злякалися гніву Віди.

  - Давайте зробимо так, ніби це випили орки.

  - Ага... Звалимо все на орків.

  Так все з такою любов'ю приготовлені настоянки і пропали!

  - І з ними я повинен йти проти безсмертної армії...

  Віід дуже зітхнув.

*

  Інтернет просто вибухнув.

  Уранці, вдень і ввечері багато людей відвідували сайт Королівської дороги. Люди, як і завжди, відкривали сторінку слави та переглядали відео. Правда, зараз це було одне визначене відео.

  - Давайте розглянемо місцезнаходження орків.

  - А що це за предмети чи магія, які дозволяють змінювати раси?

  - Я з союзу чарівників. Чи можете ви дізнатися, коли вам буде нагода здобути професію некроманта?

  - Ті, хто вже пройшов спеціалізацію теж зможуть стати некромантами?

  Особливо в коментарях бушували маги.

  Якщо у грі з'явиться нова магічна професія, це дасть вам змогу освоїти нові заклинання. Для магів у грі не було нічого ціннішого за нові магічні знання.

  Гравці просто завалили повідомлення корпорацію Юнікон, намагаючись винайти хоч частину інформації.

  - Не могли б ви повідомити, як виконується завдання. Що і як вам зробити, щоб здобути професію некроманта?

  Але офіційна відповідь з корпорації була короткою:

  Це завдання виконується гравцем, і ми не можемо відкрити вам жодної інформації. Коли стане доступна професія некроманта, ви відразу дізнаєтеся про це. Якщо завдання провалиться, професія не з'явиться.

  Одним із наріжних принципів корпорації Юнікон було захист приватної інформації.

  Тоді, нічого не добившись, люди переключилися на ігрові канали.

  Відвідуваність веб-сайтів KMSmedia, CTS-media та інших новинних компаній злетіла до неба. Після власників Королівської дороги це були найінформованіші компанії.

  Програма KMS-media

  Зазвичай вони збирались, щоб вислухати думку молодих фахівців, продюсерів та обговорити ситуацію. Але сьогодні тема розмови була дуже цікавою. Навіть з'явився сам президент компанії.

  - На сайті ажіотаж. Директор Кан, що сталося?

  Президент зайшов на сайт компанії, щоб подивитися відгуки, і побачив величезну кількість коментарів. Всі питали про виконання якоїсь роботи.

  - У залі слави з'явився новий ролик...

  - И? Що це за ролик, який зуміє підняти стільки шуму?

  З моменту появи програми про Королівську дорогу вони ніколи не реагували так сильно від глядачів.

  Директор Кан з подивом почухав голову.

  - Схоже, завдання.

  - Яке завдання? Як може якесь завдання викликати стільки коментарів?

  Президент нахилив голову, і з місця схопився молодий сценарист, що прикрив 'зад' Кана.

  - Ми зараз і зібралися, щоб розібратися в ситуації. Пане президенте, давайте разом подивимося відео.

  - Ну що ж...

  Зал нарад був обладнаний найсучаснішим обладнанням, яке дозволяє дивитися будь-які формати відео. Все-таки це була одна з провідних телекомпаній.

  Поки йшов відеоролик, всі сиділи з відкритими ротами.

  Через деякий час президент сказав:

  - Ми повинні отримати гравця.

  - Звичайно, президенте.

  Кола співробітників згідно кивали.

  Загадковою була не тільки битва армії орків, але й завдання, в якому доводилося перетворюватися на орку. Та й сам невідомий регіон. Якщо взяти до уваги все це, то можна було б зробити кілька передач.

  Директор Кан обережно сказав:

  - Але інші телекомупанії теж не будуть сидіти склавши руки. Напевно, пропозиції посипляться від усіх.

  - Думаєш, будуть труднощі?

  - Ні. Але оскільки нам доведеться конкурувати з іншими, треба буде підвищити привабливість нашої пропозиції.

  Проблема завжди в грошах.

  - Ми не можемо собі дозволити витратити багато грошей.

  Після слів президента всі притихли.

  KMS-media з самої основи не могла похвалитися наявністьм великого капіталу.

  Як і будь - яка молода компанія, вона активно інвестувала свої прибутки. Тому, незважаючи на високий рейтинг, багато вільної репутації вона не мала.

  Директор Кан обережно продовжив.

  - Пане президенте... Але ж цей рік ми закінчили краще, ніж будь-коли. І до того ми завжди залишалися з прибутком.

  - Я не кажу, що у нас немає грошей на контракт. Просто ми не зможемо з їх допомогою затиснути конкурентів.

  Після слів президента все задумалося.

  Незважаючи на те, що ви робите все можливе для того, щоб досягти успіху в житті, але реальність робить вас корективами.

  У маленькій компанії кожна копійка на рахунку.

  Девіз компанії було сказано: "Навіть якщо прибули невеликі, головне, щоб було цікаво!' І це був єдиний спосіб вижити в жорстокої конкуренції.

  Всі зітхнули.

  "Для росту рано чи пізно все одно знадобляться засоби ..."

  "Такі великі події завжди йдуть до CTS-media".

  Але, подивившись на ці сумні обличчя, президент компанії посміхнувся.

  - Але ми зможемо укласти хороший контракт.

  - Що?

  - Стимулюючий контракт. Ми не будемо відразу пропонувати величезні гроші, але якщо буде успіх, то з'являться нові спонсори та рекламні агенти.

  Зараз Королівська дорога мала найвищий рейтинг.

  І чим далі, тим більше азартних гравців вплинуло на популярність шоу та загальну аудиторію телеканалу.

  - Якщо рейтинги збільшаться на 5%, то ми зможемо підняти плату за рекламу. Крім цього, залежно від кількості переглядів передачі на нашому сайті ми можемо відповідно додати відсотки до суми, чи не так?

  Поки KMS-media залишалася маленькою компанією, вони могли піти на такий крок.

  Директор Кан витер піт з лоба.

  - Ми повинні обов'язково укласти контракт. Пане президент

*

  Чим більше відео переглядів у залі слави, тим більша сума грошей мусила складати компанії Юнікон.

  Для Гена, який раніше заробляв лише на продаж предметів, такий спосіб отримання грошей виглядав незвичайним.

  - Якщо багато людей подивиться відео, то сума зросте, значить... Треба було його відредагувати!

  Хоч ідея порядку задумала, але тепер Хен серйозно задумався про придбання програм для редагування відео.

  Тим часом у відділі реклами Юнікон не залишилось жодного спокійного працівника.

  - Не думав, що цей хлопець дістався до таких завдань.

  - Молодець.

  Керівник Чан Юнсу та інші працівники відділу реклами і стратегічного планування уважно переглядали виложене відео.

  Для ефективного просування гри вони мусили аналізувати всі події, що відбулися. Відділ стратегічного планування, загалом-то, тільки цим і займався.

  Там збирали інформацію про кожне завдання, вивчали матеріали і пояснювали сюжет. Навіть історію кожного королівства, міста і важливого персонажа! Потім гравці передбачали подальший розвиток ігрового світу.

  - О, гравці, які виконують завдання, вже дісталися сюди.

  - Проблем не буде? - Турботливо запитав Чан Юнсу.

  - Все добре. Якщо поглянути на загальну картину, то поява Берекена - це всього лише 20% основної історії. Тим більше, що завдання ще не відноситься безпосередньо до Берекена. Но...

  - Но?

  - Схоже, якщо цей хлопець не втримає армію неживого, світ гри сильно зміниться. До цих пір влада в грі належала людям та іншим расам, але тепер вона поступово переходитиме до нежиті.

  Тепер форт, села, шахти, торгові місця НІПам - це вже поволі переходячи до гравців. Отже, гравці й гільдії об’єднують свої зусилля, здобувають або викупляють майно завдяки заробленим оку схваленням. Звичайно, вони ще не мають влади. Але багато фортів у центрі материка вже знаходяться в володінні азартних гравців.

  - Але як це пов'язано з завданням про Берекена?

  Хоч Чан Юнс і був начальником, він не дуже добре знав зміст гри, тому зв'язок між цими двома подіями не побачив.

  Директор стратегічного планування Сон Ільган засміявся.

  - Буде дуже цікаво. Вадекен повстане, сили не проживатимуть багато разів і в світі гри буде чимало змін. Нежити буде правити більше половини континенту.

  - Да? Правда?

  Звичайні села і фортеці будуть піддаються постійним нападам. Кількість померлих на облогах постійно зростає, а отже некроманти зможуть їх підняти. Світ перетвориться на війну, де потрібно або захищатися, чи атакувати.

  - А якщо не жити захопить село чи фортеця?

  - І це можливо. Тоді в королівстві, захопленому неживтю, з'явиться безліч монстрів і життя для гравців перетвориться на постійне виживання. З’являться нові завдання з доброю нагородою, завдяки якій можна буде відвоювати захоплені землі.

  - Так. Звичайно ж, у світі гри північного королівства вже захоплені неживою, але ... У будь-якому випадку, загальний рівень гравців різко зростає і зустрічі з неживою стануть щоденною подією... Все зміниться, якщо він програє...

Глава 5. Швидкий Каричі.

  Трактір стояв у форті Арен королівства Хабен.

  Вовк зайшов всередину. Той, хто грається біля входу з монеткою, обгорнув його поглядом і запитав:

  - Справа?

  - Відпочинок.

  - П'ять медяків. Вперед.

  Коли гравець віддав гроші, він зайняв столик і озирнувся. У тракті панувала атмосфера, яка ніде не повторювалася. По-перше, працівники не заходили до відвідувачів і кожен із гостей отримував відповідну увагу. Наприклад, працівник біля виходу мовчазно приніс йому склянку соку і пішов на попереднє місце.

  Вовк не поспішаючи пригубив холодний напій. Стакан соку коштував 5 медяків, і випадковий гравець в залі, оцінки такого замовлення, міг би подумати, що за столиком сидить новачок. Але це була б величезна помилка: вовк уже досяг 377 рівня і мав першу хвилю високорівних гравців.

  Однак у тракті не було випадкових гравців.

  Кожен з відвідувачів у залі вже давно перетнув межу 300-го рівня. І якщо не в кожній гільдії набивалося навіть десяток таких високорівних гравців, то це місце було справді незвичайним.

  Цим тлумаченням керувала Асоціація темних геймерів!

  Місце, де гравці могли дійсно відпочити.

  Вовк допив до останньої крапельки соку і розслаблено відкинувся на спинку стільця. Прохолодна рідина поширилася по тілу і, здавалося б, витіснила напруження.

  Всі столики були зайняті гравцями, які так само повільно і акуратно їли та пили. Темні гравці мають особливе ставлення до грошей. Вони не витрачали і копійка просто так. Хоча деякі з них, досягнувши високого рівня, починали вести безладне життя, головна маса людей намагалася використовувати капітал якомога розумніше.

  - Ходить слух, що кавалерист Варан вступив у бунтівні війська.

  - На село Раом напали монстри. Кажуть, їх рятують найманці.

  І, звичайно ж, в тракті не тільки відпочивали, але й обмінювалися інформацією.

  - Є замовлення. Я заплачу 3000 золотих людей, які допоможуть виконати завдання щодо вівтаря 119-ти кровожерних. Хто бажає?

  - А скільки людей?

  - Поки п'ять, всі нещодавно отримали 119-й рівень.

  - Передай, що якщо буде 5 тисяч, то я подумаю.

  У тракті часто шукали найманців.

  Прості гравці різними шляхами передавали замовлення до Асоціації темних геймерів, а там вже вирішували, чи варто приділяти увагу. Вони вирішували дійсні правителі Тенічної економіки Королівської дороги!

  За кілька років гра стала надзвичайно популярною, і кількість гравців у Асоціації вже перевалила за 200 тисяч. Нехай вони і були розкидані, наче піски, по всьому світу, але як тільки справа стосувалося грошей або предметів, будьте впевнені, темні геймери вже тут як тут.

  'Як добре, що є місця, де нічого не змінюється ...' - насолоджуючись відпочинком, думав Волк.

  Він згадував минулі дні, незабутні та прекрасні моменти з життя.

  Здавалося, що зовсім недавно він зустрів чудову дівчину, заради якої і оселився в грі. Провівши багато боїв, щоб захистити і доглядати її, він настільки прив’язався до думки про життя без неї.

  Одного дня він зізнався у своїх почуттях! І на доказ дав букет, створений скульптором у королівстві Розенхайм. Літерает, зроблений з дерева, справив на дівчину незабутнє враження і вона погодилася вийти за нього заміж. Той день став найщасливішим у його житті.

  Відтоді вони вже понад рік грали в Королівську дорогу. Подорожування було невід’ємною частиною життя людей. Вони були звільнені з роботи, а знайти нову роботу було нелегко. У Королівську дорогу не було жодної можливості гратися.

  - Любий, давай більше заробляти?

  - Добре, тоді з тебе більше предметів!

  - І з тебе, коханий, теж!

  Так народилася сім’я темних геймерів.

  Тепер дружина виконувала обов’язки служителя, і Волку доводилось подорожувати та полювати на самоті.

  - Вибачте. А які у вас професії і рівень? - звернувся до нього, що підійшов гравець.

  Він представляв групу темних геймерів і шукав нових людей, які хотіли приєднатися до них. Такі групи збиралися, коли полювання чи призначення не мали місця для одного гравця. І, звичайно ж, вся вигода ділилася порваною між учасниками групи.

  Один з гравців не виконував своїх зобов’язань або виявляв надмірну пожадливість, забираючи незнайоме. У цьому випадку керівництво Асоціації накладало штраф, який відбивав полювання робити це далі. У крайніх випадках винуватець ставав ворогом усіх темних геймерів, і на його вбивство заводили контракт, який міг виконати будь-який гравець.

  Вовк посміхнувся запитучому і сказав:

  - Я прийшов здалека і зараз хочу відпочити.

  - Гаразд, тоді добре.

  Гравець кивнув і пішов до наступного столика.

  Темрява темних геймерів вважалася одним з найліпших місць для відпочинку. Тут вони ставилися до кожного відвідувача з обережністю і намагалися не заважати йому проводити час так, як хотіли.

  Наступні півгодини пройшли у тиші, і тут двері в трактир різко відчинилися, вдарившись об стіну.

  Всередину зайшов гравець. Він не був темним геймером - визначити це по одязі не було ніякої проблеми. Гравці з Асоціації вважали, що ефективність і практичність спорядження були дуже ефективними.

  Працівник оглянув гостя і звично запитав:

  - Справа?

  - Секрет.

  - ....

  Іноді таке траплялося.

  Як і скрізь, в Королівській дорозі зустрічались люди, які вважають, що тільки вони володіють якимось неймовірним секретом.

  Людина почала обходжувати один столик за іншим і тихо перешіптуватись з гравцями. Дехто з них відразу відмовився. Інші кивками виражали згоду, але після того, як людина ще щось додавав, негативно хитали головою. Але жоден з гравців не висловлював незадоволення. Навпаки, усі поважали гостя.

  'Що там за справа таке?'

  Через кілька хвилин чоловік дістався до столика Волка.

  - Не бажаєте взяти участь у виконанні завдання складною А?

  - ....

  Вовк замовк якийсь час.

  Задачі рівня А на даний час були найскладнішими в грі, і більше того, ніхто їх ще не виконував. Вовк зрозумів, чому інші гравці відмовлялися.

  - Там же буде дуже важко.

  - Звичайно. Але в нашій гільдії підготували загін, і тепер ми збираємо найманців, щоб його доповнити.

  - Гільдія?

  - Алi крила.

  Одна з найстарших гільдій, яка має сім фортець у центрі материка і що входить в десятку найсильніших.

  'Тоді, можливо, у нас буде шанс'.

  У вовка прокинувся апетит. Тим більше що йому вже набридло полювати поодинці.

  - З якого рівня?

  - Приблизно з 350.

  - ....

  - Перш ніж ми продовжимо, чи проходите Ви по рівні?

  - Цілком.

  - Чудово. Стандартна ставка - 20 тисяч золотих. Якщо ви загинете під час бою, компенсація - 50 тисяч. Якщо дослідження руїн триватиме понад 20 днів, то наступного дня буде додано по 2000.

  - Дуже хороші умови, але...

  - Звичайно ж, всі предмети, знайдені там, будуть належати нам. Ми даємо все необхідне для успішного виконання завдання, тому вважаємо цю умову доцільною. Про збереження вашого життя Ви повинні подбати самі.

  Отримувалося, найманців хотіли використовувати як живий щит, а помруть вони або виживають - нікого не турбувало.

  - Ми йдемо за реліквіями короля Скорпіона...

  Зацікавлення вже розпалилося так, що Волк дав згоду.

*

  Пейл і Мейрон.

  Кохана пара вовсю занурилася у бій.

  - Швидка стрілянина!

  Багато стріл кинулися в голови монстрів.

  Після спільного руйнівного нападу лучника та рейнджера Ірен уступала зі своєю магією.

  - Світло, покажи злобним монстрам правильний світ. Святе засліплення!

  З рук Ірен вирвалися і вдарили у очі монстрів промені білого світла. Деколи священна магія діяла дуже жорстоко.

  Очі монстрів запилювали яскравим світлом. Противники осліпли й тепер не могли напасти.

  - Куе-е!

  Монстри, подібні до Пуголовків, кружляли на березі озера. Заклін не тільки осліпив їх, але й завдав невимовного болю і перетворив у легені мішені.

  Ірен вивчила його після 200 рівня і вибору спеціалізації священнослужителя. Воно мало було потрібною маною, але воно діяло дуже ефективно. Але тільки на монстрах з лукавим характером працювало.

  - Вогонь, що піднімається з недр, спалюй все. Огнене поле!

  Ромуна не відставала від своїх друзів і використала дії на кілька противників закляття!

  У Озера душ було багато пов’язаних з водою монстрів, і вогонь знищив їх надзвичайно ефективно. Ці противники були легкою здобиччю для хорошого чаклуна.

  - Спробуйте смак мого сталевого кулака!

  Сурка зрештою вивчила здатність монаха, яку можна назвати мрією. Техніка, яка дозволяє фокусувати ману і бити ворогів на відстані!

  Хоча дівчина не могла тягатися з лучниками в далекій атакі, все одно можливість завдати удару противнику на відстані десяти кроків її неймовірно тішила.

  А ще у битві брали участь Хварен, Зефі і Манауе.

  Серед них Хварен найбільше вітали в групі. Не тому, що у неї була професія танцівниці, а тому що вона була дівчиною. Ірен, Ромуна, Сурка та Мейрон - всі вони були дівчатами і з самого початку стали основою групи.

  І коли після полювання наступали хвилини безробіття, дівчата із запалом базікали.

  - Хочете, я розповім, що вчора почула на передачі?

  І Мейрон розповідала з усіма подробицями. Годину по три щодня. Сама передача йшла лише годину, але вона говорила про те, як її готували і з якими зірками пощастило зустрітися.

  Але на цьому обговорення не закінчувалися. Можна навіть було сказати - не починалися.

  - Я відвідую гурток, і ми...

  - В нашому університеті...

  Ірен і Ромуна розповідали про своє студентське життя. І хоча вони відучилися всього рік, а потім через гру пішли в академічну відпустку, їхня історія не була повною. Сурка теж була студенткою, але її більше цікавила книжка, вишивка та інші хобі.

  Отже, кожен день гри був заповнений балакучими болтами, так що Хварен швидко вписалася у їх колектив. Мілан, Венеція, Рим, Лондон, Нью-Йорк - вона розповідала про всі місця, що їй вдалося відвідати на гастролях.

  Завдяки цим розмовам дівчина дуже зблизилася.

  Хварена атакувала або відволікала частину противників танцями.

  А якщо хтось із монстрів пробився вперед, їм ще доводилося зустрітися з Зефі. Завдяки великому здоров’ю тихий рибалка ставав щитом маленької групи.

  Серед них не було воїнів чи лицарів, які могли б ефективно воювати з противниками. Тому Зефі була найважчою.

  Завдяки своєму здоров’ю він мав перехоплювати ворогів, які стояли поруч і встромляли битву доти, доки інші не розберуться з ними до кінця.

  - Зефі, так тримати!

  - Не знала, що рибалки вміють так добре битися.

  - Коли він сказав, що рибалка, я подумав, навіщо нам слабак, але, на щастя, виявилося, помилився.

  Всі в групі йому трохи лестили!

  Ще рік тому ніхто про це навіть не подумав. Але тепер вони змінилися. Після того, як дізналися Вііда.

  Похвала і лестощі - найкращі способи змусити людину діяти краще! Вони дізналися про це від Віда і успішно почали застосовувати його. Можна вважати, що навчилися краще жити в реальному світі.

  Серед них Манауе залишався найслабшим. Під час битви що він є, що його немає - різниця ніякої. Але після бійки він з'являвся з нізвідки і збирав всі предмети. Завдяки професії торговця у нього було більше шансів знайти в монстрі щось більш хороше і дороге.

  Крім того, реалізація всіх предметів лягала на його плечі. Що, загалом, Манауе був радий, оскільки завдяки цьому дуже скоро повинен був перейти в ряди найвластивіших торговців.

*

  Міцність темних ельфів.

  Вікід, як завжди, з’явився на центральній башті і за мить опускав очі.

  Завдяки характеристикі лідерства він міг ефективно керувати загоном або армією. Але коли він довго не мав впливу, ельфи з орками починали відливатися.

  Отже, початок кожного наступного дня як дві краплі води порівнювалося до попереднього.

  - Ні! ВІД! ДИ! ХАТИ! ВСЕ! РА! Бо! ТАТИ!

  - Чвіку! Давайте працювати.

  - Час працювати. Чви-чві.

  Більшість орків повернулася назад, в племена, але все одно тих, хто залишився, налічувалось понад 100 000. Усі вони встали і почали з неймовірною ентузіазмом переносити каміння та речі.

  Окрім того, що орки були лідерами і здібними виконувати накази в загоні, вони мали інші особливості. Орки, наприклад, любили чоловіків з високим бойовим духом та харизмою. З народження зелень процвітали духом війни і слідували за тими, хто ніколи не відступав у битвах.

  Оскільки він досяг високого показника бойового духу, то не мав проблем з керуванням орками. З темними ельфами все складніше. Там вже була потреба мудрості, єдності з природою, обалення та мистецтва.

  - Нехай ти не блищить розумом, але добре розбираєшся у вогні і землі.

  - Чи знаєш ти, про що віють листя? Хм, у тебе є задатки в мистецтві. Гаразд, ми будемо виконувати твої накази.

  Для приготування Віід збирав лікарські рослини і так зблизився з природою. Ну і, крім того, мав високу характеристику мистецтва, яка також відіграла свою роль у керуванні ельфами.

  Для захисту фортеці темні ельфи створювали магічні пастки і за допомогою природної магії миттєво вирощували дерева та інші рослини у прилеглих землях.

  На деяких деревах навіть з’являлися плоди. З огляду на величезну кількість орків, це стало корисним знаряддям для приготування їжі.

  Вампір Торідо і Рицарь смерті Ван Хок також займалися приготуванням. Кожен з них був високорівним НІПом і міг керувати загонами.

  Віід наказав Торідо відновити вампірський рід, а Ван Хоку - загін мерців. Бити ворога його ж зброєю - армією нежиті - здалося йому хорошою ідеєю.

  Поки орки та ельфи в поті обличчя відбудували фортецю, Віід почав створювати скульптури з доставлених для відновлення форту.

  Він вирізав скульптури темних ельфів!

  Перш за все - магів, які створюють грізні природні закляття. У його голові назавжди закарбувався образ величних ельфів, які примусили людей оплакувати орків одним змахом руки.

  Коли робота майже закінчувалася, біля нього почали збиратися темні ельфи.

  - Людина нас вирізає.

  Ми думали, що люди ненавидять нас, а він робить такі прекрасні скульптури...

  Дзінь!

  Тепер Віід міг легко створювати гарні роботи, але слава і характеристики звивалися зовсім на трохи.

  У Королівській дорозі була найскладніша система навичок за всю ігрову історію. Навіть просте створення скульптури оцінювалося багатьма, нікому не відомим параметрами.

  Після закінчення роботи навіть люди читали нагороду. Що вже там говорити про Прекрасні або Грандіозні роботи. Під час їх створення, особливо на ранніх стадіях навики, можна було сподіватися серйозного підвищення характеристик. Наприклад, кілька днів працюючи над величезною скульптурою.

  Але це був і зворотній бік. Якщо ви робили скульптуру лише день, а то й кілька годин, характеристики майже не змінюються. Але все одно, навіть при такому розкладі збільшувати подібні риси могли тільки скульптори.

  - Перевірити навички. Скульптурна майстерність!

  З того часу, як він піднявся на середній рівень. Але через те, що в кінцевих завданнях він дуже прив'язав у битвах, скульптурна майстерність майже не зростала.

  - Добре. Треба зробити скульптуру більшою.

  Потім він почав вирізати статуї грізних орків, які розмахували глотами.

  І він не сумнівався, що це будуть прекрасні роботи. Тепер Вікід майже ніколи не робив помилок.

*

  Директор Кан на KMS-media хвилювався.

  Минуло чотири дні відтоді, як вони подивилися відео на зібрання!

  - Він обов'язково повинен укласти з нами контракт...

  Вже п’ять разів він надсилав електронного листа з пропозицією на адресу гравця, який розмістив відео. Звичайно ж, відправляв від імені президента компанії.

  Їм хотілося отримати ексклюзивні права на розміщення відео з виконанням майбутнього завдання. Але вони й досі не отримали жодної відповіді.

  - Він що, не перевіряє пошту? Чи просто не хоче? Тоді чому ж ні і не скаже про це прямо, зрештою!

  Директорка Кана переповнив гнів.

  Компанія Юнікон підходила до захисту особистої інформації дуже суворо: навіть за проханням телекомпаній вона ніколи не давала адреси або телефони гравців. Тому єдиним засобом зв'язку залишалася електронна пошта, і якщо гравець її не перевіряв, то...

  - Якщо враховувати різницю у часі з Королівською дорогою, то виконання завдання почнеться через чотири дні...

  Кан не міг знайти собі місця. Телеглядачі KMS-media написали вже понад 100 000 запитів про цю подію і через п'ять днів очікували довгоочікуваного повідомлення.

  Нехай не в прямому ефірі, але мати хоч щось для випуску передачі вони були просто зобов'язані.

*

  Вранці Хен відправив свою сестру до школи, і в нього з’явився вільний час.

  Він включив комп'ютер і підключився до сайту-аукціону. Я прочитав ще одне запрошення з Асоціації темних геймерів, які не знали, що він вже приєднався до них. Після цього він став звичайним переглядом викладених предметів.

  - Ну... Як там ціни, виросли?

  Поки він ходив по землях Відчая, насочував купу речей, якими забив доверху цілих 7 рюкзаків. І кожен з них у 8 разів менше важив!

  Звичайно ж, там покоїлися тільки ті речі, які йому не вдалося вигідно продати в селі вигнанців. НІПи, що жили там, не могли запропонувати хорошу ціну за більшість предметів, тому Віід відкладав їх на потім.

  Водночас він не продавав їх на сайті аукціону. Оскільки після того, як споживач визначить обидві ціни, він мусить прийти до Землі Отчаянь. А вже дорогу туди просто назвати було ніяк не можна.

  Саме через такі проблеми інші темні геймери намагалися полювати ближче до кріпаків, де можна було легко продати трофеї. От тільки там не так-то легко було дістати дійсно добрі і дорогі предмети.

  'Щоб стати справжнім темною геймером, доводиться поринути в справжні пригоди'.

  Довкола кріпищ і навколо них були переповнені полюючими на монстрів гравців. І в основному це були новачки або середньорівні гравці. Тож ті, хто отримав цінні речі і не зупинявся в них, пишалися та тверезо зважилися на це наліво й направо!

  Продаж предметів в Королівській дорозі був узаконений, тому гравці могли продати вам непотрібну їм річ. Що досить часто траплялося. Але в підземельах поруч з фортецями знайти щось унікальне було практично неможливо.

  В основному, рідкі й унікальні речі виявилися людьми, які першими знаходили підземелля або нові завдання, за що і отримували додаткові окуляри досвіду та високий шанс на пошуки хороших речей.

  Багато шукачів пригод вирушали у невідомі землі, ризикуючи власним життям. І серед перших, звичайно ж, йшли темні геймери.

  Лі Хен провів у Землях Відчая вже кілька місяців, і в той час він накопичувався досить непоганих речей. Але через підготовку до бою часу повернутися в Розенхайм і їх реалізувати зовсім не було.

  - Хотілося б їх дорожче продати...

  Завдяки щоденному моніторингу аукціону, навіть не виставивши речей, Хен добре знав, скільки коштує кожна з них.

  Глафи - по 150 доларів. Доспехи орків - по 50-100 доларів. Одяг ельфів - вже від 400 доларів. За цими цінами на аукціон продавали інші гравці подібні речі. Але, як і будь-де, завжди можна було зловити момент і продати все дорожче.

  Наприклад, минулого разу Хен хотів продати меч Агати за 3000 доларів. І в кінцевому підсумку ціна зрощувала іноді по одному долару і досягла 3,5 000 аукціонів.

  Але, на жаль, так було не завжди.

  Якщо ми зможемо продати все за середню ціну, вийде десь 6,5 тисяч доларів - пробурмотів він і несміливо подужав.

  Якщо взяти до уваги, що ці предмети копалися протягом трьох місяців, то сума виглядала не такою вже й високою.

  - Виходить трохи більше 2000 доларів на місяць. Цього недостатньо. Наступного року Хаян піде до університету...

  Доведеться платити за навчання, одяг і підручники. Загалом, витрати різко збільшаться.

  - Так, у горах Юрокіна багато не заробиш.

  Хоча Хен значно підвищив рівень і славу, більшість з них були так само. Більша частина того, що він мав у рюкзаках, була обладунки орків та ельфів.

  - Як закінчу завдання, треба буде швидше покинути Землю Відчаяння.

  Коли Лі Ген прийняв рішення, він перейшов до особистих повідомлень на сайті аукціону.

  З того моменту, як стало відомо, що він той самий Віїд з країни магії, багато хто все ще посилає йому повідомлення.

  - Я розчарований. Чому Ви такий малий? Пишіть хоч час від часу про себе.

  - Ви увійшли в Орден Фреї і пішли на похід? Кажуть, що в північних регіонах з'явилося багато завдань.

  - Розкажіть про паладинів. Що робити?

  Після продажу меча Агати всі вирішили, що він став лицарем в ордені Фреї.

  - Хм. Треба розмістити в залі Слави відео про повернення кубка Елена і корони Фарґо.

  Про повернення реліквій в орден Фреї знали абсолютно всі гравці Королівської дороги. І якщо розмістити відео про виконання завдання, рейтинг повинен був би злетіти високо. Принаймні, Хену так здавалося.

  - Гроші, гроші, мої грошенята. Хі-хі-хи, - хитро засміявся Хен.

  Під час перебування в шкурі Каричі його губи звикли самі складатися на ухмличку грізного орка.

  - Хі-хі-хи!

  Хен дивився на екран і тихо похихивал.

  Потім він узяв себе в руки і зайшов на сайт Королівської дороги, до Залу слави.

  Його відео переглянули 15 мільйонів разів. Люди залишили величезну кількість коментарів з питаннями на зразок: 'Як вам вдалося отримати завдання?' або "Що у вас за професія?"

  Цікавість був набагато більшим, ніж очікував Хен. І все ж він не мав великих сподівань. За один раз людина не може продивитися за дев’ять годин, отже вона повернулася і знову клікали, щоб побачити, чим усе закінчилось.

  - У будь-якому випадку, гроші треба отримати. Пізніше дізнаюся, скільки заплатять...

  Хен мілином пробігся по повідомленнях до відео і, повернувшись сайт, виключив комп'ютер. Навіть не перевіряючи свою пошту. Хоча лист там назбирався більше 10 000. Ми просимо вас розповісти про своє завдання, відкрити секрети з запрошеннями в гільдію, загони або ж попросити їх приєднатися до групи.

  І всі вони робили те, що хотіли. Отже Лі Ген не почав її навіть відкривати.

*

  У фортеці темних ельфів вовсю готувалися до майбутньої битви.

  Після відновлення стін робота перейшла до стадії зміцнення. На стінах орки збільшили в 4, а десь - і п'ять разів! Від підніжжя гори до вершини було встановлено багато перешкод.

  Вся гора мала стати полем бою. Деякі племена орків повернулися навіть у більшій кількості, ніж раніше.

  Справжня сила орків була в їхній родючості!

  У війську з 400 000 зелених загинуло близько 60 тисяч осіб, але після битви орки постійно прибували і загалом за 500 000 перевалило.

  Старійшини й провідники завжди ставили перед собою Віяду на перше місце.

  - Чвік. Чвік! Ми послали воїнів до інших племен, щоб вони боролися з ворожками, які навіть після того як їх побити не помирають! Чвік! Прийдуть багато людей. Багато. Ми орки!

  За їхніми словами, у вирішальний день біля стін фортеці зібереться під мільйон зеленьожих воїнів.

  Темні ельфи також розіслали повідомлення своїм співродекам. Хай вони не можуть похвалитися плодотворністю, але й їхні маленькі поселення були розкидані тут і там по горах Юрокіна. Крім того, серед темних ельфів було багато убивць і магів. І нехай їх небагато, свій значний внесок у майбутній бій вони могли також внести.

  Ну, і крім орків з ельфами, у Вііда залишалися солдати королівства Розенхайм, некроманти та вампір Торидо.

  Віід все одно не був впевнений. Занадто багато поставлено на кон!

  У війську мертвих була неприємна особливість. Ув’язалася вона в тому, що їх не було. Для повного упокорення нежиті треба було застосувати священну магію або розтирати їх тіла до попелу. Якщо цього не зробити, то трупи воскрешували разом із заповненням у вигляді недавно померлих противників.

  А якщо мільйон орків і темних ельфів стане неживою, це буде абсолютним провалом завдання. З такою армією мерців впоратися неймовірно важко. Коли масштаби армії перевалять певні кордони, то навіть союз кількох королів не зможе попіклуватися.

  - Священики, йдіть за мною.

  Вііда зі священиками почали спускатися з гори.

  Некроманти, побачивши це, поспішили за ним.

  - Стривай, ти забув наш умов? Ми ввірилися тобі і чекаємо, що ти дотримаєш обіцянку.

  Вони переживали, що Вікі утече.

  І нехай він розумів, що це зумовлене низьким довір’ям, яке йому так і не вдалося змінити попри всі зусилля. Слухати такі звинувачення було дуже неприємно.

  - Дуже багато треба зробити для підготовки до битви, - спокійно відповів Вік.

  - Добре. Але ти повинен повернутися.

  - Я знаю.

  Розпрощаючись з некромантами, він разом зі священиками зайшов у печеру в Землях Отчаянії. У печері, де були телепорти!

  - Священики, підготуйте перехід.

  - Так.

  Священики за допомогою молитов зібрали велику кількість манівок і відкрили прохід.

  Віід увійшов всередину світла і пропав.

*

  Бард 170 рівня збирає групу.

  - Хто хоче полювати в мавпячому лісі?

  - Продам дешеве комплект озброєння з крижаних кристалів. У ньому прохолодно навіть у жару!

  - Скульптор хоче вступити в групу. Будь ласка, прийміть мене! Я не забуду вашої доброти.

  Вільне місто Смурен.

  Вінід з’явився на головній площі міста.

  'Все як і раніше, повно людей ...'

  Хоча були і зміни. Порівняно з минулим у місті, значно більше азартних гравців стали професійними майстрами: скульпторами, художниками та гончарями. Очевидно, чимало людей справило велике враження на будівництво піраміди і вони стали більше цікавитися не популярною справою.

  І хоча кількість колишніх зневажених людей мистецтва зросла, більшість з них скоро припинить гру.

  Скульптор - не найкраща професія в грі. Зокрема, полювати з нею спочатку неймовірно важко. Війду допомогли те, що отримали в тренуванні та характеристиках. Інші скульптори не мали таких навичок.

  Навіть тепер Віід не вважав, що професія Місяного скульптора сильніша за роботу воїна. Увесь цей час йому доводилось вирізати скульптури і поступово підвищувати їх. Підвищувати завжди і всюди, щоб хоч на трохи спростити майбутні битви.

  Завдяки наполегливій праці його вміння працювати було на рівні середньої освіти. Наприклад, кулінарія на п'ятому, риболовлі - на першому, кузнічному ділі і шиттях — на другому рівні.

  І якщо так важко не працювати, то професія скульптора стає нікчемою. Ну, якщо тільки ви не вибрали її для того, щоб насправді створювати лише одні твори мистецтва.

  Тому всім іншим скульпторам, можливо, крім тих, кого підтримували в гільдії, потрібно було подолати багато труднощів.

  Віід підійшов до так відчайдушного натовпу скульптора. Це був зовсім юний хлопець, вже ось-ось готовий розплакатися. Він мало не плакав, дивлячись на нього.

  - Сумно тобі довелося.

  Почувши ці слова, хлопчина швидко підняв голову.

  - Вы... Ви теж скульптор?

  Віїд ствердно кивнув.

  - Якщо будеш старанно вирізати скульптури, то прийде день, коли все окупиться.

  - Я вже десять днів їх роблю! Від одного погляду на дерев'яні бруски мене нудить. Я вирізав понад тисячу лисиць і кроликів, скільки ще мені їх робити?

  Цей молодий чоловік, як і Віід, не так багато розповідав про свою професію.

  Люди так наполегливо збиралися у світі, що Віід без жалю розповів йому про те, як гравець повинен розвиватися з професійною роботою.

  - Постарайся не повторювати те, що ти вже раніше вирізав. Десять днів недостатньо. Не будуй ілюзій. Мистецтво - важка фізична робота. Якщо будеш працювати в поті чола, зможеш випередити всіх. Тримайся.

  - У-у-ву! - Зрештою хлопець знервував. - Не хочу бути скульптором!

  - Я тебе розумію.

  Вікід озирнувся навколо - оскільки раніше він вже приміявся з різних причин, то не хотів, щоб його дізналися, - і потихеньку прослизнув до ордену Фреї.

  Перед храмом стояла велика черга людей, які хотіли зробити пожертви, отримати благословення або вивчити нові навички.

  - Не лізьте без черги!

  - Станьте позаду.

  Через натовп, що зібрався до храму, було нелегко потрапити в храм. Віід вже збирався встати у кінець черги, як до нього підскочили охоронці з списами наперевісно.

  - Що це?

  - Може, злочинець?

  Такі охоронці зазвичай не діяли.

  Приблизившись, воїни звернулися до Віїду:

  - Це ви? Пройдемо з нами.

  Репутація в ордені Фреї була настільки висока, що навіть сторожа біля воріт його впізнавала.

  Віід з військом проминув у середину храму.

Глава 6. Доспехи Даллока

  Як і раніше, біля первосвященика стояли палади й священики.

  Вікід дійшов до центру залу і схилив коліно.

  - Я повернувся.

  - Вигнані в Землі Відчаювання не можуть нас не турбувати. Чи все, що ми вам дали, закінчено? - Тихо запитав первосвященик.

  На що Віід розповів йому про некромантів в фортеці темних ельфів.

  - Хм! Ясно. Пощадивши їх, ти зробив правильний вибір, - на підтвердження своїх слів голова ордену кивнув. - Як же тепер висловити тобі нашу вдячність? Взявшися допомогти нам, ти відчув стільки страждань у далеких землях... Та буде з тобою Фрея, - завершив він несподівано і охрестив Віїда.

  Дзінь!

  Три нових рівня і величезна кількість очок розташування!

  Як і раніше, Віід перестрибував відразу через кілька сходинок, і якщо так продовжуватиметься далі, зовсім скоро він досягне 300-го рівня.

  Віід ще нижче схилив голову.

  Окуляри розташування і рівні - це, звичайно, добре, але залишилася головна нагорода - предмети...

  Первосвященик продовжив:

  Навіть якщо ми зберемо і віддамо всі багатства ордену, цього буде недостатньо, щоб висловити нашу вдячність.

  Вікід намагався стриматися, але така усмішка засіяла його на обличчі.

  'Стільки випробування мені випало в Землях Відчаю, що вони просто зобов'язані все віддати!"

  Але первосвященик ще не закінчив.

  - На жаль, орден дуже бідний і у нас не так багато цінностей. Але ви хотіли б почути з ваших уст те, що вам потрібно.

  Майже в кожному великому місті стояв орден Фреї. Загальна кількість цих тварин була навіть важко уявити. До того ж кожен храм мав у володінні землі, шахти, пожертви населення... Палади за статутом ордену мусили віддавати значну частину прибутку, отриманої в походах.

  Орден Фреї стояв на такій кількості скарбів, що говорити про те, ніби він не має цінностей, було принаймні безглуздо.

  'Що б попросити?'

  Він замахався.

  Для полювання в першу чергу вимагалося доброї зброї, але у нього вже був отриманий в королівстві Розенхайм меч Рота. Крім того, зброю в ордені Фреї мали нижчими відбитками. Візьміть хоча б меча Агати, який нещодавно представився священиками. Він дозволяв, щоб священні благословення складалися п’ять разів за день, але не було сили нападати.

  'Тоді треба попросити обладунки з хорошими захисними властивостями'.

  Доспехи ордену.

  Вони славилися тим, що завдяки священній магії мали чудові захисні якості.

  Всю гру Віід, наче невежа, спеціально пропускав удари монстрів і носив тільки обноски. Завдяки цьому його характеристики захисту та витривалості підвищувалися швидше, ніж у будь - якого іншого гравця.

  Але в майбутньому йому доведеться уникати ударів ворога, бо чим далі, тим частіше будуть потрапляти на шляху сильні монстри і добре озброєння не заважатиме.

  Окрім того, зброя і обладунки - найдорогоцінніші та найдорожчі товари на аукціоні.

  Віід зібрався з думками і сказав:

  - Я хотів би обладунки, які зможуть захистити мене від ударів ворогів.

  - Нехай буде так. Ми виконаємо твоє побажання.

  Первосвященик наказав паладину принести обладунки Даллока.

  "Доспехи Даллока... Даллока?.' - шепотів про себе Віїд не переставав .

  У його голові була вкрита інформація про предмети. Він вивчив майже все, що цінувалося в Королівській дорозі. Потратив на запам'ятовування величезна кількість часу. Але навіть крапельки інформації про доспехів Даллока не вдалося пригадати.

  Через деякий час паладин з урочистим виглядом повернувся назад. У руці він має блищачі білі обладунки з пристебнутим червоним плащем, на якому було вишито знак ордену.

  Як тільки він їх побачив, його очі заверещали!

  'Виглядають дорого!'

  І хоча він ще не перевірив їх, один блиск зброї вже говорив про багато чого. Якщо їх одягнути і пройтися по площі, то це не матиме успіху.

  Як і в житті, ціна предмета була особливо важливою. Ці предмети мають виглядати відповідно. І цю перевірку з легкістю пройшли.

  - За твої заслуги ми даруємо тобі обладунки Даллока. Береги їх, - сказав первосвященик.

  - У них мені доведеться битися з темними монстрами. Однак я намагатимусь оберігати їх, як власне тіло.

  Вікід простяг руки і прийняв таку довгоочікувану нагороду.

  - Ідентифікація!

  З читанням рот Віда відкривався дедалі більше.

  Унікальний предмет з багатьма добрими ефектами і високою охороною! До того ж, якщо на нього ще застосувати вміння « Чистка обладунки », захист зросте до додаткових 20%.

  'Супер!'

  Якщо не брати до уваги, що через обмеження на рівні Віід не міг їх вдягнути, обладунки дістались просто відмінні.

  Ще трохи полюбившись, він швидко сховав їх у сумку і звернувся до первосвященика:

  - Ваша Пресвященство. Сили безсмертної армії Шая величезні. За допомогою темних ельфів і орків я докладу всіх зусиль, щоб її зупинити, але цього може бути недостатньо. Тому прошу Вас надати мені в допомогу загін паладників.

  Віід дуже сподівався, що зможе захиститися від ордену Фреї. Якщо вірити словам некроманта Барабола, то армія ворога буде просто величезною! Одні тільки Рицарів смерті 300-го і більш рівнів набереться більше 5000. Крім них - ще багато мертвих чаклунів, стрілків, гулей, зомбі, привидів і скелетів та інших неживих.

  Однак первосвященик з жалем похитав головою.

  - Для цього потрібно багато сил. Але зараз у нашому ордені їх немає. Після звільнення провінції Морта всі наші воїни вирушили туди наводити порядок. І хоча зупинити армію, безсумнівно, - дуже важлива справа, нам доводиться робити щось одне.

  Ось так Віід залишився без підтримки.

  Але голова ордену не міг просто так відпустити знаменитого героя.

  - Ти зможеш зупинити армію мерців в Землях Відчаяння?

  - Я докладу всіх зусиль.

  - Добре. Тоді наш орден дасть тобі нашу святиню - кубок Елени.

  За примхом долі в руки Віяда повернувся предмет, який поклав початок його зближенні з орденом. Звичайна вода в цьому кубку стала святою.

  - Правда, їм можуть користуватися тільки служителі ордену, - продовжував первосвященик. - Але прихильність богині дозволяє використовувати його і тобі. Думаю, попереду багато роботи. Як закінчиш з армією нежити, ми завжди будемо раді побачити тебе в нашому ордені.

  Віід подякував первосвященику і, використовуючи телепорт в ордені, повернувся на Землі Отчаянням.

*

  У Смурені гравці все ще чекали своєї черги перед храмом.

  - З ким це пішли охоронці?

  - Ну... Здається, що вони зацікавилися цим гравцем з хорошою репутацією.

  - Або той, хто пожертвував багато грошей.

  - Та ні. Судячи з його поношеного одягу, він більше схожий на жебрака.

  - Можливо.

  Через те що в черзі довго стоянки були дуже сумними, гравці розважалися. Аж ось з’явилися охоронці, що втікали. І не просто з'явилися, а активно і голосно щось обговорювали.

  - Пам'ятаєш, ти казав, що не бачив шукача пригод Віди? Так от, тепер ти його знаєш. Адже це він в Землях Відчая наставляє некромантів на правильний шлях.

  - Ого! І ось цей чоловік усмирив орків, ельфів і некромантів?

  - Так. Повір, він великий чоловік! Не всі некроманти можуть виявляти милосердя і залишити їх живими.

  - Ось він справжній рятівник нашого ордену.

  Гравці, які підслушували діалог охоронців, не могли приховати свого здивування. Це було занадто неймовірно.

  - Зал Слави. Вони говорили про завдання, яке я бачив у Залі Слави!

  - Так це завдання Ордена Фреї.

  - Тоді, значить, тільки що перед нами пройшов ...

  - Людина, яка виконує це завдання.

  - Але ж його звуть Віід.

  - Може, просто збіг?

  - Ні. Це точно не збіг. Війна з армією неживі - це продовження завдання, пов'язаного із вигнанням вампірів!

  - Люди! Це той самий Віїд з країни Магії!

  Гравці неймовірно розсміялися. Для них Віід з країни Магії - легенда. Звичайно, вони знали, що він недавно звільнив землю від вампірів.

  - А хто-небудь запам'ятав його обличчя?

  - Начебто ні...

  - Є хтось, хто запам'ятав?

  - Він так швидко пройшов...

  - Та й одягнений був дуже повсякденно.

  - Давайте почекаємо. Почекаємо, поки він не вийде!

  У вільному місті Сомурен його жителі, солдати, священики говорили про Віяду.

  Слухи поширилися, і перед храмом Ордена Фреї зібрався великий натовп.

  Але Вікід вже пройшов через телепорт в Землі відчаяння.

*

  Свята вода є одним з найефективніших засобів боротьби проти неживості.

  Але завдяки кубку Елени можна наробити скільки завгодно, тільки ось навіть це не дало Віду впевненості в тому, що він зможе зупинити безсмертну армію.

  'Свята вода допоможе послабити ворога. Але перемогти... Перемога буде іншою, - зробив він нещасливий висновок.

  У нього не було паладинів - найсильніших противників. І священики набрали лише сотню, а це означає, що мани не вистачить навіть на благословення орків. Отже, подолати армію Шайяра майже неможливо.

  - Потрібна зброя. Щось особливе для орків і ельфів...

  До завдання рівня А не варто ставитися через рукава.

  Глефи орків і стріли ельфів абсолютно неефективні в бою з неживою. Однак, знаючи все це, Війду було дуже важко вирішити і вимовити ці слова:

  - Срібло! Потрібна зброя зі срібла.

  Другий ефективний засіб боротьби з неживістю після святої води. Якщо озброїти воїнів срібною зброєю, їхня сила зросте принаймні вдвічі.

  Але коли закупити срібла на цілу армію і зрештою зазнати поразки, то він стане бідним.

  З слізьми на очах Вііда сам себе переконував:

  - Це долучення. Потрібно знизити ризики, щоб в результаті мати шанс щось отримати.

  Важко зітхнувши, він скористався 'шепотом':

  - Манауе, ти тут?

  Справжній торговець завжди повинен бути на зв’язку!

  Не встиг Вікід відправити повідомлення, як прилетів відповідь:

  - Так! Вибирайте! Вибирайте! Дешево куплю будь-який товар. Можу замість Вас купити товари подешевлі. Я навіть укладаю угоди на дрібниці. Яке питання Ви зі мною зв'язалися? Дякую, що відвідали нас. Ми ввічливо Васс обслужимо.

  - ....

  Шлях справжнього торговця!

  Манауе, як і раніше, повністю занурився в покупки та продаж речей і проводив одноденні переговори з багатьма гравцями.

  Управляючи невеличкою лавкою, можна було отримати добрі гроші і багато торговців йшли таким шляхом. Однак Манауе вирішив розвивати торговельні навички. Подорожував з Віїдом, влещував медам і багато торгував.

  "Багатацтво може мене і покинути, але майстерність не зрадить!"

  Він вірив, що коли досягне найвищого рівня в навичках, то зможе почати спокійне і багате життя.

  І якийсь прогрес у Манауе вже був. У його промові з’явилися інші інтонації.

  - Ух! Виід? - радісним і трохи здивованим голосом 'прошепотів' він.

  - Так. Це я.

  - Живой.. Хо-хо.

  - ....

  Манауе почав нарікати. Друзі вважали, що Вікід помер на цей раз. Усі знали, що з Земель ніхто не повертався. Тим більше, що Віід відправився туди виконувати завдання рівня В.

  Манауе поставив 200 золотих на те, що Вінд помер. А ось Пейл і всі інші - що живий. Хоча торговець втратив гроші, він радів і сміявся.

  - Славу богу, що ти живий. Пейл дуже хвилювався. Так і Сурка, Ромуна, Ірен, Хварен та Зефі часто згадували про тебе.

  - Ви зараз зібралися разом?

  - Так. Правда, я недавно пішов. Вони полюють на Озері душ, а там окуляри досвіду скромні.

  - А як поживають МЕЧі?

  - У-у! Вони вирішили розділитися і пройти шлях воїна, тому залишили королівство Розенхайм.

  - Пройти шлях воїна... Интересно.

  Подорожі - це завжди новий досвід і пригоди! Віїд міг уявити собі, наскільки незвичайні можуть відбутися з історією.

  Манауе усміхнувся і продовжив:

  - У будь-якому випадку, я дуже радий почути, що ти не загинув в Землях Відчая. Як там відбувається виконання завдання, все нормально?

  - Ну, так... Мені зараз потрібна більше срібної зброї, щоб виконати це завдання. Ну, стріли там і просто чисте срібло.

  - Ага, якщо звернутися до коваля, то знайти його - не проблема. Ну, а стріли взагалі продаються в кожній зброярні.

  У Серабурзі майже в усіх містах континенту можна було знайти багато різних матеріалів для виготовлення зброї. Там було срібло.

  - Тоді купи його для мене.

  - Добре. Пейл часто використовує срібні стріли проти зомбі. Схоже, ти зібрався битися з неживою? Скільки треба? Знаючи, як ти старанно готуєшся до завдання, я можу припустити, що тисяча п’ять?. Ні, десять?

  В залежності від якості металу ціни на стріли в грі варувалися у межах 2 срібняків. Зазвичай така кількість сріблястої монети важко уявити. Але Манауе добре знав манеру Віяда і сподівався, що той готовий розшматуватися заради перемоги на 200 золотих.

  Але його вразило те, що він почув далі.

  - Два мільйони срібних стріл. Крім того, закупіть більше дешевої срібної зброї. Принаймні 50 тисяч клинків.

  - ....

  На деякий час запанувала тиша. Манауе робив розрахунки. Сто срібних - один золотий. Стріла стоїть два срібні, отже якщо два мільйони, то це 40 000 золотих!

  Якщо брати зброю, то найдешевший об’єкт — принаймні 60 срібняків. П'ятдесят тисяч одиниць - це ще 30 000 золотих.

  - Та... така кількість ...

  - Ти зможеш купити?

  - Два мільйони срібних стріл та ще 50 000 одиниць зброї... Що за справа ти там забув? Я зрозумів. Зараз же почну діяти.

  Він перестав турбуватися про цю проблему, коли його друг купив зброю.

  Звичайно, у грі, як і в світі, є межі торгівлі, але Віід знав головний девіз Манауе:

  Щоб зібрати таку кількість срібла, доведеться викупити весь метал у кузницях та ще до того ж обійти всіх гравців-торгівців Розенхайма.

  Зброя зі щирого срібла дозволяла наносити критичні удари. Гравцям, які воліли полювати на простих монстрів, воно було ні до чого, і вони його зазвичай продавали. На щастя, у Розенхаймі, на відміну від центрального королівства, не було багато тих, хто хотів би полювати на кладовище.

  Загалом працьовитий торговець мав добрі навички, щоб придбати такий обсяг товару по плечу.

  'Я витрачаю як мінімум 75 тисяч золотих'.

  Від усвідомлення цього факту Віду хотілося стогнати. Ціни ніколи не бувають середні, і доставка вимагатиме якихось витрат, тому сума точно перевищить 70 тисяч.

  Але через мить Вікід знову відчув полегшення.

  - Ну і що? Гроші? Гроші приходять і йдуть!

  Хоча він говорив це з усмішкою і сильним голосом, по його обличчю спадали сльози. Надто багато людей мусили жертвувати заради виконання завдання. Мало хто міг би спокійно пережити таку втрату.

  - І цього не достатньо!

  Якщо вже йти ва-банк, потрібно було підняти свої шанси якомога вище.

  У Землях Отчаянію існувала ще одна сила - поселення вигнаних. І хоч вони розкидані тут і там, а загальна кількість не зрівняються із орками або ельфами, привабити людей у майбутнє битви не завадило б.

  - Срібна зброя доведеться привезти, значить, потрібно відвідати Розенхайм.

  Він дістав ніж Захаба, підійшов до одного з великих валунів і задумався.

  'Гепарди - найшвидші бігуни, як би?'

  Якщо ви станете проворним гепардом, то можете швидко дістатися до королівства Розенхайм і втекти поселення вигнанців. Добре, що на карті вони всі вказують.

  Ніж у руках Віяда дуже швидко миготав і висікав деталі майбутньої скульптури: струнке витягнувши тіло, а найважливіше - сильні та довгі, як в коня, ноги.

  - З такими ногами він побіжить ще швидше.

  Вікід, звичайно ж, розумів, що довжина ніг не завжди є зав’язкою швидкості, але дорослі бігають значно швидше за малюків.

  Дзінь!

  Створіння душі від великого майстра! Одним словом, скульптура тварини, створена Віідом, виглядала дуже незвично...

  Початковий задум обернув невідомі тварини з головою гепарда, витягнуті тілом верблюда і довгими ногами. Ну, і це точно не вигадаєш.

  Але завдяки такій дивовижній праці Війду вдалося збільшити скульптурну майстерність на 12% і досягти 43 відсотків на 9-му середньому рівні навичок.

  - Головне, що отрималася Велична робота.

  Вікід був дуже задоволений собою.

  Можливо, якби він ставився до мистецтва серйозніше, то почав би пишатися. Але Віяда більше цікавилася практичними справами.

  Однак він радів, що зміг зробити чудову роботу.

  Хто знає, чи Пікассо дійсно хотів малювати абстракції? Можливо, знаменитий митець поспішав або помилився і таким чином з'явився найбільший твір, що визначав напрямок його творчості до кінця життя.

  Кожна людина розуміє мистецтво по-своєму, і що для одного мотлох, для іншого дорожче вага золота.

  - Через 100 років моя робота може стати найвеличнішим твором мистецтва! Ну, якщо не через 100, то значить - 300 або 10 000 років.

  Переконавши себе в цьому, він підійшов ближче до статуї.

  - Скульптурна трансформація!

  Тіло Віїда покрилося вовною, руки і ноги неймовірно витягнулись. І ось перед скульптурою вже стояв не чоловік з двома ногами і руками, а незнайомий, схожий на верблюда тварина.

  Ставши чотириногим, Віід зробив значний поступ.

  - Чудово! Пора познайомитися в селі вигнанців.

  Трохи потопнувши на одному місці і звикши до нового тіла, Віїд рівся вперед на всій швидкості.

  - Біг на 4-х лапах!

  Віід біг так швидко, що довколишні пейзажі злилися в одну барвисту смугу.

  Дуже важко ходити на двох ногах. Треба завжди пам'ятати, що поки передні лапи летять вперед, одночасно рухаються і задні.

  Але коли звикнеш, починаєш помічати, що таке переміщення виглядає цікавим. Спочатку ліва передня нога робить крок, а потім права задню, праву передню і ліву задня. При цьому завжди потрібно враховувати довжину кроку, баланс, наведений силу. І якщо все це не скоординовано, то виходило безглуздий рух, через який можна було летіти в кущі.

  Віід довго спостерігав, а потім повторював рухи оленя і коня під час виконання завдання майстра Дарона, тому біг на чотирьох лапах був для нього привищений.

  Він все набирав і набирає швидкість.

  Все йшло добре. Але з часом виникла невелика проблема.

  - Ось же!.

  Вікід сподівався, що якщо бігти постійно на великій швидкості, то за кілька днів все закінчиться. Але довго рухатися на чотирьох ногах виявилося не так-то і просто.

  - Я витримаю, витерплю. Все вийде! - Він намагався вселити у себе впевненість.

  Першою була шия. Чим швидше Віід біг, тим більше напружувалася шия, бо йому доводилося тримати голову піднятою для спостереження за дорогою.

  І це ще не все. Другими захворіли ноги.

  Якщо б він використав навики, то зміг би викувати підки і знизити урон. Але добрі думки часто приходять пізно, і статуя залишилася далеко позаду. Тому Віду мусив лише жити на новому тілі.

  Але найбільш неприємним сюрпризом стало усвідомлення того, що гепард і кінь не найміцніші тварини. Хоч вони могли розвивати швидкість, але не підтримували її протягом довгого часу. Тварини стомлювалися, переходили на крок і повільно тягнулися.

  Всього десять хвилин!

  Саме стільки Віід міг бігти на максимальній швидкості, а потім півгодини, хитаючись і тремтячи, дещо ковилював у вибрану сторону.

  Наступного разу він не витримав і зупинився.

  - Охо-хо! Ні, цього не винести людині!

  Рішення стати на чотири лапи виявилося не найкращою ідеєю. Хоч він розвивав неймовірну швидкість, то сили швидко відходили.

  - Скасування скульптурної трансформації!

  Віід скасував здатність і подався до підхоплення маленької шпильки.

  Спочатку він думав вирізати тварину, яка рухається на двох ногах. Але він швидко відмовився від цієї ідеї.

  Тепер він вирізав орку. Не такий великий м'яз, як минулого разу, а навпаки - малий, худий і дуже низький. Той, хто подивився на скульптуру з любов’ю, вважав б, що батьки забули про нього регулярно їсти.

  Під час роботи в голові Віда постійно крутилася відома приказка: "Маленький перчик - самий острук".

  Схожим з Каричі було тільки вираз обличчя. Коли ми тільки подивилися на нього, настрій був приречений на весь день.

  Вііда мав талант робити найпривабливіші орки.

  Дзінь!

  Віід одразу застосував навики.

  - Скульптурна трансформація!

  Його зріст зменшився, обличчя стиснелося, і він перетворився на маленького орка Карічі.

  - Чвіку! - Сказав Віі вже такий звичайний звук в новому тілі.

  Маленький орк Каричі! Іноді просте рішення - найкраще. Не важливо, що скульптура без художньої цінності і не має високих рис, головне, з нею вона досягне своєї мети.

  Війд прямував уперед, перебираючи маленькі ноги по долинах Земель - Відчая.

Глава 7. Попередні зв’язки

  Король Зет, представник 3-го покоління Белос Ла Деусов був викреслений з усіх сторінок історії Версальського континенту.

  Але гравці з гільдії Алі крила зовсім випадково знайшли в одній приватній бібліотеці коротку згадку про нього.

  - Схоже, з ним пов'язаний якийсь секрет.

  - Можливо. Давай дізнаємось більше.

  Відтоді члени Гільдії почали розслідування. Вони опитували добре обізнаних в історії НІПів, шукали будь - які згадки про той час і короля.

  Хоча гравці великих надій не мали, все вказувало на те, що це якесь високорівневе завдання. Один з них навіть дістався до королівства Морсела і прийшов на зустріч до графу Крессе - скупого та дуже розумного інтригани, який погубив господиню секретне завдання:

  - Кажуть, що у короля Бельсоса було багато скарбів. Серед них була створена чорна флейта. Якщо ви знайдете її і передасте мені, то обіцяю, я вас не ображаю. Але проконсультуйтеся, щоб лише люди були впевнені у цій справі.

  Дзінь!

  Зазвичай гравці отримували завдання, добувши щось незвичайне на полювання або розмовляючи з НІПами. В основному це були прохання про збір інгредієнтів, охорони чогось або зачистку заповненої монстрами території.

  Але завдяки тому, що Гільдії Алих крил успішно й довго досліджено, вони знайшли приховану складність А.

  - Так! Це Королівські руїни!

  Вони знайшли місце розташування руїн і навіть карту внутрішніх приміщень. Гравці гільдії не забували про те, щоб зберігати таємницю.

  - Навіть те, що гільдія Гермес має гравця Бадрей - ніщо, якщо нам вдасться завершити це завдання! Тепер ми можемо змінити все! - Вещував глава гільдії, Терос, перед зібраними согільцями.

  Від самого початку гри гільдії з’являлися як гриби після дощу. Однак ситуація стабілізувалася, і в першу чергу кілька десятків найбільших та найсильніших боїв вели боротьбу.

  Але незабаром все мало знову змінитися. Гільдії виросли до таких розмірів, що могли почати претендувати на владу в королівстві, а отже часи тихої конфронтації підходили до кінця.

  Саме тому перед початком нового протиборства було дуже важливо заручитися якомога великими силами, що ґрунтуються на хороших предметах, вищих рівнях і нових союзників. Усе це було нелегкою справою.

  Гільдія Алих крил зібрала всіх гравців, що мають високий рівень - 200 людей з 330 та більше рівнями. Найняла гравців з Асоціації темних геймерів, а це ще 50 осіб з 350 і вище рівня.

  Вийшло неймовірний кулак з 250 чоловік. І якщо вони зазнають невдачі, то Ali крила втратять більше 60% своєї могутності на чотири дні по часу Королівської дороги. У цьому випадку інші гільдії можуть скористатися їхньою слабістю і спробувати захопити фортеці.

  Відтінок гравців Алих крил намагалися зробити все можливе, щоб уникнути будь - якої витоки інформації про майбутній похід. Так, вони найняли сторонних гравців, але жоден з них до самого кінця не знав, де і, головне, коли буде виконуватися завдання.

  І тільки в призначений день вони зібралися перед старими руинами, прихованими у самому центрі Версальського континенту.

  - Нам доведеться прокопати вхід в ці руїни. Прошу всіх бути дуже обережними. Якщо один з вас загине, це буде величезними наслідками для гільдії. Але ви й самі це напевно розумієте. - Інструктував Терос присутнім гравців. - Гейл!?

  - Так, майстер?

  - Ти очолиш пошукову групу.

  - Так! Дякую за довіру.

  Пошуковий загін складався з десятків злодіїв, головною метою яких було виявлення пасток і монстрів на шляху слідування основних сил, керованих головою гільдії самолиць.

  Вони почали неквапливе дослідження території. У міру того, як гравець поступово перечитував одну ділянку руїну за іншою. Ворі йшли попереду, за ними - воїни, і в самому кінці - близько сотні священиків.

  Нехай через обмеження завдання останні і не могли застосовувати цілющі заклинання, але все одно в якийсь критичний момент зможуть підставити плече і як мінімум витягнути поранених воїнів з можливої м'ясорубки.

  - Обережно!

  - Не упустіть нічого!

  У середині руїн жили небезпечні монстри з гострими, як кинджали та кігтями, і також були встановлені хитро замасковані пастки. Ці пастки лежали через кілька метрів один від одного і були пов'язані, так що навіть гравець з 300 рівня, по дурості активував одну з них, вже через пару мигань валявся мертвим на землі.

  Якщо б у звичайних підземних підземель були встановлені такі західні, то десять людей не змогли б спуститися туди. До того ж монстри мали досить високий рівень, і давати собі раду не було легко.

  Більшість тих, хто найнявся темних геймерів, що прямували попереду і вирушали в дорогу, загинула саме у пастках. Потері Гільдії поки обмежувалися 30-ю гравцями.

  - Ми не можемо здатися. Так, це великі втрати, але якщо зараз відступити, то вся робота піде псу під хвіст і смерть товаришів здадуться даремними, підбадьорюючи своїх согильдійців Терос.

  І гравці Алих крил продовжували йти вперед. Деякі темні геймери давно повернули б назад, але їх зв'язали контрактом, через що вибору у них не залишилося. Тим більше, у випадку смерті їм обіцяли подвійну плату.

  Коли гравці дісталися до внутрішніх будівель, то не могли стримати подиву. У Королівські руїни вів окремий хід, приголомшений величезними, здавалося б, новими і тому явно зачарованими дверима, на яких був зображений червоний скорпіон та якісь написи невідомою мовою.

  Перед самим дверима височів невеличкий кам’яний вівтар.

  - Хто може сказати, що написано на дверях? - Оглянувши всіх, запитав Терос.

  Уперед вийшли маги та священики. Перші були відомі стародавніми мовами, а другі - священними знаками. Але написи на дверях не ставилися ні до того, ну до іншого. Це був один з нерозповсюджених різновидів письма в грі, що цікавиться переважно лише лінгвістами.

  Славу богу, що один з кращих чарівників Алих крил - Шаврон - знав їх.

  - Листа Варона, - задумливо вимовив він.

  - А чим вони відрізняються від писемності магів? - запитав поряд стоїть священик.

  - Їх коріння походить з ручної писемності. Так що їх в основному використовували чарівники, - відповів один з магів.

  - Вірно, - підтвердив слова колеги Шаврон. - Тому вони трохи інші, плюс частину слів зашифровано. Я навчав їх про всяк випадок, і тепер це знання знадобилось.

  - Давай швидше читай, - поквап його глава гільдії.

  Шаврон кинув і почав повільно розшифровувати написи.

  - Вхід до Королівських руїн відкриється тільки тому, хто виявить справжню повагу. Все своє життя король любив і читав скорпіонів, і тільки той, хто принесе 7 статуеток, зможе відкрити двері та вступити всередину.

  Мабуть, тому на вівтарі було 7 менших постаментів з червоними каменями.

  - Статуетки?

  Усі присутні були спантеличені.

  Терос, як і всі, ненадовго впав у ступор, а потім швидко відправив повідомлення на загальний канал гільдії. Повідомлення, яке могли побачити не тільки гравці, які беруть участь у поході, але й всі інші члени гільдії, де б вони не були.

  - Скульптор. Знайдіть скульптора, який зможе створити статуетки скорпіонів!

*

  У теплому, сонячному ранок з воріт фортеці Серабург королівства Розенхайм вийшла група гравців.

  - Вау! Круто!

  - Дивись, там Плуто і навіть Хайсінс ...

  - А командир загону у них Оберон!

  - Класс! Мабуть, вони знову вирушають у відчай.

  Гравці, які полювали навколо фортеці, не могли стримати свого захоплення. Намагаючись потрапити в таку небезпечну подорож, на даний момент вони мали лише деякі сподівання.

  - Заздрю. Коли ж ми зможемо поїхати в таку подорож?

  - Не скоро. Ходімо, нам доведеться довго полювати і підвищувати рівні щоб мати можливість приєднатися до них. Вони приймають гравців тільки з 250-го рівня.

  - Що, правда? Може, в центральних королівствах таких і багато, але у нашому не набереться і одного відсотка від гравців.

  - Ось чому вони спеціалізуються.

  Гравці дуже зацікавились цим, тому повільно по дорозі вирушили. У цьому місті люди йшли в унісон і гордо кивали по дорозі гравцям, які дивилися на них із захопленням та пошаною.

  Незабаром загін досяг східного кордону королівства, і командир дав команду зупинитися.

  - Ви зробили це в фортеці, але все ж я прошу вас ще раз ретельно перевірити зброю і спорядження.

  І, дотримуючись свого слова, Оберон сів на землю і почав перевіряти своє спорядження.

  У ролі командира зазвичай виступали воїни з високою характеристикою лідерства. Уразившись під керівництвом такого гравця, можна було отримати трохи більше очок досвіду і невелике підвищення характеристик.

  Оскільки полювання у землях розпачу є дуже небезпечним, командиром було обрано найдосвідченіших і найвідоміших воїнів — Оберона.

  - Все в порядке.

  - Підготунок закінчив.

  Дочекавшись промови, кожен член групи обережно рушив далі.

  На кордоні королівства Розенхайм з’явилася висока захисна стіна, яка перемагає шлях монстрам, що живуть на тому боці. Щоб потрапити в край відчаю, загін мусив піднятися по сходах і акуратно спуститися на маленьку замасковану драбину.

  - Вау! Є і таке місце.

  - Так, неймовірний вид.

  Гравці, які вперше потрапили до загону, сяяли від захоплення.

  Однак Плуто і Хайнсіс лише трохи усміхнулися.

  - Ходімо. Ще трохи, і ви побачите щось більш захоплююче...

  Ці троє були найдосвідченішими в загоні: вони вже більше п'яти разів вибиралися за кордон королівства і, звичайно ж, знали, що їх чекає попереду.

  Тільки загін спустився вниз і мало відійшов від стіни, як назустріч їм кинулася зграя вовків. Бездушні вовки з трохи нижче 200-го, у кількості небагато більше сотні швидко наближалися до замерлих гравців.

  Роздивившись на найближчу зграї, Оберон почав давати накази.

  - Що встали? Це тільки початок! Магі, атакуйте!

  - Вогняний шар!

  - Вітряні леза!

  - Благословення!

  З 30 чоловік частина почала викрикувати одне заклинання. У бік вовків з’явилося багато природних заклинань, які підпалювали, різали і відкидали по кілька монстрів відразу.

  - Бе-е-Е-ей! - По всій силі своїх легких викрикнув командир.

  Цей крик був подібний до здатності Рів лева, але не підвищував дух бойової сили, а здоров’я та життя довколишніх воїнів.

  - Магі, відрубайте тих, що по боках або вдалеці! Воїни, в атаку!

  Усі воїни і паладини, перехопивши мечі та булеві, на чолі з Обероном кинулися вперед.

  - Вони отруйні. Будьте обережні, не дайте себе вкусити! Кожен з вас повинен особисто стежити за здоров'ям і маною; в критичній ситуації йдіть назад, до магів та священиків, - продовжував роздавати одну вказівку за іншим командир. - Якщо ви загинете, це буде на вашій совісті.

  Почалася нешутонна сеча. Монстри лізли з усіх боків, воїни намагалися не пропустити нікого до магів і в той же час врятуватися від несподіваних бросків вовків. Булави й мечі з нищівною силою врубувались у тіла монстрів, священики вигукували цілющі благословення і маги заклинали руйнівний вплив. Наступні кілька хвилин загони добре відображували один напад на інший.

  І нарешті, коли кількість вовків зменшилась більш ніж наполовину, як за наказом якогось наказу, монстри кинулися назад і сховались так само несподівано як з'явилися перед підрозділом.

  - Ура! Перемога! - Викрикували одні новачки.

  - Що ж буде далі, якщо ми тільки ступили на Землі відчаю, а тут вже пруть такі монстри? - Питали інші.

  Але відповіді не було. Тільки Оберон, оглянувши всіх, спокійно сказав:

  - Дякую за працю. Тепер трохи передихнемо, поки маги відновлюють ману.

  Після гарячого бою загін розташувався на відпочинок поблизу місця, де проходила битва. Частина гравців розбралася збирати трофеї, які залишилися після смерті вовків.

  - А що буде з шкурами?

  - Ага, а також з м'ясом і зубами?

  У перший час гравці, які пішли в похід, зволікали на досвідчених товаришів і спокійно розмовляли.

  - Якщо ви їх візьмете, то в майбутньому вони можуть стати тягарем, - сказав Плуто.

  - Верно. Шкури, зуби і інше багато не коштують. Якщо хочете, забирайте все, - підтвердив слова друга Оберон.

  Але коли лідер сказав, що хоче збирати трофеї не наздоганялось, а ті, хто встиг нахватити, швидко відкрили свої сумки й повалили все на землю.

  - Попереду нас чекає щось цінне, і це сміття буде тільки займати місце, — замовляли собі під шкарпетки.

  Після невеличкого відпочинку група зібралася і тим же разом рушив далі в землю відчаю.

  - Будьте всі пильні, ви могли відчути, що нас очікує, - знову навчав всіх Оберон. - Прикривайте один одного, намагайтеся і ніхто з нас не загине.

  Відряд пішов від стоянки метрів на 100, коли далеко з'явилася чорна точка. Вона поступово збільшувалася і на великій швидкості наближалася до загону!

  Першими її виявили лучники, які мали найбільший зір.

  - Монстри!

  - Всім зайняти свої позиції. Приблизяться монстри!

  Як і минулого разу, гравці швидко організували будівництво, сховавши магів та священиків за спинами воїнів. Магі підготували закляття, священики наклали по новому благословенню, злодії дістали короткі клинки і замаскувалися з боків від підрозділу. Всі готувалися до раптової атаки.

  Зрештою, можна було б розглянути чимраз більшу точку.

  - Що? Це ж орк!

  - Дуже худий орк...

  Маленький, здавалося, складається тільки з шкіри та кісток орк, одягнений в якісь драні, пилові ганчірки, швидко наближався до загону.

  - Чвіку! .... Чвіку! .... Чвіку!

  Через кожні три кроки він видавав гучні, надривні звуки, які заглушували постійний хребет кількох величезних рюкзаків позаду нього.

  - У цій місцевості орки не з'являлися раніше... - Оберон подумав.

  - А звідки тоді прийшов цей орк?

  - І що у нього за вантаж?

  Здається, що цей маленький орк вирішив поїхати або перебратися з усім своїм майном.

  Жоден з гравців у загоні про таке не чув. Поки всі стояли в замішанні і думали, що це могло б означати, орк наблизився достатньо, щоб можна було побачити його обличчя.

  Його очі виглядали дуже втомленими, і в той же час погляд був неймовірно жорстоким.

  - Чвіку! - Здавалося, ще в два рази голосніше закричав він.

  Потім, показуючи, як йому набридло, він обійшов загін по широкому дузі і продовжив біг. І хоча гравці не знали причин такої поведінки, всі йому дуже співчували, спостерігаючи, з якою працею він робить кожен крок, наче на його плечах покоїлося тонни півтори вантажу.

  Аж раптом втомлені очі орки жадібно забилися і впилися до місця, де загін кинув частину трофеїв! Орк підбіг туди і став там крутитися як скажений вовк.

  - Що він робить?

  - Дуже дивний орк.

  - Схоже, він просто збожеволів.

  Гравці в загоні все ще стояли і плювали на дії дивної орки. А той все крутився і крутитися, і там, де він проходив, зникали всі предмети. Він тримав зуби і шкури правою рукою, а ліворуч — м’ясо вовків.

  І тут очі орки засяяли ще сильніше, наче у голодуючої десять днів собаки Дінґо, яка доїлась до м’яса. Він дивився 3 срібні!

  - Чві-і!

  Підхопивши неждані гроші, орк, досить сміючись, продовжував біг по напрямку до королівства Розенхайм.

*

  - Майже прийшов, - тихо бормотів собі під ніс Віід.

  Звичайно ж, тим орком був він.

  Переїхавши у худорлявого Карічі, він утікав від землі відчаю. Пам’ятайте, що спочатку вирушайте до поблизьких гір вигнанців.

  Після недовгих умовів усі їхні жителі погодилися взяти участь в битві з армією.

  - Хоч ми не любимо орків, але якщо не жити переможемо нікого з нас живими не залишиться. Ми прийдемо боротися, щоб захистити нашу нову батьківщину - під схвалені викрики односельчан дав обіцянку старого першого села.

  У всіх інших поселеннях прийняли подібне рішення.

  Загалом, переконати їх битися проти армії не було легко, проблема стала переміщенням. Селяни розкинулися по цілій землі, і він мусив відвідати більшість з них.

  'Устав як собака...'

  Вікід, який весь цей час бігав на межі своїх сил, був у стані глибокого стресу. Навіть для людини це було нелегке завдання, а вона ще й перетворилася на маленьку орку Карічі. Крім того, в рюкзаках на спині покоївся неймовірно великий вантаж, що складається з речей і нехай і маленької, але досить важкої статуї орка, через яку ноги, схоже, його вже не слухали.

  Хоча перші дні пройшли ще більш-менш. Його переповнили сили, і бігти було дуже цікаво. Треба було уникати небезпечних монстрів, яких не варто задирати! Віда страшенно забавляла ця гонка не на життя, а на смерть.

  Земля відчаю входила у десятку найнебезпечніших регіонів, про які зовсім не було інформації. Ніхто не знав, що за монстри там живуть, скільки їх і в якому місці вони логіки.

  Але у Віяда була карта земель.

  Карта з детальним зображенням усіх поселень, всіх небезпечних районів, куди не слід заходити. І більше того - інформація про них!

  Віід просто обходив усі небезпечні ділянки краю і втік з усіх сил далі. Тому його шлях хоч і зайняв багато часу, але пройшов абсолютно безпечно.

  А ті, хто не мав цієї інформації, рано чи пізно заходили туди, куди не слід, і гинули в нерівних битвах з монстрами. Від цього і пішли чутки про небезпеку цих земель.

  Але навіть знаючи дорогу, він мав обмежений запас часу. Битва почнеться через 20 днів, і саме за цей час потрібно було встигнути завершити всі справи й повернутися назад.

  Поки сили переповнили його, він втік на четвернятках. Худний орк Карічі, що літає наче вітер через неспокійний світ.

  Усі 24 години на добу Віід був у напруженні, оскільки вони мусили стежити за наближенням кочучих монстрів. Він навіть їв на бігу.

  І в результаті через перевтомлення вичерпав живучість і захворів.

  Звалитися від втоми і в очікуванні смерті від монстрів спостерігати за заходом сонця. Що може бути безглуздішим? Напевно, він став би першим гравцем Королівської дороги, з яким сталося щось подібне.

  Вікід, прочитавши це повідомлення, дуже розсердився.

  - Виявляється, я досі працював, не докладаючи всіх зусиль?

  А він думав, що весь цей час працював на межі своїх можливостей. І тут з'являється це принизливе повідомлення! У цей момент вся життя пролетіла перед його очима, і його переповнило настільки жаль за втрачені можливості, що ...

  - А-а- а-А! - Він закричав.

  Аж ось з’явився дощ.

  Здавалося, якийсь бог зробив діру в небі і вся вода світу вирушила звідти на землю. Сильний дощ впав на землю відчаю. Засохлий ґрунт жадібно вбирає вологу. З часом трава почала підійматися.

  Вііда втік і біг.

  Спочатку йому було все ніпочем, навпаки, вода тільки охолоджувала його розігріте тіло!

  Але злива продовжувалася, і ось тоді...

  - А-а- а-А! А-а-А!

  Нерви здали у нього вдруге.

  Через чотири дні дощ все ще лив. На землі утворилися багнові калюжі, навіть сильні потоки — річки.

  Віду треба було докласти багато зусиль, щоб уникнути їх. На його жаль, в цій подорожі він був один і якщо зробити єдину фатальну помилку, то допомога вже не чекала.

  Рівнина перетворилася на одну велику багнюку, по якій було надзвичайно важко пересуватись коротким орком. І що найбільш неприємне, зупинитися і відпочити тепер стало неможливо через постійний сильний дощ.

  Королівська дорога славилася дуже швидкими і жорстокими змінами погоди. Багато веб - сайтів навіть створили клуби для дискусії, присвячені дослідженням і передбачення погоди.

  Але Вікід ішов по місцевості, яку ніхто ще не досліджував. А на мапі в його руках не було жодної позначки про це.

  - Зима... Ненавиджу! Чвіку! Літо теж... Я ненавиджу це! Весняна і осінь - найкращі, - постійно бормотів він собі під ніс.

  Вііда вже неодноразово падав, вставав і продовжував йти.

  Дощ все лив, а сили продовжували зменшуватися; з’явилася температура.

  'Переутомлення. Нічого страшного в цьому немає! - продовжував він переконувати себе.

  У нього було все менше часу, і йому доводилось поспішати. Таке зневажливе ставлення до тіла не було просто таким. Зменшення швидкості знизилося, а рюкзаки нападали на плечі. Під очима з'явилися темні кола, а само обличчя посидило.

  Непритомність серед залитої водою долина такого Вііда ніколи не могла допустити. Потрапивши в сумці, він почав жувати одне лікарське дерево. Робити все, що в його силах, щоб підтримати втомлене тіло.

  Підстібаючи себе, він за шість днів добрався до королівства Розенхайм. Точніше сказати, на сьомий день побачив стіни фортеці Серабург.

  - Скасування скульптурної трансформації! - Викрикнув він і відразу ж звалився вже в тілі людини на коліна.

  Це диво, що йому вдалося дістатися сюди живим. Перетин Земель відчаю став для нього найнебезпечнішою подією в Королівській дорозі. Не тому, що там водяться небезпечні монстри, а через те що він мало не загинув від втоми.

  Після перетворення Віід деякий час сидів і пустим поглядом дивився кудись вдалий. Його тіло нарешті розслабилося, і він не міг змусити себе зрушитися на сантиметр.

  У цей час навколо, як завжди, проходили на полювання або в місто гравці! І більша частина їх, особливо дівчата, не могла не звернути уваги на сидячого гравця.

  - Покріптеся...

  - Дядюшка, не впадайте. Ніколи не втрачаймо надії!

  - ....

  Маленькі монети одна за одною падали перед його ногами. Але, почувши такий солодкий дзвінок, Віід просто не міг сказати, що він зовсім нічого не вартий. Тому він повільно згрібав їх в одну кучку.

  'Три срібних і 14 медяків'.

  Колись, ще в школі, траплялося, йому було нічого їсти. Невелика щомісячна допомога, видана державою, майже повністю витратила на свою сестру. Тому йому доводилося харчуватися якщо не сміттям, то чимось подібним - сильно простроченою їжею. Ось чому Віїда, яка пам’ятає такі часи, мала цінність у кожній монеті.

  - Охо-хо...

  Віід нарешті пересилив себе і піднявся на тремтячих ноги. Втома буквально оселилася в кожній частині його тіла.

  Саме в такі моменти відчуваєш, що Королівська дорога зроблена як слід.

  Він втомився не тільки фізично, але й психологічно. Важко було б витримати такий біг сім днів підряд.

  А якби він не використав біг на 4-х кінцівках, то подорож ще б більше затяглася.

  Похивши головою, Віід повільно попрямував далі до фортеці. Він домовився зустрітися з Манауе біля центрального фонтану.

  Останнім часом у королівстві Розенхайм з'явилося набагато більше гравців, ніж було раніше. Порівнюючи з центральними царствами, тепер було складно сказати, що тут значно менше людей. Навіть у іноземних країнах населення Розенхайма різко зросло.

  Багато новачків вибирали й починали свою гру в фортеці Серабург. І звичайно ж, головною причиною їхнього вибору стала статуя Лева-сфінксу. Вона мала не тільки відновлювальні ефекти, але й різні характеристики. Крім того, полювання на сусідніх монстрів стало набагато легшим.

  Звичайно, така ситуація довго не протримається.

  'Коли в інших королівах з'являться скульптори, художники - люди мистецтва гравці знову розсіюються".

  Завдяки скульптурі Ляльва-сфінкса з'явилося багато гравців, які вибрали професію скульптора. І з часом все більше і більше гарних або Великодній робіт стане з'являтися в інших королівах, і Розенхайм втратить свій привілей.

  - Вііде! Я тут.

  Коли Віка задумалась над своїм життям, він непомітно дістався фонтану, що чекав на нього. Він махав рукою, привертаючи увагу старого знайомого.

  - Вау! Давненько не виделись. Ось, я зібрав твоє замовлення.

  Як справжній торговець, Манауе вже все заздалегідь приготував.

  - Два мільйони срібних стріл, трохи зброї і ювелірна дрібночинка. Її можна розплавити і отримати договорені 60 тисяч одиниць зброї, - досить посміхаючись, говорив він. - Я спробував купити подешевлі, і в результаті вийшло на 65 000 золотих. Ми домовилися на 70, але можеш заплатити по факту. Записати суму в борг? - Обачно закінчив він.

  Чесно кажучи, лише завдяки Війду він отримав великий прибуток від торгівлі і здобув досвід у галузі бізнесу. До того ж, щоб познайомитися з Пейлом та компанією MeЧами, в слідстві чого й доходи значно підросли. Навіть ця угода дала йому змогу добре розвинути торгові навички.

  Тому він думав, що на таку велику угоду доведеться зробити знижку або принаймні розтягнути плату. А оскільки Віід був його добрим знайомим, Манауе був готовий лише купити кошти.

  Але Вікід похитав головою.

  - Сімдесят тисяч. Віддам усе наличкою.

  - Ого! Правда?

  Манауе знав, що Віід - прихований багатіч, але щоб так! І тут його осеніло, він занепокоївся. Це ж його старий знайомий Віід, який не зробить нічого без вагомої причини.

  І як він і очікував, слідувало продовження...

  - Але тільки після доставки товару на місце. У пункті призначення віддам всю суму.

  - ....

  Манауе полегшено зітхнув.

  Він вважав, що йому ще пощастило. Товар все одно довелося б доставити йому, оскільки Віід перенести вантаж на десяти возах не міг.

  - Куди привезти товар?

  - У Землі відчаю.

  - ....

  - Гори Юрокіна.

  - ....

  - Доставку потрібно здійснити протягом наступних 10 днів.

  - Чорт!

  Сказати, що Манауе розлютився, значить нічого не сказати! Він вже почав сотні доводів, чому це неможливо, як Вікід, припинивши його, виклав свій головний козир. Карта Земель відчаю! З нею можна було уникнути небезпечних районів і безпечної подорожі до кінцевого пункту.

  І торговцю довелося погодитися. До того ж...

  'Деревні вигнанців ... Це мій шанс значно підвищити торгові навички!"

  Манауе міг отримати великий досвід і добре заробити, коли вів операції у поселеннях, до яких не встигли інші торговці.

  Слава і гроші захопили уяву торговця.

  - Вибач. Тоді мені потрібно поквапитися.

  Манауе швидко попрощався, запряг телеги і негайно виїхав у край відчаю.

  Вікід вирішив піти іншим шляхом. Подорож телепортом обмежувала максимальний вантаж, який можна було витримати і тому не підходило. Крім того, він мав відвідати позосталі поселення вигнанців. Тому, швидко пробігши по лавках і закінчуючи свої справи, він подався на конюшню.

  На головній площі Серабурга з’явився яскравий портал, і група гравців вийшла з нього.

  Як тільки світло згасло, гравці побачили красуню в червоному одязі та лисому буддійському монаху, що неквапно роздивляється навкруги.

  - Кажи, тут з'являвся скульптор? - Негомко запитав ченець свою супутницю.

  - Так. Ти що, сайт гри не читаєш? Народ так шумів про винесення скульптури...

  - Хм-м! Неначе мені робити нічого. Досить і того, що через цих статуеток ми приперлися в зачароване королівство. Якби не це прокляте завдання, млін!

  - Хі-хі. Заспокойся. Скоро завершимо його, потрапимо всередину і ти отримаєш своє.

  Психія і Мако неквапно перемовлялися, йдучи вулицями міста. Дівчина, яка ховає тіло в барвистому червоному плащі найвищої якості, і Мако у яскравих жовтих шатах, що кричать про його дорогу знання.

  Багато гравців з цікавістю розглядали цю незвичайну парочку.

  - Хм... Ті люди...

  - Відьма з шайки... і чоловік, послідовник Будди.

  - Чого їм потрібно в Розенхаймі?

  То тут, то там люди починали голосно їх обговорювати. Ці два гравці зі слави були відомі у світі Королівської дороги.

  Психія і Мако, які звикли до такої реакції, не звертали уваги на інших. Хоча вони не виявляли своєї важливої сили і важливості, кожен гравець вирішить, що ця пара по черзі.

  - Психія, пам'ятаєш гру, в яку ми раніше грали?

  - А?

  - Цікаво, чим же зараз займається той хлопець.

  - Мако, схоже, ти знову говориш про Віяду.

  - Так. Про це гадо. Тільки він зміг мене випередити і принизити.

  У Королівську дорогу брало багато гравців, які вважались найсильнішими в країні магії. І багато з них шукали Віїда.

  Недавно завдяки Віїду в країні магії відкрилися старі і, здавалося б, вже покриті пилюкою невідомість. Він полював сам у найнебезпечніші ігри, і його слава грала всюди.

  Мако та Психія, як і багато інших людей, старанно йшли його слідами. Здалеку вони спостерігали за ним і, як це не смішно звучало, бачили, що він бився, ніби на кону була його життя.

  Коли Вікіда заходив у підземний підземелля, він вбивав усіх монстрів. Він діяв надзвичайно жорстоко і ефективно, бо боровся з найбільшими монстрами гри.

  Спостерігачі здалека не могли стримати дріжджів, коли кілька людей переривають меча.

  У той час Віід вважався найзапеклішим, найбільш успішним гравцем, який ніколи не здавався, а лише йде вперед, бореться і перемагає. Тому всі називали його Темним лицарем.

  Психія і Мако дісталися до східних воріт.

  - На передану інформацію, скульптора нещодавно бачили десь у цьому місці.

  - Он він!

  Психія показала пальцем на Віїда, який їхав верхи.

  Пройшовши стільки випробувань за останні сім днів, Віід вирішив повернутися якомога комфортніше.

  У крайах розпачу жили невеличкі табуни диких коней. Лише деякі гравці з певним фахівцем, наприклад лицарі чи найманці, могли схопити і приручити їх. Вони навіть могли змусити коней швидко бігти.

  А скульптор не мав жодних здібностей щодо коней. Хоча навіть друїди могли використовувати 'Дух вовка', а бард - застосовувати спів. Але скульптор ...

  'Професія, що виживає тільки невпинною працею'.

  Пройшовши всі Землі відчаю, Віід почав по-справжньому розуміти все « право » професії скульптора.

  'Ну! Давай тікаємо!

  Він тільки збирався перетнути ворота, як йому перешкоджала пара людей. Жінка в червоному плащі і лисий ченець. Вона не дала йому і секунди на обурення, а запитала:

  - Ти справді скульптор?

  - Да... Це моя професія, а що у вас за справа? - обережно запитав Віід.

  Він не любив складності, і в нього ще немає часу.

  Психія, злегка усміхнувшись, продовжувала.

  - Значить, я не помилилася. Ти ж збудував піраміду. А якщо ти не продаєш статуетки скорпіонів? Дядюшка?

  - Та ні. Схоже, ви раніше придбали у мене речі, але, вибачте, я більше не роблю сувеніри.

  Вікід не міг дозволити собі витрачати час через якісь пари срібних, тому пішов на обман. Прибуток - це завжди добре, але зараз його чекало дуже важливе завдання з, як він сподівався, величною нагородою.

  - У нас дуже термінова ситуація. Статуетки нам потрібні прямо зараз, Ви не могли б допомогти нам?

  - Ні, на жаль, це неможливо. Посидьте іншого скульптора, - різко відповів Вііда, показуючи всім виглядом, що не збирається далі розмовляти.

  Але Психія, побачивши розвиток ситуації, дістала і дала йому маленький самоцвіт.

  - Ми вже говорили з іншими скульпторами. І, за їхніми словами, нам потрібен гравець з середнім рівнем навичок. Тільки він зможе вирізати потрібні нам статуетки.

  На жаль, у Вііда все більше й більше проблем з цим було видно, що від нього просто не відступляться.

  - Мій навик низький, і до того ж я дуже поспішаю.

  - Ми знаємо, що це важке прохання. Отже, якщо ви погодитеся, то отримаєте цей дорогоцінний камінь.

  Красень червоного рубину привернув увагу Віїда. Він уже мав досвід роботи з камінням і легко оцінював свою вигоду.

  'Якщо його продати, то можна отримати 400 золотих. А якщо постаратися, то і все 500'.

  А тим більше, що його досі не спустили жалю про витрачені 70 000! Прикинувшись ще раз, він швидко плакав з коня і усміхнувся й звернувся до нечекалих замовників.

  - Якщо ви дасте мені трохи часу, то я зараз все зроблю. Можете на мене покластися!

  Психія і Мако трохи обшарашенно подивилися один на одного.

  Як тільки вони заткнулися про камінь, цей чоловік повністю змінився! Навіть молодший на кілька років! Вони ще ніколи не стикалися з такою поведінкою в грі.

  - Треба виготовити тільки 7 статуеток. Ви зможете приступити прямо зараз?

  - Хм... 7 штук?

  - А що, це багато?

  Психія, трохи нервова, подивилася на нього, на що Віід відповів сумним поглядом.

  - Як ви знаєте, я людина мистецтва. Я люблю творити, тому обрав професію скульптора. Навіть коли ви працюєте над подібними статуетами скорпіонів, вам потрібно докласти багато зусиль для збереження їх оригінальності, використовувати технічні прийоми, - сказав Віїд, дивлячись на неї чистим і прозорим поглядом найбільш чесної людини на Землі.

  Здавалося, що перед ними стоїть найпочесніший і найважливіший гравець у своєму житті. Виді, який вже набрався в таких справах досвід став неймовірною акторкою.

  - Ах! Я не подумала про це. Якщо ви зробите скорпіонів, ми додамо ще один камінь. Ви зможете їх зробити з цього матеріалу?

  Психія дістала 7 червоних каменів. У цей момент вона ланцюго стежила за іншими.

  Монах поклав руку на меч. Якщо б вони помітили хоч один підозрілий рух, то відразу ж розбилися б зі скульптором.

  Але Вікід лише оглянув усі камені.

  'Щоб їх опрацювати, потрібно середній навички скульптурної майстерності. Плюс у мене є ніж Захаба, і я без проблем зможу з ними попрацювати".

  Тож не дивно, що інші скульптори відмовилися від цього. На початкових рівнях вміння зв'язуватися з дорогоцінним камінням від такої компанії - набагато дорожче.

  - Так, зможу. Зачекайте трохи. Я зараз виготовлю вам найкращих скорпіонів на світі.

  Вікід, розслабившись і показуючи, як він тепер тяжко працює. Зазвичай, коли він працював, навколо збиралося безліч гравців бажаючих поорожити, але цього разу, мабуть, через Психії і Мако, до нього ніхто не наближався.

  - Мако, а...

  - Що, Психія?

  - А ти не думаєш, що він теж зараз тут грає? Я говорю про Віяду.

  На мить застигли руки скульптора, що рухалися. Але потім, як і треба, продовжили роботу. Не може такого бути, щоб у цьому величезному світі хтось говорив про нього! Мабуть, просто людина з таким же ім'ям.

  - Хм. Цілком можливо. Я чув, що він продав свій акаунт в країні магії і тепер переїхав сюди. За чутками в інтернеті, він не тільки грає у цю гру, але й став паладином ордену Фреї. Звичайно, не варто всім вірити, але ...

  - Він зрозумів свої помилки і вирішив стати на правильний шлях? Цей Темний лицар, який повалив усе на своєму шляху, наче машина смерті?

  Руки Віїду знову злегка затремтіли. Він непомітно подивився на їхні обличчя.

  Мако впівголоса додав:

  - Я дуже хочу хоч раз зустрітися з ним...

  - Я знаю, Мако. Коли 2 роки тому ти починав цю гру, то сумнівався тільки через те, що так і не зміг вбити Віїда в країні магії.

  - Да... Я хотів зігнути того, кого всі називали кращим.

  - Розумію. Ці відчуття відчували, напевно, всі, хто щось досягнув в країні магії.

  - А то! Перемогти того, хто виліз на вершину гори. Скидати його з п'єдестала і змусити корчитися під ногами. Якщо він тут, то я хочу зустрітися з ним. Ні, я обов'язково зустрінуся з ним! Хоча континент великий, але наші шляхи обов'язково перетинатимуться.

  - І що будеш робити при зустрічі?

  - Радісно привітаю його. Адже зустріч з ним - це щаслива подія. Хо-хо-го!

  Психіая криво посміхнулася.

  - Ти думаєш, як і я. Зустрівшись, я теж буду рада привітати його.

  - Так. Треба прибити його як мінімум тисячу разів.

  Руки Вііда заробили ще швидше. Тому очі майже неможливо побачити його рухи, лише блищив ніж Захаба.

  - Скульптор, ти можеш так не поспішати...

  - Нет...

  Віід швидко завершив свої скульптури і показав їх Психії.

  - Ти добре попрацював.

  Вона досить кивнула і дала обіцяну нагороду.

  - Нарешті ми завершимо його, - звернулася вона вже до супутника.

  - Так, давай поспешимо.

  Мако і Психія, попрощавшись зі скульптором, розвернулись та закричали геть.

  Коли вони почали віддалятися, Віід з полегшенням зітхнув.

  'Уф! Та вже, не слід нікому говорити про те, що я грав в Країна магії'.

  Його слава настільки гучна, що він був дуже лютий. Він без жалю поводився з усіма, хто нападав на нього.

  Імена Мако і Психії він вже кілька разів чув. Але віртуальна реальність дала йому можливість поглянути на обличчя, які в майбутньому можуть стати на бік найбільшої загрози.

Глава 8. Дивний супутник.

  Віід закінчив роботу в Розенхаймі і тепер знову подався у край відчаю!

  Правда, цього разу він їхав на коні. Це була недорога й поширена порода, яка славилася невеликим ростом, короткими, але м’язистими ногами і досить сильною витривалістю.

  Люди, які хотіли похвалитися і погарцювати, зазвичай вибирали чисту чорну або білу мастилу. Але Вікід не мав до них жодного відношення, тому його вибір був на простому коричневому конику.

  - Добре. Побігли. Давай!

  Кінь, коваля копитами, поскакала вперед.

  Можливо, в гористій чи болотистій місцевості вона не була б найліпшим засобом пересування. Але тепер на рівнинах, по яких рухався Віід, кінь мчав швидше за вітер.

  - Так. Вона коштує цих грошей, - закінчив Віід, насолоджуючись швидкою і приємною поїздкою. - Тепер я розумію інших гравців. Це можна робити лише з правильними інвестиціями.

  І хоча він витратив лише три золоті монети на коня, Віід і далі заспокоювався та хвалів, щоб не залишитися розчарованим! Робити все можливе, щоб заглушити внутрішній голос пожадливості.

  Хоч би як там було, кінь справді виправдовував вкладені у нього гроші, оскільки могла пересуватися набагато швидше, ніж раніше.

  За день Віід досяг кордону і опинився в землях відчаю, після чого різко змінився напрямок та став пересуватися дуже дивним способом. Рівнини відкриті і переглядаються на всі чотири сторони, але Віід спочатку їхав годину на південний схід, потім різко змінював напрямок та скакав вже одну годину.

  Подібно до зигзагмі, він поступово просувався до фортеці темних ельфів.

  Минуло кілька годин, і Віід знову зустрів групу на рівнині.

  Оберон та інші гравці недавно закінчили ще один бій і тепер розмістилися на відпочинок. Звичайно, вони були насторожі і першими помітили гравця, який наближався до коня.

  - О боже...

  - Тут бродять одинокі!

  Усі в загоні Оберона, не приховуючи подиву, дивилися на Відка.

  Коли вони прийшли в землю відчаю, їм довелося майже безперервно боротися з монстрами. Якщо в королівстві Розенхайм вони голосно хвалилися, що можуть впоратися з будь-яким монстром, то тут ... Тут їм довелося відчути на своїх шкурах, що означає справжнє бій.

  Рицарі безодні, Заклиначі блискавиці, Лорди отрути, темні танцюристи, лорди ночі! І багато-багато інших монстрів з 350 рівня, які вміють влаштовувати засідки, творити смертельні закляття або покликати помічників у бій.

  Ці землі стали справжнім випробуванням для загону. Пару разів, наткнувшись на монстрів з 400 і більше рівнями, вони ціною великих зусиль не закінчили свій похід в той же момент. З кожним днем члени експедиції ставали дедалі похмурішими і сумнішими.

  Тому не дивно, що Оберону варто було побачити тут Віяда. Його очі були здивовані двома маленькими стравами.

  - Тут небезпечно. Це - земля відчаю. Швидше, розвертай коня і скачи звідси в весь опор! Або ні, якщо хочеш, ми проведемо тебе назад - голосно вимовив він, коли Вінд досить наблизився до загону.

  Що не кажи, а Оберон був справжнім чоловіком. Він був готовий захищати інших навіть тоді, коли сам опинився у небезпеці. Часто роль воїна визначала саме такі відкриті, виховані та добрі люди.

  А ось Віяда було важко визначити до такого типу людей. Можна навіть сказати, що він відноситься до протилежного 'лагерю'.

  Віід просто проїхав повз. Повністю ігноруючи гравців, але не розкидані, як і минулого разу, трофеї! Щоб підібрати їх, він не сльозував з коня.

  "Об'ємно треба зібрати!"

  Віід підніс усі свої речі на схід.

  - О? Просто поїхав?

  - Він що, зовсім не цінує свого життя?

  Всі гравці в загоні з сумнівом і підозрою дивилися йому слід.

  - Кожен вільний сам вирішувати, як йому померти.

  - Там є пара людей, яким подобається подорожувати наодинці.

  Однак Плуто, Оберон, Хайсінс та кілька інших ветеранів думали інакше.

  Віда зовсім не говорив про те, що він піде на зустріч зі смертю.

  У голові Оберона промайнуло кілька думок. Він згадав, що коли вони тільки перетнули кордон і наштовхнулися на бездушних вовків, після битви на очі їм попався дивний орк, навіщо-небудь схвалений предмети.

  - Можливо...

  Плуто дивився на Оберона.

  - Той орк!

  - Значить, це був гравець?

  - Якщо гравець, то...

  Вони кивнули один одному.

  - Гравець, здатний звертатися в орка... На думку приходить лише одна людина.

  Інші ж зрозуміли, про що говорить Оберон. Адже в поході брали участь високорівні гравці, які були захоплені Королівською дорогою.

  - Зал слави!

  - Орк з відео!

  - Зараз він виглядає по-іншому, але все одно це він! Та ж страшна морда.

  - Так. Ніде більше в грі немає таких потворних орків!

  - Отже, завдання виконується в Землях відчаю!

*

  Хоча Віід міг їздити верхи, його настрій був не таким вже й добрим. По дорозі то тут, то там йому на очі попадали сліди експедиції. Покинуті предмети.

  Вікід бачив їх, але не міг під'їхати і підібрати. У тих районах жили сильні монстри, з якими самотужки йому було важко впоратися! А експедиція до того ж забредала в самий центр, де було найбільше монстрів.

  Це на перший погляд рівнина виглядає, ніби на ній нікого немає. Але враження були оманливі. Кожен вид монстрів мав свою територію, і він кинув виклик усім мешканцям тієї території. І ці території чергувалися, створюючи складний заплутаний лабіринт.

  Вііда мав копію карти, завдяки якій він міг віртуозно уникати всіх небезпечних районів. Але навіть знаючи все це і рухаючись на коні, він прокладав звивистий шлях.

  Через день безостановної скачки на губах коні з’явилися піна. Вона перевтомилася. Крім того, вона мусила возити до сумки статую Карічі.

  Зазвичай господарі коней стежили за своїми вихованцями. Гладіли, потішали, морквячали і давали час для відпочинку.

  - Ну давай, біжи. Ти можеш. Чи ж ви не сумуєте, коли бачите породу справжніх бігунів? - Він казав, що він буде улюбленцем.

  Після цього ні з того не з сього почав вибивати ритм по спині коні. І та почала бігти трохи швидше, розраховуючи ті кілька сил, що у неї ще залишилися.

  Але через деякий час темп бігу знову почав знижуватися.

  - Важко, так? Давай ще трохи. Коли ми приїдемо, ти відпочинеш.

  Покладаючись на ці слова, кінь перестала сповільнювати швидкість і побігла з великим домаганням.

  Добрий голос Віїда, його високі якості харизми та лідерства - все це переконало бідолашну конячку стрибати далі в надії дістатися до місця призначення.

  Але хоч би скільки вона бігала, кінця шляху не було видно.

  - Давай, ще трохи.

  Кінь бігла.

  - Майже прибули.

  Вона все ще вірила.

  - Залишилося трохи.

  Віід вже перейшов усі межі своєї поведінки, які зупиняють навіть найгірших господарів. Він, наче жадібний торгаш, витискав одну крихітку користі за іншу.

  Зрештою кінь, не витримавши такого жорстокого ставлення до неї, зробила кілька кроків і безсилі.

  Він побачив, що вже нічого не вдасться зробити, і зіскочив на землю.

  - Тепер ти вільна. Куди хочеш. На все добре, - сказав він.

  Потім, викопавши в сумці маленьку орку Карічі, він дістав статуетку. Поки кінь прийде в себе, він не мав можливості повернутися до свого початкового плану.

  - Скульптурна трансформація!

  Подорож у королівстві Розенхайм зайняла в нього 7 днів. Тепер, завдяки тому що він подолав велику частину шляху і зберіг сили на коні, цей час мав скоротитися як мінімум впівпинину.

  - Чвіку! Чвік!

  Маленький орк дуже швидко побіг на схід.

  І все ж таки не вистачало часу, коли Віід відвідав усі поселення вигнанців у центральній частині землі. Тепер же потрібно було втекти якомога більше прикордонних сіл.

  Якщо взяти до уваги дорогу до фортеці темних ельфів, на все піде десь 12 днів.

  - А до початку завдання ще 15 днів.

  Вирішивши, що він все встигне, Вікід продовжив бігти, як раптом попереду на пригорці з'явилася чиясь фігура. Людина стояла спиною до нього і щось уважно розглядав.

  - Гравець? Как... Сюди так просто не дістатися. Напевно, це житель села. Чвіет!

  Сели вигнанців були розкидані тут і там. Незважаючи на багатство монстрів, життя продовжувалося, люди полювали і займалися своїми справами.

  Не дивно, що він натрапив на одного з них.

  - Чвіку, поблизу село?

  Але чим ближче він підходив, тим більше вдивлялася у людські очі. Стрийная спина. Довгі, до талії, волосся.

  'Це ж жінка'.

  Хоча він бачив лише спину, його тіло підказало, що вона дуже вродлива. Жінка, що будь-яка захід сонця. Ні, швидше, юна дівчина.

  Вирішивши, що це його не стосується, Віід голосно топився і продовжував бігти вперед. Очевидно, дівчина чула його, але не відреагувала. Тому він вирішив просто пробігти повз, добре простий для обходу був.

  Піднімаючись по схилу на пригорок, де стояла вона, Віід кряем очі помітив рух. Величезний, схожий на бика монстр утік в ту ж сторону.

  - Мисливець рівнин!

  Один з небагатьох видів монстрів, який не має постійного ареалу. Мисливці подорожували по всіх Землях відчаю, бажаючи на людей і іноді навіть на зустрічних монстрів.

  Мешканці села говорили, що це воїни приблизно 320 рівня, які під дією темного заклинання, який перетворив їх в монстрів з високим здоров'ям і неприємною здатністю відняти у гравця після кожного потрапляти трохи витривалості.

  Останній бій був надзвичайно важким.

  Віід настроївся на жаркий бій.

  - Блін. Я ж навіть не наточив меч і не почистив обладунки...

  Через те, що все увага приділялося бігові, він зовсім не підготувався до бою. А втім, різниця між битвою і вмінням пристосовуватися до неї дуже велика.

  Якби монстр зустрівся на рівнині, Війд зміг би просто втекти, обігнувши ворога. Але на схилі, і коли він побачив його так пізно, битви вже не можна було уникнути.

  Але мисливець не на Віди, а на дівчині, яка стоїть на вершині!

  Він йшов за нею.

  "Прекрасно. А я поки втечу... О, ні, не можу втекти!'

  Спочатку він зрадів, але не хотів втекти. Але потім йому пригадувала одна особливість монстра. Мисливець завжди, абсолютно завжди переслідує заплановану жертву до кінця.

  Як тільки він розправиться з дівчиною, він буде бігти за ним поки не наздожене. І станеться це, ймовірно, тоді, коли Вікід встане і значить, вести бій з монстром буде ще проблематично.

  Тому краще скористатися моментом. Крім того, ворог має одне слабке місце.

  'Пока він буде захоплюється дівчиною, я підберуся ззаду і ударю'.

  Мисливець направив спис на дівчину.

  Віід пошматував глефу. Він чекав на один дуже сильний удар, яким все і закінчиться.

  Здавалося б, він все точно прорахував. Але в останній момент дівчина неймовірно швидко обернулася і вихопила меч! Клинок яскраво сяяв і, здавалося, розділився на три окремих леза, які через мить вразили вже викинущого вперед спис Мисливця.

  У ту ж мить монстр помер.

  Дівчина ж перевела погляд на Віди.

  Коли їхні очі зустрілися, той неймовірно здивувався.

  Він її знав.

  Дуже добре знав!

  Це була Союн.

  - Чви, сука...

  Він застиг з горою. З боку здавалося, що жахливий маленький орк зібрався напасти на самотній дівчину.

  Покинувши королівство Розенхайм, вона вирушила в далеку подорож до краю розпачу.

  У грі вона отримала професію Берсерка, яка допомогла їй стати більш кваліфікованою у боротьбі з будь - якою зброєю. Але справжня сила була лише тоді, коли бій затягувався. Зрештою, гравці з цією професією ніколи не втомилися і навіть ставали сильнішими через кров противника.

  Союн, як і личить справжній бар’єр, билася наче запротестована. Незважаючи на день чи ніч, вона без зупинки вбивав одного монстра за іншим і залишала по собі лише трупи.

  Іноді у своїх подорожах вона забиралася в самий центр якого-небудь підземелля, де часто померла. Навіть такий гравець, як вона, без перепочинку борючись з відкриттям Королівської дороги, не встоїть у війні з великою кількістю монстрів.

  Але це не засмучувало її. Втрата рівнів і досвіду в навичках - все це було якимись дріб'язковими. З самого початку вона нехтувала тим, що має навики, а просто билися.

  Але після смерті не можна було протягом 24 годин зайти в гру. Тому вона намагалася не вмирати. Я намагалася вийти з усіх сторін переможцем.

  Хоча і це було не важливо. Вона була лише для того, щоб вилікувати всі обра́зи! Щоб помститися!

  І в її холодних очах монстри не могли знайти і толики жалю.

  'Враг'.

  Союн помітила, що наближається орка з глефою і перевела на нього погляд.

  У грі вона не розслаблялася навіть на секунду, оскільки будь - коли може початись нова битва. Меч в її руках націлився на нову ціль.

  Союн.

  Вікід її застиг на місці.

  Гарна. Він і раніше бачив її, але знову не знав куди скеровувати очі, настільки краса дівчини вражала.

  'Людина не може бути настільки красивим ...'

  Здавалося, її обличчя почало випромінювати світло. Очі, рот, ніс - все неймовірно гармонійно співіснувалося, наповнюючи обличчя неземним обяявленням.

  Коли він побачив, що Сун так близько знову, то впав у відчай. Він вже зробив стільки скульптур, а жодна так і не відображала її красу належним чином.

  Він міг би цілий день дивитися тільки на неї. Адже це ніколи не набридне.

  Ось тільки зараз не найсприятливіший для цього час. Треба швидко змиватися звідси, поки не сталося щось неправильне. Якщо розкриється, що він той гравець, який створив її скульптуру без дозволу, все може закінчитися так само швидко, як і з Мисливцем рівнин.

  Хоч би як сильно Вікід вважав себе сильним, Союн вже мав досить високий рівень під час першої зустрічі. Та що сказати, всі речі на ній були 300 і вище рівня!

  'Проблема'.

  Тим більше що ситуація стала неймовірно делікатною. Орк з клинком в руках збирався напасти на самотній дівчину.

  Віід проковтнув слину. Звичайно, зараз він все пояснить і може виправдатися в її очах.

  - Чви, червик!

  - Чвичик...

  - Чви-и-і-іт!

  Віід хвилювався, поспішав і не міг нічого сказати. Кожного разу, як він збирався щось сказати, він просто бризкав в бік Союн слиною.

  І тут його пробрало. Здавалося, що від дівчини походила сила. Ніби вона нарізала його на шматочки. Він почувався небезпечним і дедалі сильнішим.

  Дихання смерті.

  Вікід вирішив, що навіть відкрившись і помре. Але він не міг спробувати. Потрібно було сказати, що він той хлопець з яким вона колись обідала в будинку інструктора.

  Можливо, навіть цей факт не зупинить її. І на прекрасній троянді є шипи. Адже в день першої зустрічі на ній вже була червона позначка вбивці гравців.

  Перший убивця, якого Віід зустрів у Королівській дорозі.

  'Зустрітися в Землях відчаю з людиною, якого не очікував знову побачити'.

  У пам’ятній вечері він назавжди запам’ятався як гарна, але холодної дівчини. Щоразу, коли Віід вирізав нову скульптуру, він намагався надати їй різних форм. Намагався наділити цього холодного ангела живою красою.

  - Чвіку!

  Віїд широко відкрив очі і з силою подивився на Союн.

  Якщо противник - вбивця, то той факт, що він стоїть перед іншим гравцем, може довести до нападу. А може і навпаки, зупинити.

  "Чи зможу я перемогти її?"

  Навіть якщо викластися до кінця, він був помітний поступ і в одязі, і на рівні. На перший погляд, судячи по речах, він відставав мінімум на 70 рівнів.

  'Протягом кількох місяців тому Бадрія мав 370 рівень. Зараз у нього десь 390. Хай у неї рівень і нижчий, але зате вона належить до справжніх майстрів гри!'

  Віід не боявся гравців з вищими, ніж у нього. Недостачу різницю він компенсував вміннями, які були розвинені характеристиками та скульптурними здібностями!

  Але для нього, який почав грати в гру заради заробітку, найстрашніші вороги - це вбивці гравців.

  Вони справжні розбійники Королівської дороги.

  Поки звичайні гравці, як Віід, збирають у непростих походах і битвах з монстрами предмети, злі вбивці тренуються та відточують навички для боїв проти живих людей. Зрештою вони грабують та відбирають усі предмети!

  Правда, він вже мав досвід зустрічі з квартетом Двічею, яких тоді переміг. Але все одно вбивця вбивцю розінь.

  Союн - дуже складний противник.

  Вона також пройшла курс навчання в тренуванні, а значить, розраховувати на подвищення у характеристиках не надто і варто. А тим більше, що йому не вдалося зробити цього раніше, можна сказати, ніби він має приховану силу - заточкою меча і чистку озброєння. А її бойова професія також мала якісь невідомі йому здібності.

  Загалом, з якого боку ні глянь, скрізь тупик!

  Однак Вікід вклав у свій погляд ще більше сили. Звичайно, все навпаки! Зробити вигляд, що якщо він не сильніший за неї, то хоча б на тій же вазі! А потім використати будь-який шанс і швидше втекти!

  Віід вже підготував 36 різних сценаріїв можливого розвитку ситуації...

  Але тут Союн просто опустила меч. Після чого розгорнулась і продовжила свій шлях.

  Звичайно, Віід не розумів, що сталося. Та й звідки йому було знати, що Союн билася тільки з тими монстрами, які нападали на неї першими! Подивившись у його очі, вона не побачила небезпеки і нічого не робила.

  Розгублений Вік прийшов в себе.

  'Пронесло. Гаразд, у мене зовсім немає часу'.

  Він знову почав бігти до гір Юрокіна.

  Але і Сун продовжувала рух. І на диво, їхні напрямки збігались. Через кілька днів вони знову перетнулися.

  Спочатку Вікід не розумів, як це сталося. Він біг два дні вперед, а потім він прибув на місце першої.

  Але потім розібрався. Він мусив уникати всіх монстрів і ходити на їхні території, не забуваючи відвідувати села вигнанців.

  Звичайно, його подорож була набагато складнішою і тривалішою. Але, на відміну від нього, Сун йшла пішки та ще й билася з монстрами!

  - Чви, чвік!

  Віаду було дуже боляче.

  Він біг з останніх сил, але вони проходили однакову відстань! Крім того, він полював на досвід і предмети.

  Утретє вони зіткнулися біля ущелини Юноф. І з цього моменту вони мусили йти разом. Союн не звертала уваги на орку, яка йде слідом за нею.

  Уще Юноф лежав на півночі. Дві гори-близнюки, наче величезні, не повністю закриті ворота, манили до себе подорожніх. Врата, що дозволяє швидко пересуватися на північ і схід Земель відчаю. Якщо не йти через них, мандрівникам доводилось робити великий гак або перетинати гори, що в два рази складніше.

  - Через брак часу я не можу піти на це, чвіку!

  Віід вирішив йти по ущелину Юноф.

  Він був трохи стурбований, що доведеться йти за Союн. Тож він вирішив триматися дистанції і уникати небезпеки. А якщо точніше - монстрів.

  У цій місцевості жили великі Єті. Їхні тіла були вкриті густою білою вовною, завдяки якій вони мали стійкість до крижаної магії. До того ж вони мали десь 340 рівень!

  Раніше вони жили в горах, але звідти їх вигнали інші, сильні монстри, тому вони переселилися у ущелину, через яку мисливців до Землях відчаю волі-неволів доводилось ходити.

  - Нічого не поробиш, чвік! Доведеться пробиватися крізь Єті.

  Віід вирішився і з цікавістю спостерігав за вправним румуновим мечем Союн.

  - Вона сильна...

  Звичайно, Біід уникав багатьох монстрів і втікав від розпачу. Але коли він входив у ущелину Юноф, то мусив зустрітися віч - на - віч з Єті.

  Довелося битися!

  Навіть за допомогою навиків, кожен поєдинок вимагав від нього цілковитої викладки. Під час бою здоров’я знижувалося до критичного рівня, але поки Вікі завжди виходив переможцем.

  Соун же, здавалося, зовсім не напружувалась у битві з монстрами. За допомогою своїх технологій вона з неймовірною витворою вбивав по кілька разів Єті.

  Звичайно, у неї були більш високий рівень і хороше спорядження, але Віід помітив дещо інше. Майстерність.

  Королівська дорога - це віртуальна реальність. Хоч би якими досвідченими були здібності та навички, їх просто неможливо повністю розкрити.

  Це можна побачити на прикладі дуелі між монахом і мечником - двома професіями, які найчастіше обирають гравці. Людина з мечем намагається втримати певну дистанцію під час бою, а от ченець спробує підібратися хоча б на крок ближче.

  Припустимо, що їх навички однакові, тоді результат битви буде повністю залежати від способу ведення бою, реакції і маленької толики удачі. У цьому випадку, мабуть, вигрався найдосвідченіший і вправний гравець.

  Звичайно, все це було не настільки важливим для монстрів, хоча ті люди, які не хотіли вчитися бою, могли загинути навіть від рук слабкого монстра.

  Але навіть досвідчені бійці, які цілий рік проводили час у поєдинку з Віадом, не мали жодних шансів отримати освіту.

  'Круто'.

  Віід захоплювався майстерністю володіння мечем Сойн.

  Її техніка не була такою систематичною, як у нього. У майстерстві Віда важко знайти хоч одне слабке місце. Він мудро використовував усі групи м’язів, концентруючи силу в захисті або несподіваній атаки.

  Інколи Віід втягувався у бій і зовсім забував про захист. Він, покладаючись лише на гнучкість і реакцію, робив неймовірні кульби й зрештою ударив своїми ворогами.

  Сун діяла по-іншому. Вона не думала одночасно про захист і напад. Коли ворог показував слабкі місця, вона атакувала напад - захищалася.

  Звичайно ж, під час великої кількості битв із монстрами вона виробляла таку техніку, що одного разу Союн просто втягнеться у стелю своїх можливостей. Але Вікід заздрив їй. У бою вона немов танцювала. Завдяки своїй гнучкості вона застосовувала багато методів, доступних лише жінкам.

  Коли обставини дозволяли, Віід з усім увагам спостерігав за поведінкою дівчини.

  'Й подобається полювати!'

  Хоча Союн не вимовила жодного звука і воювала з тим же холодним виразом обличчя. З тією ж упевненістю, ніби кажуть, що ці жахливі монстри їй не рівня.

  Вікід побачив щось інше.

  У глибині холодного, красивого обличчя приховувалося смуток. Якась важка на серце дівчини.

  Після першої зустрічі Віід часто задумувався про її духовний світ. Але тоді він не мав досвіду в роботі і багато чого не бачив.

  Але тепер він почав більше розуміти емоції людей і зміг помітити ці приховані почуття.

  'Чому вона сумує?'

  Віід став ще ретельніше придивлятися до неї.

  І хоча його заінтригувала загадка, не менше задоволення було просто спостерігати за нею. Він жодного разу в житті не бачив такої гарної дівчини, яку через багато спроб йому так і не вдалося закарбувати.

  Так, спостерігаючи за нею, Віід помітив ще дещо цікаве.

  Союн ніколи не атакувала ворога. Хай зріст Єті перевищує два метри проти дівчат 167 сантиметрів. З мечем у руках вона все одно могла дістати до лиця противника.

  Віі б на її місці обов'язково його атакував. Оскільки голова менш захищена і вдарила по ній, можна було завдати величезної шкоди.

  Але Сун ніколи не била по обличчю. Здавалося, вона навіть на нього ніколи не дивилася. Вона лише використовувала всі доступні їй технології бою, щоб швидше вбити ворога.

  'Вона не стежить за виразом їх облич? Можливо, боїться побачити там випробовую монстрами біль ... Та ні, швидше за все причина в іншому'.

  Завдяки тому, що Віід йшов за нею, на його долю випадало небагато противників. Здебільшого він боровся з кількома, хто хотів підібратися до дівчини зі спини.

  - Чвіку, окуляри досвіду!

  Шкіра Єті вважалася товаром високого класу і коштувала дорого. Так, їхня біла шерсть виглядала дуже привабливою і водночас була теплою.

  - Чвічник!

  'Якщо зможу все це підібрати, то можна забути про простуду. Я з'їм одяг, та ще й підзароблю гарненько.

  Віід заглибився у полювання і видобуток шкіри.

  - ....

  Соун вела свої бої і зовсім не звертала уваги на несподіваного супутника. Але тепер, коли вона оберталася назад, їй на очі завжди потрапляли маленькі орки.

  Союн не вимовила ні слова, і Віід вважав це природним. Він і раніше не чув, як вона розмовляє. Тим більше, що він зараз в образі Каричі, з яким-то і прості гравці не стали б розмовляти.

  Хоча спочатку він ішов за нею з певною долею, все ж Віід зрозумів, що не нападе на неї. Це можна було зрозуміти, поспостерігавши за нею і побачивши, як Сун уникала битву з Єтіями та іншими дітьми.

  'Як же вона стала вбивцею? Ну, тоді вона могла б і не ходити з таким холодним виразом обличчя'.

  Війду було дуже цікаво, але так як він не любив, коли до нього в особисте життя хтось ліз, він намагався не лягати і в чужу. Тому він лише міг полювати на трофеї. Ну, і рухатися по ущелину Юнот. Усередині якого не було ні розмірів, ні інших доріг, а тільки пряма і дуже довга дорога. До кінця якої, якщо вірити карті, залишалося приблизно 4 дні.

  Через півдні подорожі Союн зробила зупинку для відпочинку. Вона дістала черствий ячмний хліб, яким дочекалася ще в Розенхаймі, і стала нешвидко його жувати.

  Віід поважав таку Союн.

  - Так, для скорочення витрат треба починати з їжі. Якщо так заощаджувати, то можна заробити достатньо грошей. Капітал - це сила. Гроші треба постійно накопичувати, і тоді вони завжди будуть у вас залишатися.

  Але Вікід не тільки їв ячмінний хліб.

  Завдяки навантаженню кулінарії він міг дістати їжу охотою, а потім за допомогою спеції зробити собі гарні і практично безкоштовні страви. Які не тільки насичували, але й трохи підсилювали його характеристики.

  Віід підпалив вогнище, нанизував дерев’яні палички м’яса Єті і почав неквапливо готувати його над вогнем. З часом аромат смаженого м’яса поширився по цілому світі.

  - Чвіку!

  Коли м’ясо вже готове, Віід схопив його маленькими зеленими руками і почав не поспішаючи їсти. Худою орк Карічі з апетитом жував смачне м’ясо.

  Середній рівень кулінарії!

  Хтось використовує точно вивердлений час та кількість інгредієнтів, коли готує їжу. Але Вікід досягнув успіху завдяки тому, що загострив велику кількість страв.

  Тому навіть прості страви в нього були смачні. Крім того, характеристики, хоч і не набагато, підвищилися.

  - ....

  Віід, продовжуючи їсти, вирішив подивитися, що робить Союн. Він подумав, що з’ївши ячмний хліб, вона могла вже висунутися в дорогу і доведеться її наздоганяти. Адже у переповненому Йетеї ущелина навіть не дуже відповідний супутник ставав товаришем.

  Однак, на його неймовірне здивування, дівчина стояла в декількох кроках від нього і здивовано дивилася на орку. Вірше, на м'ясо в руках Віяда. На ароматне м’ясо Єті!

  - Чвіку!

  Вікід, на мить замірів, швидко схопив і простягнув другий шматочок дівчині. Адже м'ясо ще можна дістати, дерев'яні шампура - вирізати. Усе це не коштує великих грошей і вже не дорожче життя.

  З того часу Союн завжди приходила на обід до багаття маленької орки. Під час цієї подорожі Віід несподівано став її кухарем. Що було, на його погляд, не дуже-то і чесно.

  'Але якщо не поділюся, то, дивись, вона спалить мене і не подасться ... Ось вже дійсно справжній вбивця.

Глава 9. Її скульптури.

  Просуваючись по ущелину, Віід і Союн не сказали одне одному та слова.

  Але на кожній зупинці вони ділили між собою їжу. І готував, звичайно ж, Віід, не дуже розчарований через це, тому що тепер він не біг зламаючи голову, а йшов спокійно та ще й полював на Єті.

  Спочатку вони рухалися на відстані приблизно 100 метрів один від одного. Але потім воно почало зменшуватися. Після чергового напруженого бою Віід першим зменшив його до 50-ти метрів, бо боявся нападу групи Ієті. Після кількох спільних вечері відстань зменшилась вже до 30-ти метрів.

  Зазвичай вона підходила, мовчки брала шматок м’яса і поверталася на своє місце. Кожен сидів і вечеряв на самоті, слідуючи за довкіллям обстановкою.

  Приблизно через день вони підійшли один до одного на 20 метрів. Битви віялися на такій же відстані. Завдяки цьому у Віда з’явилась нагода спостерігати за дівчиною.

  - ....

  Після одного з боїв Солун зупинилася і зняла свій нагрудник. Дівчина була з голови до ніг укутана в добрі важкі обладунки. Вікі вже кілька разів милувався їхнім дорогим блиском. Але він не знав, що це було ще й як кольчуга.

  'Ось вже дійсно справжня бойова професія' - бурмотів він про себе в приступі заздрості.

  У рицарів та інших бойових професій була можливість носити різні комплекти броні. Три види обладунків: залізні, шкіряні та кінцево - тканини — можна було отримати найнадійніший захист.

  Проблема лише в тому, що через отриману вагу треба було вкладати більше окулярів у характеристики сили, витривалості та спритності. Адже якщо їх недостатньо, то дуже швидко видихаєшся і втрачаєте рухливість.

  Вікід після переходу на середній рівень кузні також міг одягати всі види зброї. Але оскільки йому бракувало рис, він просто не міг одягати трьох видів лицарів.

  Сильно задумаючись над цим, він мало не врізався у Союн і все ще уважно роздивляється зняту півдоспеку.

  'Настане час лагодити?'

  Майже весь доспех покривали тріщини, а в деяких місцях навіть відламувалися шматочки.

  - Чвіку!

  Віід швидко підійшов і вхопив обладунки з рук Сон. Він зробив це не задумуючись, бо постійно ремонтував спорядження всіх довкола нього.

  У цей момент він зустрівся з вбивствним поглядом Союн.

  - Чви, сука...

  У її очах Віід побачив відображення маленького зеленого грабіжника! Тому йому довелося неймовірно швидко дістати інструменти, ремонтувати і повернути обладунки назад в руки дівчини.

  Союн став вважати, що ні в чому не було обладунків і стала пильно розглядати їх. Їхня міцність зросла, а колись розбиті місця виглядали як нові.

  Тоді він зняла кольчугу і вже сама простягла її Віїду. Той мовчки узяв і полагодив кольчугу, а потім - ще й шкіряне озброєння.

  Коли дівчина зняла останній комплект броні, то майже нічого не одягала. Вікід, як справжній чоловік не міг не спробувати розгледіти її, але в останній момент передумав і не став цього робити.

  Життя все-таки дорожче!

  З того часу він відповідав не лише за кухню, але й за ремонт спорядження.

  Насправді такі навички, як кулінарія або ремонт, майже не застосовувалися у туповатих орків. Серед ельфів, хоббітів або принаймні гномів ще можна було побачити середній навик кулінаріїв чи кузні. Але серед орків - ні за що.

  Але, здається, це зовсім не хвилювало. Можливо, вона думала, що їй потрапив якийсь 'звичайний' монстр, або вона просто не цікавилася іншими її істотами.

  Але Вікіда не хотів розкривати себе і просто мовчки крокував вперед. Проте коли Сун виходила з гри, то не міг самостійно йти без неї.

  Союн покидала Королівську дорогу кожних чотири години. Напевно, для обіду або відпочинку. Після гри вона завжди з’являлася рівно через дві години.

  Вікід же їв дуже швидко. Крім того, для виконання завдання він використовував весь свій вільний час, через що за останні кілька днів не спав і двох годин.

  'Роз вона так часто виходить, потрібно хоч чимось корисним зайнятися в цей час'.

  Віід почав вирізати скульптури.

  Якщо скласти весь час відсутності дівчини, він міг би вже поодинці пройти увесь позосталий шлях і вийти до фортеці ельфів.

  Однак ризик був великий. Іноді Єті з'являлися по двох-трьох і навіть більше, і одному з них впоратися було б неймовірно важко.

  А якщо помреш, то не зможеш зайти в гру протягом 24 годин! Що, якщо перекласти Королівську дорогу на чотири дні...

  У цій ситуації саме безпечний шлях виходив найкороткіше і краще. У Вііда іноді виходило заглушувати нерозумний внутрішній голос пожадливості.

  Так, створення скульптур - найкращий спосіб вбити вільний час.

  Останнім часом рівень його скульптурної майстерності різко підріс і він став більш вариативним. Загалом, і не дивно, бо він встиг вирізати багато різних монстрів, фортець, людей, дракона та навіть гробницю зі сфінксом.

  Однак Віід знову почав в’янути Союн.

  - Треба встигнути створити те, що вдалося розгледіти.

  Перша скульптура була повна руху. Крижана битва з монстрами, що розвертається. Він вирізав жінку-війина з мечем.

  Дзінь!

  Навички художнього мистецтва знову покращились!

  Війд в нетерпінні вигукнув:

  - Перевірити навички. Скульптурна майстерність!

  І хоча Віід створив Прекрасну роботу, навички підвищилися всього на 3%.

  - Погана робота. Найгірша з найгарячніших. Де ж я помилився?

  Якщо ціль - гарна робота, то це не означає, що можна ваяти через рукаву і отримати бажаний результат. Навіть працюючи над маленькою статуеткою, скульптор мусив вкладати все своє серце і душу у твір.

  Наприклад, у бою часто можна перемогти. А ось створювати скульптуру, навіть найменша, доводилося мінімум по 30 хвилин, щоб в кінцевому підсумку не отримати невдалої роботи, через яку знизиться слава.

  Праця над статуєю Союн вимагала не півгодини, а пів дня гривого часу. Щоб передати образ дівчини, треба було ретельно проробити деталі та риси обличчя скульптури.

  Ну, і відповідно, створення величезних скульптур - Льодового дракона, Піраміди, Сфінкса - вже вимагало тижня або більше часу.

  - Може, я помічаю не ті деталі? - Поміркувавши, питав Віід сам у себе.

  Рівно через чотири години, як тільки Союн покинула гру, він почав вирізати наступну скульптуру. І хоча у нього знову була прекрасна робота, Воєльниця з мечем, його вміння зросло тільки на 4 відсотки.

  - Може мені бракує знань? Чому дають так мало?

  Наступного дня, як тільки він знову залишився сам, Віід повернувся до вирізати скульптуру. Знову намагався передати ту неземну красу, що зводила його з розуму.

  Він валяв скульптуру прекрасної дівчини, пригніченої західно-видимою. Спокійне обличчя і дуже сумні, чи ледь не плачуть очі. Він створював дівчину, яка постійно про щось сумує.

  - Хм, важко!

  Вінд вперше відчув велику проблему, працюючи над скульптурою. Він уже звик, що завдяки вмілості руки його вправно працюють як сам по собі. Але чим більше знань і навичок, тим важче працювати.

  - Чорт, чому так?

  Вікід вже багато разів створював скульптуру Сойн, але з кожним разом працювати ставало все складніше. Чим більше він спостерігав за нею, тим сильніше йому хотілося передати її прихильність. І це було неймовірно складно.

  Цього разу він створив чудову роботу, і навички підвищились на 13%.

  Але чим більше художників ставало дедалі вправніше, тим важче було отримати відсоток досвіду. А для переходу на наступний сходинок вміння взагалі вимагалося щось особливе. Наприклад, для переходу з початкового рівня на середній вікіду довелося створити скульптуру Всадника без голови.

  А для переходу зі середнього до вищого, як він думав, потрібно створити щось видатне.

  - Да уж. З чудовими роботами я ніколи не перейду на найвищий рівень навичок. З моїми 63% належить зробити 3 або навіть 4 Величні роботи...

  Тепер він уважно стежив за кожним рухом Союн. Не тільки в бою, але й у щоденному. Як вона рухається при переходах, якою рукою бере простягнуту їжу, куди і як сідає - все врізалося у його пам'ять.

  Маленький і потворний орк, що непомітно спостерігає за діями Союн!

  Якщо дівчина зрозуміла, що поряд з нею гравець, то відразу пішла б далеко вперед або на крайній випадок уколула приставчого супутника.

  Іноді Сун було важко навіть дивитися на людей, через що вона і поспішає забратися кудись від усіх подалі. Іноді їй не вдавалося цього зробити, чоловіки переслідували її і билися між собою, показуючи свою силу. Але вона все одно не розмовляла з ними, виникали проблеми і зрештою стала вбивцею.

  Якби вона дізналася, що поряд чоловік, то не могла б бути біля нього.

  Але орк! Прості орки не викликали у неї жодного відторгнення. Тому Віїду вдалося побачити справжню Союн. Яка билася під нападом монстрів і спала під променями теплого сонця. Вираз її обличчя залишався як і раніше безстрашним, але очі ...

  Вона сумним поглядом проводжувала падаючі з дерев листя. Втрачено дивилася на поточний пощеплений ручеку. Скромно сиділа в очікуванні приготування їжі.

  Одного разу під час подорожі Союн підняв і вплила у волосся квітку. Вона сама не помітила цього, а ось Віїд мало не підстрибнув від здивування!

  - ....

  Вікід вважав, що вона вбивця, в душі якого не можуть жити такі ніжні пориви. Це ніяк не сходило з тим, що вона показувала на публіку. Але настав момент, коли Союн сіла спостерігати своїми сумними очима за двома рученятами... Він зрозумів.

  - Так, саме це!

  Вікід знову занурився в роботу.

  - При створенні скульптур не можна мислити однозначно. Навіть якщо здається, що людина повністю розуміє людину, варто зупинитися і подумати. Все не так просто.

  Можливо, тепер він робить наступну помилку. Але ця помилка дозволить зробити ще один шажок до справжньої Суйн.

  - Треба передати не тільки холодний образ, що впадає в очі, але і її почуття. Чим більше думати, краще один раз спробувати довіритися своїй душі. Спробувати створити ту Союн, що я відчув.

  Нож Захаба в руках Віяда почав швидко пурхати.

  Передати зовнішність дівчини - це відносно проста робота, а ось створити гармонійне поєднання рис обличчя, передати його неповторність — це жахливо важко.

  Віід забув усе, що дізнався про Союн. У цій скульптурі головним є не її вигляд, а почуття та людяність, що він дивиться в неї.

  І однієї скульптури Союн буде недостатньо. Площа, на якій Віід вирізав статую, була завалена шматками каміння, які могли викликати лише похмурий настрій. І йому, щоб все вийшло, доведеться це виправити.

  - Вона дівчина, тому потрібні квіти. Багато кольорів.

  Спочатку Віід дуже ретельно відтворив квітку, яку вплетено у волосся. Потім перейшов до інших майбутньої скульптури каміння. Він хотів вирізати багато кольорів довкола, але кожен потребує свого часу і йому буде важко встигнути зробити все.

  - Ні. Я не можу кинути... Не можу на цьому зупинитися.

  Вікід продовжував вирізати квіти, всі чекаючи повернення дівчини. Але, на його здивування, через дві години він так і не з’явився.

  - Спить? Напевно...

  Він так поринув у свої спостереження і роботу, що втратив будь-яке відчуття часу. Насправді настала ніч, і що найважливіше, вони дійшли до кінця ущелини Юноф, а далі він міг подорожувати сам.

  - Значить, вона повернеться ще не скоро. Часу багато, закінчую скульптуру і висунуся вперед. Не кидати ж почати роботу...

  Віід почав вирізати наступну квітку.

*

  Доктор Чха Юнхі з лікарні реабілітації, як завжди вранці, перевіряла стан своєї головної пацієнтки.

  - Ти останнім часом не втомилася? Може, трохи відпочинеш від Королівської дороги?

  - ....

  Союн, за звичаєм, мовчала, чого не здивувалася Чха Юнхі. І хоча пацієнтка була десь глибоко всередині себе і ззовні ніяк не відреагувала, це ще не означало, що вона все заперечила. Проте, як правило, Соун прислухалася до порад людини, яка справді дбає про неї.

  'Здається, час зізнатися самій собі, що я в тупищі. Соун так і не заговорила, незважаючи на всі методи лікування... Можливо, прийшов час спробувати щось ще?

  Доктор Чха Юнхі міцно придумалася.

  Королівська дорога була вибрана як один з найновіших методів лікування людей, які ховаються від навколишнього світу всередині себе. Вони почали гратися і відчувати смак до життя, а стан пацієнтів у дійсності поліпшувався, вони прокидались бажанням.

  Але попри те, що Суун довгий час перебував у грі, її стан не покращився.

  'Може, все-таки треба сильніше на неї натискати? Правда, такі люди як Союн з стрижнем набагато краще схилити їх до самостійних змін. Застосування ліків, гіпнозу та інших засобів може лише погіршити ситуацію...'

  Як дуже досвідчений психолог, ЧХА найбільше побоювалась, що пацієнтка замкнеться в собі настільки сильно, щоб повернути її назад. Соун вже йшла цим шляхом.

  'Вона нічого не показує, дуже складно визначити, на якій стадії знаходиться хвороба. Дякувати Богу, що я знаю її. Така добра і щира Союн не замкнеться в собі так швидко. Тільки... Чому ж вона досі так і не заговорила?'

  Зрештою настав час обідати, і вона вийшла до сусідньої кімнати, можна сказати, вітальню. Вона розміщувалася у найліпшій лікарні, тому обідала в сусідній кімнаті. Звичайно, коли пацієнт слабий, їжу приносили в палату, але Сон ходила сама.

  - Гаразд, поки подивлюся, що там відбувалося останнім часом.

  Чха Юнхі вивела писане відео на дисплівці.

  Майже весь свій час Союн проводила у битвах з монстрами. Це не надавалося нам психологічної допомоги, але Чга Юнхі продовжувала кожного дня переглядати нотатки.

  Чим вище ставав рівень Союн, тим страшніше потрапляли на її шляху монстри. Битви отримували все більше й більше лютих і боргів. Іноді поле бою було залито кров’ю, а Сун настільки лютувала, що на богиню впало військо.

  Таким чином вдавалося на деякий час зняти стрес пацієнтки, але не більше ...

  З великим трудом Чха Юнхі після перегляду кожного такого запису могла стримати себе і не піти грати за свого персонажа.

  - Так, у Союн дійсно високий рівень, раз вона полює в Землях відчаю ...

  Доктор трохи заздрила. Якби на її місці була вона, то померла б вже при зустрічі з першими і слабкими монстрами.

  Але Сун билася і переважно перемагала. Не тільки тому, що вона має високий рівень, але й завдяки величезному досвіду, який їй вдалося задати в безлічі схваток.

  - Так. Поки вона не повернулася, потрібно швидко переглянути позосталі.

  Чха Юнхі поставила запис на швидку перемотку.

  Союн і далі мандрувала землею відчаю та билася з різними монстрами. Загалом, все як завжди.

  І тут... Щось дивне трапилося.

  Дівчина відпочивала і милувалася заходом сонця, коли ззаду до неї стали наближатися два монстри: Мисливець рівнин та якийсь жахливий карлик.

  - Эх... Вона ж може постраждати від одночасної атаки.

  Але Чга Юнхі зовсім не переживала.

  Якби дівчина загинула, вона б покинула капсулу, про що обов’язково повідомили. А раз такого не було...

  Але наступні кадри вразили лікаря ще більше.

  Коли Мисливець помер, Союн змінила свій погляд на другого монстра, яким виявився орк. Але нічого не сталося! Вони просто трохи подивилися один на одного, після чого Союн перша опустила зброю і попрямувала дорогою вперед.

  Але через деякий час вона знову зіткнулася з тим же орком. Невдовзі вони почали разом полювати, вечеряти. Орк навіть ремонтував поломані обладунки!

  Союн любила подорожувати наодинці і нікого навіть близько не підпускала до себе. Однак здається, що орк зовсім не соромився.

  - Минулого разу їй вдалося подружитися лише з інструктором в треніровому центрі. Можливо, Союн легше піти з НІПами і монстрами. Цей орк непоганий. Можна взяти його в якості слуги. Де б мені знайти такого ж? Хоча СТОП!

  У той же момент Чха Юнхі мало не підстрибнула на кріслі.

  - Орк! Що за орк з такими вміннями? Це ж людина, гравець!

  Після битви він збирав предмети, накладав на тіло лікарські трави і пов'язки, готував... Якщо постаратися, то теоретично можна було знайти ще одного такого монстра в грі. Наприклад, зачаровані гобліни або особливі міні-босси відомі видатним штучним інтелектом.

  Але справжнього, досвідченого психолога, коім і з'явилася Чха, так просто не провести. Вона підмітала найдрібніші деталі: як він рухався, бився, куди дивився, як збирав предмети.

  Все вказувало на живу, одержиму нав’язливою ідеєю людини.

  - Не може бути...

  ЧХА Юнхі затремтіла так, ніби її вразив блискавки.

  Вони бачила подібне в ролику з Залу слави! Навіть більше того, вона впевнена, що цей орк - саме той орлан з відео.

  - Не може в грі існує другий орк, так ведучий на гроші!

  Серце лікаря швидко забилося. Звичайно, те, що Союн подорожує з кимось - це прекрасно, але Чха була ярим фанатом Королівської дороги.

  - До бою залишилося всього два дні. Чим це він займається! - Закричала вона.

*

  На кам'яному майданчику розкинулися квіти.

  Вирізані з каменів, вони були неймовірно схожі на справжні. Настільки схожі, що на деяких з них застигло кілька кам’яних метеликів, і здавалося, в повітрі витікав приємний аромат.

  Але оскільки було виконане з каміння кольорове поле, воно мало незвичайний колір. Сірі, білі, чорні камені з візерунками чи без них. Всі вони створювали неймовірно загадкову атмосферу на кам'яному майданчику, в центрі якої Вінд повністю занурився у створення головної скульптури.

  - Дивно...

  Чим ближче до завершення підходила робота, тим більше йому здавалося, що з чудового ока Союн ось-ось підуть сльози. І хоча вся інша скульптура ні крапельки на це не натякала, очі переповняла вселенське смуток ...

  Він, послуговуючись своїм відчуттям у пориві свого серця, створив дуже сумну статую. Йому навіть здавалося, що на знак згоди з красунею поневодять і плачуть всі навколишні квіти.

  Від усвідомлення цього факту настрій Вііда вміг погіршився.

  - Треба зробити її веселішою. Нехай очі вже не зміниш, але інші риси обличчя ще можна виправити!

  Дуже повільно і акуратно Вікід попрацював над цим, і в підсумку у нього вийшла хоч і сумна, але водночас заразлива дівчина.

  Дзінь!

  - Дати ім'я?

  До цих пір такого не траплялося. Віід задумливо нахилив голову і сказав:

  - Союн.

  - Так.

  -

  Грандіозна скульптура!

  Віід створив твір, про який навіть не мріяв.

  - Так, а-а!

  З давніх - давен залишилося багато творів мистецтва! Найбільше серед них були зображення жінок. Мабуть, тому що це складно і ... Чудово.

  Але Вікід радів не тільки тому, що йому вдалося зробити Грандіозну роботу. Найголовніше - завдяки їй він отримав довгоочікуваний рівень навичок.

  -

  Нарешті він перейшов зі середнього рівня на вищий.

  - Ха-ха-Ха!

  Вік щасливий закрутився.

  Що може бути більш радісний для скульптора, ніж перехід на найвищий рівень скульптурної майстерності?

  Професія коваля більш популярна, і напевно вже хтось у ній досяг висот майстерності, але серед скульпторів він перший. Єдиний скульптор з найвищим рівнем навичок на Версальському континенті!

  - Ось тепер... Тепер я не шкодую, що пішов шляхом скульптора!

  Війду здавалося, ніби весь світ йому посміхається. Але він запам’ятався і швидко повернувся до тями.

  - Не час зараз.

  Незабаром має повернутися Сон.

  Грандіозна робота мала особливі властивості і впадала у вічі. Невиразний побічний ефект скульптурної майстерності.

  Коли дівчина повернеться, то цілком може виявити її, а потім і інші скульптури. Коли вона дізнається про них, то вже точно не залишить все просто так.

  - Час бігти!

  Віід востаннє полюбляв скульптуру, а потім подався до виходу з ущелини.

  Скульптор, великий майстер, який створив Грандіозну роботу і перейшов на найвищий рівень навичок. Йому треба було якнайшвидше відносити ноги.

*

  Після обіду, по ігровому часі Союн повернулася назад.

  Коли вона з’являлася, то оглядалася навколо.

  Орк!

  За ці кілька днів вона прив'язалася до нього.

  Він іноді годував її, ремонтував обладунки і прикривав спину. Корисний орк.

  Але хоч би скільки вона дивилася, він не з'являвся.

  'Ушел'.

  Хоч вони подорожували разом, вона так і не встигла відкритися йому. І все ж Союн відчувала порожнечу. Знову одна.

  Перевіривши обладунок і меч, вона зворушилася в дорогу.

  Після виходу з ущелини Юноф вона збиралася знайти нові землі, де живе якомога більше різних монстрів. Але тоді Союн відчула дивовижний аромат.

  - ...?

  Вона пішла за ним.

  І врешті-решт вийшла на незвичну квіткову поляну, посередині якої стояла скульптура.

  Скульптура дівчини, яка одночасно сміється і плаче. Дуже схожа на неї.

  - ....

  Союн-кун померла в замішанні.

  'Плачу... я?

  Вона немов дивилася у дзеркало. Тільки в тому дзеркалі вона плакала.

  'Ні, це не я. Я ніколи не плакала. Наскільки я пам'ятаю..."

  Союн вже і забула, коли востаннє плакала. Останнім часом вона тільки й робила те, що прагнула стати якомога сильнішою.

  Ще з дитинства все сум залишалася десь всередині неї. Вона уникала мук і болю. І найкращий знайдений ним спосіб уникав людей. Якщо ніхто з тобою не спілкується, то це означає, що ти можеш прожити день спокійно.

  І тоді не плач. Не треба відчувати біль, через який весь світ розлітається на частини.

  Тому вона завжди спокійна.

  Вчора, сьогодні, завтра.

  Вона нікому не відкривала свою душу.

  У певний момент їй стало важко розмовляти, вона почала боятися зблизитися з іншими її людьми. Я не могла говорити навіть з собою. Я відчувала себе глибоко всередині.

  До всіх, хто наближався до неї, вона ставилась з недовірою та підозрами. Коли вона перестала відчувати біль і смуток, то втратила й щастя.

  Але зараз, коли Сун дивилася на сльози скульптури, вона не могла втримати всередині себе всепоглинаюче сум.

  Крик виринувся з глибини її душі, всі сховані почуття закрутилися всередині.

  - ....

*

  Зал слави на сайті Королівської дороги!

  Час виконання завдання наближувався, напруження зростало.

  - Скоро день битви з безсмертною армією.

  - Чи зможе той орк завершити завдання? Все-таки складність А.

  - Подивіться на його пику. Вона жахлива! Такий зможе впоратися.

  - Впорається. Я повинен це зробити. Тому що я маг.

  - Я теж маг. Вибрав як спеціалізацію темну магію і натерпився такого... Тепер я хочу стати некромантом.

  - Розкажіть про некромантів.

  - Чекаємо, просто спокійно чекаємо...

  - А є хтось, хто знає щось нове?

  На сторінках форуму жваво обговорювалися події, які мали відбутися.

  Вже було створено багато тем щодо різних питань і припущень стосовно битви з безсмертними силами та відкриття нової професії. Сотні тисяч гравців кожної секунди переглядали теми і залишали свої повідомлення.

  Кожної хвилини хтось з'являвся і цікавився новинами.

  Тому що це було правильно стосувалось магів, то вони піддавали жару в загальну розмову.

  - А-а! Я хочу знати результат. Всі маги погодяться зі мною, чи не так?

  - Мені цікавий не тільки результат, але і як буде відбуватися бій. Велика війна з армією нежиті! Це ще не все!

  - Так, прості облоги вже приїхали. Багато з них швидко закінчуються, і всі вони проходять один в одному.

  - Атака воїнів! Далекі могутні закляття магів. Все однаково і вже так набридло...

  - Тільки якщо у когось більше сил, починається жара.

  Люди перейшли на обговорення проблем облоги.

  Тільки якась з гільдій починала сильно відриватися вперед, як з'являвся новий тимчасовий союз, і її підчисту розбивали.

  - Хочу швидше побачити продовження.

  - Де? Ще ні в одній передачі не було анонса.

  - Угу... Доведеться чекати, поки з'явиться в Залі слави?

  - Навряд чи.

  - Ха! Що ж тепер роблять телекомупанії?

  І тут на форумі з'явився новий учасник дискусії.

   - Друзі! У віддаленому місті Смурен гравець Віід завершив ще одне завдання. Тільки не дивуйтеся. Це той самий Віїд з країни магії!

  - Віід з країни магії?

  - Я чув, що він грає в Королівську дорогу, навіть, кажуть, вступив у орден Фреї.

  - Так. Ми теж так думали, - продовжив з'явився гравець. - Але цього разу він виконав завдання, яке пов'язане з звільненням від некромантів!

  - Стійте. Виходить, послідовне завдання після вигнання вампірів і повернення корони Фарґо?

  - Некромантів? Стривай, так значить, орк на відео?.

  - Віід. Віід став орком і бореться з армією безсмертних!

  У цей момент обговорення під відео в Залі слави просто вибухнуло. За кілька хвилин тисячі, мільйони повідомлень з'являлися один за одним. Хтось радів, хтось злився, але ніхто не залишився байдужим.

  Герой з країни магії.

  І хоча гра закінчилась, час Королівської дороги став дуже популярним і багато хто з усіх сил намагався зберегти її. Частенько згадуючи минуле.

  - Да... Будь-який, хто хоч раз бачив його в справі, ніколи не забуде ту харизму і силу, виявлені ним у країні магії.

  - Так. Це справжній Темний лицар, який побиває і руйнує ворогів, наче ураган.

  - Скорочення навичок, грамотне використання здібностей, нескінченні битви, в яких визначалися всі особливості навколишнього середовища. Жодного компромісу. Віід став для багатьох ідеалом.

  - Місця, які неможливо було пройти, відкривали завдяки Віїду. Він став Легендою.

  Люди, які грали в магії, залишили багато повідомлень.

  Інші ставили запитання.

  - А хто цей Віід?

  - Віід такий крутий?

  - Ви не знаєте Віїда, оскільки він, мабуть, прийшов у Королівську дорогу не так давно. Всі, хто грав в країні магії знають про нього. Він поставив рекорд!

  - Я якось йшов за ним. Зараз розповім. Тоді ми зайшли на рівнину Розенди. Там жили охоронці пекла та Цірбери. І Віід їх просто знепритомнів! Це було круто.

  - З високим рівнем, думаю, це не проблема?

  - Так. Верно. Але тоді ніхто ще не полював у тому місці. Віід першим зміг це зробити. Всі мої знайомі гравці з країни магії не могли в це повірити. Тому я йшов за ним, щоб дізнатися, чи це правда. Так от, він вразив абсолютно всіх монстрів при цьому не здійснивши жодної помилки. У бою він наче дикий звір, який залишає трупи позаду гори. Але це ще не все.

  - А що ще?

  - Тільки не дивуйтесь. Одного разу він полював безперервно протягом 200 годин!

  - 200 годин?

  У Королівській дорозі зібралося багато людей, які віддавали весь свій вільний час. Багато з тих, хто вважав себе хорошими гравцями, цим пишалися. І, звичайно ж, у кожного з них були моменти, коли, захопившись, забуваєш поїсти або встаєш зі-за столу, тільки тоді, як за вікном вже спалахує світанок.

  Але навіть для них 200-годинний марафон - це щось неймовірне. Недаремно Віід вважався легендою.

  І тут в обговоренні з'явився ще один гравець з новою інформацією.

  - Ми полювали в Землях відчаю. Може, це не так складно для гравців центрального королівства, але в Розенхаймі вирішують вибратися туди лише кілька десятків людей. Так от, ми зустріли там маленького худорлявого орка...

  - Якщо ви ще не зрозуміли. Ми зустріли орку Карічі! Він худий, але обличчя те ж саме.

  Війна з армією безсмертних відбувається на Землях відчаю!

  Всі гравці в Залі слави з нетерпінням чекали, чим все закінчиться.

  Можливо, якби хтось виклав повну інформацію про виконання завдання, нічого б не було. Відсутність будь - якої звістки лише розпалила і підтримала цікавість у багатьох гравців.

*

  Нова рубрика "О Версальскій матеріці" стартувала на KМС-медіа.

  І сьогодні Син Хемін і Про Чжуван передавали перші новини.

  - Ціни на міфріл підвищуються. Гільдія піратів, якій належить міфічний рудник, підняла ціни на 20 відсотків, що викликало бурю обурення в інших гравців.

  - Як зміцнити зброю? Поки що ефект, який вони знайшли від наявних збережених каменів не такий високий. Але чи ви знаєте? Шийка з середнім рівнем навичок може значно збільшити міцність і навіть упустити зброю.

  - Між королівами Рут і Тор з'явився новий торговий тракт. Подорож між Забутого лісу: гільдія Червоних вовків знищила всіх монстрів і проклала дорогу. Торговці, що проходять по ній, повинні заплатити 10% податок на товар.

  - Хоч і втрачається 10% від прибутку, але якщо підрахувати, як скоротилася дорога, багато гравців захочуть нею скористатися.

  - Верно. На деякий час у Червоних вовків зростуть доходи. З’явиться багато людей, які хочуть приєднатися до них.

  Розповіді про Версальського континенту.

  Спочатку інформацію про монстрів, мисливських місць, відомості про фах. Потім розповідали про політику, суспільство та економіку. Коли великі сили, як - от королівство, зазнавали змін і з’являлися нові завдання.

  Отже, у другій частині виступали експерти в різних галузях.

  Сьогодні ми розповідали про завдання, пов’язане з безсмертям.

  - Його рівень дуже високий. Багато гравців надіються на перемогу, але завдання буде провалено, - ґрунтовно доводив Лі Йонхан, військовий спеціаліст.

  - У війні важливо не кількість. Головне - не скільки воїнів, а як вони точно діють і підкоряються твоїм наказам. З орками, темними ельфами, людьми - з такими різними расами боротися проти армії просто неможливо!

  Той, хто сидів поруч з Ханом Ґільсопом, видавав голову. Він грав у Королівську дорогу і входив до топ-300 гравців.

  - Верно. Щоб керувати різними расами, потрібно лідерство. Чи зможе він битися з ними?

  - Я теж так думаю. Битися з орками і темними ельфами проти армії безсмертних - це порожній бізнес. Якби я був на його місці, можливо вже втік би.

  - І тебе ніхто б не засудив. Це завдання важко виконати самотужки. І наскільки я знаю, жодна з 50 провідних гільдій не отримувала прохання надати підтримку. У моїй гільдії Червоних найманців ніхто про це не чув. Тому він точно провалить завдання.

  - Цілком ймовірно, що після знищення всі орки і темні ельфи стануть неживою і нападуть на інші королівства. За нашими дослідженнями, які ми отримали до цього моменту завдання рівня В були пов'язані з знищенням малих груп монстрів або пошуку складного шляху. Але завдання класу А має вплинути на структуру всього континенту.

  - Тому ми не можемо не турбуватися. Коли з'явиться армія безсмертних, наша гільдія Червоних найманців встане на захист людських королів.

  Майже всі учасники дискусії схилялися до провалу завдання. Багато з цих гостей використовували нагоди, щоб закликати нових прихильників у гільдії і допомагати їм пережити ці жахливі події.

  Син Хемін нахмурилась.

  - Тобто завдання, яке всі чекають, може провалитися?

  - Хто знає... Може, воно вже завершене, або...

  - Або він вже давно від нього відмовився і кудись втік.

  Всі говорили про ураження.

  І тут на них обрушився гнів від простих гравців.

  Люди, що поважають Віїда! Або ті, хто очікував відкриття професії некромант.

  Вони сварилися з ними.

  Кінець 6 книги.

  ПРОДОВЖЕННЯ СЛІДУЄ

https://literna.net/uk/books/417-lihendarnii-linivii-skulptor