Глава 640 - Відчаюння Совешу. Частина - 4
За всі роки, проведені разом, були випадки, коли вони сварилися, але це були дрібні, незначні сварки, по-справжньому вони ніколи не сперечалися.
Коли вони були наслідним принцем і спадкоємицею, то палацяни вважали їх такими ж милі як пару молодих закоханих.
-Нав'яте..."
Сумно прошепотів ім'я Навіє.
Якби він тільки знав, що це станеться, то з самого початку взяв би цього дурня Шерла своїм наступником.
« Я повинен був ще трохи поспостерігати і зробити дурня Шерла своїм наступником, якщо виявиться, що у мене не буде дитини. Транслитнув квант. Якого біса я кинув свою дружину і друга дитинства ...? Чому я повинен через це проходити?
-Нав'яте..."
Я кілька разів вдарив по підлозі кулаками і глибоко задумався.
« Я відчуваю біль і самотність... Так боляче... Я так змотан... Наяві..."
« Дивіться на мене тільки один раз... Наяві, ти бачиш мене ...? Я бачив, як ти подивилася на мене.
« Я бачив, як ти ховалася за фіранками... Чому ти уникаєш мене ...? Будь ласка, поглянь на мене ще раз.
Його розум був заплутаний. Події ночі після суду над Раштою і справжнього перетиналися в його свідомості. Розум Совішу був повалений з ніг на голову.
Він також згадав Імператора Гейнлі, який дивився на нього прямо з іншого вікна з умилкою на обличчі.
Його погляд, здавалося, говорив, що тепер він той, хто живе з нею, який сміється з неї, яка тримає її за руку, які сплять із нею і хто чекає від неї дитину.
Іншими словами, жінка поруч зі мною - моя дружина, а не твоя.
Сумління не могло забути холодні очі Нав’є, коли вона поїхала до карети... Транслитнув квант. І те, що коли він блискавими очима дивився на неї, вона просто відвернулася від нього...
Сумління було дійсно у відчаї, його розум був збитий з пантелику, він не знав, що йому робити, як далі бути.
« Якби вона знайшла мене на останньому подиху, то чи знову б побачила мене...? Якби я попросив у неї вибачення на смертному ложі, хотіла б вона побачити мене ще раз...?"
Сумління було занадто виснажливим, а також важким тягарем провини та помилок, які він зробив.
Він просто хотів, щоб Нав'є підбадьорила його в останній раз і, хоча б подивилася на нього, настільки довго на скільки це було можливо.
Одного слова, почутого від неї було б достатньо, щоб йому стало набагато краще.
Сумління хотіло хоча б побачити її ближче, не кажучи вже про те, щоб на мить доторкнутися до неї.
- Чи буде вона жаліти мене, якщо я помру ...? Чи вона проллє хоча б одну сльозку, якщо я помру ...? Чи буде вона одягнута в напівбреду, пробурмотів Совешу.
Сильний потяг і біль затуманили його почуття.
- Наяве... Моя дружина...»,- пробурмотів Совешу.
Сумно посміхнувся і задумався.
« З чого все почалося? Де я помилився...? Де оступився...?»
"Рашта...",- Совешу зажмулив очі.
Те, що він сказав Раште, було правдою. Принаймні, він не звинувачував її в розлуці з Навотом.
"Але, якби Рашта не змусила мене повірити, що дитина в її утробі була моєю..." - Совішу похитав головою.
Хоча ситуація була б іншою, це не було головною проблемою.
« Проблема була в тому, щоб привезти Рашту сюди... Мені не слід було йти на полювання в той день ...»,- з жалем подумав Совешу.
« Ні, чого мені не слід було робити, так це привести Рашту, щоб обробити її рани, а потім пожаліти їй...»
"Ні, я повинен був розповісти про це своїй дружині після того, як пошкодував Рашту".
« Я мав сказати, що врятував цю невільницю, бо вона постраждала через мене, її становище жалюгідне і що я прийму її як служниці, а не наложниць, у Західному палаці...», з ще більшим жалем подумав Совішу.
[Я чула, ти знайшов бігу невільницю на мисливському угоді. Це правда?] - запитала тоді Нав'є.
« Я повинен був відповісти на питання: "Навіки інакше... Який же я дурень..."
***
https://literna.net/uk/books/334-imperatritsya-znovu-vikhodit-zamizh-kr