Коли свідомість поступово прояснилася, у голові Шу Шиюня все ще лунав різкий, пронизливий вереск гальм. Та перш ніж він устиг збагнути, що сталося, його увагу привернув скорботний плач, що долинав неподалік.
На урочисто-похмурому кладовищі стояв натовп людей у чорному вбранні. Кожен схилив голову, і один за одним лунали тихі схлипування.
Побачивши серед натовпу батька й дядька, Шу Шиюнь мимоволі завмер.
Коли він був зовсім малим, батьки розлучилися. Після цього мати поїхала жити за кордон і більше не поверталася, а батько вже через пів року після розлучення одружився вдруге. Тому дядько завжди дивився на нього згори вниз і щоразу, почувши ім’я Лань Сучжи, кривився з відрази.
Але як тепер він міг стояти поруч із людиною, яку ненавидів найбільше, і водночас зберігати мир? До того ж… тут були й мачуха з молодшими братами.
У душі Шу Шиюня одразу виникло лихе передчуття. І лише в цю мить він раптом усвідомив, що його тіло ширяє в повітрі, а сам він дивиться вниз із висоти.
Невже…
Наче відгукнувшись на його думки, тіло повільно попливло вниз, і ім’я на надгробку поступово стало виразнішим.
«Шу Шиюнь, прожив двадцять п’ять років»
Чорно-біла фотографія на плиті ледь поблискувала. Шу Шиюнь із подивом наблизився й чітко побачив на ній обличчя, яке нічим не відрізнялося від його власного. Щоправда, на знімку він виглядав молодшим, ніж тепер. Обличчя було безвиразним, а через чорно-білий колір він здавався особливо похмурим. Після того як його сфотографували, він ще скаржився на цей знімок, але Лань Сучжи, схоже, навіть не почув. І тепер ця потворна світлина стала його посмертним портретом.
У серці промайнули розчарування й жаль. Він мимоволі зітхнув, подумавши, що в Лань Сучжи й справді жахлива пам’ять. Невже це вік дається взнаки?
Щоправда, за життя Лань Сучжи й мачуха Тан Ітун ставилися до нього непогано. Раз усе дійшло до цього, він не надто сердився — зрештою, потім він уже нічого не побачить.
Обернувшись і ковзнувши поглядом по присутніх, він усюди помітив знайомі обличчя. Та лише очі дядька Шу Яньшеня були злегка почервонілими, і від цього Шу Шиюнь недовірливо завмер. У його пам’яті цей дядько завжди був холодною людиною. Лише поруч із матір’ю він ставав м’якшим. До самого Шу Шиюня він ставився тільки з почуття обов’язку, не виявляючи ані краплі турботи. А тепер…
Шу Шиюнь раптом відчув провину.
Місяць тому його мати загинула внаслідок нещасного випадку. Після того як він злітав за кордон на похорон, його настільки поглинула власна скорбота, що він зовсім не помічав почуттів дядька. Він навіть вважав його надто безсердечним, коли побачив, як той холоднокровно владнав усі справи після похорону, а вже наступного дня вирушив у відрядження.
Тепер, згадуючи про це, Шу Шиюнь зрозумів: людина, яка ніколи не виявляла емоцій, напевно, теж страждала в душі.
Запізніле почуття провини захлеснуло його серце. Він обережно простягнув руку, бажаючи торкнутися насуплених брів дядька, але напівпрозора долоня пройшла крізь його тіло.
Він ледь не забув — тепер він лише душа й уже не може нікого втішити.
***
Після завершення церемонії люди почали розходитися, і залишилися тільки члени родини Лань. Шу Шиюнь провів поглядом Шу Яньшеня, який надягав темні окуляри, і в душі відчув невиразну втрату.
Мабуть, це був останній погляд.
Після смерті все ще можна востаннє побачити рідних, і це було досить по-людськи. Та чи зможе він після смерті побачити матір? Поки він розмірковував, коли ж його душа зникне, він повернув голову й побачив, як його зведений брат Лань Сюань, який ще недавно вдавав глибоку скорботу, роздратовано скривив губи.
— Коли ми вже підемо? Якщо довго стирчати в такому місці, усе тіло ніби ломить.
— Куди ти поспішаєш? — Тан Ітун теж миттю скинула печаль. На її яскраво-червоних губах з’явилася усмішка. Вона повернулася до Лань Сучжи, який усе ще дивився на надгробок:
— Любий чоловіче, ти домовився із Шу Яньшенем?
Лань Сучжи відвів погляд і задоволено всміхнувся:
— Ми вже все обговорили. Звісно, спадок матері Шиюня не дістанеться нам цілком. Але все майно, яке Шиюнь нажив за ці роки, перейде на моє ім’я.
Він договорив, і на обличчі Тан Ітун з’явилася радісна усмішка. Вона одразу обхопила його за руку, а в очах, у яких під час похорону не було й натяку на сльози, тепер від хвилювання заблищала волога.
— Це добре. Нам цього вже цілком вистачить.
Лань Сучжи з полегшенням видихнув і у відповідь міцно обійняв її. На його обличчі було написане розслаблене задоволення.
— Нарешті ми дочекалися цього дня.
Та не встигли вони як слід порадіти, як Лань Сюань двічі кашлянув. Тан Ітун одразу все зрозуміла, з лагідною усмішкою подивилася на нього й безпорадно сказала:
— Гаразд, гаразд. Я ж давно казала, що та вілла в центрі міста буде твоєю. Не квап нас, тато й мама все пам’ятають.
Лише тоді Лань Сюань задоволено всміхнувся. На обличчях усіх трьох сяяли усмішки людей, які після довгих страждань нарешті дочекалися винагороди. Але навіть коли вони сіли в машину й поїхали, Шу Шиюнь, що ширяв у повітрі, усе ще не міг переварити почуте.
Він майже переконав себе, що недочув, але зміст розмови Лань Сучжи й Тан Ітун був надто очевидним, щоб і далі себе обманювати.
Від самого його народження мати оформила на нього незліченну кількість майна. Коли він досяг повноліття, усе це цілком природно перейшло на його ім’я. Можливо, тому що Лань Сучжи й Тан Ітун ніколи про це не питали, йому навіть на думку не спадало, що вони можуть захотіти заволодіти його власністю.
А місяць тому мати померла й залишила йому більшу частину спадку. А тепер нещасний випадок стався і з ним.
У голові Шу Шиюня панував цілковитий хаос, але серед безладних думок він мимоволі вловив щось дивне. Збіг у часі був надто точним… Невже…
Тихий гуркіт автомобілів долинав здалеку. Він запізніло отямився й спершу подумав, що Лань Сучжи з іншими повернулися. Але, підвівши голову, побачив стрій автомобілів. Машини ще не встигли повністю зупинитися, як задні дверцята однієї з них різко розчинилися, і назовні вийшов чоловік у бездоганно чорному костюмі, ступивши на землю довгими ногами.
Побачивши його обличчя, Шу Шиюнь мимоволі завмер. Його першою реакцією було бажання втекти.
Риси чоловіка були різкими, а обличчя — глибоким і виразним. Тепер на ньому застиг крижаний, надзвичайно суворий вираз. І Шу Шиюню навіть здалося, що коли той підійшов до надгробка, пальці його опущеної руки ледь помітно тремтіли.
Повільно присівши перед могилою, чоловік мовчки дивився на чорно-білу світлину й довго не промовляв ані слова.
Лише тепер Шу Шиюнь із запізненням згадав, що той усе одно не може його бачити. Обережно наблизившись, він підплив ближче й раптом помітив вологу, що ховалася в очах чоловіка, коли той опустив вії.
— Шан Чен…
Приголомшено вимовивши ім’я цього чоловіка, він відчув, як його серце сповнилося недовірою.
Насправді вони із Шан Ченом зустрічалися лише кілька разів. Про знамениту родину Шан, чиї можливості, за чутками, були безмежними, він майже нічого не знав. Лише чув, що єдиний син родини Шан, досягнувши тридцятирічного віку, усе ще залишався легковажним ловеласом і закохувався в кожного, кого бачив.
Тому того дня, коли Шань Чен запросив його зустрітися й ледь устиг запропонувати почати залицяння, він не стримався та вилаяв його, назвавши звіром у пристойному вбранні й старим чоловіком, який захотів поласувати молодою травичкою. Висловивши все, що накипіло, він одразу пішов. І після цього щоразу, коли Шань Чен знову пропонував зустрітися, він більше жодного разу не погоджувався.
Потім вони ще кілька разів випадково перетиналися, але щойно Шу Шиюнь помічав присутність Шань Чена, то відразу йшов, не даючи тому можливості заговорити.
Хіба не казали, що він освідчується в коханні кожному зустрічному, а за тиждень кидає? Стільки часу минуло, а він досі його пам’ятає? Невже це й справді так, як кажуть: недосяжне завжди тривожить серце, тому й не можеш забути?
Шу Шиюнь подумки зітхнув, сам не розуміючи, що зараз відчуває.
Шан Чен довго стояв біля його могили. Так довго, що Шу Шиюнь уже встиг занудьгувати, і лише потім нарешті повільно підвівся. Серед людей, які стояли позаду, один чоловік скористався нагодою, підійшов ближче й, підвівшись навшпиньки, щось прошепотів Шан Чену на вухо.
Вони стояли надто далеко одне від одного. Коли Шу Шиюнь підплив ближче, розмова вже закінчилася. Він лише побачив, як після почутого погляд Шан Чена різко похолов.
Невже він почув якісь погані новини?
Він ще не встиг здогадатися, як побачив, що Шан Чен опустив очі на надгробок, затримався так на кілька хвилин, а потім рішуче розвернувся й пішов, більше не виявивши ані краплі вагання.
Усі пішли…
Шу Шиюнь безцільно ширяв у повітрі. Хоча він не міг нічого торкнутися, побачивши, як поли пальта Шан Чена ледь колишуться на вітрі, він раптом відчув холод.
Із гуркотом грюкнули дверцята автомобіля.
Тієї ж миті в Шу Шиюня без жодної причини запаморочилася голова. Коли він знову розплющив очі, то виявив, що вже покинув кладовище.
Перед ним простягався прекрасний двір, повний квітів і зелені. Кудлатий бордер-колі стрибав у траві, а почувши звук хвіртки, що відчинялася, раптом кинувся вперед.
Шу Шиюнь трохи боявся собак і інстинктивно повернувся, щоб ухилитися, але цуценя проскочило крізь його тіло й почало кружляти біля чиїхось ніг. Поглядом ковзнувши вгору вздовж довгих ніг, він побачив, як Шан Чен, не звертаючи уваги на бордер-колі, із холодним обличчям увійшов до будинку. Від цього Шу Шиюню здалося, ніби він спить.
Як він узагалі повернувся додому разом із Шан Ченом?
Тіло стало легким, і він рушив за Шан Ченом усередину, з цікавістю розглядаючи все довкола.
Оселя Шан Чена виявилася зовсім не такою, як він її уявляв. Інтер’єр був оформлений у теплому стилі з натурального дерева, а на столах і шафах стояли квіти та декоративні рослини, через що будинок здавався затишним і живим.
Він обійшов усе всередині, але коли захотів знову знайти Шан Чена, того вже ніде не було видно.
Піднявшись на другий поверх, він заглянув до кожної кімнати й нарешті в кабінеті в кінці коридору побачив чоловіка, який стояв біля вікна та розмовляв телефоном. Зняте пальто Шан Чена недбало висіло на спинці крісла. Тепер на ньому була лише тонка темно-зелена сорочка, що підкреслювала широкі плечі, і виглядав він зовсім не як чоловік за тридцять.
Згадавши, що колись називав його старим, Шу Шиюнь мимоволі відчув докори сумління.
Наступні два дні Шу Шиюнь провів у домі родини Шан. Він не розумів, чому після смерті його душа не зникає. Лише одне він усвідомлював цілком ясно: ніхто не може його бачити, та й саме таке існування не має жодного сенсу.
«От якби можна було прожити ще одне життя…» — думав він.
Навіть якби йому дали зовсім небагато часу наостанок, цього вистачило б, щоб зробити те, що він хотів зробити, і чітко побачити тих людей, яких слід було роздивитися.
Коли Шу Шиюню ставало нудно, він потайки втікав гратися до кабінету Шан Чена. Однак Шан Чен щодня залишався таким самим беземоційним. Із холодною зосередженістю та вражаючою ефективністю він займався роботою, наче смерть Шу Шиюня аж ніяк не змінила його життя.
Цей спокій тривав до п’ятого дня, аж поки один телефонний дзвінок не змусив Шан Чена, який уже давно й кроку не ступав за межі дому, раптом самому сісти за кермо й стрімко поїхати.
Спочатку Шу Шиюнь навіть не зрозумів, що сталося. Він підглядав у саду, як садівник підрізає квіти, і лише почувши шум автомобіля, поспішив до воріт. Шан Чен уже поїхав. На щастя, охоронці біля воріт із запізненням кинулися слідом на машині, і Шу Шиюнь просто скористався попутним транспортом.
Пейзаж за вікном ставав дедалі знайомішим. Коли машина зупинилася, Шу Шиюнь зрозумів, що вони приїхали до вілли, у якій він завжди жив. Колись цей будинок належав його матері. Згодом його відремонтували, і Шу Шиюнь дуже дбайливо про нього піклувався — усередині й зовні все підтримувалося в ідеальному порядку.
Але тепер подвір’я було цілковито занедбане. Красиве персикове дерево вирвали з корінням, квіти й кущі знищили, а безліч речей, які він колись залишив у будинку, звалили за воротами в купу, наче непотрібне нікому сміття.
Побачивши це, Шу Шиюнь відчув, як у грудях закипає кров. Та всі нахлинули емоції зрештою перетворилися лише на гіркоту.
— На якій підставі ти виганяєш мене?! Це мій дім!
Зсередини долинув знайомий голос. Шу Шиюнь побачив, як Лань Сюань, похитуючись, вийшов із дому; вигляд у нього був украй жалюгідний. Слідом неквапливо вийшов Шан Чен, наче почув якийсь жарт.
— Твій?
Лань Сюань злобно ступив уперед.
— Господар будинку вже помер! Будинок уже оформлюють, невдовзі він стане моїм! Я лише прийшов викинути непотрібні мені речі, яке тобі до цього ді…
Він не встиг договорити. Шан Чен відвів погляд і злегка підняв руку. Охоронці біля воріт тієї ж миті увірвалися до двору, схопили Лань Сюаня й потягли його геть.
Шу Шиюнь ошелешено відступив убік і помітив: хоча охоронці рухалися швидко, кожен крок вони робили обережно, не наступаючи на жодну річ, що лежала у дворі.
У дворі знову запанувала тиша. Він рушив слідом за Шан Ченом і разом із ним обійшов цей будинок, який уже зовсім не був схожий на колишній. У кутку Шан Чен знайшов м’яку іграшку синьо-білого кольору й обережно струсив із неї пил.
У серці Шу Шиюня здійнявся смуток. Це була його улюблена іграшка. Навіть через двадцять років він усе одно щодня обіймав її уві сні — лише так відчуваючи спокій. Шкода тільки, що тепер він більше ніколи не відчує її м’якості.
За кілька хвилин один із охоронців ускочив знадвору й підніс Шан Чену кілька коробок.
— Пане Шан, це знайшли при ньому. Усе було взято із сейфа на віллі.
Сейф?
Серце Шу Шиюня здригнулося, а потім його знову охопила лють.
Скриньки відкривали одну за одною. Усередині лежали прикраси різноманітних фасонів, що виблискували на оксамиті й явно коштували величезних грошей. Побачивши їх, Шу Шиюнь відчув лише гіркоту.
У вільний час мати вивчала ювелірний дизайн і навіть створила власний бренд. Її сміливі й незвичайні роботи користувалися великим попитом. А ці прикраси були її подарунками Шу Шиюню на день народження — вона сама створювала їх щороку. Їхнє значення було набагато дорожчим за ціну.
Лань Сюань не міг не знати, наскільки важливі для Шу Шиюня ці речі. То навіщо він це зробив?..
Згадавши, як колись щиро ставився до цієї родини з теплом і турботою, Шу Шиюнь мимоволі відчув зародження ненависті.
Пролунав тихий клац, і коробка м’яко зачинилася. Шан Чен опустив очі й замислився, наче ухвалив якесь рішення.
— Зв’яжіться із Шу Яньшенем.
Почувши ці слова, Шу Шиюнь мимоволі завмер.
Коли Шу Шиюнь побачив, як у очах Шан Чэна майнув холодний блиск, поки той виходив із речами, його раптом охопило сильне недобре передчуття.
Протягом наступного місяця Шан Чен стрімко й рішуче відновив оздоблення вілли в первісному вигляді, а, отримавши дозвіл Шу Яньшеня, без вагань переніс могилу Шу Шиюня, якого поховали зовсім недавно.
План Лань Сучжи, який він виношував багато років, зазнав краху. Поки він протистояв родині Шу, Шан Чен скористався нагодою й мало не вирвав у нього шматок плоті.
Коли Шу Шиюнь побачив, як речі його матері, а також дорогі йому за життя предмети поховали разом із нею в новій могилі, він поглянув на постать, що стояла попереду, і відчув, ніби Шан Чен став зовсім не тим Шан Ченом, якого він знав.
Увесь цей час він зовсім не міг передбачити, що той зробить далі. Щодня Шан Чен зовні залишався спокійним, але все, що він робив, ставало дедалі безумнішим. Він тримав усе під контролем, і все ж методи, за яких сам втрачаєш тисячу, аби завдати іншому збитків на вісімсот, зовсім не личили такій людині, як він.
Шу Шиюнь безліч разів думав: якби Шан Чен міг почути його голос, що б він сказав, що б зробив? Але фантазії залишалися лише фантазіями, а реальність полягала в тому, що він не міг зробити нічого.
Нове місце поховання обрали за всіма правилами феншуй. У день завершення церемонії Шу Шиюнь поглянув на просту фотографію на надгробку й невиразно відчув: усе добігає кінця.
Сівши в автомобіль, що від’їжджав, він поглянув на Шан Чена, який сидів, повернувши голову до вікна, і в його серці змішалося безліч почуттів. Хоча він знав, що той його не почує, однак усе ж вирішив хоча б раз щиро йому подякувати.
— Дякую тобі, Шан Чене, — очі Шу Шиюня защипало. — Усе, що ти зробив, справді мене зворушило. Якби ж тільки можна було ще трохи з тобою поговорити.
Навіть усвідомлюючи, що це лише розмова із самим собою, за своєю натурою він усе одно не міг сказати нічого надто сентиментального. Полегшено видихнувши, він повернув голову вперед — і тієї ж миті його зіниці різко звузилися.
Величезна вантажівка мчала просто на них. Оглушливий сигнал розірвав тишу у вухах. Це відчуття було надто знайомим. Шу Шиюнь на власні очі побачив, як кузов автомобіля різко втиснуло всередину. Хоча його самого ніщо не зачепило, тілом розлилася така біль, ніби його розривали на частини.
Очі мимоволі широко розплющилися, коли він побачив, як автомобіль із силою відкинуло до огорожі, а потім він зірвався вниз із урвища. Він відчайдушно кинувся слідом, але, проникнувши всередину машини, побачив лише Шан Чена на задньому сидінні — той був увесь залитий кров’ю й уже знепритомнів.
Яскраво-червона кров ніби застилала йому очі. Тремтячою рукою він спробував схопити Шан Чена за руку, але свідомість поступово згасала, а долоня знову пройшла крізь чуже тіло. Очі пронизав нестерпний біль. В останню мить перед тим, як свідомість зникла, у його голові залишилася лише одна думка.
Якби в нього ще був шанс… хоча б обійняти Шан Чена, щоб тому було не так боляче.