Тан Ханьцьов була спантеличена: «Що таке "дружба, скріплена сльозами"?»
Це той тип дружби, про який вона знає? Інакше, чому, маючи «дружбу, скріплену сльозами», вони все ще кажуть, що не знайомі??
Ю Жубін кивнула: «Звісно, адже плакала тільки вона, а я лише просила її зупинитися».
Кожне слово — чиста правда.
Проте, для Тан Ханьцьов, яка не знала всієї ситуації, ця правда лише збила її з пантелику.
Хіба це не ситуація, коли одна плаче, а інша втішає? Як тоді можна стверджувати, що вони не були близькими?
Але вона швидко зрозуміла, що не варто судити про думки Ю Жубін за мірками звичайної людини.
Тан Ханьцьов прямо запитала: «Що сталося?»
Ю Жубін з посмішкою на обличчі глянула на Люлю, яка вагалася, чи варто тікати.
Вона, здавалося, дуже хотіла втекти, але не наважувалася. Їхня сім'я не могла протистояти впливу родини Тан. Тоді це була лише словесна перепалка віч-на-віч. Інші стажисти не були знайомі ні з Тан Ханьцьов, ні з родиною Тан. Навіть якщо хтось повідомив би Тан Ханьцьов, доки вона буде вперто заперечувати, ці стажисти нічого не змогли б їй вдіяти.
Найважливіше те, що Тан Ханьцьов могла й не повірити, адже вони були незнайомцями.
Вона зовсім не очікувала, що люди з «Хваяо» будуть там, а тим більше, що серед них буде хтось настільки близький із Тан Ханьцьов — вони навіть обіймалися!
Якщо Ю Жубін поскаржиться, Тан Ханьцьов точно повірить, і вона б точно попала!
Подумавши про це, вона могла лише зупинитися і кинути на Ю Жубін благальний погляд.
Вона часто чула, як інші хвалили Ю Жубін за її легкість у спілкуванні, за хороший характер. Коли її просили про допомогу, вона іноді допомагала, тому її популярність була найвищою серед усіх учасників шоу.
Тож тепер вона сподівалася, що та допоможе їй, проявить милосердя і дасть їй шанс.
Ю Жубін, зрозумівши її благальний погляд, злегка посміхнулася і кивнула.
Люлю, побачивши, що та кивнула, одразу заспокоїлася, але потім побачила, що та підняла руку, кличучи її до себе, а Тан Ханьцьов обернулася і оцінювально подивилася на неї.
Люлю злякалася, але під пильним поглядом Тан Ханьцьов вона не могла втекти, тому їй залишалося тільки покластися на Ю Жубін і заспокоювати себе: Все добре, вір Ю Жубін, вона щойно пообіцяла мені зберегти моє життя.
Тоді вона боязко підійшла.
Ю Жубін покликала її до себе, а потім, на очах у Тан Ханьцьов, запитала її ім'я. Вона, як бідний привид, якому доля стиснула горло, тихо відповіла: «Лінь Аньань…»
Ю Жубін запитала Тан Ханьцьов, чи знайома вона з нею. Тан Ханьцьов без емоцій відповіла, що ні.
Саме коли Лінь Аньань збиралася видихнути з полегшенням, помічниця Хань, що стояла поруч, недбало сказала: «Пані Тан, це донька власника компанії "Мейшу". "Мейшу" і наша "Корпорація Тан" мали кілька невеликих ділових відносин».
Хань Вей раніше працювала в «Корпорація Тан», і вона займалася багатьма проєктами, включно з тими, що стосувалися «Мейшу».
Крім того, зараз вона є асистенткою Тан Ханьцьов, тому заздалегідь вивчає великі компанії та значних осіб, щоб Тан Ханьцьов, яка щойно повернулася з-за кордону, не опинилася в незручному становищі, не впізнавши когось із бізнес-сфери.
Тан Ханьцьов промовила «о», але незрозуміло було, згадала вона чи ні.
Ю Жубін, подивившись на помічницю Хань, з посмішкою сказала: «Чудово, це справді ви. Пані Тан, почувши це, навіть подумає про підвищення зарплати!»
Тан Ханьцьов бездушно сказала: «Ні, я не хочу».
Ю Жубін: «Добре, ось це справжня пані Тан, відмовляєте так рішуче й без зайвих слів!»
Тан Ханьцьов: «......»
Навіть це дає тобі можливість проявити себе?
Хань Вей спокійно поправила окуляри: «Це мій прямий обов'язок, за це не передбачене підвищення зарплати».
Ю Жубін: «Тоді в помічниці Хань такий широкий спектр обов'язків».
Минулого разу вона навіть відвезла її до гуртожитку, щоб запобігти нещасному випадку.
Справді, хто може, той працює більше, чим вища зарплата, тим більше роботи.
Тан Ханьцьов, бачачи, що тема відхиляється все далі, не роздумуючи, повернула її назад: «То що сталося?»
Ю Жубін поплескала Лінь Аньань по плечу, випромінюючи дружню усмішку: «Чому б їй самій не розповісти, чому вона плакала».
Лінь Аньань: «!!!»
Хіба ти не зрозуміла натяк і не відпустила мене?!
Вона несвідомо запитала: «Хіба ти мені не пообіцяла???»
Ю Жубін подивилася на неї з невинним виразом обличчя: «Що я тобі пообіцяла?»
Лінь Аньань, відчуваючи провину, відвела погляд від Тан Ханьцьов і тихо сказала: «Ти ж пообіцяла мене відпустити».
Ю Жубін виглядала ще більш невинною: «Коли це я тобі пообіцяла, що відпущу тебе?»
Лінь Аньань миттєво округлила очі і недовірливо запитала: «Ти ж щойно кивнула, хіба це не було зрозуміло…»
Ю Жубін з виразом повної невинності заявила: «А… так ось що ти мала на увазі, а я думала, ти хочеш підійти й поговорити з нашою пані президенткою Тан».
Лінь Аньань: «......»
Я програла, повністю розбита.
Ю Жубін раптом засміялася і тихо прошепотіла їй на вухо: «Ти думаєш, я не буду скаржитися?»
«Звісно, ні».
Дві руки на її плечах раптом міцно стиснулися, а слова, що вирвалися з вуст Ю Жубін, були як шепіт диявола, від якого ставало холодно в кінцівках, а мороз пробігав від голови до ніг: «Тому що я хочу, щоб ти сама поскаржилася».
Якби це були лише нешкідливі плітки, то це не мало б значення. Але після цих пліток слідувало надмірне, злісне приниження людини, шалене висміювання, і все це було спіймано на гарячому. Тож відповідальність, яку слід понести, не зменшиться ані на краплю.
Ю Жубін не була якоюсь святою, і вона не збиралася відпускати їх лише тому, що вони були молодші за неї, з думкою, що «це ж діти, не варто сперечатися».
Саме тому, що вони ще молоді, їх потрібно добре наставляти.
Навчитися бути обережним у словах і вчинках, навчитися нести відповідальність за свої невідповідні висловлювання — це те, чого кожен має навчитися.
Лінь Аньань одразу ж спітніла, а серце шалено калатало. Відчувши, що погляд Тан Ханьцьов пильно стежить за нею, вона запанікувала, а її язик ніби онімів.
Вона не наважувалася.
Ніхто б не наважився.
Хто посміє сказати: «Я назвала тебе собакою, я ще й сказала, що ти повія» прямо в обличчя?
Тан Ханьцьов швидко помітила неспокій і почуття провини в Лінь Аньань, а побачивши серйозний вираз обличчя Ю Жубін, вона одразу все зрозуміла й повільно мовила: «Ти мене образила, чи не так?»
Не очікуючи, що вона так прямо винесе це питання на обговорення, Лінь Аньянь злякалася, її тіло застигло, вона не сміла ні кивнути, ні похитати головою.
Тан Ханьцьов залишалася спокійною і навіть не запитала, що саме вона сказала: «Щоб такого більше не було».
Лінь Аньань здивовано дивилася на неї, не очікуючи, що вона не буде прагнути помсти, і одразу ж захопилася її великодушністю. Адже якби її саму обізвали «повією» і «собакою», вона б точно не дала спокою кривднику, доки не зняла б з нього сім шкур.
Вона відкрила рот, бажаючи сказати «дякую».
І тут побачила, як Тан Ханьцьов повернулася до Хань Вей і сказала: «Я пам’ятаю, що у "Мейшу" є багато альтернативних компаній?»
Слова вдячності Лінь Аньань застрягли в горлі, не піднімаючись і не спадаючи.
Хань Вей: «Так».
«Мейшу» була не найкращою, але й не найгіршою, проте для «Корпорація Тан» вона все ще не була достатньо хорошою. Однак, оскільки йшлося лише про невеликі угоди, «Корпорація Тан» не прагнула досконалості й не шукала найкращу в галузі компанію, тому й вибрала «Мейшу».
Тан Ханьцьов кивнула, повернулася до Лінь Аньань і, як суддя, що оголошує смертний вирок, сказала: «Нехай "Мейшу" забуде про будь-яку співпрацю з "Корпорацією Тан". Будь ласка, розкажи про це своєму батькові сама».
Вона прекрасно знала, що її батько має бізнес із «Корпорацією Тан», але при цьому так нерозумно обізвала доньку голови Тан. Хіба це не схоже на те, що вона хотіла, щоб її компанія втратила такого великого клієнта? Хіба це не була відчайдушна спроба припинити партнерство?
Оскільки Лінь Аньань була такою «турботливою», Тан Ханьцьов, звісно, не підвела її.
Великодушність? Неможливо.
Якщо тебе ображають, а ти все одно щедро продовжуєш співпрацю, то ти занадто легка мішень для знущань.
Вона не була благодійницею, щоб відповідати добром на зло.
Лінь Аньань ніби впала в льодяний погріб, її тіло охололо. Але коли вона зустрілася з холодним поглядом Тан Ханьцьов, не змогла вимовити жодного слова — не сміла сказати, та й не мала впевненості.
Те, що Тан Ханьцьов не запитала, що саме вона сказала, вже було проявом поваги до неї.
Що ж вона могла сказати?
Залишалося лише засвоїти урок і думати, як розповісти своєму люблячому батькові цю жахливу новину. Нарешті вона приголомшена пішла.
Щойно Лінь Аньань пішла, Тан Ханьцьов глянула на Ю Жубін: «Тож "дружба, скріплена сльозами", означає, що ти змусила її плакати?»
Ю Жубін з нахабною впевненістю: «Не я, а знімальна група! Знімальна група несе повну відповідальність!»
Тан Ханьцьов: «...А до чого тут знімальна група?»
Невже «Новий зірковий айдол» таємно знущається з учасників???
Ю Жубін знову з непохитною впевненістю сказала: «Вони забрали мої цукерки, я розізлилася, не маючи чим заспокоїти себе, тому була змушена завести "дружбу, скріплену сльозами" з Лінь Аньань».
Вона говорила так, наче вона, яка довела людину до сліз, насправді була надзвичайно невинною.
Тан Ханьцьов: «.....»
Я дійсно вірю в твою нісенітницю.
Тан Ханьцьов трохи повернула голову, її погляд на мить розгубився, а потім швидко повернувся. Згадавши жарт Ю Жубін про те, що вона їсть цукерки, щоб врятувати світ, вона раптом усвідомила, що цей жарт, можливо, і не був жартом.
Якщо вона в люті може змусити людину ридати, то її поїдання цукерок дійсно рятує планету, адже вона — затятий троль із такою бойовою силою.
Але чому?
Чи справді цукор може заспокоїти нерви?
Краще, ніж заспокійливе?
Ю Жубін ніколи сама не розповідала їй причину, а вона ніколи не запитувала. Але сьогодні вона раптом захотіла запитати: «Без цукру не можна?»
Ю Жубін не вагаючись: «Ні».
Тан Ханьцьов: «Чому?»
Ю Жубін: «Це призведе до летальних наслідків. Не вірите – запитайте у Тань Сі».
Як одна зі свідків, Тань Сі мала абсолютне право висловитися.
Щоб перевірити факти з різних джерел і довести достовірність події, Тан Ханьцьов сказала: «Тоді піди й приведи Тань Сі, я займу в неї трохи часу».
Заради своїх цукерок Ю Жубін щодуху помчала в клас А. Переконавшись, що Тань Сі вільна, вона витягла її зі словами: «Тебе шукає пані Тан».
Тань Сі: «???»
Що ж, але... хіба пані Тан не в «Хваяо»??
……
Побачивши Тан Ханьцьов, що стояла біля вікна, Тань Сі повірила, хоча все ще була спантеличена, чому Тан Ханьцьов прибула так здалеку до тренувального табору...
Тан Ханьцьов відвела її вбік і розпитала про деталі конфлікту Ю Жубін та Лінь Аньань, що стався того дня.
Щоб не заплямувати прекрасні, як білий нефрит, вуха «квітки людського багатства», Тань Сі, що захоплювалася красою, почала використовувати «спосіб цензури»: вона вилучила всі образливі слова Лінь Аньань і тактовно обійшла їх.
Тан Ханьцьов хотіла головним чином зрозуміти, наскільки жахливою була Ю Жубін того дня, тому про те, як Ю Жубін розлютилася і довела Лінь Аньань до сліз, змусивши всіх присутніх злякатися до неможливості вимовити й звуку, Тань Сі розповіла без прогалин, слово в слово.
Насамкінець вона підсумувала: «Вона без цукерок справді жахлива».
Вираз обличчя Тан Ханьцьов трохи змінився, вона була дуже здивована, що Ю Жубін може бути настільки жорсткою. У її уяві, Ю Жубін хоч і була сперечальницею, але її «вогнева сила» була під повним контролем і ніколи не була такою жорстокою та агресивною.
Невже цукор такий важливий для неї?
Тан Ханьцьов сказала: «Я зрозуміла, дякую, що прийшла. Можеш повертатися».
Тань Сі подивилася на неї, завагалася кілька секунд і сказала: «Пані президентко Тан, щодо її пониження в рейтингу...»
Тан Ханьцьов: «Я це владнаю, не варто хвилюватися».
Вона повільно опустила повіки й дуже впевнено сказала: «Будьте спокійні, "Хваяо" не допустить, щоб вас скривдили».
Коли вона це говорила, її обличчя було ніжним і елегантним, а світло в її очах мерехтіло, що було надзвичайно привабливо.
Тань Сі, як фанатка краси: Це просто приголомшливо! Як можна було назвати таку красу «так собі»?!
Отримавши гарантію і дозволивши своїм очам насолодитися вишуканою красою, Тань Сі, виконавши своє завдання, з почуттям виконаного обов'язку пішла.
Ю Жубін підійшла: «Ну що, пані Тан, заради всього світу, допоможіть мені владнати це зі знімальною групою?»
«Гаразд, — сказала Тан Ханьцьов, — але ти повинна мені сказати, чому».
Ю Жубін на мить завмерла. Тан Ханьцьов повернула обличчя, їхні погляди зустрілися: «Мені дуже цікаво, чому цукор так легко може приборкати твій характер».
Немов заспокійливе.
Вираз обличчя Ю Жубін одразу змінився, посмішка зникла, а її обличчя стало спокійним, як калюжа стоячої води. Її вії злегка затремтіли, і вона раптом замовкла.
У кімнаті миттєво запанувала тиша, тоді як ззовні звуки осені невпинно билися в панорамне вікно, видаючи гудіння. І чомусь атмосфера стала трохи гнітючою.
Це було так, ніби хтось влучив у рану, приховану глибоко в її серці.
Тан Ханьцьов підняла куточки губ, порушивши тишу: «Вибач, якщо не хочеш говорити, це нормально».
Інтуїція підказала їй, що це секрет Ю Жубін. А якщо це таємниця, то ніхто не повинен легковажно її розкривати.
Проте Ю Жубін раптом засміялася: «Та й не те, щоб не можна було».
Це не можна назвати таємницею, зрештою, у реальному світі хіба хтось не знає, що її батько помер?
Хань Вей була проникливою та тимчасово залишила приміщення.
……
У Ю Жубін не було матері. Точніше, її мама померла, коли вона була ще немовлям, залишивши її та Лао Ю сам на сам.
Щоб заробити на життя, Лао Ю відкрив невеликий магазин, де найбільше продавав цукерок. Були всілякі смаки, головним чином тому, що вона їх любила, а Лао Ю любив бавити її цукерками.
Коли вона була радісна, він давав їй цукерку, коли була засмучена — теж давав цукерку. Коли сердилася — давав дві. Це працювало щоразу, і вона завжди приймала їх.
Насправді, це було тому, що у Лао Ю був м'який характер, і їй було незручно так довго на нього злитися та сердитися.
У Лао Ю був м'який характер, і він був доброю людиною. Але вона вважала його надмірно добрим, особливо нерозумним. Сусіди, як щирі, так і з поганими намірами, щойно просили в нього грошей, він відразу ж позичав.
Сказати «позичав», насправді, краще сказати «давав», тому що ці гроші часто йшли в один кінець і не поверталися.
Але Лао Ю було байдуже, адже він хотів служити людям і допомагати їм.
Так, саме такою була його думка. Це був чоловік, який по-справжньому хотів присвятити себе країні та народу, але через травму ноги не міг стати солдатом, тому міг присвятити себе лише сусідам.
«Сусіди теж частиною народу», — так Лао Ю казав їй тоді.
Але вона не схвалювала такого підходу. Допомога має бути помірною і взаємною. Присвячувати себе треба лише тим людям, які цього варті. І, що найважливіше, деякі лише мають людський вигляд, а чи людина вони, чи черв’як — ще невідомо.
Деякі сусіди справді зверталися до них по гроші через нагальні потреби, але були й такі, що робили це, бо бачили, що Лао Ю був наївним, і вважали, що його легко обдурити, тому й приходили нахабно «позичати».
Серед них товста тітка, що жила поруч, виділялася особливо.
Якби не Ю Жубін, ця ненаситна жінка вигребла б усе з їхнього дому!
Найбільше Ю Жубін обурювало те, що тітка-товстуха, позичивши гроші, ще й обмовляла їхню родину, висміюючи Лао Юя як дурного, тупого, ідіота. Вона навіть відкрито демонструвала свою неприязнь до неї, і говорила таку нісенітницю, як «доньки — це лише збитки».
Звісно, ця товста тітка не наважилася сказати це Лао Ю в очі.
Але це глибоко закарбувалося в пам’яті юної Ю Жубін, і вона зрозуміла, що той, хто позичає гроші, — це той, хто панує.
Конфлікт між Ю Жубін та тіткою-товстухоюзагострювався з кожним днем, і, щоб захистити свого Лао Ю, вона іноді відкрито сперечалася з нею перед усіма сусідами.
Дбати про гідність було неможливо.
Коли сваришся з безсоромною людиною, дбати про гідність — значить програти.
Щоб заткнути рота тітці, навички сперечальниці Ю Жубін зростали з кожним днем і з кожним роком.
Нарешті, в один зі сніжних днів, коли їй було шістнадцять, вона успішно довела тітка-товстуху і її нікчемного сина-невдаху, що ще й хотів із нею зустрічатися, до того, що вони не могли вимовити й слова і лише видавили дві краплі сліз, від яких її нудило.
Тоді вона думала лише про одне: «Чому б погоді не докласти зусиль і не заморозити ці дві сльози в крижані намистинки, щоб вони застигли на обличчях цих двох дурнів?!»
Проте того ж вечора Лао Ю вичитав їй через цю справу — бо дурна тітка-товстуха, не маючи змоги перемогти її в суперечці, залучила до цього її батька!
І ще й додала олії та оцту!1
Ю Жубін не стрималася і детально розповіла все, як ненаситна тітка його лаяла, а також її саму.
Але в очах Лао Ю сусіди були дуже доброзичливими, і, звичайно ж, ніколи не сказали б таких неприємних слів.
Тоді Ю Жубін гнівно вигукнула: «Як вони могли обманювати тебе, не прикидаючись доброзичливими?!»
А Лао Ю мав той самий недолік, що і всі батьки: коли щось траплялося, він зачиняв двері і насамперед звинувачував дитину, наказуючи їй задуматися над своєю поведінкою.
Ніби дитина завжди винна.
Лао Ю, почувши її різкі слова, невдоволено насупив брови, змусивши її подумати над своєю поведінкою.
Вона ж бо захищала його, коли конфліктувала з тіткою-товстухою, а він зовсім не запитав про її біль, цілком підтримуючи тих «людей», які навіть невідомо, чи були вони людьми!
Вона відчула ще більшу образу, обурення та гнів. У цей молодий вік вона тоді сильно посварилася з Лао Ю, потім грюкнула дверима і пішла. Вона побігла в парк і плакала, обнявши себе.
Цей парк був місцем, куди вони з Лао Ю часто ходили гуляти, і куди вона приходила щоразу, коли злилася. Щойно вона сердилася, вона бігла сюди, головним чином тому, що була і бунтаркою, і водночас боялася, що Лао Ю не знайде її.
Така незграбна, маленька хитрість.
Проте вона не очікувала, що цього разу Лао Ю справді її не знайде.
Вона плакала дуже-дуже довго, доки її очі не заболіли, а все обличчя не замерзло і не стало червоним. Вона так і не побачила знайому, надійну, кульгаву постать зі своїх спогадів.
Раніше, попри все, Лао Ю завжди приходив за нею одразу, але сьогодні він запізнювався, запізнювався дуже-дуже довго, так, ніби він не прийде, ніби він не прийде вже ніколи.
Раптом вона відчула сильне занепокоєння. Вона розгублено підвелася, ступила в сніг і, двічі розгублено ступивши вперед, відчула, як її охопив незрозумілий імпульс, що спонукав її швидше повертатися.
Ніби отримавши заклик, вона раптом, як божевільна, побігла назад, ступаючи по холодному снігу.
Вона ніколи ще не відчувала такого гнітючого занепокоєння.
Доки не побачила знайоме мерехтіння червоних та синіх вогнів, знайому поліцейську форму, щільно натягнуту попереджувальну стрічку та мешканців, що з цікавості оточили це місце.
Вона зупинилася.
Кинувши лише два погляди, вона обернулася, щоб піти, але тут якийсь хлопець, ніби бажаючи спровокувати, крикнув: «Ю Жубін, твій батько там!»
У її голові зашуміло.
Вона не вірила, але її ноги ніби примерзли до місця, і вона не могла зрушити з нього.
Врешті, ніби підкоряючись дивному поклику, вона пішла до обмежувальної стрічки. Поліцейські не зупиняли її. Вона заціпеніло зайшла до провулка і одразу ж побачила знайому постать, на яку чекала, — він лежав там, під тьмяним жовтим світлом, у сліпучій калюжі крові.
Вона тихо і обережно покликала: «Лао Ю?»
Ніхто не відповів.
Вона підійшла, і знайоме обличчя одразу ж постало перед її очима, а в голові враз стало порожньо.
Вона повільно присіла поруч із ним, ніжно штовхнула його руку і з опущеними очима сказала: «Чого ти тут лежиш, на землі ж так холодно».
«А-а, я зрозуміла, ти на мене сердишся. Вибач, Лао Ю, я більше не буду з тобою сваритися. Вставай, ходімо додому».
«На вулиці так холодно, Лао Ю».
Тоді вона не знала, чи це тому, що плакала раніше занадто багато, але, дивлячись на «сплячого» Лао Ю, вона не могла пролити жодної сльози.
Як би вона не штовхала Лао Ю, він не відповідав. Вона думала сама собі, що Лао Ю, мабуть, сердиться на неї і так розлючений, що навіть не хоче звертати на неї увагу.
Він навіть не взяв із собою цукерок, якими зазвичай її вмовляв.
Раптом хтось потягнув її за край пальта і ніжно, м’яко покликав: «Сестричко».
Вона заціпеніло обернулася і побачила перед собою дитину, яка нічого не розуміла, і на якій було її рожеве пальто, яке вона носила цього ранку. На ньому воно було задовгим і волочилося по землі.
Дитина була занадто маленькою, щоб щось розуміти чи чогось боятися. Він просто невинно дивився на неї, а потім підняв свою пухкеньку маленьку ручку, розкрив долоню і дитячим голосом сказав: «Тримай, цукерка».
Цукерка в його долоні була точно такою ж, як цукерки, якими Лао Ю зазвичай її вмовляв.
Не більше, не менше, а рівно дві штуки.
……
Давні події, що роками були приховані під шаром пилу, знову спливли, і почуття були сколихнуті, не знаходячи спокою.
Ю Жубін шморгнула носом і з усмішкою сказала: «Пізніше поліція розповіла мені, що Лао Ю намагався врятувати ту дитину і був на смерть зарізаний торговцем людьми під час сутички. Коли той побачив, що накоїв, він поспіхом утік, залишивши навіть дитину».
Її безнадійно добрий Лао Ю, зрештою, присвятив себе народу, якого він любив.
Кінчик носа Ю Жубін почервонів, але вона все ще посміхалася, кажучи: «Хоча це так, я вважаю, що це моя вина. Якби я мала кращий характер і не сварилася з Лао Ю, він не вийшов би шукати мене, не зустрів би того торговця людьми, і...»
Говорячи це, вона захлиналася слізьми, тихенько відвернувши голову, все ще не бажаючи, щоб Тан Ханьцьов побачила сльози, що ледь не викочувалися з її очей.
Тан Ханьцьов, дивлячись, як та потайки витирає сльози, тихо промовила: «Зачекай мене».
Незабаром вона повернулася.
«Ю Жубін», — покликала вона.
Ю Жубін підсвідомо озирнулася, і перед нею раптом з'явився льодяник. Вона одразу заціпеніла.
Тан Ханьцьов поклала цукерку в її руку, а потім м’яко обняла її, заспокійливо поплескала по спині і тихо сказала: «Це не твоя провина».
«Твій батько до останнього присвячував себе людям, яких любив. Він заслуговує на повагу, він хоробрий і безстрашний».
«Найголовніше — він не хотів би бачити, як ти звинувачуєш себе в цьому, тому що ти абсолютно не винна. Винні ті, хто вчинив злочин».
Зіткнувшись з несподіваною ласкою та підтримкою, Ю Жубін не втрималася, і з її грудей вирвався схлип, слабкий та нещасний, мов у безпорадного кошеняти.
Тан Ханьцьов обняла її ще міцніше, намагаючись дати їй більше відчуття безпеки.
«Плач, я буду поруч».
----------(Автор має що сказати)---------
У цьому розділі немає «ха-ха-ха»!
Чому цукор діє на Сяо Ю як заспокійливе? Через ефект смерті Лао Ю.
------(Перекладач має що сказати)------
Це так сумно…
1. 添油加醋 (tiānyóujiācù) «Додати олії та оцту» — це китайська ідіома, яка означає прикрасити історію, додати вигаданих деталей або перебільшити факти, щоб зробити розповідь більш драматичною, цікавою або, навпаки, злою.