Я похитав головою і не хотів вказувати, що варіант з від'їздом на навчання є нездійсненним. Колекціонери розтягли заощадження моїх батьків, як стерв’ятники, що обгладили падав. Якщо треба, я міг би знайти роботу, але навіть у державному університеті плата за навчання була надзвичайно високою.
Навіть з урахуванням моїх оцінок, які давали мені обмежену стипендію, на оплату кімнати та харчування її б не вистачило. Так що я був прив'язаний до будинку. Просто цей будинок тепер йшов у комплекті з трозовим фондом, безкоштовним житлом і душевному спокої для моєї мами. А для мене це було найцінніше.
Зараз все це було неважливо. Мрії легко будувати, коли є гроші. Я скучив за батьком. Він би знав, що робити. У дитинстві він завжди здавався мені величезним, майже міфічним героєм. Рак кінець позбавив його цієї сили, але у мами зберігся цифрові записи з татом і нашим дитинством. Нагадування про найкращі дні і те, що треба цінувати. Я зроблю все, щоб подбати про маму і Сісі, а зараз це означало перетягнути свої речі в садовий сарай.
Я міг лише похитати головою. Життя справді незвичайне.
- Сайлас, ти не повинен ...
- Мамо, тільки не починай знову. - Я потер шию сзади. - Адвокат ясно дав зрозуміти. Подумаєш, переїду в сарай. Я все одно буду жити вдома. Це ж всього кілька сотень футів від будинку.
- Я лише хочу сказати... - Спочатку мама, але її слова повисли в тиші.
Я кивнув. Ми обоє знали, що вона хоче сказати. Я цінував цей порив. Вона не була ідеальною матір'ю - такі жінки бувають тільки в телевізійних сітках і вигадках, але все одно піклувалася про своїх дітей. Смерть батька надломила її більше, ніж я думав спочатку. Тепер моя черга піклуватися про неї, і в пам'ять про батька це був найпростіший спосіб втілити це у життя.
Мені на думку врізалися останні слова батька. Мама тоді задрімала в кріслі поруч з його лікарняною койкою. Різкий запах антисептики ледве перебивав смерть і умирання. Але батько, він знав, яка у нас мама. Тому за допомогою сну він вирішив сказати мені те, що не хотів, аби вона чула.
Я пам'ятаю той сліпучо-білий, стерильний світло ламп і письк моніторів, коли я по його жесту нахилився до койки. Мій батько чоловік, який колись здавався мені велетнем, лише декілька слів прохрівав: - Ти тепер головний у домі.
Я пам’ятаю сльози, які навертаються на очі. Це було так несправедливо. Проти нього ополчувалося власне тіло, рак пожирав його живцем. Це була битва, яку він не міг виграти, скільки б процедур ми не проводили.
У цей момент його очі були більшими, ніж за останні тижні. Його висохла, як у скелета рука схопила мене за передпліччя.
- Обіцяй, - зумів проричати він.
Я кивнув, але цього було недостатньо. Я відчував його рішучість у силі, з якою він стиснув мою руку. І тоді я сказав те, що скаже будь-який син: - Обещаю.
Він помер не в ту ж секунду, але це був останній раз, коли я бачив його по-справжньому свідомим. Після цього він швидко впав у безпорадність. Але той момент полегшення, що проминув на його обличчі... Це було щось особливе. Лише на мить його біль зник, і я відчув, як на мене лягає вантаж його довіри.
Тепер я лише похитав головою. Пам'ять нічого не змінить в цій дивному прохання. Але в кінцевому підсумку, це був простий спосіб подбати про свою родину. Можливо, у мене не було батька в військовій квартирі, але одне з нас було загальним: наше слово було незнищенне і дорожче за золото. Я подбаю про них, чого б це не коштувало.
Перетягнути речі виявилося не так вже й складно. Я навіть не встиг роздати валізи, коли ми дісталися додому минулого вечора. Просто вирубився після довгої подорожі. Переїзд з Техасу в Іллінойс здавався кроком назад, але це була необхідна жертва. Мама буде під наглядом, а ми з Сісі поступимо в справжній університет.
У моєму випадку це все одно означало, що мені доведеться жити вдома - через пункт у заповіті. Але принаймні Іллінойсський університет був пристойним закладом, хоча я ще не визначився зі спеціальностями. Тепер, коли у нас з'явилися гроші, я міг дозволити собі зайвий семестр-другою, щоб все обміркувати, якщо знадобиться.
Поки що мені потрібно було просто перетаскати коробки в сарай. Будинок був величезний, кімнат на шість, місця там було навалом, так що вся ця затія здавалася мені безглуздою, але від мільйонів доларів не відмовляються. Крім того, мені треба було прожити в сараї лише трохи більше року. Це був плюс. Явись ми тут відразу після смерті дядька Дена, тата або мені довелося б стирчати тут набагато довше.
Напевно, мені навіть не обов'язково було реально там жити. Умови, по суті, означали тільки те, що я повинен там ночувати. З цим я справлюсь. Учень виявився набагато більшим, ніж я пам’ятав з дитинства, коли ми відвідували дядька ще до того, як він почав трохи ходити з розуму. Тут було кілька невеличких гачків і добре протоптана стежка від дому до сараю.
Основною проблемою був сам сарай. Коли я підходив до нього, по шкірі пробіг дивний і колючий холодок. Я помітив його ще коли ми в'їхали на ділянку пізно вночі, але цього разу він був набагато сильніше. Вперше я майже не звернув на нього уваги. Також не посприяло спокою і пляма фіолетової трави, яка росте від дверей сараю.
Спочатку я подумав, що це якась дивна польова квітка, але ні. Це була звичайна трава. Звичайна... Ось тільки яскраво-фіолетового кольору. Вона росла футах в десяти від сарая, і, придивившись, я помітив, що земля навколо колись була перекопана.
Хімікати? Хто знає? Дядьку Ден в останні роки життя ставало все більш дивним.
Земля тут була бугрістою і нерівною в порівнянні з рештою подвір'я, який, хоча й заріс, колись явно перебував у порядку. Дивно. Цікаво, що хімікат міг так фарбувати натуральну траву? І головне, чому я живу в сараї, де ці хімікати, швидше за все, і зберігаються?
Гаразд, краще покінчити з цим швидше. Я дістав ключ. Він був теплим на дотик і, здавалося, злегка вібрував у руці, коли я вставляв його в замок. Напевно, це просто гра уяви, так що я відмахнувся від цього відчуття і повернув ключ. Механізм клацнув, і я нарешті побачив, що всередині.
Я і так знав, що сарай великий, судячи по увазі - саморобна будівля без вікон, тільки з однією здоровою дверима. Коли я побачив всередині газонокосарку, то зрозумів, чому така велика брама.
Усередині було сумрачно, але особливо дивитися не на що. Дивним було те, що світло в основному йшов знизу, з-під підлоги, а точніше - крізь підлогу. Я тільки посміхнувся. Ні крапельки не страшно.
Це починало все більше і частіше ходити на зав'язку якогось фільму жахів, який я дивився з друзями. Я відігнав це відчуття. Перш за все, довгий. Оскільки я повинен тут жити, щоб моя сім'я нічого не потребувала, я звикну.
https://literna.net/uk/books/308-laskavo-prosimo-do-multivelnoi