Переклад: Kairos
Я був тридцяти чотирьохрічним безробітнім та бездомним. Я був хорошим хлопцем, але товстим, потворним і шкодував про все своє життя.
Я був бездомним лише три години. До цього я був класичним, стереотипним, багаторічним затворником, який нічого не робив зі своїм життям. А потім раптово померли мої батьки. Бувши таким затворником, яким я був, я очевидно не був присутній на похоронах, а також на сімейних зборах після них.
Це було справжнє видовище, коли згодом вони вигнали мене з дому.
Моя зухвала поведінка вдома нікому не подобалася. Я був з тих, хто стукав по стінах та підлозі, щоб привернути увагу людей, не виходячи зі своєї кімнати. У день похорону, вигнувши тіло в повітрі, я саме закінчував дрочити, коли мої брати й сестра увірвалися в мою кімнату в траурному одязі й принесли листа, в якому офіційно відрікалися від мене. Коли я проігнорував його, мій молодший брат розбив дерев’яною битою мій комп’ютер, який я цінував більше, ніж себе. Тим часом мій старший брат, той, що має чорний пояс з карате, у сліпій люті накинувся на мене і побив до напівсмерті.
Я просто дозволив цьому статися, безглуздо ридаючи весь час, сподіваючись, що на цьому все закінчиться. Але мої брати й сестра вигнали мене з дому без нічого, окрім одягу який був на мені. Мені не залишалося нічого іншого, окрім як блукати містом, терплячи пульсуючий біль у боці. Здавалося, ніби у мене було зламане ребро.
Дошкульні слова, які вони кинули в мене, коли я вийшов з дому, дзвенітимуть у моїх вухах до кінця мого життя. Те, що вони сказали, вразило мене до глибини душі. Моє серце було повністю, абсолютно розбите.
Що, в біса, я взагалі зробив не так? Все, що я зробив, це пропустив похорон наших батьків, щоб подрочити на нецензурне лолі-порно*.
(Kairos: Лолі-порно — порно, в якому актори не завжди є, але виглядають на вік, менше 15 років.)
І що ж мені тепер робити?
Я знав відповідь: шукати роботу на пів або повну ставку, знайти собі житло й купити якоїсь їжі. Питання було в тому, як? Я не мав жодного уявлення навіть про те, як почати шукати роботу.
Ну, добре, я знав. Перше місце, куди я мав би звернутися, було агентство з працевлаштування - тільки от я був повним затворником більше десяти років, тож не мав жодного уявлення про те, де вони знаходяться. Крім того, я чув, що ці агенції займаються лише представленням вакансій. Потім потрібно було віднести своє резюме до місця, де пропонувалася робота, і пройти співбесіду.
І ось я, в кофті, заляпаній сумішшю поту, бруду і власної крові. Я був не в тому стані, щоб йти на співбесіду. Ніхто не найняв би на роботу якогось дивака, який з’явився б в такому вигляді. Я б, звісно, справив би враження, але ніколи б не отримав роботу.
Більше того, я навіть не знав, де продаються бланки для резюме. У канцелярському? У цілодобовому? Магазини були в межах пішої досяжності, але в мене не було грошей.
Але що, якби я міг подбати про все це? Якщо пощастить, я зміг би позичити трохи грошей у кредитній компанії чи ще десь, купити собі новий одяг, потім папір для резюме і щось, чим можна було б писати.
Тоді я згадав: Не можна заповнити резюме, якщо у вас немає адреси або місця проживання.
Я був в сраці. Я нарешті усвідомив, що, попри те, що я дійшов так далеко, моє життя повністю зруйноване.
Почався дощ. — Тьху. — буркнув я.
Літо закінчилося, принісши за собою осінню прохолоду. Моя зношена, стара кофта вбирала холодний дощ, нещадно позбавляючи моє тіло дорогоцінного тепла.
— Якби я тільки міг повернутися назад і зробити все це знову. — пробурмотів я, слова мимоволі вислизнули з моїх вуст.
Я не завжди був таким сміттям. Я народився в заможній родині, четвертим з п’яти дітей, з двома старшими братами, старшою сестрою і молодшим братом. У початковій школі всі завжди хвалили мене за те, що я був розумним для свого віку. У мене не було хисту до навчання, але я добре грав у відеоігри та мав спортивні задатки. Я добре ладнав з людьми. Я був серцем свого класу.
У середній школі я вступив до комп’ютерного клубу, гортав журнали й відкладав гроші, щоб зібрати власний комп’ютер. Моя сім’я, яка не мала жодного уявлення про комп’ютери, навряд чи замислювалася над цим.
Лише в старшій школі - ну, мабуть, в останньому класі середньої - моє життя повністю перевернулося.
Я проводив так багато часу за комп’ютером, що знехтував навчанням. Озираючись назад, саме це, мабуть, і призвело до всього іншого.
Я не вважав, що мені потрібно вчитися, щоб мати майбутнє. Я думав, що це безглуздо. В результаті я потрапив до школи, яка вважалася найгіршою в префектурі, куди потрапляли найгірші з правопорушників.
Але навіть тоді я вирішив, що зі мною все буде гаразд. Зрештою, я можу робити все, що захочу. Я не був в одній лізі з рештою цих ідіотів. Принаймні, так я думав.
Був випадок з тих часів, який я досі пам’ятаю. Я стояв у черзі за обідом у шкільній їдальні, коли хтось проскочив переді мною. Бувши морально порядним хлопцем, я висловив йому все, що думав, наблизившись до його обличчя і ставши в незграбну, позбавлену гумору, сором’язливу позу.
Але на моє везіння, цей хлопець був не просто старшокласником, а одним із найгірших, який змагався за звання головного в школі. Він і його дружки побили моє обличчя до опуклостей та набряків, а потім повісили мене на шкільних воротах, голого, практично розп’ятого, на загальний огляд.
Вони зробили купу фото, які розіслали по всій школі, ніби це був якийсь звичайний жарт. Мій соціальний статус серед однокласників за одну ніч впав до самого дна, закріпивши за мною прізвисько “Олівцевий Член”.
Я перестав ходити до школи більше ніж на місяць, натомість ховаючись у своїй кімнаті. Мій батько та старші брати бачили, в якому я був стані, і казали мені тримати підборіддя вище, не здаватися та інші речі в тому ж дусі. Я все це проігнорував.
Це була не моя вина. Хто міг би змусити себе ходити до школи за таких обставин, як у мене? Ніхто. Тому, що б хто не говорив, я залишався непохитно замкненим у собі. Всі інші діти в моєму класі бачили ті фото та сміялися з мене. Я був впевнений у цьому.
Я не виходив з дому, але з моїм комп’ютером і підключенням до Інтернету, я все одно міг скоротати багато часу. Завдяки інтернету я зацікавився багатьма речами, і займався ними. Я конструював набори пластикових моделей, пробував розмальовувати фігурки, завів власний блог. Мама давала мені стільки грошей, скільки я міг у неї випросити, нібито підтримуючи мене у всьому цьому.
Попри це, я відмовився від всіх цих захоплень протягом року. Щоразу, коли я бачив когось, хто був у чомусь кращим за мене, я втрачав будь-яку мотивацію. Зі сторони, це, мабуть, виглядало так, ніби я просто бавився і розважався. Насправді ж я був замкнений у своїй шкаралупі, і мені не було чим зайнятися на самоті.
Ні, озираючись назад, це було лише черговим виправданням. Напевно, мені було б краще, якби я вирішив, що хочу бути художником манґи та публікувати в інтернеті маленький дурнуватий вебкомікс*, або вирішити, що хочу бути автором ранобе і публікувати його, чи щось подібне. Було багато людей в обставинах, схожих до моїх, які робили такі речі.
(Kairos: Вебкомікс — комікс чи манґа, які майже завжди випускаються виключно онлайн і є першим кроком на шляху до кар’єри манґаки.)
Це були люди, з яких я сміявся.
— Це все лайно. — насмішкувато фиркав я, переглядаючи їхні творіння, поводячись так, ніби я мав право бути критиком, коли сам нічого не зробив.
Я хотів повернутися до школи - в ідеалі, до початкової школи, або, можливо, до середньої. Чорт забирай, навіть повернутися на рік чи два було б добре. Якби у мене було трохи більше часу, я б зміг щось зробити. Можливо, я й робив все абияк, але я міг би продовжити з того місця, де зупинився. Якби я справді доклав зусиль, то міг би стати профі у чомусь, навіть якби не став найкращим.
Я зітхнув. Чому я раніше навіть не намагався чогось досягти?
У мене був час. Навіть якби весь цей час я провів, замкнувшись у своїй кімнаті перед комп’ютером, я міг би багато чого зробити. Знову ж таки, навіть якби я не був найкращим, я б досягнув чогось, бувши хоча б наполовину пристойним та докладаючи зусиль.
Наприклад, манґа чи письменництво. Може, відеоігри чи програмування. У будь-якому разі, доклавши належних зусиль, я міг би досягти результатів, а звідти - заробити грошей і…
Ні. Тепер це не мало значення. Я не доклав зусиль.
Навіть якби я міг повернутися в минуле, я б знову спіткнувся, зупинившись на якійсь подібній перешкоді. Я не зміг пройти через те, через що нормальні люди пролітають, не замислюючись, і саме тому я опинився там, де був зараз.
Раптом серед зливи я почув, як хтось сперечаються. — Гм? — пробурмотів я. Хтось свариться? Це недобре. Я не хотів втручатися в такі речі. Навіть коли я думав про це, мої ноги продовжували нести мене в тому напрямку.
— Слухай, це ж ти…
— Ні, це ти…
Коли я завернув за ріг, то побачив трьох старшокласників, які явно були посеред сварки закоханих. Це були двоє хлопців і дівчина, одягнені в зникаючий нині вид куртки цумері* (Tsumeeri) та шкільну форму матроску* відповідно. Сцена була схожа на поле бою: один із хлопців, особливо високий, словесно сперечався з дівчиною. Інший хлопець став між ними, намагаючись їх заспокоїти, але його прохання були повністю проігноровані.
(Kairos: Цумері — одна з назв, досить відомої, повністю чорної з високим коміром, шкільної форми для хлопців.)
(Kairos: Серафуку — так звана форма матроска, є поширеним видом шкільної форми для дівчат.)
Так, я сам потрапляв у подібні ситуації.
Це видовище пробудило давні спогади. У середній школі в мене була подруга, яка була дуже милою. І коли я кажу «мила», маю на увазі, що вона була четвертою чи п’ятою в класі. Вона мала дуже коротке волосся, бо була в команді з легкої атлетики. З десяти людей, повз яких вона проходила на вулиці, принаймні двоє чи троє оберталися, щоб подивитися на неї. Крім того, в той час я дуже захоплювався одним аніме, тому вважав, що команда з легкої атлетики та коротке волосся - це мило. Навіть її менш привабливі риси мені подобались.
Вона жила неподалік, тож ми вчилися в одному класі протягом багатьох років початкової та середньої школи. Аж до середньої школи ми часто поверталися додому разом. У нас було багато можливостей поговорити, але натомість ми часто сперечалися. Я робив речі, про які шкодую. По сьогодні я можу кінчити тричі поспіль на теми “середня школа”, “друг дитинства” і “команда з легкої атлетики”.
Якщо подумати, я чув чутки, що вона вийшла заміж близько семи років тому. І під “чутками” я маю на увазі підслухані сімейні розмови у вітальні.
У нас, однозначно, не було поганих відносин. Ми знали один одного з дитинства, тому могли спілкуватися досить відкрито. Не думаю, що вона коли-небудь була закохана в мене, але якби я старанніше вчився або приєднався до легкоатлетичної команди й вступив би до тієї ж старшої школи, що й вона, це могло б стати правильним сигналом. Тоді, якби я сказав їй про свої почуття, можливо, ми б почали зустрічатися.
У всякому разі, ми б сварилися по дорозі додому, так само як ці троє. Або ж, якби все йшло добре, ми б зустрічалися після школи й робили б непристойні речі в якомусь порожньому класі.
(Чорт, це звучить як сюжет якоїсь гри для дорослих, в яку я, мабуть, грав.)
І тоді я дещо помітив: Вантажівка мчала прямо на цих трьох школярів. Водій згорбившись, спав за кермом.
Вони ще нічого не помітили.
— Гей, агов, дивіться… бережіться! — крикнув я - або принаймні спробував. Я майже не розмовляв вголос більше десяти років, а мої й без того слабкі голосові зв’язки ще більше напружились через біль у ребрах та холод дощу. Все, що я міг вимовити - це жалюгідний, тремтливий писк, який загубився в шумі зливи.
Я знав, що мушу їм допомогти; водночас, не знав, як. Я розумів, що якщо не врятую їх, то через п’ять хвилин пошкодую про це. Я був майже впевнений, що побачивши трьох підлітків, розмазаних на кашу вантажівкою, що мчала на шаленій швидкості, я шкодуватиму про це.
Краще б їх врятувати. Я мусив щось зробити.
Швидше за все, я б закінчив мертвим на узбіччі дороги, але вирішив, що принаймні трохи розради було б не так вже й погано. Я не хотів провести свої останні миті в жалю.
Я похитнувся, коли почав бігти. Десять з гаком років майже повної нерухомості, призвели до того, що мої ноги повільно реагують на рух. Вперше в житті я пошкодував, що недостатньо тренувався. Зламані ребра завдавали страшенного болю, загрожуючи зупинити мене. Вперше в житті я пошкодував, ще й про те, що не вживав більше кальцію.
Попри це, я біг. Я був здатний бігти.
Хлопець, який кричав, помітив вантажівку, що наближалася, і притягнув дівчину ближче до себе. Інший хлопець дивився вбік і ще не помітив вантажівку. Я схопив його за комір та щосили потягнув на себе, після чого відштовхнув з дороги.
Добре. Залишилося ще двоє.
У цю саму мить я побачив вантажівку прямо перед собою. Я лише намагався відтягнути першого хлопця в безпечне місце, але натомість помінявся з ним місцями, наражаючи себе на небезпеку. Але це було неминуче, і це не мало нічого спільного з тим, що я важив понад сто кілограм; біжучи на повній швидкості, я просто ступив надто далеко.
За мить до зіткнення з вантажівкою, позаду мене спалахнуло світло. Невже я побачу, як моє життя промайне перед очима? Це тривало лише мить, тож я не міг сказати. Все відбулося так швидко.
Можливо, так буває, коли життя пусте й напівживе.
Вантажівка, яка перевищувала мою вагу більше ніж в п’ятдесят разів, збила мене й відкинула в бетонну стіну. — Ухх! — Повітря було виштовхнуте з моїх легень, які все ще судомно хапали кисень після шаленого бігу.
Я не міг говорити, але я не був мертвий. Ймовірно, мене врятувало те, що я мав багато жиру.
От тільки вантажівка все ще рухалася. Вона прибила мене до бетону, розчавивши як помідор, і тоді я помер.